Настоятель найбільшої римо-католицької парафії в Україні, отець Анатолій БІЛОУС: "В дитинстві тато часто бив по місцю звідки ноги зростаються. Було за що"

Створено: 2016-02-24 00:00:00

В ході ефіру ми дізналися більше про село Мурафу - рекордсмена за кількістю священницьких покликань. Родину у якій зростав герой нашої розмови. Особливу роль, яку відіграли в його житті легендарні отці: Генріх Мосінг, Антоній Хоміцький, єпископ Броніслав БЕРНАЦЬКИЙ та багато інших.
Особливим чином поговорили про парафію Христа Царя Всесвіту у Хмельницькому. Слухачі Радіо Марія взнають, як вірні парафії переживають війну, скільки осіб вже не повернулися до домівок, яку допомогу надають нашим силовикам парафіяни.

- Карання було. Тато часто говорив, що нам треба часом нагадувати звідки ноги зростаються. Звісно, це не був один з методів. Бо у нас завжди було дуже багато спілкування, пояснення. Мама плакала після чергової нашої з братом, теж священиком у майбутньому, шкоди, мовляв, що з нас виросте? - Пригадує священик. - Але ж ми знаємо, що Господь нерідко обирає немічне. За що я вдячний своєму батьку, що він НІКОЛИ не карав нас зі злості чи агресії. Він це робив...сміючись. Думаю, і таке покарання є потрібним, бо незавжди дитина розуміє розумом.
До Хмельницького я служив у Хмільнику, мав гарну парафію, гарні відношення з медиками, владою. Взагалі структура дуже добре співпрацювала. Трохи більше трьох років тому до нашої парафії пару раз завітав ординарій Кам'янець-Подільської дієцезії єпископ Леон ДУБРАВСЬКИЙ. Його преосвященство запропонував мені стати настоятелем парафії Христа Царя Всесвіту. Я відповів, що хай буде, як владика вважає за потрібне. Хоча напочатку було дуже лячно.
Цікаво, що фактично через рік після мого призначення...розпочалася війна. Пригадую, що колись, у 2002 році, під керіництвом єпископа Станіслава ШИРОКОРАДЮКА капелани приїхали до Ворзеля. Вони ділилися досвідом служіння на фронті. Тоді мені видавалося це далеким і незрозумілим або і зовсім неактульним. У нас таких випадків НЕМА. Зараз стало ясним, то було приготування. Бог завжди нас готує до чогось. Завдання капеланів - вносити в серця силовиків Бога. Напочатку було взагалі важко. Нашим мобілізованим хлопцям всього бракували. Не було броників, провізії, технічних засобів. Тоді ми почали відправляти на фронт автобуси з необхідним.
Побувавши на сході не раз, можу підкреслити: НЕВІРУЮЧИХ там просто НЕ існує. Важливим є бачити, як вони живуть. Прогнозую, це праця на довгі роки. Гострою проблемою є реабілітація силовиків, їх родичів. За 2 роки, через наш парафіяльний ребцентр пройшло більше тисячі людей. Серед наших вірних ВЖЕ є люди, що не повернулися з війни живими. Першим був Леонід СМОЛІНСЬКИЙ. Важкий був похорон... Одна справа чути, а інша, побачити особу у гробі. Це теперішня реальність...