Слухати Радіо

Зараз в ефірі

06:00

Дитяча катехиза

В ефірі

Голос народу, голос Божий

07:00

Св.Літургія з храму Матері Божої Ангельської (Вінниця)

07:40

Дитяча катехиза

08:10

Житія святих

08:15

Ранок з Олексієм Самсоновим

09:00

Молитовна лінія

10:00

Розарій

10:30

У ваших намірах

11:00

Житія святих

11:20

Катехеза

12:00

Ангел Господній

12:20

Концерт привітань та поздоровлень

13:00

Резонанс

14:00

Духовні читання

15:00

Коронка до Божого Милосердя

15:10

Молитовна лінія

16:00

Катехеза

16:40

Дитяча молитва

17:00

Новини

"Булгаковський роман – одна з тих книг, яку варто читати і перечитувати. І тому що він – не стільки про війну та 18 рік, скільки про рідний дім, про те, як важливо цінити друзів та родину", - Віктор Заславський

Поділитись з друзями
Створено: 2017-09-20
Передача: Відкриваючи таємниці християнства
Автор: Віктор Заславський
Ведучий: Віктор Заславський

Гетьман Скоропадський і Петлюра, втеча німців і зайняття Києва петлюрівцями – ці події назавжди залишаться в серцях кількох поколінь українців, росіян – одним словом, усіх хто читав роман Михайла Афанасійовича Булгакова «Біла Гвардія», надзвичайно теплий, проникливий роман, сповнений любові до життя, до затишку – і до прекрасного Києва.

Как-то, в сумерки, вскоре после похорон матери, Алексей Турбин, придя к отцу Александру, сказал: — Да, печаль у нас, отец Александр. Трудно маму забывать, а тут еще такое тяжелое время... Главное, ведь только что вернулся, думал, наладим жизнь, и вот... Город по-вечернему глухо шумел, пахло сиренью. — Что сделаешь, что сделаешь, — конфузливо забормотал священник. — Воля божья. — Может, кончится все это когда-нибудь? Дальше-то лучше будет? — неизвестно у кого спросил Турбин. Священник шевельнулся в кресле. - Тяжкое, тяжкое время, что говорить, — пробормотал он, — но унывать-то не следует... Потом вдруг наложил белую руку, выпростав ее из темного рукава ряски, на пачку книжек и раскрыл верхнюю, там, где она была заложена вышитой цветной закладкой. — Уныния допускать нельзя, — конфузливо, но как-то очень убедительно проговорил он. — Большой грех — уныние... Хотя кажется мне, что испытания будут еще. Как же, как же, большие испытания,

 

Роман описує останні дні правління Скоропадського, марні спроби київських росіян оборонити Київ від Петлюри і те як вони перечікували жахи війни за кремовими шторами будинку номер 13 на Андріївському Узвозі. Взагалі-то Булгаков планував написати цілу трилогію під назвою «Біла гвардія». Те що він написав – це перша частина трилогії, у другій герої книги брали б участь у білогвардійському русі, а у третій хтось подався б у еміграцію, а хтось пішов би до червоних. Тобто, що починав Булгаков роботу над романом на початку 20-х років, плануючи показати як люди старої культури – дворяни, офіцери, інтелігенція – знаходять себе і своє місце в новій більшовицькій Росії. Мало вийти щось на зразок «Хождіння по муках» Олексія Толстого, в якому білий офіцер і його кохана переходять на бік червоних. Починав письменник роботу на початку 20-х, коли після завершення війни усі вірили що далі буде краще. По мірі написання роману Булгаков розкривав подібні теми у п’єсах «Дні Турбіних» чий сюжет та герої частково співпадають з сюжетом та героями роману, і де Мишлаєвський прямо каже що піде до більшовиків, та «Біг» де білі емігранти не знаходять собі місця на чужині, а дехто знаходить в собі сили повернутись на батьківщину на свій страх і ризик. Усі ми мали нагоду подивитись чудові екранізації цих п’єс.

 

Але йшли роки, Булгаков все глибше усвідомлював якою виходить радянська держава, недарма з-під його пера виходить «Собаче серце» з характерним Швондером. І врешті-решт Булгаков відмовляється від попередньої ідеї написати епос про єднання дворян з народом. Він обмежується подіями 1918 року, і головною ідеєю якої стало протистояння Війни і Життя, кремових штор, дзвону годинника і книг на полиці з пострілами на вулиці, зірок в небі з уявним мечем в руках князя Володимира. Недарма головний герой книги бачить сон в якому Бог приготував в раю казарми і для білих, і для червоних, а на запитання як так, відповідає:

 

«Ну не верят в Меня - что ж поделаешь. Пущай. Ведь мне-то от вашей веры ни прибыли, ни убытку. Один верит, другой не верит, а поступки у вас у всех одинаковые: сейчас друг друга за глотку, а что касается казарм, то тут как надо понимать, все вы у меня одинаковые - в поле брани убиенные».

 

Тобто, війна – це жах, і Богові шкода усіх хто у цей жах потрапив. Як наслідок, «Білу гвардію» ніде не друкували аж до 1966 року!

 

А ще роман був багато в чому автобіографічним, і майже усі його герої списані з друзів чи знайомих Булгакова. Наприклад, поручник Віктор Мишлаєвський списаний з булгаковського друга дитинства Миколая Сингаєвського, гетьманський ад’ютант Шервінський з чарівним голосом – з іншого друга дитинства, Юрія Гладирєвського, який теж служив в гетьмана і любив співати. Єлена Турбіна – це Варвара, сестра письменника, а її чоловік Тальберг, один з найнеприємніших персонажів книги – це її чоловік Леонід Карум, який служив спочатку Скоропадському, а потім більшовикам. Миколка Турбін, списаний з двох молодших братів Булгакова. Обидва емігрували, при чому один став відомим вченим, другий грав на балалайці в російському народному оркестрі. Отець Олександр – це Олександр Глаголєв, парох церкви Миколи Доброго біля Андріївського узвозу, теолог, спеціаліст по Старому Завіту, який під час справи Бейліса свідчив на користь євреїв та зупиняв погроми. А Олексій Турбін – це сам Булгаков, лікар-венеролог який тоді теж щойно повернувся з війни.

 

В книзі мир, спокій, домашній затишок, тобто, все добре що є в світі, символізує дім Турбіних на Андріївському Узвозі. А війну та нещастя уособлює Петлюра – його війська штурмують Київ, його солдати господарюють на милих серцю київських вулицях, залишаючи після себе трупи – щоправда, нечисленні. Тому часто цей роман вважають антиукраїнським, і з цього приводу ідіоти в Росії піднімають його на щит (згадати хоча б мерзотний серіал «Біла гвардія» 2012 року), а ідіоти в Україні закликають не читати цю шовіністичну гидоту.

 

Насправді не все так просто в «Білій Гвардії», адже Булгаков, як би він не ставився до України і до наших визвольних змагань, був великим письменником, чий геній ніколи не дозволив би йому написати агітку, чи кривити душею. Тому події кінця 1918 і початку 1919 року виписані в книзі досить правдиво. Інша справа в тому що показані вони з перспективи однієї київської російської родини, людей інтелігентних, приємних, добрих в сімейному колі. І при цьому вони, люди російської культури, зі зневагою та навіть шовінізмом ставляться до усього українського.

 

- Я б вашего гетмана,- кричал старший Турбин,- за устройство этой миленькой Украины, повесил бы первым! Хай живе вильна Украина вид Киева до Берлина! Полгода он издевался над русскими офицерами, издевался над всеми нами. Кто терроризировал русское население этим гнусным языком, которого и на свете не существует? Гетман. Кто развел всю эту мразь с хвостами на головах? Гетман. Сволочь он,- с ненавистью продолжал Турбин,- ведь он же сам не говорит на этом проклятом языке! А? Я позавчера спрашиваю эту каналью, доктора Курицького, он, извольте ли видеть, разучился говорить по-русски с ноября прошлого года. Был Курицкий, а стал Курицький... Так вот спрашиваю: как по-украински "кот"? Он отвечает: "Кит". Спрашиваю: "А как кит?" А он остановился, вытаращил глаза и молчит. И теперь не кланяется. О, каналья, каналья! Да ведь если бы с апреля месяца он вместо того, чтобы ломать эту гнусную комедию с украинизацией, начал бы формирование офицерских корпусов, мы бы взяли теперь Москву. Турбин покрылся пятнами, и слова у него  вылетали  изо  рта  с  тонкими брызгами слюны. Глаза горели. - Стой! - Шервинский встал.- Погоди. Я должен сказать в защиту гетмана. Правда, ошибки были допущены, но план у гетмана был правильный. О, он дипломат. Край украинский, здесь есть элементы, которые хотят балакать на этой мове своей,- пусть! - Пять процентов, а девяносто пять - русских!.. 

Зверніть увагу – Турбін від захоплення бризкає слиною і кашляє. Та й загалом уся ця дружня розмова йде за столом, і усі її учасники або напідпитку, або вже геть п’яні – особливо Олексій Турбін. Але слова і думки героїв Булгакова – це необов’язково слова і думки самого Булгакова. Навіть якщо врахувати що Олексій Турбін – це молодий Булгаков у 1918 році – це не значить що його слова і думки – це слова і думки зрілого Булгакова в середині 20-х, який дивиться на події минулих років, знаючи чим усе закінчилось. Адже на сторінках роману чітко показано що Турбіни, їхні друзі-росіяни, їхній дім за кремовими шторами, та й загалом, усі київські росіяни – це лише маленький острівець в українському морі. Їх тут не 95 відсотків, а скоріше 5 чи навіть менше. Більш того, усі ці дворяни-офіцери які хрустять французькою булкою, не те що не бачать далі свого носу, але й не хочуть бачити справжнього становища речей, не хочуть помічати тієї справжньої України яка оточує їх. В книзі пишеться:

 

Дело в том, что Город - Городом, в нем и полиция - варта, и министерство, и даже войско, и газеты различных наименований, а вот что делается кругом, в той настоящей Украине, которая по величине больше Франции, в которой десятки миллионов людей, этого не знал никто. Не знали, ничего не знали, не только о местах отдаленных, но даже, - смешно сказать, - о деревнях, расположенных в пятидесяти верстах от самого Города. Не знали, но ненавидели всею душой. И когда доходили смутные вести из таинственных областей, которые носят название - деревня, о том, что немцы грабят мужиков и безжалостно карают их, расстреливая из пулеметов, не только ни одного голоса возмущения не раздалось в защиту украинских мужиков, но не раз, под шелковыми абажурами в гостиных, скалились по-волчьи зубы и слышно было бормотание: Так им и надо! Так и надо; мало еще! Я бы их еще не так. Вот будут они помнить революцию. Выучат их немцы - своих не хотели, попробуют чужих!

 

А та справжня Україна проривається на сторінки роману кожного разу як герої виходять на вулицю – лунає українська мова з уст продавців, двірників та перехожих, з уст селян які кажуть Мишлаєвському що «усі побігли до Петлюри». Про ту, справжню, Україну в «Білій Гвардії» пишеться ось що:

 

Были десятки тысяч людей, вернувшихся с войны и умеющих стрелять... Сотни тысяч винтовок, закопанных в землю, упрятанных в клунях и коморах и не сданных, несмотря на скорые на руку военно-полевые немецкие суды, порки шомполами и стрельбу шрапнелями, миллионы патронов в той же земле и трехдюймовые орудия в каждой пятой деревне и пулеметы в каждой второй, во всяком городишке склады снарядов, цейхгаузы с шинелями и папахами. И в этих же городишках народные учителя, фельдшера, однодворцы, украинские семинаристы, волею судеб ставшие прапорщиками, здоровенные сыны пчеловодов, штабс-капитаны с украинскими фамилиями... все говорят на украинском языке, все любят Украину волшебную, воображаемую, без панов, без офицеров-москалей, - и тысячи бывших пленных украинцев, вернувшихся из Галиции. Это в довесочек к десяткам тысяч мужичков?.. О-го-го!

 

І коли піднімається повстання Петлюри проти гетьмана, Михайло Афанасійович бачить його немов хвилю яка накотилась на Київ, хвилю національного руху і народного гніву, яка піднялась з цілої України і винесла на поверхню своїх провідників – Симона Петлюру, Володимира Винниченка, Євгена Коновальця, якого в романі названо Торопцем:

 

«Петлюра. Просто слово, в котором слились и неутоленная ярость, и жажда мужицкой мести, и чаяния тех верных сынов своей подсолнечной, жаркой Украины... ненавидящих Москву, какая бы она ни была — большевистская ли, царская или еще какая. Была бы кутерьма, а люди найдутся. И вот появился откуда-то полковник Торопец. Оказалось, что он ни более ни менее, как из австрийской армии... Затем появился писатель Винниченко, прославивший себя двумя вещами - своими романами и тем, что лишь только колдовская волна еще в начале восемнадцатого года выдернула его на поверхность отчаянного украинского моря, его в сатирических журналах города Санкт-Петербурга, не медля ни секунды, назвали изменником. А затем-с и этот самый таинственный узник из городской тюрьмы. Еще в сентябре никто в Городе не представлял себе, что могут соорудить три человека, обладающие талантом появиться вовремя, даже и в таком ничтожном месте, как Белая Церковь. В ноябре месяце, увы! - все уже знали довольно определенно. Слово: - Петлюра! - Петлюра!! - Петлюра! -

 

Петлюра стає символом і усієї України яка морем оточує красивий, але уявний світ Турбіних, і того народного гніву, тієї «дубини народної війни», яка загрожує змести цей світ. В книзі красиво виписане і небажання киян битись проти Петлюри, їхні спроби ухилитись від мобілізації, і те як розбігаються гетьманські, «російські» вояки перед навалою, і приреченість спроб окремих смільчаків на кшталт Най-Турса не пустити до Києва Петлюру. А також яскраво показане і те як кияни у вишиванках та хлібом-сіллю зустрічали петлюрівські війська на вулицях свого міста:

 

Ослепительно резнули глаза восхищенного народа мятые, заломленные папахи с синими, зелеными и красными шлыками с золотыми кисточками. Пики прыгали, как иглы, надетые петлями на правые руки. Весело гремящие бунчуки метались среди конного строя, и рвались вперед от трубного воя кони командиров и трубачей... Народ тучей обмывал серые и желтые стены домов, народ выпирал и лез на тумбы, мальчишки карабкались на фонари и сидели на перекладинах, торчали на крышах, свистали, кричали: ура... ура... - Слава! Слава! - кричали с тротуаров... - Ото казалы банды... Вот тебе и банды. Ура! - Слава! Слава Петлюри! Слава нашему Батько

 

Кияни вітають українські війська та вказують козакам на колишніх гетьманських, російських офіцерів, щоб ті їх розстріляли, кожний двірник намагається схопити Турбіна за погони і здати петлюрівцям – начебто весь Київ постав проти росіян.

 

Далі. В книзі наступ петлюрівців на Київ показаний очами отамана Козира-Лєшко – керівника одного з селянських загонів які повстали проти німців що відбирали хліб в селян  розстрілювали непокірних. Колишній вчитель, поганий вчитель, який знайшов себе на війні. Саме його вояки чинять свавілля в Києві. Але по дорозі на Київ отаман має декого пропустити вперед:

 

У Гая на скрещении дорог пропустили вперед себя тысячи с полторы людей в рядах пехоты. Были эти люди одеты в передних шеренгах в синие одинакие жупаны добротного германского сукна, были тоньше лицами, подвижнее, умело несли винтовки - галичане.

 

Галичани – тобто, Січові Стрільці, корпус, набраний з полонених галичан та янкерів, які захопились їхнім духом. Вони були дисципліновані, мотивовані, не чинили насильства по відношенню до мирних жителів. Тобто, в очах Булгакова на боці Петлюри бились не лише буйні отамани. До речі, в «Ходінню по муках» Олексія Толстого про білих0пухнастих січових стрільців теж пишеться:

 

У него было несколько дивизий из перешедших на его сторону гетманских сичевиков и из стойких дисциплинированных галицийцев, поверивших, что сбывается старая мечта о соединении их с вильной Украиной, и из всякого сброда отчаянных людей, кормившихся военным грабежом.

 

Якщо ж подивитись не на свідчення письменників, а на те як воно було насправді, слід зазначити що такими ж були і чорні запорожці, і інші підрозділи регулярної української армії, які служили ще за часів Центральної Ради. Але Турбіни в ці тонкощі не вникають. Як і Булгаков. Символом перебування Києва під владою Петлюри для нього стали пограбування Василиси і єврей, вбитий козаками Козиря-Лєшко. Коли петлюрівці залишають Київ –

 

исчезло все, как будто никогда и не было. Остался только стынущий труп еврея в черном у входа на мост, да утоптанные хлопья сена, да конский навоз. И только труп и свидетельствовал, что Пэтурра не миф, что он действительно был... Дзынь... Трень... гитара, турок... кованый на Бронной фонарь... девичьи косы, метущие снег, огнестрельные раны, звериный вой в ночи, мороз... Значит, было. А зачем оно было? Никто не скажет. Заплатит ли кто-нибудь за кровь? Нет. Никто.

 

Красиві і проникливі слова. Щоправда, цікаво чому символом жахів війни став саме єврей, вбитий петлюрівцями, при чому не за те що єврей, а за те що служив гетьманцям, а не, наприклад, кілька тисяч киян, таких самих євреїв, росіян, українців, вбитих більшовиками за кілька тижнів панування в Києві на початку 18 року? Риторичне питання – Булгаков писав у радянські часи і, напевно, хотів щоб його роман був опублікований. Більшовики в книзі присутні виключно у вигляді вартового біля бронепоїзду який стоїть на підступах до Києва і символізує те чим закінчиться війна. Мабуть, в композиції що її творив Булгаков, більшовики, в лавах яких мала опинитись більшість героїв «Білої Гвардії», мали повернути Києву і цілій Україні мир. Або, принаймні, бути «меншим злом» Але яке то було менше зло, усі ми знаємо – та й сам Булгаков, досить швидко зрозумів. Про його ставлення до радянської влади свідчить повість «Собаче серце» де Швондер вривається у затишний дім професора Преображенського, намагаючись заселити його своїми химерами, і де Шаріков стає символом пануючого пролетаріату. А потім були «Майстер і Маргарита» де радянські реалії мало чим відрізняються від психлікарні. Те «менше зло» що його отримав Булгаков – це інфернальний режим в якому він мусив писати у стіл  дивитись як йог товаришів заарештовують, відправляють у табори або на розстріл .

 

Красномовними свідками виступили і долі булгаковських героїв – точніше, їх реальних прототипів. Отець Олександр Глаголєв був розстріляний. Друзі і брати Булгакова опинились на еміграції. В СРСР залишились лише сам Булгаков і Леонід Карум – прототип мерзотного Тальберга. До речі, в отамана Козир-Лєшка, цього втілення зла, теж є реальний прототип – отаман Козир-Зірко, гнародний вчитель який у 1918 році очолив селянський повстанський загін. Він дійсно здійснював єврейські погроми, і за це петлюрівський трибунал засудив його до страти. Але він втік і перейшов на бік більшовиків – де і продовжував свої подвиги.

 

А загалом, булгаковський роман – одна з тих книг яку варто читати і перечитувати. І тому що він – не стільки про війну та 18 рік, скільки про рідний дім, про те як важливо цінити друзів та родину. А ще – він вкотре доводить одну важливу істину. Радянська пропаганда намагалась розглядати події 1917-1920 років виключно у вимірі «білі-червоні», відводячи петлюрівцям маргінальну роль бандита другого плану. Недарма у пісні «Наш паровоз вперед летит» спочатку були слова «ми діти хто виступав на бой с Центральной Радой», які пізніше замінили на «Ми діти тих хто наступав на бельіе отрядьі». Мабуть, тому війни за Росію і війни за Україну намагались звести до однієї громадянської війни, мабуть, тому і в романі Булгакова, і в романі Олексія Толстого для білого офіцера можливий перехід на бік червоних – бо і ті, і ті прагнуть кращого для Росії. Та й загалом, в радянському кіно і літературі знаходилось місце для позитивного білогвардійця який сумує за Росією. Про українських солдат чи офіцерів нічого такого не казали. Тому і у проникливому епізоді про один рай для білих та червоних нічого не говориться про петлюрівців. Що ж, це зайвий раз доводить те наскільки важко росіянам сприйняти той факт що українці – це окремий народ який прагне жити на своїй землі під своїм прапором.

 

І Булгаков чесно і яскраво змалював цю сліпоту своїх героїв – непоганих людей, в чомусь шляхетних, в чомусь мужніх, в чомусь слабких, але які відмовляються бачити цю справжню Україну. Знову згадаймо слова з «Білої Гвардії» - народные учителя, фельдшера, однодворцы, украинские семинаристы, волею судеб ставшие прапорщиками, здоровенные сыны пчеловодов, штабс-капитаны с украинскими фамилиями... все говорят на украинском языке, все любят Украину волшебную, воображаемую, без панов, без офицеров-москалей, верные сыны своей подсолнечной, жаркой Украины... ненавидящие Москву, какая бы она ни была — большевистская ли, царская или еще какая

Відгуки

"Найбільше греко-католики натерпілися у 19 столітті" - історик

Віктор Заславський розповів нам про причини, труднощі і вплив Берестейської унії, яка була підписана 18 жовтня 1596 року...

Гетьман Скоропадський. Фатальний крок

Друга частина програми історика Віктора Заславського присвячена добі правління гетьмана Павла Скоропадського

Гетьман Скоропадський. Технократ і прагматик у скрутних обставинах

Вашій увазі чергова програма від історика Віктора Заславсього 

"Багато в чому цей фільм є про нас". Дюнкерк – військова драма режисера Кристофера Нолана в огляді історика Віктора Заславського

"...В прогармі Vox populi. Vox Dei. Історичний розбір одного з небагатьох якісних фільмів на військову тематику, віртуозно зроблених шедеврів кіномистецтва за останні роки. І багато в чому цей фільм є про нас. Бо ми в останні роки переживали подібне, і евакуацію наших військових, і котли… І відступ, який з одного боку ми сприйняли як трагедію, а з іншого – це був гарний початок славетних дій. Бо дуже часто з великих поразок і відступів починаються великі перемоги".

 

Галичани і наддніпрянці в обороні соборної України

Вашій увазі чергова історична програма, присвячена подіям в Україні, які відбувалися в середині 18 століття