Вашій увазі програма "Відкриваючи таємниці христинства" авторства історика Віктора Заславського. Тема даної програми присвячена постаті священномученика Григорія Хомишина.
Правдивій, святій і благородній любві свого народу різко
противиться націоналізм, що ставить нарід як найвисшого суверена, детронізує
абсолютний авторитет Бога, впроваджує горячку шовінізму і ненависть до всіх,
котрі не підчиняються сему націоналізмови.
Ці слова належать
Григорію Хомишину, єпископу Станіславівському Української Греко-католицької
церви, який загинув у радянській в’язниці. Між іншим, німці теж його
заарештовували бо він закликав вірних рятувати євреїв. Пап Римський оголосив
його блаженним священномучеником. А ще Григорій Хомиши скептично ставився до
митрополита Андрея Шептицького, засуджував українських націоналістів, закликав
українців до лояльності Польщі. Недарма інколи може здаватися що цього
українського єпископа більше щанують у Польщі ніж в Україні. Наприклад, у 2017
році, на річницю народження Хомишина,
польський сейм одноголосно ухвалив резолюцію де
«у 150‑ту
річницю народження блаженного Григорія Хомишина — громадянина ІІ Речі
Посполитої, мученика комуністичного режиму, неустанного поборника
польсько-українського примирення, складає пошану Пророкові України, який був
невтомним проповідником європейських цінностей, що виростають із традиції
християнства і латинської цивілізації, застерігав свій народ «від злочинних
ідеологій, які закликають до ненависті й нищення багатовікового доробку
традицій толерантності, вироблених на землях І Речі Посполитої. Постать блаженного
єпископа має стати символом польсько-українського примирення».
Тоді ж у Любліні
видали книгу Хомишина «Два царства» - випадково знайдений рукопис на 500
сторінок, у якому єпископ записував свої думки з приводу українського
церковного життя у міжвоєнну добу і багато, дуже багато критикував митрополита
Андрея Шептицького – на думку Хомишина, митрополит і не так вів дипломатичні
переговори з Антантою, і ігнорував переговори у Відні, і більше думав про
навернення Росії на католицтво ніж про Україну… Хомишин у своєму рукописі
навіть порівнював Шептицького з метеликом якому все здається легким. мабуть,
натяк на те що Шептицький походив з графів, а Хомишин – з селян. До речі, серед
ілюстрацій у цьому польському виданні «Двох царств» – лист Шептицького до Миколая 2, написаний
коли росіяни увійшли до Львова. У ньому Шептицький дякує цареві за визволення
Львова, обіцяє бути вірним царським підданим – одним словом, звичайні
дипломатичні виверти. Так само Шептицький вітав Гітлера і Сталіна – і при цьому
рятував євреїв, засуджував радянську політику, одним словом, робив своє.
Звісно, поляки залюбки використали цей лист у своїй пропаганді приблизно так
само як російські та проросійські вороги Шептицького усюди тикають меморандум
Шептицького до Франца Йосифа.
Одним словом, не
дивує що у Польші за Хомишина вхопилися певні шовіністичні кола і намагаються
зробити його альтернативою націоналісту Шептицькому. Проте, як то часто буває,
пропаганда дещо відрізняється від реальності, і з Григорієм Хомишиним все було
значно складніше ніж може здатися на перший погляд.
Походив він з села
на Тернопільщині, батько був селянином середніх статків. Хлопець ходив до
народної школи, потім поступив до цісарсько-королівської гімназії, потім пішов
на богословський факультет Львівського університету. Непогана кар’єра для сина
хлібороба – такою була бабця Австрія. Завершивши навчання, Хомишин став
священиком, а потім працював при катедрі у Станіславові, нинішньому
Івано-Франківську. Тут на нього звертає увагу єпископ Юліан Куїловський –
українець, але при цьому польський патріот який воював проти Австрії у складі
польських корпусів, потім вчився у Парижі, став латинським священиком, і лише з
наказу змушений був служити у східному обряді. Звісно, Куїловськийбув
прихильником усього західного, латинського – і вподобання свої зміг передати
молодому помічникові. Єпископ відправляє Хомишина до Віденської богословської
академії – і там той остаточно захоплюється ідеалами латинської духовності і
стверджується у думці що лише на Рим українцям варто покладати надії. Потім
Хомишин писав Шептицькому:
- не трачу надії, що святий
Апостольський Престіл не лишить нас самих в тому страшному положеню. Жию тою
надією ще з часу моєї науки у Відни
До Станіславова
Хомишин вертається у 1899 році зі ступенем доктора богослов'я і ще два роки
служить при катедрі, тепер вже під началом нового Станіславівського єпископа
Андрея Шептицького – бо Куїловський стає митрополитом. А потім Куїловський
помирає, і новим митрополитом стає Шептицький який робить Хомишина ректором
львівської духовної семінарії. Через два роки Хомишин стає новим
Станіславівським єпископом.
Потім була Перша
Світова війна і проголошення Західноукраїнської народної республіки –і Хомишин
агітував українців воювати за Україну, надавав капеланів для українського
війська, готував для української держави тимчасову конституцію та навіть надав
приміщення для українського уряду. А потім була поразка, болюча поразка, і
польська окупація з якою змирилися не усі. Поляки принижували українців в усіх
сферах життя, українці відповідали терором. Колишні січові стрільці утворили
Організацію українських націоналістів до якої приставало дедалі більше молоді.
І при цьому, усі ці рухи вже не були під таким впливом церкви як патріотичні
рухи ХІХ століття. Минули часи коли національний маніфест 1848 року писався з
благословення кардинала Левицького. Звісно, більшість священиків залишалася
активними громадськими діячами, проте ініціативу давно перехопили світські.
ОУН, наприклад, до церкви не ставилася ніяк – хоча Андрій Мельник, один з її
засновників, був управителем лісових угідь Шептицького.
Кілька спостережень
настроїв у народі отця Григорія відверто лякали:
коли Епископ не хоче грати ролі патріотичного шопкара,
його пятнується як ворога і шкідника народу, Епископ тоді осамітнений і
опущений навіть... від клиру.
В однім захисті сиріт маленькі хлопчики від 6 до 10 літ
скупилися в гурток і зачинають розмову. Один з них каже: слухайте хлопці, нині іменини
Пілсудського, тому заспіваймо: „Ще не вмерла
Україна“. Слухала се Сестра законниця в другій комнаті і не могла з
дива вийти, хто міг тих дітваків так вчити, бо в захисті ніхто їм щось
подібного не говорив. Та не конець. Потайки, в ночі, вирізали з паперу тризуб і
досвіта прибили на брамі.
«націоналізм став у нас новою реліґією, подібно як у
большевиків матеріялізм. „Україна понад все“,
се доґма нашого націоналізму. Справи віри, Церкви і реліґії не мають взагалі
значіння, або зійшли на другий плян»…
Оцей спалах
націоналістичних рухів, та ще й зменшення впливу церкви дуже непокоїло
Хомишина. Свої думки з приводу цього він висловив у статті «Націоналізм» цитата
з якої відкривала нашу передачу. Ще у цій статті єпископ обурюється
прославленням Шевченка – він-бо засуджував католицьку церкву у поемі про Яна
Гуса, прославляв гайдамаків, писав про тяжку долю матері-покритки, а у поемі
«Марія» намагався змоделювати життя Богородиці без Божого втручання. Висновок
Хомишина - «націоналізм Шевченка чужий здоровим засадам віри і моралі…». Туди ж
він додає і Івана Франка з його матеріалізмом (дарма що радикалізмом Франко
захоплювався не так вже й довго). Щодо новіших діячів на зразок вбитого
енкаведистам Коновальця чи закатованої поляками Ольги Басараб, - їх Хомишин
порівнював з біблійним Німродом який уособлював царство людське – на противагу
царства Божого. І загалом, «не є добре
сейчас захоплюватися всякими національними героями чи мучениками, бо й наша
власна історія може пізніше инакше їх осудити…»
Дратували його і
пластуни з куреню «Лісові чорти» через назву і прапор з чортиком.
При цьому Хомишин
ніколи не був пропольським. Він організовував панахиди на могилах Січових
Стрільців, багато протестував проти польської політики щодо українців. ось
кілька цитат з його послань і статей:
«за Австрії ми
мали досить розвинене шкільництво, яких 3500 народних шкіо, значну кількість
середніх, сім катедр на львівськім університеті. За Польщі кафедри ці були
знесені, значну кількість середніх шкіл розігнано, а з тисячі народних шкіл
остало якихось 600»
«Польське духовенство в переважній части йшло в парі, або
навіть перевисшало польських шовіністів. Один польський священик крикнув до
нашої жінки, котра промовила по українськи, і то не до него, але до людей, щоби
зробили дорогу, коли той же приїхав на похорон одної умерлої дитини лат.
обряду,- в той спосіб: „Milcz, babo, nie mów na kabańskim języku, bo dam ciw
mordę»
«Пропасть між Українцями а Поляками майже непроходима,
ненависть та, то племенна, вже вроджена».
«Нехай польська суспільність запитається історії, а вона
її скаже, що кілько разів Польща знехтувала Україну, тілько разів потім тяжко
відпокутувала».
«Може, польська
суспільність думає що вдастся нас засимілювати? Думаю що це не легка справа в
чси національного освідомлення. Вже ніколи не залагодяться ці справи гнобленням
і переслідуванням».
«Український нарід трактований як гельоти які мають
слухати й платити, а не сміють мати свого питомого розвою. Навіть у
клерикальній пресі пишуть що ми є не автохтони, а зайди. Але ми не зайди але ми
від віків ту взросли і маємо право користуватися усіма добрами землі на якій
живемо. І не можна щоб від нас вимагали цілувати руку котра нас б’є».
Але стаючи на захист українців
проти Польщі, владика Григорій водночас вважав що і українцям є у чому
виправлятися. Перш за все, націоналізм та спробу збройної боротьби він вважав
шляхом у нікуди. І співчуття Шептицького
до націоналістів Хомишин зовсім не розділяв. Його обурило звернення митрополита
до української молоді. Зокрема, отакі слова:
«Ви з ентузіязмом йшли в бій, щоби покласти буйні голови для
широких і далеких надій для майбутнього. Це прикмета по своїй
суті дійсно христіянська. Христіянство,
Дорогі, це любов, так як Євангеліє – це наука любови. А що Ваша любов
Батьківщини готова на всякі жертви, то це також прикмета глибока і дійсно христіянська».
На думку Хомишина,
«митрополит, котрий був уважаний за батька народу.
видячи, як діти заводять кровавий танець, повинен був станути перед ними і
закликати: так не може бути, бо то карколомна і шалена забава, котра приводить
до загибели! Він повинен був видати маніфест до українського народу, подати
лінії здорової і розумної політики».
При чому, головна необхідність
такої лояльності полягає на думку Хомишина ось у чому:
«Уявім собі що одного дня українцями зненавиджені поляки від
нас забираються. І що тоді з нами
діється? За кілька годин приходять хмари більшовиків які замкнуть наш церкви,
духовенство та інтелігенцію вистріляютьь чи вишлять на Соловки, а сам нарід
згноблять».
«Перший крок з нашої сторони,– становище льояльности з
нашого боку для тої держави, в котрій знаходимося. Се нам диктує
здоровий розум. Бо хотяй не отримаємо позитивних результатів і успіхів, то всеж
таки звяжемо руки Полякам так, що не будуть мали притоки нас гнобити і
переслідувати. Будемо могли бодай віддихати, прийти до себе і відживати».
Тобто, треба бути
реалістами і дивитися на Польщу як на менше з можливих зол. І вибудовувати
відповідну політику – помірковану, і передусім, консервативну. Консерватизм, у
розумінні Хомишина, полягав у базування культурної, суспільної та політичної
програми «на авторитативній традиції католицької Церкви». Бо «Католицька Церква
є найбільше консервативна, бо вона береже і держиться незломних основ, вона за
ніяку ціну досі не відступила і ніколи не відступить від доґм віри і етики» і
«Тільки де здоровий консерватизм, там почування домашности в сім’ї, Богом
сотворенім, світі, почування оптимізму».
«Нам треба мужів які б провадили політику нашого народу
придержуючись строго засад католицької віри й етики. Мають бути вповні українціми
але стояти на католицькім грунті, бути католиками не лише у приватнім життю,
але й в прилюднім діланню».
Отже, католицька
духовність є ключем до розбудови здорової нації. При чому, саме римо-католицька
духовність якою захоплювався єпископ Станіславівський, відомий своїми словами «Се
наше велике лихо, що ми приняли віру зі Сходу, а не з Западу, що ми зросли не в
атмосфері Риму але Византії».
Хомишин намагався
запровадити у своїй єпархії григоріанський календар,а ще – повний целібат
священства. Тобто, висвячувати лише тих семінаристів які прийматимуть обітницю
цноти – бо, як вважав єпископ,
«жонатий клир не може в цілій інтензивности відчути
значіння жертви і її виконувати. Жонатий клир не може придбати вповні належного
собі авторитету. Жонатий клир не може цілковито вростися в катол. Церкву і
зжитися вповні з її життям. Жонатий клир в поділений між жінкою а Христом і
Його Церквою, так само є поділений між собою. Жонатий клир не мав
орґанізаційної спосібности».
І тут Хомишин знову
не розумів Шептицького – бо Шептицький перейшов на східний обряд саме з
захоплення візантійською та давньоруською традицією. Тому він, власне, і збирав
старовинні ікони, і створив студитський чин щоб відтворити східний обряд без
латинських впливів, і підтримував греко-католиків у Росії, і намагався
налагодити бодай діалог з православним світом. Західник Хомишин цього не
розумів.
Його критика
Шептицького може виглядати нахабною чи недоречною – але публічно він жодних
заяв не робив, а його рукопис «Два царства» був писаний у стіл. Звісно, Хомишин
не збирався видавати його за життя митрополита! Писав він для нащадків та
істориків, додаючи:
«Я є свідомий моєї
рогатої і душі, я свідомий моїх гріхів і блудів. Я рівнож свідомий
відповідальности, коли я відважився піддати критиці діяльність Митрополита
Андрея Шептицького і прочі справи, зв’язані з його широкою діяльністю. Він
займав у нас найвисше становиско, його діяльність була широка і ріжнородна,
котра обхопила уми нашого народу, вона сягала і за границю. Вільно отже здавати
собі справу з тої діяльности, її розважувати і видавати свій осуд».
Звісно, єпископ
Станіславівський займався і суто релігійними та просвітницькими справами –
заснував семінарію при єпархії, створив мережу читалень, займався благодійністю,
відкривав кооперативи, відроджував чернечі згромадження – одним словом, добре
займався звичайним, прозаїчним, нецікавим, але конче важливим пастирським
служінням.та й під час німецької та радянської окупації він поводив себе гідно.
У 1941 році він підтримав акт оунівців про відновлення української держави,
потім засуджував Холокост і закликав рятувати євреїв, за що був заарештований
німцями. Радянська ж влада єпископа заарештувала, звинувачуючи… у націоналізмі.
Під час слідства та допитів він помер, ставши правдивим мучеником за віру й
батьківщину.
Не варто
протиставляти його Шептицькому – це були люди різних масштабів, і кожен мав
свою думку як рятувати батьківщину. А що вони не були завжди згідні у деталях –
то є цілком нормально. Гладстон та Дізраелі, Джефферсон і Гамільтон,
помірковані сіоністи та радикальні сіоністи – історія багатьох народів знає
великих людей які не завжди були згідні між собою з приводу того як краще
розвивати свою країну. І Хомишин, і Шептицький були християнами, католиками та
українськими патріотами, і розбіжності їхні були значно меншими ніж намагалися
представити агенти КДБ або окремі шовіністи у сусідніх країнах у наші дні.
Відгуки
Вам необхідно авторизуватись, щоб мати змогу залишити відгук.