Слухати Радіо

Зараз в ефірі

01:40

Духовні читання

В ефірі

Катехиза

03:00

Меса

03:40

Розарій

04:00

Коронка до Божого Милосердя

04:20

Святий дня

05:00

Наближаючись до православ'я

06:00

Дитяча катехиза

06:20

Голос народу, голос Божий

07:00

Св.Літургія з костелу св. Станіслава єпископа та мученика (Городок)

07:40

Дитяча катехиза

08:00

Святий дня

08:10

Житія святих

08:15

Ранок з Олексієм Самсоновим

09:00

Молитовна лінія

10:00

Розарій

10:30

У ваших намірах

11:00

Житія святих

11:20

Катехиза

12:00

Урочиста меса

3 квітня 1632 року помер Сигізмунд Ваза

Поділитись з друзями
 – король польський, великий князь литовський і руський, який ледь не півстоліття правив державою на ім'я Річ Посполита. Король з нього був так собі – занадто вже багато помилок зробив і в мілітарних справах, і в релігійних. Він вліз в московську авантюру з Самозванцем і багатолітню війну з Москвою – забувши при цьому про оборону кордонів від татар.


Як наслідок, військовий бюджет (і без того не зовсім великий) весь вийшов на московські справи, армія зменшилася та збідніла. У 1618 році під Москвою та у 1621 році під Хотином на королівські сили чекав неминучий розгром, і лише запорожці на чолі з Петром Сагайдачним рятували військо і репутацію Речі Посполитої. Це був нонсенс – нерегулярні формування, майже голота без роду-племені виявилися по всіх статтях ефективнішими і за найманців-професіоналів, і за шляхту, яка з діда-прадіда присвятила себе війні! А ще – вождь цієї «голоти», досвідчений вояк та здібний полководець Сагайдачний виявився книгарем та дипломатом, знавцем латини і високої політики. І вимагав Сагайдачний відновлення прав православної церкви (от яка тавтологія!), підкріплюючи свої доводи козацькими шаблями, без яких держава ця була безсилою перед лицем могутніх сусідів.

Сагайдачний таємно привіз в Київ єрусалимського патріарха та вговорив його (за допомогою хабара з одного боку, і шаблі – з іншого) висвятити православного митрополита з єпископами. Де-юре ці єпископи були нелегальними – і православні вимагали їхнього визнання. Але король до їхніх закликів не прислухався. Гальмували визнання православної церкви ще й те що і сам король, і більшість з його оточення, і самі руські церковні ієрархи на розкол між православними і уніатами дивилися як на явище тимчасове. Але через ревність не по розуму Мелетія Смотрицького з одного боку і твердолобий фанатизм Перемишльського єпископа Ісаї Копінського з другого усі переговори про можливе возз'єднання завершилися пшиком. А коли по смерті митрополита Іова Борецького Копінський очолив Київську митрополію – про жодні переговори не могло йти і мови.

І ось, помирає король. Король, який благоволив єзуїтам та унії. Король, якого православна історіографія затаврувала як „фанатика" (хоча усі звинувачення зводилися до тог що він не хотів скасувати унію – а чи міг він скасувати рішення більшості єпископів?). Король який де-факто власноруч створив в країні могутню опозицію – козацтво. Король який наламав патиків, розгрібати які мусив син – королевич Владислав. Він цілком відповідав „сарматському" ідеалу – в палаці без діла не сидів, постійно ходив у походи, шпагу в руки взяти не боявся, і обладунки вдягав не лише коли позував для художників. До того ж, королевич був досить прихильним до православних, та й з козаками мав свої рахунки – запорожці на чолі з Сагайдачним двічі рятували його від поразки: у 1618 році під Москвою и у 1621 році під Хотином.

Перед „елекційним" сеймом, на якому мали обрати короля, мусили скликати конвокаційний сейм, на якому робили огляд правління покійного короля, підводили висновки і на їхніх підставах складали так звані pacta conventa – умови, на які мусив погодитись майбутній король. А ще перед конвокаційним сеймом „на місцях" скликалися „предсеймові сеймики", де місцева шляхта вирішувала які саме вимоги ставити перед королем – і відсилала своїх делегатів з вимогами на конвокаційний сейм. Складали свої вимоги і представники православної церкви – зокрема, 3 червня 1632 року (через місяць по смерті короля – досить швидко для того часу) був скликаний провінційний сейм в Луцьку – двісті шляхтичів. Говорили вони головним чином про стан православної церкви – що церковні бенефіції (прибуткові посади) король роздавав лише уніатам, православних церков за його правління будувати не дозволяли, що шляхтичів православного сповідання не пускають до високих посад, а міщан – кидають до в'язниці. Приблизно такі самі претензії висували до покійного короля і запорожці, що зібралися на сеймик в Прилуках:

„ Протягом десятиліть не можемо спокійно відправлятись служби нашої давньої грецької релігії, церкви спустошують, священиків переслідують, монастирі і маєтки відбирають, осіб вилучають з місцевих судів, православним священикам не дають відправляти служби в містах, через що діти вмирають без хрещення, дорослі живуть без шлюбу та вмирають без причастя"

Подібні звернення відправили і члени львівського братства, а православні братчики з Вільна написали цілий трактат під назвою «Синопсис», в якому скаржились що руський народ, який стільки добра зробив для Речі Посполитої, був підступно окрадений через унію і позбавлений численних привілеїв, що внаслідок зради кількох єпископів свого верховного пастиря Русь зазнає страшних утисків. Цікаво, чи згадували автори «Синопсису» що головною причиною унії стала надмірна жадібність патріарха, який „лише стриг, а не годував" свої вівці, а також зазіхання шляхти і братчиків на всю повноту церковної влади? Не менш кумедні і скарги „поневолених" на свої безмежні страждання. Хоча певні утиски православних міщан в містах дійсно мали місце, але причина їх була не в релігійних вподобаннях, а в конкуренції між майстрами. Коли одна корпорація майстрів хоче витіснити іншу з хлібного місця – корінь тут криється не в релігії, а в грошах. Тим більше що там де православні русини по-справжньому боролися за свої права – там вони перемагали. Привілейований стан костелів над церквами – проблема, яка тягнулася з часів польського завоювання, і до унії жодного відношення не мала (поляки зневажали усіх русинів). Щодо іншого ж – то це типова барокова риторика з типовими літературними перебільшеннями. Адже насправді в містах церквами керували братства, які складалися з простих парафіян – і якби парафія була проти унії, уніатського священика на гарматний постріл не підпустили б до церкви. Так само і монастирі небажаного ігумена не пустили б на поріг. А щодо переслідувань священників – тут все відбувалося з точністю до навпаки: це уніатських служителів вбивали з періодичністю в середньому раз на десять років.

Не менш казковими виглядають і вимоги, висунуті майбутньому королеві: унію скасувати, православним єпископам віддати усі церковні маєтки, а уніатів залишити з печеним гарбузом. Але не слід забувати що надворі стояло XVII століття – доба барокових гіпербол, красивих промов і необхідних умовностей. В ті часи на переговорах треба було просити вдвічі більше від того що хотів би отримати – інакше не дадуть нічого. Усі це розуміли, і намагалися грати по правилах. Отже, захисники православ'я не були ані скаженими фанатиками, ані фантазерами – а радше реалістами і добрими дипломатами, які знали неписані закони і барокової риторики, і ведення переговорів.

Тим більше що уніатів також було багато, і вони теж писали на конвокаційний сейм свої вимоги – і напевно скаржилася на утиски від православних («дезунітів»). Завдяки проповідям і благочестю Потія, Рутського і Кунцевича, завдяки нормальним відносинам між священниками і братствами всередині уніатської церкви, а також завдяки Папі Римському, керівник з якого був значно адекватніший ніж з Царгородського патріарха, уніатська церква була не слабшою за православну. Отже, перед королевичем були дві рівновеликі частини, на яку поділилася Русь. І простим розчерком пера проблему було не вирішити.

Православну делегацію очолив архімандрит Києво-Печерської Лаври Петро Могила, а уніатську – митрополит Йосиф Рутський. Сейм відкрили 22 червня, і для розбору православно-уніатських стосунків призначили цілу комісію, яку очолив сам королевич Владислав! Першим виступив православний представник Михаїл Кропивницький, який закликав Владислава звернути увагу на переслідування православних і залікувати їхні рани. Митрополит Рутський перейшов у контратаку: нагадав що унію уклали самі русини, без зовнішнього примусу, а щодо переслідувань – так це уніати насправді терплять від православних наруги. Митрополит навів конкретні приклади: вбивство владики Йосафата Кунцевича, замах на митрополита Іпатія Потія (внаслідок чого митрополит був поранений), втоплення в Києві митрополичого офіціала Антонія Грековича, вбивство в тому самому Києві чотирьох ченців з Софійського собору, вбивство священика в Шаргороді і ченця в Перемишлі.

Взагалі, в добу барокової риторики нелегко буває простежити де закінчуються умовності і починаються факти. Зазвичай факти починаються там де оратори від загальний фраз на зразок „тяжкі гоніння" або „незліченні утиски" переходять до конкретних імен та випадків. Отже, Йосиф Рутський ввічливо і твердо пред'явив православній стороні нериторичні звинувачення, на які Петро Могила з супутниками мусили дати нериторичні відповіді.

Йти проти конкретних імен апологетам православ'я було важко, хоча Рутський навмисно дав їм зачіпку: обидві сторони знали що чотирьох ченців в Києві було звільнено стараннями православного митрополита Іова Борецького. Згадка про це дала б можливість згадати що не лише сварки були між уніатами і православними... але православні оратори пропустили цю можливість – натомість вони звинуватили Рутського у навмисній брехні. Ще меншим такту і поваги було у відповідях щодо інших інцидентів. Кунцевич, на їхню думку, був сам винний в тому що натравив на себе мешканців Вітебську, замах на Потія був гідно покараний, так що нема про що й говорити, щодо в вбивств в Києві, Перемишлі і Шаргороді, то відповідь була взагалі геніальною: „ті краї далеко від нас, там йдіть і справляйтеся про свої кривди".

Тобто, адекватної відповіді на запитання уніатів православна комісія не дала. Більш того, перелік православних нещасть, наведений ними не виходить за межі умовностей, гіпербол та іншого стрясання повітря: це і безбожні ієрархи, які ввели руський народ в оману, і зруйнування церков, і арешт та ув'язнення православних за віру, „та інші несправедливості". Жодних імен, дат, випадків, жодної конкретики. Зате відсутність аргументів православні депутати компенсували хамством: до Йосифа Рутського звертались не інакше як до „ксьондза", наголошуючи на неправомірності його титулу (при тому що Рутський, звертаючись до Могили, іменував його як належно). Ввічливість – привілей того хто впевнений в собі.

Наступний день пройшов у перепалках: кожна сторона доводила свою правоту, граючи спекуляціями на історії, а комісія на чолі з Владиславом сиділа і дивилася на цю сумну дуель. Нарешті, королевич зрозумів що консенсусу тут годі шукати. Він запропонував сторонам «компромісний варіант» - офіційно визнати православну ієрархію на тих землях, де вони збереглися де-факто, а уніатам віддати землі, на яких вони встигли утвердитись – майже усю Литву з Білорусією, Володимирщину і Холмщину. Складені королевичем пункти і православні, і уніати мали розглянути в себе на провінційних сеймиках, і прибувши на вирішальний, виборчий сейм, висловити свої думки щодо них.

27 вересня розпочався виборчий сейм, на якому Владислава мусили офіційно обрати королем. Проте православні делегати, яких до Варшави „понаїхало", за деякими звістками, кілька тисяч, трясли шаблями і божилися що не допустять коронації поки їхні релігійні права не будуть відновлені – і таки мали рацію. Знову почалися безкінечні перепалки з взаємними звинуваченнями в усіх смертних гріхах – аж поки 15 жовтня (!) комісія не прийшла до висновку що домовлятись полюбовно ніхто не збирається, і Русь з Руссю у найближчі роки не поєднати. Ані скасувати унію, ані навернути на неї православних неможливо. Єдине що можна зробити – це оформити юридично вже існуюче положення речей. Отже, королевич в ролі посередника між ворогуючими конфесіями склав комісію (наполовину з православних, наполовину з уніатів), яка мала виробити умови „заспокоєння народу руського". Ось на чому погодились члени комісії:
- свобода віросповідання і рівність в правах для уніатів і православних (що значило можливість засновувати братства, відкривати школи, будувати церкви, займати посади в магістраті)
- свобода переходити з православ'я на унію і навпаки
- недоторканість майна як уніатської, так і православної церков
- закріплення за православними Львівської, Мстиславської, Перемишльської і Луцької єпархії, а також земель Київської митрополії. Щоправда, Перемишльська єпархія мала перебувати в унії до смерті тодішнього єпископа, престарілого Афанасія Крупецького, і лише потім відійти до православного єпископа.
- В православному Києві в уніатів залишався лише Видубицький монастир, а в уніатському Гродні православні зберігали Пустинний монастир.
- скасування усіх судових справ і покарань, пов'язаних з міжцерковними чварами.
Це було остаточне рішення і комісії, і самого королевича. Більшого ані для православних, ані для уніатів він зробити не міг. Це розуміли і самі конфліктуючі сторони, і тому вирішили скласти зброю – тим більше що ці «статті заспокоєння» де-факт вдовольняли і тих, і тих: кожна сторона залишалася при своєму і могла вільно розвиватись, не доводячи постійно усім своє право на існування. Уніатів відсторонили від парафій де їх могли втопити чи порубати – так само і православних «попросили» з єпархій де прихильники єдності з Римом встигли завоювати серця людей. Винятком стали київський Видубицький і гродненський Пустинний монастирі, але Могила і Рутський зробили «мах на мах», обмінявшись цими обителями. Тепер, маючи кордони, чіткі немов фортечні мури, обидві конфесії могли почуватись за цими мурами спокійно, і спокійно розвивати та зміцнювати свої конфесії.
Останнім пунктом значилося:
„Обидві сторони мають жити в мирі та спокої, не наступаючи одна на одну, припинити видання творів, якими звикли безчестити одна одну, але напроти – проявляти мир та єднання»
Це було трохи важче – адже впровадження «статей заспокоєння» призвело до ділення церков між уніатами і православними в тих містах на кордонах єпархій де були послідовники обох конфесій. І звісно, ділення ті проходили аж ніяк не мирно... Більш того, хоча і Рутський, і Могила були зацікавлені в продуктивному діалозі та мирному співіснуванні, про нього залишалося тільки мріяти: забагато фанатиків всередині православ'я мріяли про скасування унії, і головний фанатик посідав митрополичий престол. Щоправда, в голові печерського архімандрита вже зріли плани приведення православної церкви до більш адекватного і культурного стану, але до того було ще далеко.

Так чи інакше, королевич Владислав мав усі підстави вважати що він таки вирішив проблему руських релігійних сварок. На наступному, коронаційному сеймі він спокійно коронувався під ім'ям Владислава IV, осипаний панегіриками і католиків, і православних. В необхідності легалізації православ'я він зміг переконати навіть Папу. Щоправда, цей католик-екуменіст сумував що його спроба примирити ворогуючі конфесії завершилася черговим пшиком, але його провини в тому немає. Ще з часів імператора Костянтина спроби королів об'єднувати церкви ні до чого доброго не призводили. Щоправда, миритись самотужки в християн також виходить рідко – за винятком хіба що примирення Риму з Константинополем у ХХ столітті. Але до того нам треба було довго рости. Щодо ж наших предків у ХVII столітті – то на них чекали нові випробування – адже до великої війни, в якій релігійні суперечки займуть не останнє місце, лишалося лише 16 років...

Віктор Заславський 

Відгуки

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Церква в постхристиянському суспільстві

Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему: Церква і суспільство.
 Частина 6

Симфонія чи надмірна влада цісара?

 Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему "Церква і суспільство" Частина 5