Рівні бачення майбутнього

 

В нашій країні тотально розвинувся комплекс бачення майбутнього, точніше не бачення майбутнього. Можливо українська дійсність в глобальному масштабі та реальність кожної окремої родини та особистості наштовхують людей на шлях повного заперечення потреби мріяти. Бо немає на що сподіватися. Люди молоді сидять на валізах – вже їхати з кордон чи трошки підучити англійську; люди похилого віку нікому не потрібні і живуть на мізерну пенсію; люди середнього віку намагаються боротися з поточними проблемами: як прогодувати сім’ю, як не потрапити під скорочення, і банальне - де взяти гроші, яких постійно бракує. Яким чином при цьому мріяти, думати про майбутнє? Окрім депресії та витраченого часу мріяння нічого не дасть.

У боротьбу з усвідомленням необхідності бачити майбутнє включаються також інші аргументи. Я пам’ятаю негативні конотації самого себе по відношенню до мріяння. Так, ми мріяли в ранньому дитинстві: хтось з нас марив космосом і хотів бути марсіанином (перепрошую, космонавтом), а хтось захоплювався футболом і переможно простягав руки, забиваючи гол, і бачив себе у великому клубі, великим футболістом. Але потім ми подорослішали і мрії кудись подівалися… Чому? Ми вважали, що мріяння – це дитяча забавка і її варто залишити в дорослому житті. «Не літай у хмарах», - до кого таким чином не зверталися учителі під час навчання в школі?

Все це в сумі ставить сучасного українця в нерозуміння чому треба мріяти, а отже бачити майбутнє. Ми говорили про сліпого, який веде іншого – і вони впадуть до ями. Атрофія м’язу бачення майбутнього може вести нас прірви, тому треба виховувати в собі вміння бачити майбутнє. Як це робити? Слухайте «Школу лідерства» і нехай вам допоможе Господь.