Слухати Радіо

Зараз в ефірі

14:20

Школа лідерства

В ефірі

Коронка до Божого Милосердя

15:10

Молитовна лінія

15:40

Дитяча катехиза

16:00

Катехеза

16:50

Святий дня

17:00

Житія святих

17:10

Літургія годин (Бревіарій)

17:30

Недільні читання

18:00

Св.Літургія з Прокатедри св. Олександра (Київ)

19:00

Молитовна лінія

20:00

Дитяча катехиза

20:20

Голос народу, голос Божий

21:00

Кава з капуцином

22:00

Катехеза

22:40

Житія святих

23:00

Акафист

23:40

Святий дня

23:50

Літургія годин (Бревіарій)

00:00

Розарій

"Багато в чому цей фільм є про нас". Дюнкерк – військова драма режисера Кристофера Нолана в огляді історика Віктора Заславського

Поділитись з друзями
Створено: 2017-07-31
Передача: Голос народу, голос Божий
Автор: Віктор Заславський
Ведучий: Тетяна Калініченко
"...В прогармі Vox populi. Vox Dei. Історичний розбір одного з небагатьох якісних фільмів на військову тематику, віртуозно зроблених шедеврів кіномистецтва за останні роки. І багато в чому цей фільм є про нас. Бо ми в останні роки переживали подібне, і евакуацію наших військових, і котли… І відступ, який з одного боку ми сприйняли як трагедію, а з іншого – це був гарний початок славетних дій. Бо дуже часто з великих поразок і відступів починаються великі перемоги".

 

Якщо 400 000 солдат не може потрапити додому – їхній Дім іде по них. Ці слова прозвучали в трейлері художнього фільму «Дюнкерк», який нещодавно вийшов на екрани – в тому числі і в Україні.

77 років тому, в травні 1940 року внаслідок блискавичного удару німецької армії в Арденнах Експедиційні війська Британії та її союзників були розбиті та оточені біля французького порту Дюнкерк. Деякі публіцисти називають це найбільшим котлом за усю історію Другої Світової війни. Хоча повного оточення не було – за спинами в союзників було море, а точніше, пролив Ла-Манш або Англійський канал, як його називають в Англії. В водах Каналу рискали німецькі субмарини, в небі господарювала німецька авіація – і тим не менше британське військове командування дало наказ про евакуацію своїх солдат. При чому, крім військових транспортів, тральщиків та есмінців солдат на батьківщину (а точніше, додому – як тоді казали) переправляли реквізовані приватні судна – яхти, рибальські човни та катери для прогулянок. Для цього було дві причини – по-перше, на великих військових кораблях для усіх не вистачало місця, а по-друге, ворожому літаку чи субмарині значно легше потопити один великий корабель ніж десять малих. Так, власники цих маленьких посудин мусили іти через канал на допомогу солдатам, але як такого примусу не було – усі розуміли що врятувати армію – значить врятувати батьківщину. Тому ніхто не протестував, більш того, багато хто зголошувався добровільно. Отже, стараннями цих волонтерів вкупі з регулярним флотом та береговою охороною більш ніж 300 000 британських солдат були переправлені додому, а разом з ними 30 з гаком тисяч союзників-французів. Усі вони брали участь у подальших битвах проти нацистів, то ж, збереження армії, до того ж, з бойовим досвідом зіграло вирішальну роль у подальшій обороні Британії. А усі ці яхти, катери та човники які перевозили солдат з Дюнкерку, отримали загальну назву «Маленькі судна Дюнкерку». Вони зберігаються як національна спадщина, мають окремий прапор. Чимало з них збереглись до наших днів – і їх можна побачити на екрані.

 І ось, 25 років тому молодий кінорежисер Кристофер Нолан плив з жінкою на кораблі через Ла-Манш і в нього народилась ідея зняти фільм про ці події. На той час Нолан ще не мав досвіду масштабних екранізацій, то ж, довелось трохи почекати. І ось, нарешті, після «Бетменів» та «Інтерстеллар» Нолан знімає «Дюнкерк», якому судилося стати одним з найкращих художніх фільмів про Другу Світову війну. Мінімум комп’ютерних спецефектів, наголос не на епічні битви, а на людські долі, на акторську гру, на психологічну достовірність. Ну, і улюблені мистецькі прийоми Нолана – гра з часом, напружений сюжет, багато саспенсу, сюжеті лінії які переплітаються лише у кінці… І з іншого боку – достовірність історична. Недарма у зйомках брали участь ті самі човни які брали участь у дюнкеркській операції та кілька літаків доби Другої Світової, а повітряні бої показані доволі реалістично, без зайвих перебільшень.

 Мінімалізм видно і у над короткому сценарії, де нема ані кабінетних генералів, ані любовних історій, ані жінок що чекають в тилу, ані флешбеків, які доповнюють характери героїв. Немає кривавих сцен з відірваними кінцівками. Навіть німці у фільмі не показані – лише безликі хейнкелі та мессершмідти у повітрі, постріли та тіні. Нічого зайвого – лише безжальні стихії, війна та долі солдат «тут і тепер». Якби «Дюнкерк» знімав Спілберг чи Мел Гібсон – були б показані долі та характери героїв до війни, потім коротко прибуття до Франції та відступ. Час від часу нам би демонстрували кабінети Черчілля та генералів які радяться та промовляють фрази в стилі капітана Очевидність. Кількома епізодами та фразами розкрили б кількох німців. Паралельно нас би переносили в тил де на хлопців чекають матері, дружини та наречені. В кінці був би епічний бій з красивими спецефектами – десятки літаків та сотні кораблів у повітрі та морі, головний герой знищив би кількасот німців щоб потім або героїчно загинути або щасливо повернутись додому. І вийшла б непогана епічна картина. Все ж таки, Нолан не перший хто зняв якісне кіно про велику військову операцію. Було «Спасіння рядового Райана», «Ми були солдатами», «З міркувань совісті» і так далі. Але Нолан зняв по-іншому, і вийшло незвичне, камерне, дуже авторське, майже артхаусне кіно – і це відрізняє «Дюнкерк» від інших, не менш визначних фільмів про війну.

 

Микола Гоголь писав що в його «Ревізорі» головний герой – це Сміх. Якщо йти за цією логікою, то у ноланівському «Дюнкерку» таких героїв двоє: це безликий Страх - і багатоликий Дім. Вони розділені морем, і через це море Дім в особі військових льотчиків, та капітанів Маленьких суден поспішає на допомогу своїм солдатам, оточеним на березі Страху. Це відчуття страху пронизує фільм з перших кадрів, де зневірені солдати йдуть спустілими вулицями міста, по яких розкидані німецькі листівки з закликами здаватись. Хтось хоче підтертись ними, хтось підібрати недопалок з підвіконника – і раптом лунають постріли, солдати тікають і гинуть – усі крім одного хлопця, який пробирається на пляж де інші солдати стоять у черзі біля причалів, очікуючи на евакуацію. Хтось спокійно та дисципліновано стоїть у черзі, хтось хитрістю намагається потрапити на кораблі раніше, але усі хочуть одного – потрапити додому.

 На одному з причалів ведуть розмову армійський полковник та флотський капітан. Полковник хоча і виконує сумлінно свій обов’язок, але у розмові з капітаном дещо схильний до паніки – чому по нас не йдуть? Чому уряд відправляє приватні катерки, а не великі транспорти? Невже ми тут усі загинемо? Капітан спокійно відповідає на усі питання, підбадьорює товариша що ніхто нас зливати не буде, що дії уряду логічні і зумовлені обставинами, що великі транспорти легше потопити, а флот і авіація потрібні для продовження війни. Тобто, кажучи сучасною мовою, бореться з зрадофільськими настроями.

 

Тим часом в море виходить невеличка яхта «Місячний камінь», перша з Маленьких Суден. За штурвалом старий власник яхти з сином і приятелем сина. «Флоту потрібен мій човен – тож, вони отримали його, а разом з ним і його капітана». Прикривати евакуацію з повітря вирушає авіація, яку в фільмі уособлюють три винищувачі. Люди з Дому ідуть на протилежний берег – визволити своїх солдат з обіймів Страху.

 Перша зустріч цих двох берегів – сцена в якій «Місячний камінь» зустрічає напівзатоплений корабель з єдиним вцілілим на борту, немовби списана з давньоірландського «плавання святого Брендана». Як і багато інших солдат у фільмі, цей вцілілий не має імені – воно не важливе для композиції. Він контужений солдат, один з багатьох таких самих солдат які програли свою битву і хочуть лише врятувати своє життя. Він піддається паніці, намагається розвернути корабель в бік Англії – так саме як інші солдати у фільмі вдаються до хитрощів аби зберегти життя.

 З іншого боку, страх та небажання стати героєм посмертно не заважає солдатам у фільмі допомагати один одному, навіть ризикуючи життям. Солдат Томмі, який намагається хитрістю пробратись на корабель, рятує з води іншого солдата. Француз, який знімає одяг з мертвого англійця щоб потрапити на корабель, потім ризикуючи життям рятує англійців з потопаючого корабля. Загалом, у фільмі багато ситуацій коли конфлікт, що розпочався, ризикує перейти у дещо серйозніше – коли контужений офіцер на «Місячному камені» намагається розвернути корабель у бік Англії, а капітан каже йому що має врятувати ще багато кого і починається боротьба або коли солдати у переповненому човні не пускають до себе інших. Але режисер свідомо уникає зайвого драматизму, який відводив би хід історії від головного стрижня. Солдат які не влізають у човен, дотягнуть до берега на мотузку, все ж таки, на вулиці травень, контужений офіцер бере себе в руки і допомагає іншим. Прагнення жити зовсім не обов’язково робить людину закінченим трусом, егоїстом, підлим, злодієм. Герої Нолана – не паладини у блискучих обладунках, але і не безхребетні створіння, страх не витравив в них душі та людяності. Кожен з героїв фільму сам чи з допомогою інших переборює свій страх, щоб зберегти не лише життя, а ще й обличчя. Честь.

 На відміну від дюнкеркських солдат, пілоти та капітани Маленьких Суден паніці не піддаються. Вони свідомо ідуть у бій, рятують солдат, ризикують життям, деякі гинуть, вони нагадують панікерам про обов’язок. Вони не перейняті страхом – але не через те що вони кращі – просто вони не були на тому березі, не бачили Страх у обличчя. Тому, наприклад, Доусон, капітан «Місячного каменю», не відчуває жодного осуду щодо врятованого переляканого солдата, а замість того пояснює що це й в нього шок через контузію, і він в такому стані пробуде ще довго. Як той хто стоїть, дає руку тому хто впав.

 

Загалом, милосердя – одна в наріжних істин цього фільму. Прагнення жити не є злочинним на війні. Усі зусилля британських військових та волонтерів в травні 1940 року були скеровані на те щоб повернути додому солдат Експедиційної армії живими. «Ви герої» – каже героям фільму сліпий дід-волонтер, який роздає евакуйованим солдатам чай і бутерброди з варенням. Один з солдат відповідає: «які ж ми герої? Ми ж лише врятувались?» На що дід відповідає: «цього достатньо». Солдати у поїзді говорять між собою що тепер усі в них плюватимуть, але на першій станції їх вітають люди та пригощають пивом. Тому що людське життя, життя індивідууму, для нормальної, здорової нації, є найвищою цінністю. Недарма один з найактивніших, найгероїчніших героїв фільму, пілот Феррієр, після того як збив два німецькі літаки, врятував кілька сотень солдат і розтратив усе пальне, в кінці фільму спокійно саджає свій літак, потім нищить його і з чистим серцем йде у полон.

 В деяких статтях пишуть що ідея Нолана – «повернутись щоби вижити» суперечить і радянській ідеї (ми за ценой не постоим), і ідеям багатьох інших військових фільмів – «помремо але не здамося» та ін. Але слід розуміти що фільм «Дюнкерк» - не про битву, а про евакуацію – а війни, як зазначав в ті дні Уінстон Черчилль, евакуаціями не виграють. В книзі Еклесиаста пишеться що для усього є свій час, час дерти і зашивати, час мовчати і час говорити… Так ось, на війні є час коли треба відступати щоб зберегти життя і є час стояти насмерть. Дюнкеркська евакуація була часом коли треба було відступати. Все ж таки, вона була наслідком болісної поразки, фактично повного розгрому союзних армій у Франції, коли в руки гітлерівців потрапили сотні тисяч солдат, тисячі гармат, танків, автомобілів. І дюнкеркська евакуація повинна стати початком нового етапу війни, коли британці боронитимуть свій дім і битимуться з Гітлером до кінця – і тут вже «ми з ценоз не постоим». Про це говорять і останні слова фільму – уривки з промови Уінстона Черчилля:

 «Я впевнений що ми покажемо що вміємо боронити свій Острів, перенесемо бурю війни, якщо треба – протягом багатьох років, якщо треба – самі, без союзників. Ми не здамося, ми підемо до кінця, ми битимемось у Франції, ми битимемось на морях і океанах, у повітрі – якою б не була ціна! Ми битимемось на узбережжях, ми битимемось в портах, на суходолі, ми битимемось на полях, на суходолі, ми битимемось в полях і на вулицях, ми битимемось на пагорбах – ми ніколи не здамося»!

 Недарма останній кадр фільму – очі того самого Томмі, солдата-боягуза, який весь фільм намагався якомога скоріше втекти додому. Тепер в цих очах не страх, а готовність битись далі за свій острів, за свій Дім, той самий Дім, для якого його, Томмі, життя, життя індивідууму, є найвищою цінністю. Ось такий симбіоз. Саме тому Англія в фільмі називається не батьківщиною, а саме Домом. Персонаж фільму постійно кажуть: там, за Каналом, наш дім. Це не Дувр, а Дорсет, але все ж таки це дім. Нарешті ми вдома. Ми пливемо додому. Коли ми не можемо потрапити додому, наш дім іде по нас. Кожен захищає цей Дім на своєму фронті. Хтось б’ється на війні. Хтось – евакуює їх на своєму човні. Хтось ріже їм бутерброди та гріє чай. Недарма найбільш прониклива сцена фільму – це коли Маленькі Судна нарешті сягають юнкерських пляжів, і старий капітан каже полковникові – «Це Англія прийшла по нас». Щоб віднайти такі слова у фільмі, треба було бути британцем, щоб історія Дюнкерку була не просто епізодом з далекої війни, а щоб це було про тебе самого, про твоїх прадідів і прабабусь, щоб це була твоя Англія. Тому фільм британця Криса Нолана, в якому знялися виключно британські актори, і лише композитор американський єврей, дуже національний і трохи навіть затишний. Тут є і англійська стриманість, і англійський затишок. Врятований солдат і його рятівник, каптан «Місячного каменю» потиснули один одному руки і розійшлись. Вітаємо вас вдома, любі солдати, ось вам чай з бутербродом, а ось пиво.  Тому що Англія – це не лише про володіння морями, але й про затишок, про дім в якому 5 поколінь твоїх предків жило, про церкву в якій твій прапрадід вінчався, про пиво у старому пабі і так, про той самий чай і файфоклок! І ласкаві, привітні обличчя цього Дому – і медсестри на транспортах, і бутерброди з чаєм в порту, і капітани Маленьких Суден, та й сам Черчилль, чия промова запалює серця героїв картини. І цей Дім стоїть за спиною в британських солдат, моряків, пілотів. Мабуть, оце відчуття Дому за спиною і вселило мужність в серце боягуза Томмі – та інших героїв цього фільму, найкращого фільму про війну за останні багато років.  

 Звісно, коли дивишся «Дюнкерк», в голову одразу лізуть асоціації з власної історії – і про наш вимір Другої Світової, і про наші дні. Друга Світова – це як в Севастополі частини Червоної армії були покинуті напризволяще вищим командуванням, і жоден корабель не прийшов по солдат – це добре показано в фільмі «Незламна». А якщо говорити про наші дні, то паралелей можна навести чимало. Дивлячись як солдати Експедиційної армії вертаються додому, полишивши німцям зброю та техніку, одразу згадуєш як виходили з Криму наші солдати навесні 2014-го, залишивши ворогові зброю і танки, літаки і кораблі, і на тому тлі справжнім подвигом виглядає прохід Мамчура у Бельбеку під синьо-жовтим прапором, вихід дніпропетровських десантників на власній броні або прорив блокади відважними моряками Морської Охорони та пілотами Морської Авіації. Теж евакуація, між іншим! Дивлячись як британські волонтери гріють солдатам чай, мажуть бутерброди або на човнах пливуть через Канал, згадуєш наших волонтерів, на яких перші місяці армія трималась, які і чай-каву зготують, і на тепловізор чи радар гроші назбирають, і через блокпости на власних авто поїдуть. Коли в кінці фільму чуєш промову Черчилля, згадуєш наш уряд і особисто президента, в кожній промові якого відгукується черчиллівське «ми не здамося». А коли в останньому кадрі дивишся в очі солдату Томмі – одразу згадуєш наших солдат, які б’ються з ворогом всюди де треба і здаватись не збираються.

 Один з важливих уроків «Дюнкерку», і, власне, евакуації, і фільму про неї – не треба зрікатись своїх поразок. Британці не соромляться Дюнкерку, не соромляться показати в якому стані були на початку війни, коли навіть успішна евакуація була великим успіхом. Так само американці не бояться знімати про Перл-Харбор, та й кращі з радянських письменників не боялись писати про перші дні війни.

 А ще – батьківщина має бути Домом, і інколи треба забувати про власні амбіції і об’єднатись щоб працювати заради перемоги. У 1940 році ніхто не кричав що Черчилль нас зливає, а солдати голі-босі у пластмасовій формі на передовій. Консерватори та лейбористи, навіть британські комуністи в ті дні забули про свої чвари заради блага спільного дому – Британії. Від того чи зможуть наші диванні експерти забути хоч би на хвилинку про свою геніальність, багато в чому залежить те коли настане перемога. 

І головне – не треба зациклюватись на трагедіях. Поразка – не привід для паніки. Після Дюнкерку була переможні Битва за Британію та Битва за Атлантику, висадка в Італії та Нормандії. Стільки разів автор цих строк бачив картини чи скульптури Скорботної України, де мати у розірваній вишиванці притискає до грудей синочка. Відкрийте очі, синочок вже виріс, взяв у руки автомат і дає прикурити усім хто ображає маму! Після Криму наші хлопці звільнили пів-Донбасу і дають відсіч усім спробам наступу новітніх фашистів.  Великі поразки часто стають шляхом до великих перемог. І багато в чому те як ми переносимо поразки визначає те чи здатні ми перемогти.

Відгуки

"Багатії думають, що їм дозволено все!" - владика Броніслав Бернацький про Харьківську автомобільну трагедію

Детально обговорили з єпископом ряд резонансних подій, що відбулися в українському суспільстві, включаючи медреформу, і трагічну загибель 5 пішоходів від необережної 20 річної водійки

"Найбільше греко-католики натерпілися у 19 столітті" - історик

Віктор Заславський розповів нам про причини, труднощі і вплив Берестейської унії, яка була підписана 18 жовтня 1596 року...

"Для дітей потрібно знаходити мотивацію" - Анна Брамська, керівник польського дитячого хору

В нашому ефірі побувала прекрасна гостя, яка очолює унікальний хор з міста Плоцьк з чисельністю 150 дітей. Крім того, пані Анна тісно пов'язана з Україною, і з задоволенням приїжджає в нашу країну

Так починалася Революція гідності - люди вперше проявили віру

З 2 до 17 жовтня 1990 року, в Україні відбувалася Революція на граніті. Натхненниками такого явища була молодь, що вперше передсмакувала події, які переживала наша Держава потім...

"Булгаковський роман – одна з тих книг, яку варто читати і перечитувати. І тому що він – не стільки про війну та 18 рік, скільки про рідний дім, про те, як важливо цінити друзів та родину", - Віктор Заславський

Гетьман Скоропадський і Петлюра, втеча німців і зайняття Києва петлюрівцями – ці події назавжди залишаться в серцях кількох поколінь українців, росіян – одним словом, усіх хто читав роман Михайла Афанасійовича Булгакова «Біла Гвардія», надзвичайно теплий, проникливий роман, сповнений любові до життя, до затишку – і до прекрасного Києва.