"Історія генерала Григоренка, та його шлях від руйнатора храмів до навернення в Христову віру"

На собі Григоренко відчув, що таке комуністична система доносів. Якось на світанку він несподівано прокинувся і встиг зупинити в дверях свою першу дружину Марію: вона бігла в НКВД на Луб’янку, щоб донести на чоловіка, який, мовляв, отримав зашифрованого листа... А той лист надійшов від старшого брата Івана...
Це було, так би мовити, громадянське прозрівання. І було прозрівання – чи, іншими словами, дозрівання, – релігійне. Воно посилилось у часі війни. Григоренко командував дивізією. Навесні 1945 року цю його дивізію перекидали через Високі Татри на новий напрям. У горах ще білів сніг. На перевалі Григоренко вийшов з машини – і, пише він, “дослівно остовпів, замилуваний незвичайною, небесною, як кажуть, красою. Це було рано-вранці. Сонце ще було десь там за горами, але його промені пробились сюди й освітили якимось чарівним світлом високі стрункі сосни, гірські скелі, сніг, нашу дорогу, що звивалася схилами, військові вози, які неначе застигли на дорозі, і над усім цим – велетенське, блакитне, золотаве небо”.
“Я стояв, дивився, – продовжує Григоренко, – і думка моя – яскрава й чітка – пронизала мій мозок: та хіба можна повірити в те, що така краса з’явилася внаслідок випадкового збігу обставин; повірити в те, що творець усього сущого – випадок! З’явившись, ця думка вже не покидала мене. Спостерігаючи бурхливе чи спокійне, лагідне море, споглядаючи зоряне небо чи безмежні простори полів, я думав: і це також випадковість? І те, що я народився, ходжу, думаю, страждаю – так само випадковість? То для чого я тоді існую?”.