"Булгаковський роман – одна з тих книг, яку варто читати і перечитувати. І тому що він – не стільки про війну та 18 рік, скільки про рідний дім, про те, як важливо цінити друзів та родину", - Віктор Заславський

Как-то, в сумерки, вскоре после похорон матери, Алексей Турбин, придя к отцу Александру, сказал: — Да, печаль у нас, отец Александр. Трудно маму забывать, а тут еще такое тяжелое время... Главное, ведь только что вернулся, думал, наладим жизнь, и вот... Город по-вечернему глухо шумел, пахло сиренью. — Что сделаешь, что сделаешь, — конфузливо забормотал священник. — Воля божья. — Может, кончится все это когда-нибудь? Дальше-то лучше будет? — неизвестно у кого спросил Турбин. Священник шевельнулся в кресле. - Тяжкое, тяжкое время, что говорить, — пробормотал он, — но унывать-то не следует... Потом вдруг наложил белую руку, выпростав ее из темного рукава ряски, на пачку книжек и раскрыл верхнюю, там, где она была заложена вышитой цветной закладкой. — Уныния допускать нельзя, — конфузливо, но как-то очень убедительно проговорил он. — Большой грех — уныние... Хотя кажется мне, что испытания будут еще. Как же, как же, большие испытания,

Роман описує останні дні правління Скоропадського, марні спроби київських росіян оборонити Київ від Петлюри і те як вони перечікували жахи війни за кремовими шторами будинку номер 13 на Андріївському Узвозі. Взагалі-то Булгаков планував написати цілу трилогію під назвою «Біла гвардія». Те що він написав – це перша частина трилогії, у другій герої книги брали б участь у білогвардійському русі, а у третій хтось подався б у еміграцію, а хтось пішов би до червоних. Тобто, що починав Булгаков роботу над романом на початку 20-х років, плануючи показати як люди старої культури – дворяни, офіцери, інтелігенція – знаходять себе і своє місце в новій більшовицькій Росії. Мало вийти щось на зразок «Хождіння по муках» Олексія Толстого, в якому білий офіцер і його кохана переходять на бік червоних. Починав письменник роботу на початку 20-х, коли після завершення війни усі вірили що далі буде краще. По мірі написання роману Булгаков розкривав подібні теми у п’єсах «Дні Турбіних» чий сюжет та герої частково співпадають з сюжетом та героями роману, і де Мишлаєвський прямо каже що піде до більшовиків, та «Біг» де білі емігранти не знаходять собі місця на чужині, а дехто знаходить в собі сили повернутись на батьківщину на свій страх і ризик. Усі ми мали нагоду подивитись чудові екранізації цих п’єс.

Але йшли роки, Булгаков все глибше усвідомлював якою виходить радянська держава, недарма з-під його пера виходить «Собаче серце» з характерним Швондером. І врешті-решт Булгаков відмовляється від попередньої ідеї написати епос про єднання дворян з народом. Він обмежується подіями 1918 року, і головною ідеєю якої стало протистояння Війни і Життя, кремових штор, дзвону годинника і книг на полиці з пострілами на вулиці, зірок в небі з уявним мечем в руках князя Володимира. Недарма головний герой книги бачить сон в якому Бог приготував в раю казарми і для білих, і для червоних, а на запитання як так, відповідає:

«Ну не верят в Меня - что ж поделаешь. Пущай. Ведь мне-то от вашей веры ни прибыли, ни убытку. Один верит, другой не верит, а поступки у вас у всех одинаковые: сейчас друг друга за глотку, а что касается казарм, то тут как надо понимать, все вы у меня одинаковые - в поле брани убиенные».

Тобто, війна – це жах, і Богові шкода усіх хто у цей жах потрапив. Як наслідок, «Білу гвардію» ніде не друкували аж до 1966 року!

А ще роман був багато в чому автобіографічним, і майже усі його герої списані з друзів чи знайомих Булгакова. Наприклад, поручник Віктор Мишлаєвський списаний з булгаковського друга дитинства Миколая Сингаєвського, гетьманський ад’ютант Шервінський з чарівним голосом – з іншого друга дитинства, Юрія Гладирєвського, який теж служив в гетьмана і любив співати. Єлена Турбіна – це Варвара, сестра письменника, а її чоловік Тальберг, один з найнеприємніших персонажів книги – це її чоловік Леонід Карум, який служив спочатку Скоропадському, а потім більшовикам. Миколка Турбін, списаний з двох молодших братів Булгакова. Обидва емігрували, при чому один став відомим вченим, другий грав на балалайці в російському народному оркестрі. Отець Олександр – це Олександр Глаголєв, парох церкви Миколи Доброго біля Андріївського узвозу, теолог, спеціаліст по Старому Завіту, який під час справи Бейліса свідчив на користь євреїв та зупиняв погроми. А Олексій Турбін – це сам Булгаков, лікар-венеролог який тоді теж щойно повернувся з війни.

В книзі мир, спокій, домашній затишок, тобто, все добре що є в світі, символізує дім Турбіних на Андріївському Узвозі. А війну та нещастя уособлює Петлюра – його війська штурмують Київ, його солдати господарюють на милих серцю київських вулицях, залишаючи після себе трупи – щоправда, нечисленні. Тому часто цей роман вважають антиукраїнським, і з цього приводу ідіоти в Росії піднімають його на щит (згадати хоча б мерзотний серіал «Біла гвардія» 2012 року), а ідіоти в Україні закликають не читати цю шовіністичну гидоту.

Насправді не все так просто в «Білій Гвардії», адже Булгаков, як би він не ставився до України і до наших визвольних змагань, був великим письменником, чий геній ніколи не дозволив би йому написати агітку, чи кривити душею. Тому події кінця 1918 і початку 1919 року виписані в книзі досить правдиво. Інша справа в тому що показані вони з перспективи однієї київської російської родини, людей інтелігентних, приємних, добрих в сімейному колі. І при цьому вони, люди російської культури, зі зневагою та навіть шовінізмом ставляться до усього українського.

Зверніть увагу – Турбін від захоплення бризкає слиною і кашляє. Та й загалом уся ця дружня розмова йде за столом, і усі її учасники або напідпитку, або вже геть п’яні – особливо Олексій Турбін. Але слова і думки героїв Булгакова – це необов’язково слова і думки самого Булгакова. Навіть якщо врахувати що Олексій Турбін – це молодий Булгаков у 1918 році – це не значить що його слова і думки – це слова і думки зрілого Булгакова в середині 20-х, який дивиться на події минулих років, знаючи чим усе закінчилось. Адже на сторінках роману чітко показано що Турбіни, їхні друзі-росіяни, їхній дім за кремовими шторами, та й загалом, усі київські росіяни – це лише маленький острівець в українському морі. Їх тут не 95 відсотків, а скоріше 5 чи навіть менше. Більш того, усі ці дворяни-офіцери які хрустять французькою булкою, не те що не бачать далі свого носу, але й не хочуть бачити справжнього становища речей, не хочуть помічати тієї справжньої України яка оточує їх. В книзі пишеться:

А та справжня Україна проривається на сторінки роману кожного разу як герої виходять на вулицю – лунає українська мова з уст продавців, двірників та перехожих, з уст селян які кажуть Мишлаєвському що «усі побігли до Петлюри». Про ту, справжню, Україну в «Білій Гвардії» пишеться ось що:

І коли піднімається повстання Петлюри проти гетьмана, Михайло Афанасійович бачить його немов хвилю яка накотилась на Київ, хвилю національного руху і народного гніву, яка піднялась з цілої України і винесла на поверхню своїх провідників – Симона Петлюру, Володимира Винниченка, Євгена Коновальця, якого в романі названо Торопцем:

«Петлюра. Просто слово, в котором слились и неутоленная ярость, и жажда мужицкой мести, и чаяния тех верных сынов своей подсолнечной, жаркой Украины... ненавидящих Москву, какая бы она ни была — большевистская ли, царская или еще какая. Была бы кутерьма, а люди найдутся. И вот появился откуда-то полковник Торопец. Оказалось, что он ни более ни менее, как из австрийской армии... Затем появился писатель Винниченко, прославивший себя двумя вещами - своими романами и тем, что лишь только колдовская волна еще в начале восемнадцатого года выдернула его на поверхность отчаянного украинского моря, его в сатирических журналах города Санкт-Петербурга, не медля ни секунды, назвали изменником. А затем-с и этот самый таинственный узник из городской тюрьмы. Еще в сентябре никто в Городе не представлял себе, что могут соорудить три человека, обладающие талантом появиться вовремя, даже и в таком ничтожном месте, как Белая Церковь. В ноябре месяце, увы! - все уже знали довольно определенно. Слово: - Петлюра! - Петлюра!! - Петлюра! -

Петлюра стає символом і усієї України яка морем оточує красивий, але уявний світ Турбіних, і того народного гніву, тієї «дубини народної війни», яка загрожує змести цей світ. В книзі красиво виписане і небажання киян битись проти Петлюри, їхні спроби ухилитись від мобілізації, і те як розбігаються гетьманські, «російські» вояки перед навалою, і приреченість спроб окремих смільчаків на кшталт Най-Турса не пустити до Києва Петлюру. А також яскраво показане і те як кияни у вишиванках та хлібом-сіллю зустрічали петлюрівські війська на вулицях свого міста:

Ослепительно резнули глаза восхищенного народа мятые, заломленные папахи с синими, зелеными и красными шлыками с золотыми кисточками. Пики прыгали, как иглы, надетые петлями на правые руки. Весело гремящие бунчуки метались среди конного строя, и рвались вперед от трубного воя кони командиров и трубачей... Народ тучей обмывал серые и желтые стены домов, народ выпирал и лез на тумбы, мальчишки карабкались на фонари и сидели на перекладинах, торчали на крышах, свистали, кричали: ура... ура... - Слава! Слава! - кричали с тротуаров... - Ото казалы банды... Вот тебе и банды. Ура! - Слава! Слава Петлюри! Слава нашему Батько

Кияни вітають українські війська та вказують козакам на колишніх гетьманських, російських офіцерів, щоб ті їх розстріляли, кожний двірник намагається схопити Турбіна за погони і здати петлюрівцям – начебто весь Київ постав проти росіян.

Далі. В книзі наступ петлюрівців на Київ показаний очами отамана Козира-Лєшко – керівника одного з селянських загонів які повстали проти німців що відбирали хліб в селян  розстрілювали непокірних. Колишній вчитель, поганий вчитель, який знайшов себе на війні. Саме його вояки чинять свавілля в Києві. Але по дорозі на Київ отаман має декого пропустити вперед:

Галичани – тобто, Січові Стрільці, корпус, набраний з полонених галичан та янкерів, які захопились їхнім духом. Вони були дисципліновані, мотивовані, не чинили насильства по відношенню до мирних жителів. Тобто, в очах Булгакова на боці Петлюри бились не лише буйні отамани. До речі, в «Ходінню по муках» Олексія Толстого про білих0пухнастих січових стрільців теж пишеться:

У него было несколько дивизий из перешедших на его сторону гетманских сичевиков и из стойких дисциплинированных галицийцев, поверивших, что сбывается старая мечта о соединении их с вильной Украиной, и из всякого сброда отчаянных людей, кормившихся военным грабежом.

Якщо ж подивитись не на свідчення письменників, а на те як воно було насправді, слід зазначити що такими ж були і чорні запорожці, і інші підрозділи регулярної української армії, які служили ще за часів Центральної Ради. Але Турбіни в ці тонкощі не вникають. Як і Булгаков. Символом перебування Києва під владою Петлюри для нього стали пограбування Василиси і єврей, вбитий козаками Козиря-Лєшко. Коли петлюрівці залишають Київ –

Красиві і проникливі слова. Щоправда, цікаво чому символом жахів війни став саме єврей, вбитий петлюрівцями, при чому не за те що єврей, а за те що служив гетьманцям, а не, наприклад, кілька тисяч киян, таких самих євреїв, росіян, українців, вбитих більшовиками за кілька тижнів панування в Києві на початку 18 року? Риторичне питання – Булгаков писав у радянські часи і, напевно, хотів щоб його роман був опублікований. Більшовики в книзі присутні виключно у вигляді вартового біля бронепоїзду який стоїть на підступах до Києва і символізує те чим закінчиться війна. Мабуть, в композиції що її творив Булгаков, більшовики, в лавах яких мала опинитись більшість героїв «Білої Гвардії», мали повернути Києву і цілій Україні мир. Або, принаймні, бути «меншим злом» Але яке то було менше зло, усі ми знаємо – та й сам Булгаков, досить швидко зрозумів. Про його ставлення до радянської влади свідчить повість «Собаче серце» де Швондер вривається у затишний дім професора Преображенського, намагаючись заселити його своїми химерами, і де Шаріков стає символом пануючого пролетаріату. А потім були «Майстер і Маргарита» де радянські реалії мало чим відрізняються від психлікарні. Те «менше зло» що його отримав Булгаков – це інфернальний режим в якому він мусив писати у стіл  дивитись як йог товаришів заарештовують, відправляють у табори або на розстріл .

Красномовними свідками виступили і долі булгаковських героїв – точніше, їх реальних прототипів. Отець Олександр Глаголєв був розстріляний. Друзі і брати Булгакова опинились на еміграції. В СРСР залишились лише сам Булгаков і Леонід Карум – прототип мерзотного Тальберга. До речі, в отамана Козир-Лєшка, цього втілення зла, теж є реальний прототип – отаман Козир-Зірко, гнародний вчитель який у 1918 році очолив селянський повстанський загін. Він дійсно здійснював єврейські погроми, і за це петлюрівський трибунал засудив його до страти. Але він втік і перейшов на бік більшовиків – де і продовжував свої подвиги.

А загалом, булгаковський роман – одна з тих книг яку варто читати і перечитувати. І тому що він – не стільки про війну та 18 рік, скільки про рідний дім, про те як важливо цінити друзів та родину. А ще – він вкотре доводить одну важливу істину. Радянська пропаганда намагалась розглядати події 1917-1920 років виключно у вимірі «білі-червоні», відводячи петлюрівцям маргінальну роль бандита другого плану. Недарма у пісні «Наш паровоз вперед летит» спочатку були слова «ми діти хто виступав на бой с Центральной Радой», які пізніше замінили на «Ми діти тих хто наступав на бельіе отрядьі». Мабуть, тому війни за Росію і війни за Україну намагались звести до однієї громадянської війни, мабуть, тому і в романі Булгакова, і в романі Олексія Толстого для білого офіцера можливий перехід на бік червоних – бо і ті, і ті прагнуть кращого для Росії. Та й загалом, в радянському кіно і літературі знаходилось місце для позитивного білогвардійця який сумує за Росією. Про українських солдат чи офіцерів нічого такого не казали. Тому і у проникливому епізоді про один рай для білих та червоних нічого не говориться про петлюрівців. Що ж, це зайвий раз доводить те наскільки важко росіянам сприйняти той факт що українці – це окремий народ який прагне жити на своїй землі під своїм прапором.

І Булгаков чесно і яскраво змалював цю сліпоту своїх героїв – непоганих людей, в чомусь шляхетних, в чомусь мужніх, в чомусь слабких, але які відмовляються бачити цю справжню Україну. Знову згадаймо слова з «Білої Гвардії» - народные учителя, фельдшера, однодворцы, украинские семинаристы, волею судеб ставшие прапорщиками, здоровенные сыны пчеловодов, штабс-капитаны с украинскими фамилиями... все говорят на украинском языке, все любят Украину волшебную, воображаемую, без панов, без офицеров-москалей, верные сыны своей подсолнечной, жаркой Украины... ненавидящие Москву, какая бы она ни была — большевистская ли, царская или еще какая