Про історію розколу, навчання в Оксфорді, геніїв сучасності та Індію - щире інтерв'ю

Oksana Mitrashevska

Повернимось у рік 1054-ий, який був кризовим, з-за відходу великих людей на вершинах незавершених справ, за якими прийшов довший період наступників, справжньої людської, духовної і навіть моральної непомітности і він тягнувся майже чертветь століття в усіх визначніших країнах. Як же ж було в Києві, по смерти Ярослава, якого народ? назвав Мудрим? Літописна «руська земля» в другій половині ХІ століття, як і передше, вміщалася ще офіціяльно і правно у трикутнику: Київ, Чернігів, Переяслав. ( Центр - Малоросія). Все інше, що було поза цим трикутником, включно з Великим Новгородом, було другорядним чи колоніяльним простором. На смертній постелі Ярослав поставив княжити в цьому трикутнику трьох своїх найстарших синів: Ізяслава в Києві, на своєму місці, Святослава – в Чернігові, Всеволода – в Переяславі, установлюючи певну чергу володіння Києвом, з яким була об’єднана верховна влада в цілій державі. Ця влада опинилась в роді Рюриковичів, який мав свій сімейно-династичний центр у Києві, де мав сидіти найстарший із роду. Доручивши своїм синам єдність, братерську згоду і вклавши на плечі Ізяслава І обов’язок контроля і нагляду, Ярослав помер. Відразу після смерті батька перед синами Ярослава станули важкі проблеми внутрішньої та зовнішньої політики та відповідальність за них. Коли за Ярослава була одна думка, тобто, Ярослава, – тепер їх було принаймі три. Діяти ж треба було за одним рішенням. Може першою справою, про яку новим князям треба було подбати, а й знайти становище, це була справа Київської митрополії. Митрополит Іларіон у 1051-ім році був поставлений Ярославом соборною владою єпископату, без благословіння Візантії. Можна припускати, що не всі сини були такої ж думки, як батько, у дразливій справі. Та поки жив Ярослав, він диктував закон, оту «Руську Правду» також у церковних справах. Тож Іларіон міг правити спокійно Українською Церквою. Та тепер було три голови, і три погляди, між які могла протиснутись візантійська церковна політика, щоб відвоювати втрачену позицію. Головно Всеволод (Переяслав), який мав по батькові нахил до філософствування, міг непокоїтись питанням леґальності, а ще до того, коли мавши у сім’ї жінку, грекиню Мономахівну, та чимало грецьких духівників у її двірському почеті, які підносили за кожною нагодою голос критики, а то й осуду в незаконності на митрополичому престолі в Києві. Ізяслав, (Київ) відай, держав лінію Ярослава – батька. Святослав (Чернігів) мав свої думки і проблеми. Коли по смерті батька треба було святити нових єпископів на княжі городи, справа правосильности щоразу відновлювалася. Може, й це було причиною, що Іларіон відійшов добровільно тихцем, звідки й вийшов – у печерку на Берестові, і про нього згодом не маємо більше звісток. Так могла бути усунена причина зударів між братами в цій важливій справі державного характеру. Другою справою, яка вимагала певної, ясної, дійової настанови, був акт Керулярія в Константинополі: розрив з древнім Римом Папів. Неофіціально, а згодом таки офіціяльно, звістка про константинопольські події дуже швидко мусіла прийти в Київ, коли навіть існує легенда, що вже і папські посли в повороті до Риму поступили в Київ. Керулярій виклинав латинників як єритиків, прирівнював західну частину християнства до жидівства і поганства, з якою не то що не може бути порозуміння, але й звичайних людських контактів. ЄВАНГЛІЄ: « ЩОБ ВСІ БУЛИ ОДНО,…» МОЖЕМО ПРИПУСТИТИ, ЩО ЗАМІНА ПРІСНОГО ХЛІБА НА ДРІЖЖЬОВИЙ У ЄВХАРИСТІЇ БУЛА ЗІНІЦІЙОВАНА ПОСЛІДОВНИКАМИ КЕРУЛЯРІЯ, ЯК НЕ ОТОТОЖНЕННЯ ІЗ ЖИДІВСЬКОЮ МАЦОЮ ТА, НАСПРАВДІ, КОНСТАНТИНОПОЛЬ ЗДІСНИВ НЕ ТІЛЬКИ ВІДРИВ ВІД ОРИГІНАЛУ, БО У КОЛИШНЬОГО ІУДЕЯ ІСУСА ХРИСТА НА ТАЙНІЙ ВЕЧЕРІ БУВ ТАКИ, ДІЙСНО, ПРІСНИЙ ХЛІБ… КОНОСТСТАНТИНОПОЛЬ СТАВ РУШІЙНОЮ СИЛОЮ ВОРОГІВ АПОЛЬСЬКОГО ПРЕСТОЛУ, РОЗДІЛИВШИ ТІЛО ХРИСТА (ЦЕРКВУ), ЯК І СПРАВЖНІЙ ЙОГО ОПРІСНООЧНІЙ ХЛІБ ТАЙНОЇ ВЕЧЕРІ В ІСТИННІЙ ІДЕНТИЧНОСТІ ЩЕ Й НА ДРІЖЖЬОВИЙ ХЛІБ, ЩОБ ПОТІМ БАГАТО РОКІВ І СТОЛІТЬ СТВЕРДЖУВАТИ, А У НАС ТАКА ТРАДИЦІЯ…!!! НА НИЖНІХ КУПОЛАХ СОФІЇ КИЇВСЬКОЇ Є ГОСТІЇ, (ЗОБРАЖЕННЯ «СОНЕЧОК», ЯК КАЖУТЬ ЇЇ ЕКСКУРСОВОДИ… САКРАЛЬНИЙ ХРИСТИЯНСЬКИЙ ХРАМ ІЗ «СОНЕЧКАМИ», – ПОВНА НЕСЕНІТНИЦЯ!!! Доречі, НАУКОВЦІ ВЖЕ ДОВЕЛИ, ЩО СОФІЮ КИЇВСЬКУ ЗБУДУВАВ ТАКИ СВЯТИЙ ВОЛОДИМИР ВЕЛИКИЙ, ДО МОМЕНТУ ЙОГО СМЕРТІ В 1015 РОЦІ ХРАМ ФУНКЦІОНУВАВ, РІВНОАПОСТОЛЬНИЙ СВЯТИЙ ВОЛОДИМИР БУВ НЕ ПРОСТО КНЯЗЕМ, А КОРОЛЕМ!!! АЛЕ ВОРОГИ ДЕРЖАВНОСТІ УКРАЇНИ Й ДОСІ НЕ БАЖАЮТЬ ВИЗНАТИ ЦЕЙ ФАКТ І ВЖЕ В СУЧАСНІЙ НЕ УКРАЇНСЬКІЙ УКРАЇНІ… Цей погляд він старався поширити на всі підлеглі собі канонічно Церкви, між якими Київ своєю вагою стояв чи не на першому місці. Тому і київським князям треба було зайняти якесь становище. Можна припускати, що в цій справі, в княжій сім’ї в КИЇВСЬКІЙ РУСІ - Україні, не було однієї думки. Можливо, що всі признавали, що Керулярій пішов задалеко, головно, коли імператор Іссак Комнен викрив змову Керулярія проти держави та заслав його на вигнання. Одинокою розумною розв’язкою було хіба що – виждати. Митрополит Іларіон уступив у тінь, у Константинополі ситуація була неясна і непевна, а тому у Києві справи залишились без вирішення, тим більше що великий князь Ізяслав І держав лінію Ярослава батька, мав за жінку польську латинську княжну Гертруду. Цілий рід Рюриковичів був посвоячений із латинським Заходом, а у самому Києві сиділи латинські княжни, сестра ж Ярославовичів – Ганна, займала навіть високий трон королеви Франції; тому було дуже таки неполітично ускладнювати і так складні справи, займаючи якусь виразну поставу в користь Візантії чи проти Риму. Тому був підхожий нейтралітет, і його якись час зберігали Ярославивочі. Так стояли справи, коли в державі панував спокій, а назовні йшло все гаразд. Коли ж у 1067 р. Всеслав Бряславович (Полоцький), переступивши батьківський заповіт, поширив свою владу нелегально з Полоцька на Новгород, Ярославовичі пішли дружньо і спільно проти нього, перемогли його, та й інтернували в Києві, відновивши порушений правопорядок. Але коли наступного 1068 року з’єднані сили Ярославовичів розбіглись перед натиском половецьких орд, то в Києві зчинилась револьта, яка винесла на княжий стіл саме отого Всеслава (Полоцького), інтернованого братами. Ізяслав І не мав куди повертатися і подався в Польщу просити допомоги в свого свояка Болеслава ІІ. На вістку, що Ізяслав І з поляками підступає до Києва, Всеслав (Полоцький) утік до Полоцька, залишаючи киян на призволяще. Отож партія, яка посадила Всеслава (Полоцького) в Києві в обличчі загрози, старається всяким чином не допустити Ізяслава І до Києва та звертається до його менших братів Святослава (Чернігів) та Всеволода (Переяслав) й запрошує їх на княжіння до Києва, кажучи: «Зле ми зробили, проганяючи свого князя, і ось він веде тепер на нас ляхів; ходіть у город вашого батька; якщо ж не хочете, то неволя нас жде, а тому ми спалимо город і підемо у грецьку землю» (Повість. врм. літ.). Ця літописна записка досить замітна для того, щоб пізнати суть київської револьти в 1068 році. Тут вперше поставлено дві протиставнв речі: латинська Польща союзна з правним князем, і Візантія. Кияни волять вибрати радше Візантію, ніж прийняти легітимного князя з західною допомогою. Це повториться п’ятсот років згодом , за Хмельницького, у Переяславі, коли в обличчі можливих союзів з західними народами товпа кликала: Волимо під православного царя московського! Здається, що кияни в 1068 році не мали нічого проти самого таки князя Ізяслава І, якого мусіли б були шанувати, як найстаршого сина Ярослава, але мали застереження і то великі проти його політичного союзу з Заходом, тут – з Польщею; та чи тільки політичного? Тому коли Святослав і Всеволод посередничать між збунтованим містом і Ізяславом І, то кияни погоджуються його прийняти, але без ляхів. Ізяслав І пішов за думкою братії чи радше прийняв вимоги революційної партії, відпустив допоміжне військо, і Болеслав повернувся з порожніми руками, а то – як каже літопис – населення «потай вигублювало ляхів»(там же). Оця постанова киян, чи радше революційної партії, яка повалила владу Ізяслава І, а згодом його прийняла особисто, на вставлення братів, ота зненависть до поляків, показує що в усій цій суматосі були заплутані деякі інші справи, радше ідеологічного, ніж політичного характеру. А передусім таки справи характеру релігійного (ІУДАЇЗМ ТА ПОГАНСТВО) та церковного, які відігравали в тих часах велику ролю в житті народів. Страх перед латинниками, вбивання поляків, і то населенням цивільним, візантійські інтриги за відзискання втрачених позицій та поширення візантійських закидів в поєритичанні та опаганенні латинського Заходу були, відай, тим підгрунттям, на якому збулись події 1068 року. На це є деякі вказівки, які можна пояснювати тільки так, а не інакше. Ними є передусім: прийняття при князюванні Ізяслава І на церковний пристол в Києві нового константинопольського митрополита Юрія та прогнання з Києва святого Антонія Печерського, особисто замішаного на цих подіях. На самому початку другого вокняження Ізяслава І в Києві як одна із умов і киян, і його братів Святослава та Всеволода появляється там новий митрополит Юрій, присланий з Візантії. Нагода до суперечки виникла скоро: в 1072 році Ярославовичі задумали перенести до новозбудованої церкви мощі святих страстотерпців Бориса і Гліба, які були вже пів-століття почитані в Україні як не офіційні святі. На релігійне свято, а то й державне торжество з’їхалися до Києва вся тодішня українська єрархія і всі три головні представники роду Ярослава: Ізяслав І, Святослав, Всеволод. Прибув народ і духовенство та чернецтво. Цьому перенесенню надавано виразного характеру релігійного свята. Та тут сталося, що митрополит Юрій, не вважаючи за візантійськими канонами їх за святих. спротивився взяти участь у святі такого характеру, і був примушений до цього князем Ізяславам І. Ось що оповідає про це свято і подію літописець, і то, здається, очевидець: «І коли принесли їх в нову церкву та відкрили труну, то церква наповнилась якогось дивного запаху; і побачивши це – прослявляли Бога. І на митрополита напав острах, бо не мав він твердої віри в їх святість, і тому, впавши ниць, благав прощення». І так уже той самий митрополит Юрій – перед чи по перенесенні мощів св. Бориса і Гліба – повів у Києві круту протилатинську і протизахідну політику і працю. Він, між іншим, своїм полемічним твором під заголовком «Стязаніє з латиною» так зразив собі київські суспільні кола, що, по волі чи по неволі в другій половині 1072 року мусів залишити Київ і вже більше ніколи до нього не повернувся. Так упав один із здобутків опозиції 1067 року, а Ізяслав І звільнився від однієї з умов свого повторного княжіння в Києві. Католицька течія знову взяла верх під проводом св. Теодосія Печерського, і це незабаром стало причиною нових заколотів у державі Ізяслава І. Усунення св. Антонія Печерського з Києва до Чернігова. – Автор «Повісті временних літ», Не́стор-літопи́сець [1],

Oksana Mitrashevska

Висновок МІЙ – ОКСАНИ ДЕКІНОЇ : За часів Київської Руси – України ІХ століття територія її сягала приблизно в радіусі 200 км від Києва. Навколо були кочові племена язичників: печенігів, половців, угличів, древлян та т. п. із яких данину (податки) збирала іудейська хазарія. Напевне, ця данина була завеликою та невигідною для вождів цих племен, тому вони вирішили переходити на бік християнського Короля Святого Володимира, його спадкоємців, бо умови данини були більш лояльні [ 6 ] . Таким чином, територія Київської Руси розширювалась, через і соціальні умови християнство поширювалось на цих просторах… Через набіги північно-східних сусідів та розділення Вселенської Церкви в 1054 році, ця обставина сприяє тому, що Київська Русь, втрачає державність. Фактично, перехід під протекторат Констинополя та забороною ним, – Новим Римом, князівській верхівці Русі родичатися із опрісноочними – латинянами під публічно проголошеною карою прокляття їх та їх родин митрополитами Візантії. Цей факт мав наслідком втрату зв’язку із Апостольскою Столицею, що привело до занепаду та розпорошення істинного християнства, його вчення. Печерська Лавра на чолі із Святим Феодосієм в часі коронування Папою Римським онука Ярослава Мудрого в 1075 році – Петра Ярополка І займала курс на Західний обряд, монах Святий Феодосій, як первень-засновник Лаври, напевне, мав і найвищий титул єпископа! Українці під протекторатом Римського Апостольського Престолу можуть повернути собі державний суверенітет. Римляни, які зруйнували іудейський єрусалимський храм мають від Бога місію, утвердження істинності католицької віри. Відомо, що іудеї панують в Україні. Чия освіта того і влада. Їх державні загальноосвітні навчальні заклади в Україні, всі синагоги і культурні пам’ятки собі повернули. В класифікаторі професій в Україні мають релігієзнавця, але немає теолога, відсутні також практично і нострифікація та акредитація теології, християнської філософії!!! Тільки в кінці ХХ ст.. Українство отримало від Бога можливість мати першого римо-католицького єпископа Українця Станіслава Широкорадюка… Є в Україні храми присвячені Святому Станіславові (Святий Стани́слав Щепано́вский (польск. Stanisław ze Szczepanowa; 26 июля 1030, Щепанов — 11апреля 1079, Краков) — Краковскийепископ с 1072 года; был убит польским королём Болеславом II Смелым; причислен католической церковью к святым мученикам) [ 7 ]. Але Українці не знають, що саме в ці роки вони отримали коронацію для онука Ярослава Мудрого, святого канінозованого Ярополка І (Петра) Ізяславовича, князя-емігранта, римського паломника та коронованого короля Русі, якого коронацію розмалювали західні книгописці в своїх рукописах. З опису тих похоронів, і батька, і сина, власне відчуваємо виразні симпатії тодішньої української суспільности до латинян. А вони стояли за Ізяславом і його родом . Католицька Церква не є державною, тому провладні чужоземні структури в Україні знищують історичну пам’ять корінного народу нашої Вітчизни, офіційно вилучивши зі св.-в про народження графу національність батька, матері, прирікши на зникнення по-сутті націю - Українців, факт: 1936 Р. УХВАЛА З'ЇЗДУ РАБИНІВ ДЛЯ ЖИДІВСТВА Є НЕБЕЗПЕЧНІ НАЦІОНАЛЬНІ ДЕРЖАВИ!!! Павло Штепа. «Мафія і Україна». Як і з найголовнішою Істиною своїм симітом - Ісусом Христом... Спостерігаємо досі процесс, коли із України через спотворення суверенітету вимальовують державу неспроможну... Відновлення історичної правди та єдність традиційної Церкви в Україні це ті умови, які сприятимуть державному суверенітетові Украни. Завдання нової євангелізації взяти ключі знань у іудеїв, які, як провладні забрали їх у корінного народу України [8], але й самі їх не використовують, це рівнозначно відбиранню ключів до Царства Бога Отця Небесного! Польща в ІХ ст. мала статус князівства, але опора на Вселенську католицьку Церкву дала їй (Польщі) сили та можливість здобути статус королівства та сьогодні мати державний суверенітет. Київська ж Русь під натиском багаточислених обставин втратила титул королівства, не згадує своїх перших осіб коронованих Папами Римськими й досі через 1000 років ще не виборила собі національної та суверенної держави – Україна…

Oksana Mitrashevska

– Автор «Повісті временних літ», Не́стор-літопи́сець [1], , оповідаючи про смерть св. Теодосія, ігумена Печерського, робить таку відмітку: «В ті часи сталося, що прийшов Ізяслав І від ляхів, і почав гніватися Ізяслав І на МОНАХА Антонія, з-за Всеслава (Полоцького). І прислав Святослав (Чернігів) вночі та й взяв Антонія до Чернігова. І Антоній прийшов до Чернігово і полюбив гори Болдини та – викопавши печеру – поселився тут. І є там монастир св. Богородиці на Болдинських горах і досьогодні» (там же). Ця подія була 1067 році. Друга подія, записана літописцем Нестором, під роком 1073-им, коли Ізяславові І довелося знову відступати з Києва, цим разом вже перед молодшими братами – Святославом(Чернігів) та Всеволодом(Переяслав), з яких перший засів на його місці. Тоді-то Печерський ігумен Теодосій почав дорікати Святославові за цей вчинок та вилучив його з своїх молінь, за що Святослав гнівався на нього та хотів його скарати вигнанням. Тільки особливі вияви лагідності та добродійності вчинили, що Теодосій прийняв його в молитовне єднання, завжди однак ставив він його на другому місці, по Ізяславі І. Святий Теодосій помер 1073 року. І з цього можна вносити, що серед київського духовенства, включно з печерськими ченцями, проходив у цих роках глибокий поділ думок про Ізяслава І та його церковну політику. Святий Антоній був до тієї міри прихильний Церкви Візантії та Ат(ф)ону, де він робив перші кроки в чернецтві, що підтримував своїм духовним авторитетом навіть бунт Всеслава(Полоцького) та киян в 1067 році, а згодом дав моральну підтримку Святославові(Чернігів) проти проти старшого брата, коли об’єднавшись на спілку із Всеславом(Полоцьким), вдруге прогнав Ізяслава І із Києва. Успіх Святослава, був і успіхом Антонія так, що він міг повернутися до київських печер. Але одночасно цей успіх Святослава і програ Ізяслава І так тісно були пов’язані з другим печенерянином, що вже за Святослава знову ж таки Святому Теодосію загрожувало прогнання з Києва, як передше Антонієві. Годі припускати, що настановами цих святих ченців кермували тільки політичні симпатії чи антипатії. Що ж саме так глибоко зворушувало цих печерників? Думаємо, що це безпосереднє встрявання у політичні справи та в розгру між Ярославовичами можна задовільно пояснити тільки глибокими церковно-релігійними раціями і причинами, які саме оберталися довкола проблеми: за чи проти Візантії та її церковної політики. І в цьому думки духовенства були поділені. Та треба припускати, що більшість духовенства була однієї думки з Теодосієм, тобто: осуджувала антицерковні дії Візантії та, з почуття християнської правди, противилася антиримським акціям візантійського Сходу, маючи за собою державну леґальну владу Києва – Ізяслава І. Тому проти нього виступили і Всеслав(Полоцький), і кияни, і молодші Ярославовичі, двічі проганяючи його з батьківського стола. Тож коли перший раз Ізяслав І шукав допомоги в західних сусідів, то за другим разом він удався до самого центру латинського Заходу – Риму, висилаючи до Папи Григорія VII окреме посольство, очолене його сином Ярополком І - Петром. З днем 22 березня 1073 року скінчилося в Києві друге правління Ізяслава І. Десь на початку 1073 року без якоїсь достатньої причини, між старшими Ярославовичами постає спір, про предмет якого нічого не згадує літописець, за причини подаючи – диявольське навіяння і жажду влади в Святослава Чернігівського. Нам здається, що тут діяла стороння рука, пустивши вістку, буцімто Ізяслав І переговорює з Всеславом Полоцьким проти Святослава і Всеволода. Хто кинув цю підозру, не знати, але оба Ярославичі зареагували, і Ізяслав І мусів уступити з Києва, а 22 березня два переможні Ярославичі вступили в Київ і на столі Ярослава засів Святослав. Така була ситуація в Києві в першій половині 1073 р. Друге вигнання Ізяслава І записує літописець такими словами: «І пішов Ізяслав між ляхів, взявши велике майно, кажучи: чим найму військо. Але все це забрали поляки та й витурили його від себе», ограбивши – прогнали. Більше того, Польща старалася старалася витягнути з київських непорозумінь і сварок більше користи для себе. І тому за ціну нейтральності та неінтеґренції в справі Ізяслава І вона одержала навіть допомогу від Києва супроти Чехії та Німеччини. Тим то Ізяслав І подався далі на захід, до Німеччини, сподіваючись знайти підтримку в західно-римського імператора Генріха ІV. На початку 1075-го року Генріх ІV прибув до Майнцу, на двір Генріха. Хоча Генріх ІV слідкував за подіями в Україні, проте, крім, дипломатичної інтервенції, міг зробити фактично дуже мало, зайнятий внутрішніми труднощами в своїй державі та спором з Папою Григорієм VІІ . Генріх щоправда послав посольство до Святослава, але на чолі посольства стояв близький свояк Святослава – трірський препозит Буркгард, якого сестра була заміжня за Святославом. Очевидно, що в такому характері він не міг як слід і об’єктивно підперти справи Ізяслава І, та з Києва привіз Генрихові, – крім багатих дарів, тільки запевнення в нейтральності Святослава в війні Генріха з Польщею. Але саме на Заході він (Ізяслав І) зорієтувався й наглядно міг відчути, що ці всі володарі не були тоді вирішальною силою в справах Європи. Вище цісарів і королів і князів, які глядали своїх дрібних корисностей, саме у тому часі, по довгих роках занепаду, виступив на европейську арену ще один, вищий авторитет, в оновленій величі і силі: Римський Архиєрей, яким тоді саме став Гільдебрант, дійсний керманич Римського Престолу, придбавши ім’я Григорія VІІ. Засівши на престолі Святого Петра, він, на основі довгого досвіду, зібрав ув одне всі недомагання европейської політики та проголосив свій історичний так званий «диктат Папи» [4], яким уреґульовав найважливіші ділянки церковного і політичного життя тодішньої західної Европи, а головне стосунки між цивільною та духовною владою, змушуючи дещо згодом Генріха ІV до приїзду в Каноссу. Отож, не знайшовши зрозуміння і допомоги в світських володарів, Ізяслав І апелює до до Риму, до влади духовної, посилаючи туди окреме посольство, під проводом свого сина Япрополка І-Петра і своєї та його жінок, Гертруди та Ірини. Воно прибуло до Риму десь на початку весни 1075 року і поробило відповідні кроки і заходи в порученій Ізяславом І справі, здобуваючи, може, і нежданий успіх. Та зважуючись на цей остаточний крок Ізяслав І мусив передумати великі думи. До цього змушувала і та важлива ціль, яка була причиною посольства. Тут маємо дуже цінне свідчення з кінця ХІ століття, незалежне від римських документів. Ідеться про так званий «Рукопис Гертруди» з кінця ХІ століття, який зберігається в північно-італійському місті Чівідале, коло Удіне. Є це збірник різних молитов київської княгині Ґертруди, жінки Ізяслава І, доньки польського короля Мєшка ІІ. Власне в цьому збірнику знаходяться два образки-мініатюри, які відтворюють акт коронації Ярополка І в Римі, в 1075 р. Перший зображує св. Петра з ключами, а при ньому, по боках, Ярополка та його жінку Ірину; у стіп Св. Петра – мати Ярополка І, тобто жінка князя Ізяслава І – Гертруда. Другий образок (є фото) представляє Христа – Господа на троні, як коронує, тобто, кладає, на їхні голови корони. Ці образки майже сучасні з поїздкою Ярополка І до Риму, а згаданий рукопис виготовлений на Заході, де й зберігався. З цих мініатюр пробивається тодішнє коментування цієї події, тобто погляд, що Папа Григорій VII коронував таки Ярополка І Петра та підніс Україну до ранґи королівства. Ізяслав І апелював до Папи, і то – сповидно і на першому плані – в політичних справах. Тому мусів мати ясність щодо його компетенцій у такій справі. Апелювавши, він визнав за Папою такий авторитет. Апелював до архиєрея латинського обряду, більше того: до голови цього обряду, патріарха Заходу, коли тим часом його держава та її Церква Київська були безпосередньо зв’язані візантійською церковною надвладою; значить він уважав, що звертається до компетентної влади. Апелював до Риму, а не до Візантії, значить: уважав Візантію або некомпетентною у цій справі, або й уважав, що звідтам не сподіватися йому жодної допомоги, може, і-за характеру самого спору, який розгортався в глибинах на церковно-релігійні теми, в якому і брати його, і Візантія були однодумцями, а прогнаний з Києва митрополит Юрій, що в другій половині 1072 року мусів залишити Київ та повернутись в Константинополь і був саме його позивником у Візантії. Ізяслав І апелював до Риму, який ще недавно, за його вже таки влади в Києві, Візантія проголосила єритичним та заборонила з ним усяких контантів, не то що якихсь союзів; значить, Ізяслав І не утотожнював себе і своєї держави з таким протиримським думанням Візантії щодо Риму. Ізяслав І складав до Папського трону своє королівство, віддаючи його в правову охорону й опіку, та просив про суд і про вирок: хто прав(має рацію), а хто ні. Цим він явно визнавав отой «диктат Папи», [4 ] “В нем есть ряд положений, до которых еще никто не доходил. Например, папа является князем над царствами мира и обладает неограниченной властью над всеми князьями и монархами . Таким образом, всякий светский государь только уполномоченный папы. У светской власти нет своих легативных прав. Согласно 12-му пункту, папа имеет право низлагать императоров. В 22-м пункте говорится, что Римская церковь никогда не заблуждалась, и никогда не будет заблуждаться по свидетельству Писания. А по 23-му пункту получается, что каждый Римский первосвященник, если он канонично поставлен, заслугами ап. Петра несомненно соделывается святым. В отношении духовенства Григорий VII настаивал, что ни у одного клирика не может быть другого государя, кроме папы, и другой семьи, кроме Церкви. И именно такой клир, свободный от стороннего влияния, должен избирать папу. Григорий VII вел борьбу с симонией и за целибат духовенства. В этом он был искусным политиком и соединил две различные по характеру реформы (симония – вопиющее безобразие, а целибат – спорное явление). Соединив эти два вопроса воедино, Григорий VII достиг успеха. Его опорой было несуществующее монашество, так называемые патарии (оборванцы) – это странствующие проповедники по благословению папы. Толпы патариев не давали людям ходить в те храмы, где не признавался целибат. Целибат был нужен, чтобы освободить духовенство от других привязанностей, кроме папской теократии. появились трактаты, доказывающие необходимость целибата (Петр Домиани – один из авторов этих трактатов).”, проти якого шалів володар Заходу – німецький король, а згодом цісар Генріх IV. Такі й подібні думки мусів передумати Ізяслав І, поки зважився на свій крок. А зважився, то значить на всі ці питання він дав собі позитивну і задовільну відповідь. Із становища прихильника візантійського непорозуміння ця відповідь була б тільки одна: здалека від Риму! Отож Ізяслав І не був ні політичним, ні церковним сателітом тодішньої Візантії. Тому спокійно і без якихось викидів сумління міг їхати Ярополк І - Петро на чолі посольської валки до Вічного Міста Риму, виконуючи батьківське доручення. І в Римі він знайшов не тільки гостине прийняття, зрозуміння і полагодження справи, але далеко більше: знайшов королівську корону для Ізяславового роду та ДИНАНАСТИЧНЕ КОРОЛІВСЬКЕ ПРАВО НА СТОЛИЧНИЙ ГОРОД КИЇВ. Так то чи не від Києва, як першого спірного міста почалась велика григоріанська реформа тодішньої Європи, наводячи лад і правопорядок, визначаючи кожному його межі та прикорочуючи надужиття влади. У Рим вступав Ярополк І - Петро політичним ізгоєм, а виїджав з нього КОРОЛЕМ УКРАЇНИ. З цим 1075-им роком Україна вступала в сім’ю тогочасних суверенних держав, займаючи в ній належне і почесне місце в ранзі королівства, береженого авторитетом верховного апостола Петра і його наступника – Римського Архирея, Намісника Христового на землі. Така буда тодішня політична доктрина. Хоч наші (українські) літописці, віддалені від місця римських подій у тисячі кілометрів, і не віднотовували цього факту, а, може, його усунула пізніша візантійська ( І НЕ ТІЛЬКИ!!!) цензура, то однак збереглися сучасні документи, які дають безсумнівне свідчення про ці події. З цілого ХІ століття збереглося тільки два томи папських письем, і то саме з часів Григорія VII. В першому ж томі, між початковими листами його верховного діловодства, записаний отой лист Папи Григорія VII до «Димитрія, короля Русі», тобто до Ізяслава І, з дня 17 квітня 1075-го року, а безпосередньо перед ним, однак під датою 20 квітня, лист того ж Папи до «князя Польщі» Болеслава, в якому наказує йому направити заподіяну Ізяславу І кривду та віддати загарбане майно. Це важливі документи, перші, які документують зв’язки України з Апостольським Престолом; тож заслуговують на уважний розгляд тексту, і їх історичного значення. Лист Папи Григорія VII до Ізяслава І – « Григорій, єпископ, слуга слуг Божих. – Димитрієві, королеві русичів і королеві, жінці його, привіт і апостольське благословення. – Син ваш, відвідуючи гроби апостолів, прибув до нас та прохав від нас настійливою просьбою, що бажав би одержати від нас це королівство, як дар Святого Петра, віддавши цьому ж святому Петрові, начальникові апостолоів, належний вияв вірности, заявляючи, що цю його просьбу скріпите і ви, і підтвердите своєю згодою, якщо він буде обдарований ласкою апостольської влади й опіки. Тим його бажанням і проханням ми, вкінці, дали свою згоду, бо виглядали вони нам справедливі, чи то з-за вашої згоди, чи то з-за побожного прохача, і тому передали ми йому в імені святого Петра керму вашого королівства з тим наміром і побажанням любови, щоб святий Петро вас і ваше королівство та все ваше майно зберігав перед Богом заступництвом та вчинив, щоб усяким миром, честю та славою зберіг за вами це королівство аж до кінця вашого життя, а по скінченні вашої життєйської боротьби виєднав вам перед найвищим Володарем вічну славу. Опріч того, хай знає ваша шляхетна ясновельможність, що до якої-небудь слушної справи зажадала б вона в потребі авторитету того Престолу, без усякого сумніву й завжди знайде тут вислухання своїх прохань. А окрім того, щоб і це, та й багато чого іншого, що не знаходиться в цьому листі, закріпилось міцніше в вашому серці, ми послали цих ваших послів, з яких один є ваш добрий знайомий та вірний приятель, який і те, що знаходиться в цьому листі, вам дбайливо викладе, а те що не сказане – з’ясує живим словом. З-за пошани для святого Петра, якого ви є послами, виявіться для них ласкавими й ввічливими, і що-небудь скажуть вам у нашому імені – вислухайте терпеливо та повірте без жодного сумніву. А якщо б владою Апостольського Престолу хотіли ладнати справи та приймати рішення, не дозволяйте жодному лихому духові їх неспокоїти, але радше спромагайте їх та підтримуйте щирою любов’ю. Хай всемогутній Бог просвітить ваші уми та через земські блага дасть увійти в вічну славу. Дано в Римі, 17-го квітня, індикта 13-го, року 1075-го». Так писав Папа Григорій VII до Ізяслава І. Цей лист – не тільки звичайне листування, а просто грамота, якою потверджено чи встановлено політичну структуру Київської Держави та її володаря в сім’ї тодішніх європейських народів, у ранзі – королівства, за яким Папа поставив увесь свій духовний і політичний авторитет, обіцяючи завжди відповідну інтервенцію. Ми, на жаль, не знаємо, які повноваження були ще у висланих Папою Григорієм послів, що як пише він, мали ладнати й інші справи, про які не згадується в папському письмі. Лист Папи Григорія VII до Болеслава Польського. – Три дні згодом, тобто дня 20 квітня того ж 1075 року, вистосовував Папа Григорій VII і другого листа в київській справі, тим разом до польського князя Болеслава ІІ, з яким у Ізяслава І був затяжний спір щодо пограбованого ним, своїм свояком, майна. До Болеслава звертається Папа Григорій VII не як до «короля» (рекс.) Польщі, а як до «князя» (дукс.), що в тодішній політично-правовій назві означало нижчу ранґу політичного володіння, з чого виходило, що Київська Держава Ізяслава І в політичній структурі тодішнього західного світу стояла єрархічно вище. І це слід зарахувати на успішність політичної акції Ізяслава І, хоч не виключне, як здогадуються історики, що ця ранга королівства належалась Київській Державі від часів Святого Володимира Великого, приблизно від 1000-ного року, й окремого посольства, яке тоді побувало в Києві, вислане Папою Сильвестром ІІ. Папа Григорій VII в своєму листі до Болеслава, по довшім вступі, найперше поладнує деякі справи церковного порядку стосовно польської держави, а наприкінці листа пише ось що: «... Вкінці, напоминаємо вас і перестерігаємо в Господі, щоб мали ви завжди перед очима останню годину вашого життя, про яку і не знаєте, коли вона прийде, та щоб пам’ятали на грядущий страшний суд, тому й старалися виконувати доручену собі владу пильним та Богові вгодним управлінням, приготовляючи собі скарби добрих діл та багатіючи на міцній й незворушливій основі, щоб могли ви досягти вічне життя. Бо повинні ви знати, що найвищий суддя не залишить без розрахунку того, що вам доручив; і тим строгіший здаватимете рахунок, чим ширші є права та судовластя, що їх виконуєте. А всемогутній Бог, якого маєтестат понад усі князівства й королівства, нехай кермує вашим серцем і ділами на всяке благе діло, з усією розсудливістю і чеснотливістю, щоб по завершенні життя в тому слизькому й скоро проминаючому світі, могли ви дійти до вічної і правдивої слави, за заслугами та вставленням святих Петра і Павла, верховних апостолів. Хай дасть вам радість з переможеної в Христі гордині ваших супостатів, мир і супокій, щоб з теперішніх благодатей пізнали ви майбутні, а й те як дуже слід їх вам бажати. А коли цього бажаєте, то найперше треба вам зберігати любов, яку ви, хоч і нерадо це кажімо, порушили на майні, що його ви загарбали від короля русичів. Тому, співболіючи з вами, дуже таки вас просимо та напоминаємо, щоб заради любови Бога і святого Петра повернули ви йому все те, що ви або ваші піддані йому забрали, не забуваючи, що ті, хто несправедливо грабують чуже майно, не можуть мати участи в царстві Христа Господа, якщо не направлять заподіяної шкоди, коли вони в спромозі її направити. Бажаємо, щоб прийняли ви це від нас з такою любов’ю, з якою відносимося до вас і до спасіння вашої душі. – Дано в Римі, дня 20 квітня, індикта 13-го, року 1075-го». Такими рішучими і виразними, а то й гострими словами написав і закінчив свого листа Папа Григорій VII до Болеслава ІІ. І знаємо, що ті слова мали свій успіх, Болеслав повернув Ізяславові загарбане майно. Ось такий зміст цих двох документів ХІ століття в українській справі, що кидає багато світла на неї, на її значення та на дії володарів, що унагляднює також ролю християнства в житті українського народу та його держави. Ці документи є воднораз виразним свідченням про тісні зв’язки, які існували в Україні з західним католицьким християнством, не зважаючи на події 1054 року в Візантії і Римі, що такі зв’язки між Сходом і Заходом розірвали. Коротко: візантійський розрив з 1054-го року не заторкнув? СТРАТЕГІЇ України і її Церкви у ХІ столітті. Політичне і церковне значення римської місії 1. Папа Григорій VII, в свідомості повноти своєї духовної влади, почувається в праві прийняти Київську державу під опіку святого апостола Петра, виконуючи так одну з головних тез свого архиєрейства, тобто: Римський єпископ, вселенський Архиєрей, стоїть понад патріархами та імператорами, чи пак понад нижчими рангами тодішнього політичного і церковного світу, і Україна (МОЄ: АЛЕ НЕ БІЛЬШІСТЬ УКРАЇНЦІВ) визнає цю його прерогативу. 2. В письмі Папи Григорія VII до Ізяслава І не згадується ні словечком про церковну проблему в Україні, головно з зв’язку з візантійським и непорозуміннями і розривом, а це означало б, що до Ізяслава І в цій справі не було потреби писати тому, що – відтай – для нього, як правного володаря Києва, така проблема не існувала, а тож не існувала і для його розлогої держави. 3. В листі Папи до Ізяслава І подано тільки найголовнішу й основну справу: привернення київського столу Ізяславові І. Для поладнання інших справ було вислане окреме посольство, яке мало вияснити заторкнену в листі справу та порушити не згадані в листі справи, і їх поладнати «владою й авторитетом Апостольського престолу»; тим то Папа просить підтримки в Ізяслава І, проти можливих перешкод з боку «лихих духів». Тут зовсім можна припускати, що між тими справами могли бути й оті церковного порядку, що в першу чергу займали увагу цього великого «Реформатора Церкви» та церковного життя на Заході, тобто латинської Церкви. Можливо, що йшлось також про затертя перших розколин серед населення України, які спричинила візантійська (Й НЕ ТІЛЬКИ) пропаганда; зокрема митрополитів-греків; дуже можливо, що йшлось і про справу обсади Київської митрополії, яку, мабуть, під натиском Ізяслава І десь на переломі 1072-73-го років мусів залишити митрополит грек Юрій, неприхильний українській державі та її політиці, який мав також написати аж два послання «проти латинян», якими намагався защепити Українській Церкві візантійські погляди на деякі справи обрядового, догматичного та церковного-правного порядку. На жаль, не знаємо, чи згадане посольство Папи Григорія VII прибуло згодом з Ізяславом І і до Києва, а чи воно обмежилось тільки переговорами з Ізяславом І десь на німецьких землях. 4. В Римі мав Ізяслав І якогось свого «знайомого і вірного приятеля», як писав Папа в листі, а це вказувало б, що зв’язки Ізяслава І та Києва з західним світом, а навіть докладніше: з Римом, не були продиктовані лише політичними кон’юктурними причинами, але сягали і давнішніх часів, коли в Римі існували вже «знані і вірні» приятелі українських справ. Хто був тим «приятилем» – не знаємо; та була це, ймовірно, якась високопоставлена особа, коли Рим вислав її у такій важливій, писаній і неписаній, справі та давав повновласності ладнати справи і «діла Апостольського Престолу». 5. В листі Папи Григорія VII до Ізяслава І немає жодної ознаки якогось обосторонього контракту, на основі обопільних зобов’язань, прав і повинностей, а тому можна було б уважати, що Київська Держава Ізяслава І ставала васальною державою, за тодішнім політичним думанням. Навпаки, є тільки односторонні зобов’язання Апостольського Престолу: повне передання Києва Ізяславові І ім’ям святого Петра, опіка над Київською Державою, її володарями і майном, а також підтримка Апостольського Престолу в усіх слушних правах і справах Ізяслава І. Тому історики трердять, що не йшлося тут про васальну залежність Києва від Риму, а про опіку Апостольського Престолу для Києва, в тяжких часах міжусобиці та крамоли, і порушення встановленого ладу. 6. Григорій VII передав владу в руки сина Ізяслава І – Ярополка І Петра, не як новому королеві Русі, але як представникові батька. Авжеж, правда, цим актом сам Ярополк І Петро приймав на майбутнє дуже таки багато і для свого престижу в Україні. Історики, на загал, не признають погляду, буцімто тим актом Папа Григорія VII хотів змінити державний устрій у Києві і з родового старшинства зробити його династичним у сім’ї Ізяслава. Однак немає сумніву, що коли Ізяслава І була думка і плянування, то і він, і його однодумці в Києві могли використати цю подію для здійснення такої зміни державного устрою. Не виглядає імовірним, що уже тоді, в 1075-ім році, в обличчі особистих труднощів у Києві, Ізяслав І думав зректися, а чи й зрікся, влади і княжого столу на користь сина, – після того як одержав для нього апробату Риму – посадити Ярополка І Петра на Київському великокняжому столі. Бо годі припустити, щоб молодші Ярославовичі – Святослав і Всеволод, які прогнали його з Києва чи власне не за оті пляни, – були б пристали на фактичне настолення Ярополка І Петра в Києві вже в 1076-м році, і таким чином раз назавжди зреклися можливості засідати самим у Києві, до чого мали право з родового старшинства, на основі конституції Ярослава про начальну владу в державі, де мав володіти кожночасний найстарший член княжого роду Рюриковичів. 7. Вкінці, в зв’язку з тією подією виринає знову питання корони київського князя. Папа Григорія VII титулує Ізяслава І королем, а його князівство – королівством. За тодішнім мисленням, для цієї вищої ранги належала правна коронація і корона. Тут треба звернути увагу на ще іншу гіпотезу: про коронування Святого Володимина Великого десь коло 1000-го року папськими послами, одночасно з коронацією угорського князя Степана Святого. Можливо, дуже можливо, що й лист Папи Григорія VII 75 літ згодом це підтверджує, що вже від тисячного року Україна вважалась у Римі королівством. Тож, коли заіснувала потреба конкретного контакту з Києвом, папська канцелярія заглянула до своїх записок. Та якщо б і ця гіпотеза в дальшому не виправдала себе, то початки українського королівства треба таки датувати принаймі від поїздки Ярополка І Петра до Риму в 1075 році. І на це маємо дуже цінне свідчення з кінця ХІ століття, незалежне від римських документів. Ідеться про так званий «Рукопис Гертруди» з кінця ХІ століття, який зберігається в північно-італійському місті Чівідале, коло Удіне. Є це збірник різних молитов київської княгині Ґертруди, жінки Ізяслава І, доньки польського короля Мєшка ІІ. Власне в цьому збірнику знаходяться два образки-мініатюри, які відтворюють акт коронації Ярополка І в Римі, в 1075 р. Перший зображує св. Петра з ключами, а при ньому, по боках, Ярополка та його жінку Ірину; у стіп Св. Петра – мати Ярополка І, тобто жінка Ізяслава – Гертруда. Другий образок (є фото) представляє Христа – Господа на троні, як коронує, тобто, кладає, на їхні голови корони. Ці образки майже сучасні з поїздкою Ярополка І до Риму, а згаданий рукопис виготовлений на Заході, де й зберігався. З цих мініатюр пробивається тодішнє коментування цієї події, тобто погляд, що Папа Григорій VII коронував таки Ярополка І та підніс Україну до ранґи королівства. Оці та їм подібні висновки й зіставлення наглядно показують, що за таких обставин не можна й говорити про якесь фактичне відчучуження Києва від Риму за часів Ізяслава І, хоч уже тоді в Києві наполегливо діяла візантійська (Й НЕ ТІЛЬКИ) пропаганда, яка поволі здобувала собі цей простір, на вершинах і на низах. Але цілісність Української Церкви і Держави залишалалась ще на позиціях з часів Ярослава Мудрого, тобто: повного і повнокровного?, неупередженого розуміння Христової Єванглії й Церкви. (???). А ЯК ЖЕ ІЗ ЄВАНГЛІЄМ: ПРАКТИКОЮ ПЕРШОСТІ апостола СВ. ПЕТРА...

Oksana Mitrashevska

НЕ ТАК СИЛЬНО ХОЧУТЬ ЄДНОСТІ САМЕ ВЕРХІВКА УГКЦ!