Слухати Радіо

Зараз в ефірі

21:00

Вечірній ефір

В ефірі

Катехиза

22:40

Духовні читання

23:00

Слово на кожен день

23:50

Літургія годин (Бревіарій)

00:00

Розарій

00:30

Катехиза

01:10

Розмова з екзорцистом

01:40

Духовні читання

02:00

Катехиза

02:50

Біблійні читання

03:00

Меса

03:40

Розарій

04:00

Коронка до Божого Милосердя

04:20

Святий дня

05:00

Коротко про головне

06:00

Дитяча катехиза

06:20

Житія святих

06:50

Ранкова молитва

07:00

Меса

"Атеїстична пропаганда намагалася показати Гіпатію як мученицю науки розтерзаною нетерпимими християнами", - Віктор Заславський

Поділитись з друзями
Вашій увазі авторська програма Віктора Заславського "Відкриваючи таємниці християнства". Продовжується цикл "Гріхи і подвиги Церкви". Назва цієї серії: «Гіпатія - жінка-філософ»

У Александрії була одна жінка на ім’я Гіпатія, донька філософа Теона. Вона здобула тау вченість що перевершила усіх сучасних філософів, вона була наступницею школищо походить від Платона і викладала усі філософські науки тим хто бажав слухати. Тому ті хто бажав вивчити філософію, стікалися до неї з усі сторін. Маючи завдяки своїй освіті гідну поваги велику впевненість у собі, вона з усією скромністю поставала навіть перед лицем правителів, та й не було жодного сорому у тому що вона являлася межи чоловіками бо за її дивовижну скромність усі шанували її і дивилися її чеснотам.  Вона часто спілкувалася з Орестом, і це дало привід до наговорів нібито вона не дає Орестові подружитися з Кирилом. Тому люди з гарячими головами під проводом якогось Петра якось умовилися між собою та й підстерегли її. Коли Гіпатія звідкись верталася додому, вони стягнули її з носилок, притягли до церкви яка називалася Кесаріон, потім роздягли, вбили черепками, тіло віднесли у місце під назвою Кінарон і там спалили. Все це причинило чимало скорботи і Кирилові, і олександрійській церкві – бо вбивства, розбрат та інші подібні речі – все це цілком чуже тим хто мислить за духом Христовим.

Це уривок з «Церковної історії» Сократа Схоластика, і йдеться тут про жахливе вбивство унікальної людини – жінки-філософа, жінки-вченої, жінки-громадського діяча, жінки-політика. Сталося це у 415 році у Александрії, коли більшість містян були християнами, та й загалом, Римська Імперія вже була формально християнською, то ж, ті хто здирав черепками шкіру з вченої дами, належали до церкви. Вбивство Гіпатії зараз не настільки відоме як страта Джордано Бруно або суд над Галілеєм, проте вороги Церкви використовують і цей випадок. Картинка красива – фанатики-християни вбивають освічену жінку-філософа. До Джордано Бруно з Галілеєм ми ще, дай Бог, доберемося, а історію Гіпатії слід розглянути ретельно – передусім, щоб розібратися наскільки правомірно називати цю надзвичайну пані жертвою християнства.

Жінка-філософ, та ще й викладач – у ті лахматі часи це був трішечки нонсенс. Взагалі, це був нонсенс десь аж до кінця 19 століття коли промислова революція зрівняла чоловіків і жінок у ефективності роботи, а значить – і у правах. У старі добрі високодуховні часи жінка була приречена народжувати дітей і доглядати за господаркою. В принципі, так само як і чоловіки були приречені вкалувати з раннього ранку до пізньої ніченьки у полі чи майстерні. Тобто, усі обмеження від яких потерпали жінки майже усю історію людства, до початку ХХ століття, - це було не через те що підступні чоловіки захопили владу і встановили патріархат а через те що усі у ті часи працювали до сьомого поту, а велика кількість дітей була питанням виживання. Звісно, якщо у хаті були гроші, жінка, делегувавши обов’язки слугам, могла дозволити собі трохи більше. Багатії могли дозволити собі займатися філософією, вивчати те що цікаво а не те що потрібно для заробітку. Отже, багатим дівчатам, яким не треба було мити горщики й виходити заміж у 14, ніхто не заважав сидіти з книжками і розмірковувати над ідеями Платона. Біблійна Девора вела у бій війська, благочестива жінка заможного чоловіка у книзі Притч продає килими у далекі краї, грецькі аристократки піднімали чернече життя у Єгипті, у 12 столітті свята ГільдегардаБінгенська складала музику і писала богословські трактати, жінки германських конунгів тримали свої дружини а провансальські графині заводили гуртки трубадурів. Тобто, ті нечисленні жінки, які мали можливість відволікатися від кухні та дітей, могли вчитися – і нікого це не обурювало.У минулих випусках ми говорили про те що першими монахинями були жінки з багатих, з аристократичних родин. Вони були добре начитані, знали і любили філософію і, подібно до більшості Отців Церкви, осмислювали вчення Христа у категоріях Платона й Аристотеля. Одним словом, жінка-філософ не могла обурити християн – тим більше у такому строкатому місті як Александрія. Тим більше що Гіпатія е була першою жінкою-математиком у Александрії. Є звістки про Пандросіону,вона вирішила завдання з подвоєння кубу – тобто, як збільшити ребро куба щоб його об’єм став удвічі більшим.

Загалом, Александрія – це був центр наукового життя, тут була величезна філософська школа, а де філософія – там і богослов’я. християнські богослови і філософи-язичники крутилися у одних колах, розмірковували про ті самі речі, інколи навіть у тих самих категоріях. Не дивує що серед друзів Гіпатії були і християнські богослови – наприклад СинезійКіренський, богослов, автор багатьох трактатів та пісень,  згодом – єпископ Птолемаїди. Цей персонаж вартий окремої програми.

Ну, а сама Гіпатія… Вона була не просто багатійкою – вона була донькою математика Теона. Теон коментував Евкліда і Птоломея, передбачав і обсервував сонячні та місячні затьмарення, викладав у школі під назвою «Мусеон», її так назвали на честь знаменитої Александрійської бібліотеки яка загинула у вогні за часів Юлія Цезаря.  Тобто, батько нашої героїні теж був видатний математик – і доньку свою він навчив непогано. Вона писала коментарі до праць з арифметики, склала більше сотні завдань які слід було вирішувати за допомогою алгебри. Ну, і оскільки вивчення наук було тісно пов’язано з філософією, Гіпатія була послідовницею класичного неоплатонізму. Вона ходила містом у трибоні – плащі філософа. Для свого часу Гіпатія була рядовим але досить гідним представником філософської братії. І дивлячись по усьому, слухати її лекції приїжджали не для того щоб подивитися на таку диковинку як жінку-філософа а тому що викладала вона цікаво. А ще – завдяки і батьківським грошам, і власним здібностям вона була далеко не останньою людиною у Александрії. Коли сюди приїздив якийсь високий гість, він часто спочатку навідувався до ГІпатії, а потім вже до інших отців міста. Отже, ця скромна вчителька математики була по самі кінчики свого довгого волосся зав’язана у політичному життя цього строкатого і дуже непростого міста.

Не так давно відійшов у вічність імператор Феодосій. Спочатку він був толерантним до усіх релігій але після того як офіцери-язичники кілька разів повставали проти нього, він вирішив зробити ставку на прихильність християн. Спеціальними декретами він забороняє язичницькі відправи та зачиняє храми. Звісно, написати можна що завгодно, і у Александрії кілька храмів ще працювало, але язичники і так були у меншості. Були ще євреї  - теж не у більшості, але вплив вони мали. Ну, і християни становили більшість, і християнський єпископ, який мав статус патріарха, вважав себе ледь не правителем міста.

Особливо тяжко стало коли патріархом Александрійським став Феофіл. Він був ласий до влади і до розкошів – за що здобув неофіційне прізвисько християнського фараона Мрією патріарха, якого і так слухався цілий Єгипет та Лівія, було підкорити своїй владі весь християнський схід. Він утримував цілу мережу шпигунів, слідкував за кожним чихом імператорських чиновників у Константинополі, інтригував проти тамтешнього патріарха  Іоанна Золотоуста бо прагнув поставили на цареградський престол свою людину. Про Феофіла збереглось чимало історичних анекдотів. Одного разу багата вдова, жертвуючи церкві гроші на благодійність, просила щоб про те не почув патріарх який обов’язково витратить усе на «будівлі яких церква зовсім не потребує». Ще одна історія. Коли Феодосій воював проти бунтівника Магна Максима відправив у Рим посланця з дарунками та двома вітальними листами – до Максима і до Феодосія. Лист і дарунки слід було вручити переможцеві. Посланець прибув до Риму і там чекав на завершення війни. Аж тут в нього знайшли обидва листи. Довелося поспіхом тікати додому. Ще одна історія. Наприкінці IV ст. в Єгипті виникла суперечка між богословами з приводу того чи має Бог людську подобу чи Він повністю не є подібний до людини і не має фізичної форми. Тих хто вважав Бога подібним на людину називали антропоморфістами. Тих хто з цим не погоджувався, називали орігеністами – на честь знаменитого богослова Орігена який якраз наголошував на те що не варто порівнювати безмежного Бога з людиною. Феофіл, людина освічена, схилявся до думки Орігена. Він навіть у церкві перед народом засуджував християн, які приміряють людський образ на Бога, і доводив, що Бог — безтілесний. Проте він почав підозрювати кількох своїх помічників, монахів яких він особисто привів з пустелі, у бажанні захопити владу. Для цього він оголосив цих монахів єретиками, вигнав та приєднався до антропоморфістів. Завершилося все, між іншим, тим що патріарх константинопольський Іоанн Золотоуст відправився у вигнання – і це тільки вперше!

Декрети Феодосія про закриття храмів Феофіл виконував ревно й завзято. Особливо яскравою була боротьба за храм Серапіса яка більше нагадувала військову облогу. У літопису 5 століття збереглась мініатюра – Феофіл стоїть на руїнах храму з Євангелієм у руках.

Після смерті Феофіла новим патріархом Александрійським став його племінник Кирилл який мало відрізнявся від свого вуйка. Він вважав що Александрійський патріарх має тримати у своїх руках усе життя свого міста, а єпископи інших міст мають слухняно йому коритися. Він активно інтригував проти усіх кого вважав конкурентом, добився закриття церков  секти новаціан, збирав у своїх руках все більшу владу – от тільки у Александрії не лише патріарх був гоноровим та завзятим. І язичницька партія, і євреї теж вважали себе стовпами цього славетного міста. А ще у місті був префект на ім’я Орест, представник імператорської влади який вважав що попи мають керувати церквою, а закони для міста пишуть світські володарі. І от, у 415 році стався інцидент. Орест вирішив обмежити вступи мімів та танцювальні вистави. Їх у Александрії любили, на них збиралися натовпи – і зазвичай вони завершувалися масовими бійками. Що ж, римський театр був далеко не тим високим мистецтвом яким був грецький. Професія міма була ганебною, а у язичницькі часи часто під час вистав акторів вбивали – для цього на сцену виводили засуджених на смерть злочинців. Що ж, якщо у цирку робили публічні страти, чому не можна робити їх у театрі? Коли імперія стала християнською, ці традиції відійшли у минуле, але театри від того більш пристойними не стали. Так от, префект вивісив у театрі свій наказ, і патріарх відправив свою людину, граматика Гієракса, щоб той подивився що там пишеться. Гієракс прийшов, зачитав наказ з дошки вголос і почав публічно його вихваляти.

Церква тодішній непристойний мімічний театр не схвалювала і християни туди не ходили. Зате ходили євреї з язичниками. Якщо у наші дні хтось спробує сказати футбольним вболівальникам напідпитку що їхню команду знімають з чемпіонату і правильно роблять – він досить швидко опиниться у лікарні чи у морзі. Тодішні олександрійські фанати мімів були не менш буйні. Євреям наказ префекта не сподобався, і на вулицях почалися бійки між прихильниками та противниками мімів.

Орест трохи перелякався. Він думав своїми заборонами зробити вулиці спокійнішими – а вийшло трохи навпаки. І от, євреї скаржаться префектові що в усьому винен Гієракс який цілеспрямовано підбив людей на бійку яка мала би перерости у повстання проти імператора. Це була така собі хитрість – знайти цапа-відбувайла і одночасно послабити конкуруючий клан. Тобто, християн. Орест наживку проковтнув – тим більше він давно мріяв показати Кирилові хто у місті господар. Він заарештував Гієракса і наказав публічно стратити його у театрі. Відродити, так би мовити, стару добру римську традицію.

Сказати що патріарх був у шоці – значить нічого не сказати. Його людину вбили без суду та ще й на поталу євреям! Він пригрозив що віднесеться до євреїв «з усієї суворістю» якщо вони не припинять свої інтриги проти християн. Євреї обурилися. Християни теж. У місті почалися вуличні бійки які тривали цілу ніч. Євреї били християн¸ християни – євреїв. Були звістки що євреї цілеспрямовано заманюють християн у засади і там вбивають. Зранку християни на чолі з патріархом згуртувалися, рушили до синагог, захопили їх, після чого патріарх оголосив що виганяє євреїв з міста. Євреї зрозуміли що тепер не до жартів і покинули місто. У історію це увійшло як ледь не перше вигнання євреїв з християнського міста.

Тепер настав час злитися префектові. Він написав про свавілля патріарха скаргу імператорові. Кирило написав свою скаргу. Місто розкололося на прихильників світської влади і прихильників влади церковної. Бійки продовжувалися. Одного разу один монах кинув у префекта камінням і влучив у голову. Префект наказав замучити його до смерті. Кирило оголосив монаха мучеником за віру. Такий крок сподобався не усім, і патріарх передумав канонізувати буйного монаха. Але і патріарх Кирило, і префект Орест продовжували писати один на одного скарги до імператора. Місто кипіло від емоцій і нікому не було відомо до чого це може призвести.

Першим вирішив іти миритися патріарх – він писав йому, відправляв гінців з запрошенням на розмову, але Орест був невблаганний. І хоча більшість християн міста підтримували Кирилові зате за Ореста стояла язичницька спільнота – і серед них була і славнозвісна Гіпатія яка своїм авторитетом могла переважити інтригана-патріарха. Дехто почав говорити що це Гіпатія налаштовує префекта проти патріарха. І як вважають літописці, саме через це сталося те що сталося – у 415 році натовп на чолі з дияконом Петром жорстоко вбив Гіпатію.

Хоча якщо бути чесним, то невідомо хто саме і чому напав на філософиню. Те як її вбивали нагадувало язичницькі жертвоприношення, а з інтригами патріарха цю подію пов’язують головним чином противники Кирила. Так чи інакше, вбивство Гіпатії шокувало багатьох александрійців – і у першу чергу християн. Політика політикою, суперництво суперництвом але усе воно мало свої правила. Зворохобити заколот та відправити конкурента на заслання – це одне, а звіряча розправа просто на вулиці – це зовсім інше. Навіть такі безсовісні інтригани як Кирило не були здатні на таку нечесну гру. Усі в один голос засудили це жахливе вбивство.

До того ж, Гіпатія не була практикуючою язичницею. Себто, вона не приносила жертви богам, не вихваляла Зевса чи Мітру, не боролася за відновлення вівтаря Перемоги у римському сенаті. Вона була філософом – а це значить що вона вірила у єдиного Бога, хоча, можливо, і не у таких термінах як християни. У суперечках між християнами та язичниками вона була «над сутичкою».

Але ті, хто вважав Гіпатію головною опорою префекта Ореста, не помилилися. Невдовзі префект зрозумів що союзників в нього тут більше немає – і виїхав з міста. Патріарх Кирило тепер стояв на чолі монобільшості і продовжував інтригувати проти супротивників у Антиохії та самому Константинополі. А оскільки боротьба політичних кланів у ті часи маскувалися під суперечки про природу Христа, у історії він залишився не лише як не надто пристойний політик, а ще й як оборонець істинної віри проти єресей. Його навіть оголосили святим.

А Гіпатія у християнській літературі стала зразком жіночих чеснот, ходячим прикладом ідеальної жінки. Частково її життя лягло у основу легенди про святу Катерину Александрійську – освічену жінку-мученицю. А у 18 столітті український вчений та письменник святий Дмитро Туптало, пишучи про життя святого Кирила Александрійського, згадує про жінку-філософа Гіпатію, благочестиву християнку з якою патріарх дуже дружив.

Атеїстична пропаганда намагалася показати Гіпатію як мученицю науки розтерзаною нетерпимими християнами. Звісно, це брехня – як і багато речей у яких звинувачують Церкву. Але у дечому Церква таки була винна. Винна у тому що створила ситуацію я кій таке стало можливим. Винна у тому що перетворилася на політичну партію яка намагалася вичавити конкурентів. У тому що церквою керували такі люди як Кирил або Феофіл. У тому що замість проповіді Євангелія словом і ділом вона почала силоміць нав’язувати язичникам християнську модель поведінки – без внутрішнього навернення. Поводься як християнин або забирайся геть. Це прямий шлях до лицемірства, до фарисейства – а саме проти фарисеїв було спрямовано більшість гнівних закликів Ісуса. Заборонити служби у язичницьких храмах чи вистави мімів – це дещо подібне на заклики сучасних християн заборонити аборти чи одностатеві шлюби. Це спроба змусити язичників удавати з себе християн. Вчорашні мученики можуть дуже легко стати мучителями, і коли церква стає потужною силою у суспільстві – вона не може уникнути таких спокус.

Відгуки

Що відомо про канонізацію князя Володимира, і чи взагалі вона була?

Що відомо про канонізацію князя Володимира, і чи взагалі вона була?

Вашій увазі ранкова катехеза з істориком Віктором Заславським автором програм "Відкриваючи таємниці християнства" на Радіо Марія. В цьому святковому випуску дізнаєтеся чи була канонізація князя Володимира так як ми її сьогодні уявляємо, де була написана перша ікона святого Володимира, і до чого тут римо-католики, а також де поділися мощі хрестителя Русі. 
Час добровольців і народження українського війська.

Час добровольців і народження українського війська.

Вашій увазі авторська програма Віктора Заславського "Відкриваючи таємниці християнства". В цій серії мова йде про час добровольців і народження українського війська.


Історик Віктор Заславський про жінку-солдата Олену Степанів

Історик Віктор Заславський про жінку-солдата Олену Степанів

Вашій увазі авторська програма Віктора Заславського "Відкриваючи таємниці християнства". Ця серія присвячена жінці-солдату - Олені Степанів.
Історик Віктор Заславський про святителя Василія Великого

Історик Віктор Заславський про святителя Василія Великого

Вашій увазі авторська програма Віктора Заславського "Відкриваючи таємниці християнства". Продовжується цикл "Гріхи і подвиги Церкви". Назва цієї серії: «Святий Василій Великий»
Покрова - свято Богородиці та українських героїв

Покрова - свято Богородиці та українських героїв

Що Україна святкує 14 жовтня? Хто такі герої і чи знаємо ми їх імена? Чому історія нашої країни важка і не завжди однозначна?
У спілкуванні з істориком Віктором Заславським шукали відповіді на ці та інші важливі запитання. Гість назвав імена героїв, яких варто знати нам та вчитися у них любові до України, серед них: Вільгельм Габсбург, Роман Дашкевич, Едвард Козак, генерал Удовиченко.