A PHP Error was encountered

Severity: Notice

Message: Trying to get property of non-object

Filename: controllers/site.php

Line Number: 127

Баптисти і Пятидесятники на території України, і їхній вплив на суспільство
Слухати Радіо

Зараз в ефірі

15:40

Дитяча катехиза

В ефірі

Катехиза

16:40

Дитяча молитва

17:00

Новини

17:05

Голос народу, голос Божий

17:45

Літургія годин (Бревіарій)

18:00

Св.Літургія з Катедри св.Софії (Житомир)

19:00

Молитовна лінія

20:00

Вечірня казка

20:20

Слово на кожен день

21:00

Відкриваючи таємниці християнства

21:30

Духовні читання

22:00

Катехиза

23:20

Школа лідерства

23:40

Святий дня

23:50

Літургія годин (Бревіарій)

00:00

Розарій

00:30

Катехиза

01:10

Відкриваючи таємниці християнства

02:00

Катехиза

Баптисти і Пятидесятники на території України, і їхній вплив на суспільство

Поділитись з друзями

Майже усю свою історію, починаючи ще від менонітських колоній, протестанти Російської Імперії і Радянського Союзу знаходились на периферії суспільства – в селах, в хатах на околицях міста, під постійним наглядом жандармів, а потім КДБ, на засланні, в таборах і в’язницях. Саме на цю провінційність і відсталість баптистів і п’ятидесятників робила ставку радянська пропаганда. Все ж таки масовій культурі радянська людина – це людина з багатим внутрішнім світом, різноманітними хобі і великими мріями. Різноманітні гуртки, музеї, театр, спорт, книги – усе це за радянських часів пропагувалось, розвивалось, і, слід віддати належне культурній політиці СРСР, розвивалось непогано.

Нас почитают безумными,
Прошлых веков поколеньем,
Когда мы в местах бесшумных
Склоняемся на колени.

Невеждами нас считают,
В познаньях с большим изьяном,
Что Библию мы читаем,
Оставив пылиться романы.


Нас называют бедными,
Но мы этой бедности рады:
Наш дух, закалённый бедами,
Нашёл в Иисусе клады!

И  пусть нас статьями ложными
Клеймят, не скупясь на неправду.
Наш путь – Иисусом проложенный,
А значит, цель жизни оправдана!


 

Ця чудова поезія з «Песен Возрождения» - щира, відверта, написана живою, соковитою мовою і в кращих традиціях російської літератури. Є в ній щось і від журналів «Піонер», і від шкільних фільмів на зразок «Доживемо до понеділка». В цих строках чудово проявилась і твердість у вірі баптистів і п’ятидесятників, їхня вірність Богові і готовність віддати усе заради вірності Йому. І водночас в цій поезії не можна не помітити головну біду радянських протестантів.Натомість, баптистів і п’ятидесятників пропагандисти зображували не інакше як темними і забитими фанатиками, відсталими від часу і чужими усіх досягнень цивілізації. Радянська людина летить у космос, а баптисти вірять що ракети вдаряться о небесну твердь. Ясна річ, радянська влада робила усе щоб вони були такими насправді – віруючих не приймали до інститутів або не давали завершити освіту, не дозволяли працювати на багатьох посадах. Що ж, виставити християн темними невігласами намагались ще за часів Римської Імперії, і слова апостола Павла про те що Євангеліє здається безумством для світу цього, зберігають свою актуальність в усі часи.

 

Але це була лише одна сторона медалі. Павло міг скільки завгодно хизуватись своїм безумством у Христі, але це не заважало йому при нагоді цитувати античних філософів чи поетів і на рівних спілкуватись з афінськими інтелектуалами. Строки баптистського поета «Библию мы читаем, оставляя пылиться романы», аж ніяк не відносяться до Павла, та й загалом, до більшості проповідників і письменників ранньої церкви: Юстин Філософ, Мінуцій Фелікс, Климент Александрійський, Ориген, Тертулліан та безліч інших відомих християн доби Римської Імперії не ховались від світу і світських ідеалів, гідно відповідали на усі глузування язичників, доводячи що Сократ і Платон, Піфагор і Аристотель вірили в єдиного Бога, що вчення Христа не заперечує світські чесноти, а навпаки, доводить їх до ідеалу.

 

В принципі, у подібному становищі перебували за радянських часів католики і православні. Радянські ідеологи усіх мастей писали тисячі брошур про темний фанатизм православних попів чи католицьких інквізиторів які лише паразитують на тілі народу. Навіть в кращих творах радянської літератури і кіно виводили десятки негативних попів, ксьондзів і пасторів.

 

Але варто було кинути хоча б один погляд на склепіння костелів Львова чи Вільнюса, на маківки церков Києва чи Пскова, на ікони Андрія Рубльова чи Івана Рутковича, на полотна Рафаеля чи Ель Греко, прочитати духовні оди Ломоносова і Державіна, пісні Сковороди чи романи Достоєвського, згадати про меценатство і благодійність Андрея Шептицького – і одразу стане зрозумілим що це скоріше атеїсти паразитують на тілі цивілізації, яка виникла завдяки священикам і монахам. Більш того, внесок протестантів у скарбницю світової культури також є чималим. Це Бах і Гендель, Німецький і частково нідерландський Ренесанс, «Втрачений рай», «Робінзон Крузо», «Хижина дяді Тома» і ще багато, багато чого. Баптисти і євангельські християни зустрічаються на сторінках творів Льва Толстого і Олександра Солженіцина. Але наступники Каргеля і Воронаєва не поспішали додавати Джона Мільтона чи Даніеля Дефо до списку рекомендованої літератури. Головним культурним джерелом для них залишались гімни – інколи проникливі і щирі, інколи кумедні, майже бурлескні.

 

Звісно, в баптистів і п’ятидесятників був свій саміздат, своя народна творічість. Миколай Храпов написав роман «Счастье потерянной жизни» про долю молокан, баптистів і євангельських християн у першій половині 20 століття. Вийшло непогано – епічна і водночас прониклива історія, чимось подібна до багатотомних романів Шолохова чи Олексія Толстого. В музеї євангельського руху в Пущі-Водиці під Києвом можна побачити цікаві рукописні збірки євангельських пісень і поезій. Але це можна віднести скоріше до етнографії ніж до мистецтва. Загалом, баптисти і п’ятидесятники свідомо стали своєрідною закритою субкультурою, вжившись в роль темних, забитих і пригнічених все більше і більше віддаляючись від суспільства.

 

Крім того, радянські протестанти жили за залізною завісою і були відділені від братів і родичів по вірі за кордоном. Усі значні події, які змінили долю протестантів в Європі і Сполучних Штатах, ніяк не відбились на культурі і ментальності баптистів і п’ятидесятників в Україні чи Росії. Звісно, на спасіння все це не впливає, мужність і твердість у вірі таких як Бідаш, Білих, Крючков, Прокофїв, заслуговує на повагу, навіть на захоплення. Але саме через ці два моменти, закритість для суспільства і відірваність від  кінець 80-х і початок 90-х років, розвал Радянського Союзу і становлення української Незалежності принесли протестантам не лише довгоочікувану свободу, але й нову кризу – мабуть, найбільшу кризу в історії протестантського руху в Україні.

 

В деякій мірі все йшло чудово. Припинились переслідування. Нереєстровані п’ятидесятники таки отримали державну реєстрацію і вийшли з підпілля. Так з'явився Союз Вільних церков християн Євангельської Віри України. Ті п’ятидесятники як залишались в лавах ВСЄХБ, урочисто і з благословеннями вийшли з союзу – так з'явився сучасний союз ХВЄ. Так само виходили з цієї євангельської комуналки і інші конфесії, утворюючі свої союзи – інколи маленькі, інколи не дуже. Хтось будував свої молитовні будинки, хтось орендував приміщення для зібрань. Хтось влаштовував масові євангелізації у переповнених залах, хтось тихо молився і проповідував

 

Але найбільшим викликом для них усіх було відкриття кордонів, завдяки чому спочатку багато протестантських родин емігрувало до США і Канади, а потім до колишніх радянських республік масово повалили місіонери з Європи, з Америки, і навіть з Африки і Південної Кореї. Були серед них і відважні місіонери, готові нести Благу Звістку жертвам комунізму і розділити з ними усі біди й радощі, і відверті бізнесмени з амбіціями вождів і пророків. Хтось їхав до глухих провінцій, хтось осідав у столицях, хтось при першій нагоді обзаводився мерседесом і розкішним офісом, хтось був прикладом скромності і самопожертви. Але так чи інакше, усі вони принесли на нашу землю нові, незвичні традиції і нову релігійну ментальність – головним чином американську.

 

Слід зазначити що у 20 столітті американський протестантизм пройшов довгий і цікавий шлях. Повна релігійна свобода і любов протестантів до самостійності призвела до появи безлічі конфесій і течій, інколи досить екзотичних. Водночас, пятидесятницькі ідеї про хрещення Духом Святим, говоріння іншими мовами і чудеса в більшій чи меншій мірі захопило більшість конфесій – від баптистів до католиків. Кордони між конфесіями хоча і не стерлись зовсім, але стали значно менш значними ніж колись. Баптисти і п’ятидесятники вже не дивились вовками один на одного, та й з католиками протестанти почали добре співпрацбати. Крім того, за 100 з гаком років з часів Рябошапки і Редстока стиль богослужіння американських протестантів став більш емоційним, більш розкованим. В більшій чи меншій мірі стало прийнятним хлопати під час пісень, піднімати руки чи навіть підстрибувати і загалом, організовувати богослужіння подібно до світського концерту. Що ж, подібним чином віруючі робили і за часів Баха і Генделя, і світська музика завжди впливала на церковну – і навпаки. Але головне – Баптисти і п’ятидесятники за океаном були більш гнучкими по відношенню до традицій, не вимагали для віруючих суворого дрес-коду, а також були більш відкритими для суспільства. Публічні євангелізації, християнські програми чи навіть цілі канали на телебаченні і радіо, величезні церковні комплекси, офіси пасторів, Біллі Грем грає у гольф з президентом, вчені, кінозірки і політики свідчать про свою віру у Бога – все це було звичним для американців але новим і інколи незрозумілим для громадян колишнього СРСР.

 

Тому поява американських місіонерів, а разом з ними – нових пісень і нових традицій, а головне – представлення у пострадянському світі нового образу християнина, образ сучасної людини, здатної не без комфорту жити у цьому світі і говорити з світом його мовою, було своєрідною шоковою терапією – важкою, але корисною. Яким би єретичним не було вчення Кеннета Коупленда і компанії про те що християнин має бути багатим, здоровим та успішним, але його програми на телебаченні для багатьох були відкриттям. Американська усмішка, новенький костюм, емоційні проповіді про те що віруючий не має бути забитим і пригніченим, відкривали глядачам нове обличчя протестантського християнства. І про круті зміни в ментальності віруючих свідчила сама назва цих програм – Всеперемагаючий голос віруючого. Не пригноблений, не переляканий, не старомодний, але відважний і переконливий, голос переможця. Багато в чому саме це, разом, звісно, з загальним духовним голодом і загальною модою на все іноземне, приводило людей до іноземних місіонерів – і так з’явилось багато нових церков, які збирались по кінотеатрах чи палацах культури.

 

І ось, традиційні протестантські церкви – баптистські, п’ятидесятницькі – опинились перед вибором: що робити. Прийняти нові віяння чи забороняти їх. Дозволяти джинси, жіночі брюки, косметику, чи зберегти вірність традиціям батьків і дідів. Цікаво що спроба запровадити новий стиль у богослужінні мала місце в СРСР ще у 70-х роках,  Таллінні. Тоді багато хто захопився цими нововведеннями, навіть з старших братів, але вихователі з КДБ дали наказ усе це заборонити. Тепер ніхто не стояв в пресвітерів над душею, але з одного боку, шия звикла до ярма, а з іншого – старі звички і страх перед новим вступили тут у боротьбу з прагненням йти в ногу з часом і нарешті вийти з внутрішнього підпілля. І ось, у багатьох церквах назріла типова революційна ситуація: верхи не могли жити по-новому, а низи не хотіли жити по-старому.

 

Щоб краще зрозуміти ці процеси, варто подивитись на історію однієї з київських протестантських спільнот – великої церкви «Нове життя». Пастор і засновник церкви – Анатолій Іванович Калюжний, син баптистського пастора з села Бузівка на Черкащині. Народився у 55 році, у 18 років прийняв хрещення. Поступив до київської консерваторії, непогано вчився і водночас служив в київській баптистській церкві і підпільно видавав християнську літературу. Врешті-решт, за віру він був відрахований з консерваторії і повністю віддав себе служінню, а також самостійній освіті. У 1990 році в київському планетарії, колишньому костелі святого Олександра, був влаштований цикл публічних диспутів на тему чи є Бог. Звісно, атеїстів на диспуті цьому представляли маститі лектори різних профілів, а ось відстоювати існування Бога запрошували пасторів і священиків. Але йти на диспут усі боялись – усі звикли що будь-яка публічна активність і відхід від інструкцій КДБ закінчиться арештом чи ще чимось неприємним. Саме такими аргументами старші брати у вірі відмовляти йти на диспут відважного і начитаного Калюжного, який рвався туди усіма силами. Тоді Калюжний удався до військової хитрості, сказавши братам що він не є ані пресвітером, ані офіційним проповідником і йде на диспут сам від себе, то ж, в разі невдачі уся ганьба дістанеться виключно йому. То ж, він пішов до планетарію і блискуче витримав усі атаки адептів атеїзму – жага знань таки стала йому в пригоді. Більш того, від захисту він перейшов у наступ і перетворив диспут на проповідь, внаслідок чого кілька десятків людей навернулось до Христа в стінах колишньої і майбутньої цитаделі київського католицизму.

 

І тут почались проблеми. Люди, яких він приводив до церкви, не звикли до баптистських традицій, до довгих спідниць і хусток, до заборони косметики. Та й нові пісні були їм ближче за традиційні гімни. Це були люди нового покоління, і старі міхи не змогли вмістити в собі це молоде вино. В церкві назрівав конфлікт, і врешті-решт Анатолій Калюжний і ще 50 чоловік вийшли з баптистської церкви і заснували нову, давши їй символічну назву «Нове життя».

 

Приблизно за такою самою схемою у 90-х роках з’явилось багато церков, пастори і парафіяни яких радо переймали нові віяння і нову культуру. На пострадянському просторі їх назвали харизматами, і зараз не найбільш потужна протестантська група в колишньому СРСР. Звісно, інколи спроби йти в ногу з часом призводили до дещо екзотичних проявів – і 20 років тому, і в наші дні.

 

Загалом, протестанти в Незалежній Україні, як і усюди на пострадянському просторі, дещо подібні на своїх колег доби Реформації, повторюючи багато в чому і їхні чесноти, і їхні пороки. Впертість Лютера, багата фантазія анабаптистів, політичні амбіції Кальвіна. Так саме як і 500 років тому протестанти сваряться і миряться між собою, укладають і розривають союзи, вигадують казкові доктрини і спростовують їх, пишуть гімни і книги, деякі з котрих по праву займають почесне місце в скарбниці християнської культури, лунаючи навіть в костелах, а деякі годяться хіба що для кунсткамери. Як і 500 років тому, протестанти залишаються різноманітними і непередбачуваними. Є церкви в яких співають сім сорок і хава-нагілу і вважають що виконання деяких єврейських традицій зробить вас ближчими до Бога. Є церкви в яких забороняють читати казки і фантастику. Є церкви в яких забороняють ходити до секонд-хендів. Десь вчать що християни мають йти в політику і керувати світом. Десь вчать що Папа Римский є антихристом, а в православних іконах живуть біси.

 

Майдан і російська агресія додали до цієї багатої палітри багато нових тонів. Олександр Турчинов, баптистський проповідник, став інтернет-мемом, Кривавим Пастором, веселою іконою українського патріотичного гумору. А ось Сандей Аделаджа, відомий своїми фінансовими махінаціями, до останнього підтримував Януковича.

 

Але у більшості своїй сучасні українські протестанти – це добрі християни які багато моляться і читають Біблію і живуть за Божими заповідями і з якими непогано співпрацює католицька церква. Що ж, ми живемо в багатоконфесійній країні. Католики, православні, баптисти, п’ятидесятники – без кожної з цих конфесій наша історія, наша культура не були б такими різноманітними, такими багатими, такими цікавими. Та й сьогоденність нашу ми неможливо собі уявити один без одного. Християни усіх конфесій разом стояли на Майдані у 2013 і 14 роках, разом у лавах збройних сил, національної гвардії, прикордонних військ і добровольчих батальйонів захищають Україну на Донбасі. І католиків, і православних, і протестантів можна побачити серед волонтерів, серед капеланів, серед медиків. Православні, католики, протестанти… ми можемо подобатись один одному або не подобатись. Можемо вважати вчення один одного єретичним, небіблійним, а стиль поклоніння чужим або навпаки. Але що ми не можемо – ми не можемо заперечувати одного важливого факту: один від одного нікуди ми з нашого підводного човна не подінемось. Разом нам бути в Богом в небесах, а поки ми ще на землі – разом нести світові Євангеліє і разом, як казав Андрей Шептицький, будувати рідну хату – Україну.

 

Відгуки

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Церква в постхристиянському суспільстві

Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему: Церква і суспільство.
 Частина 6

Симфонія чи надмірна влада цісара?

 Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему "Церква і суспільство" Частина 5