Слухати Радіо

Зараз в ефірі

12:20

Катехиза продовження

В ефірі

Літургія Східний обряд

14:20

Концерт привітань та гарного настрою

15:00

Коронка до Божого Милосердя

15:10

Молитовна лінія

15:40

Дитяча катехиза

16:00

Катехиза

16:45

Дитяча молитва

17:00

Голос народу, голос Божий

17:30

Католицька енциклопедія

17:45

Літургія годин (Бревіарій)

18:00

Св.Літургія з костелу св. Станіслава єпископа та мученика (Городок)

19:00

Молитовна лінія

20:00

Заклик до Бердичівської Богородиці (Наживо)

20:30

Недільні читання

21:00

Рецепти Життя

22:00

Катехиза

22:40

Житія святих

23:00

Акафист

23:40

Святий дня

Блаженний священномученик Григорій Хомишин. Пропольський антипод Шептицького чи просто українець зі своєю думкою?

Поділитись з друзями
Вашій увазі програма "Відкриваючи таємниці христинства" авторства історика Віктора Заславського. Тема даної програми присвячена постаті священномученика Григорія Хомишина.
Правдивій, святій і благородній любві свого народу різко противиться націоналізм, що ставить нарід як найвисшого суверена, детронізує абсолютний авторитет Бога, впроваджує горячку шовінізму і ненависть до всіх, котрі не підчиняються сему націоналізмови.
Ці слова належать Григорію Хомишину, єпископу Станіславівському Української Греко-католицької церви, який загинув у радянській в’язниці. Між іншим, німці теж його заарештовували бо він закликав вірних рятувати євреїв. Пап Римський оголосив його блаженним священномучеником. А ще Григорій Хомиши скептично ставився до митрополита Андрея Шептицького, засуджував українських націоналістів, закликав українців до лояльності Польщі. Недарма інколи може здаватися що цього українського єпископа більше щанують у Польщі ніж в Україні. Наприклад, у 2017 році, на річницю народження Хомишина,  польський сейм одноголосно ухвалив резолюцію де
«у 150‑ту річницю народження блаженного Григорія Хомишина — громадянина ІІ Речі Посполитої, мученика комуністичного режиму, неустанного поборника польсько-українського примирення, складає пошану Пророкові України, який був невтомним проповідником європейських цінностей, що виростають із традиції християнства і латинської цивілізації, застерігав свій народ «від злочинних ідеологій, які закликають до ненависті й нищення багатовікового доробку традицій толерантності, вироблених на землях І Речі Посполитої. Постать блаженного єпископа має стати символом польсько-українського примирення».
Тоді ж у Любліні видали книгу Хомишина «Два царства» - випадково знайдений рукопис на 500 сторінок, у якому єпископ записував свої думки з приводу українського церковного життя у міжвоєнну добу і багато, дуже багато критикував митрополита Андрея Шептицького – на думку Хомишина, митрополит і не так вів дипломатичні переговори з Антантою, і ігнорував переговори у Відні, і більше думав про навернення Росії на католицтво ніж про Україну… Хомишин у своєму рукописі навіть порівнював Шептицького з метеликом якому все здається легким. мабуть, натяк на те що Шептицький походив з графів, а Хомишин – з селян. До речі, серед ілюстрацій у цьому польському виданні «Двох царств»  – лист Шептицького до Миколая 2, написаний коли росіяни увійшли до Львова. У ньому Шептицький дякує цареві за визволення Львова, обіцяє бути вірним царським підданим – одним словом, звичайні дипломатичні виверти. Так само Шептицький вітав Гітлера і Сталіна – і при цьому рятував євреїв, засуджував радянську політику, одним словом, робив своє. Звісно, поляки залюбки використали цей лист у своїй пропаганді приблизно так само як російські та проросійські вороги Шептицького усюди тикають меморандум Шептицького до Франца Йосифа.
Одним словом, не дивує що у Польші за Хомишина вхопилися певні шовіністичні кола і намагаються зробити його альтернативою націоналісту Шептицькому. Проте, як то часто буває, пропаганда дещо відрізняється від реальності, і з Григорієм Хомишиним все було значно складніше ніж може здатися на перший погляд.
Походив він з села на Тернопільщині, батько був селянином середніх статків. Хлопець ходив до народної школи, потім поступив до цісарсько-королівської гімназії, потім пішов на богословський факультет Львівського університету. Непогана кар’єра для сина хлібороба – такою була бабця Австрія. Завершивши навчання, Хомишин став священиком, а потім працював при катедрі у Станіславові, нинішньому Івано-Франківську. Тут на нього звертає увагу єпископ Юліан Куїловський – українець, але при цьому польський патріот який воював проти Австрії у складі польських корпусів, потім вчився у Парижі, став латинським священиком, і лише з наказу змушений був служити у східному обряді. Звісно, Куїловськийбув прихильником усього західного, латинського – і вподобання свої зміг передати молодому помічникові. Єпископ відправляє Хомишина до Віденської богословської академії – і там той остаточно захоплюється ідеалами латинської духовності і стверджується у думці що лише на Рим українцям варто покладати надії. Потім Хомишин писав Шептицькому: -  не трачу надії, що святий Апостольський Престіл не лишить нас самих в тому страшному положеню. Жию тою надією ще з часу моєї науки у Відни До Станіславова Хомишин вертається у 1899 році зі ступенем доктора богослов'я і ще два роки служить при катедрі, тепер вже під началом нового Станіславівського єпископа Андрея Шептицького – бо Куїловський стає митрополитом. А потім Куїловський помирає, і новим митрополитом стає Шептицький який робить Хомишина ректором львівської духовної семінарії. Через два роки Хомишин стає новим Станіславівським єпископом. Потім була Перша Світова війна і проголошення Західноукраїнської народної республіки –і Хомишин агітував українців воювати за Україну, надавав капеланів для українського війська, готував для української держави тимчасову конституцію та навіть надав приміщення для українського уряду. А потім була поразка, болюча поразка, і польська окупація з якою змирилися не усі. Поляки принижували українців в усіх сферах життя, українці відповідали терором. Колишні січові стрільці утворили Організацію українських націоналістів до якої приставало дедалі більше молоді. І при цьому, усі ці рухи вже не були під таким впливом церкви як патріотичні рухи ХІХ століття. Минули часи коли національний маніфест 1848 року писався з благословення кардинала Левицького. Звісно, більшість священиків залишалася активними громадськими діячами, проте ініціативу давно перехопили світські. ОУН, наприклад, до церкви не ставилася ніяк – хоча Андрій Мельник, один з її засновників, був управителем лісових угідь Шептицького.
Кілька спостережень настроїв у народі отця Григорія відверто лякали:
коли Епископ не хоче грати ролі патріотичного шопкара, його пятнується як ворога і шкідника народу, Епископ тоді осамітнений і опущений навіть... від клиру.
В однім захисті сиріт маленькі хлопчики від 6 до 10 літ скупилися в гурток і зачинають розмову. Один з них каже: слухайте хлопці, нині іменини Пілсудського, тому заспіваймо: „Ще не вмерла Україна“. Слухала се Сестра законниця в другій комнаті і не могла з дива вийти, хто міг тих дітваків так вчити, бо в захисті ніхто їм щось подібного не говорив. Та не конець. Потайки, в ночі, вирізали з паперу тризуб і досвіта прибили на брамі.
«націоналізм став у нас новою реліґією, подібно як у большевиків матеріялізм. „Україна понад все“, се доґма нашого націоналізму. Справи віри, Церкви і реліґії не мають взагалі значіння, або зійшли на другий плян»…
Оцей спалах націоналістичних рухів, та ще й зменшення впливу церкви дуже непокоїло Хомишина. Свої думки з приводу цього він висловив у статті «Націоналізм» цитата з якої відкривала нашу передачу. Ще у цій статті єпископ обурюється прославленням Шевченка – він-бо засуджував католицьку церкву у поемі про Яна Гуса, прославляв гайдамаків, писав про тяжку долю матері-покритки, а у поемі «Марія» намагався змоделювати життя Богородиці без Божого втручання. Висновок Хомишина - «націоналізм Шевченка чужий здоровим засадам віри і моралі…». Туди ж він додає і Івана Франка з його матеріалізмом (дарма що радикалізмом Франко захоплювався не так вже й довго). Щодо новіших діячів на зразок вбитого енкаведистам Коновальця чи закатованої поляками Ольги Басараб, - їх Хомишин порівнював з біблійним Німродом який уособлював царство людське – на противагу царства Божого. І загалом, «не є добре сейчас захоплюватися всякими національними героями чи мучениками, бо й наша власна історія може пізніше инакше їх осудити…» 
Дратували його і пластуни з куреню «Лісові чорти» через назву і прапор з чортиком.
При цьому Хомишин ніколи не був пропольським. Він організовував панахиди на могилах Січових Стрільців, багато протестував проти польської політики щодо українців. ось кілька цитат з його послань і статей:
 «за Австрії ми мали досить розвинене шкільництво, яких 3500 народних шкіо, значну кількість середніх, сім катедр на львівськім університеті. За Польщі кафедри ці були знесені, значну кількість середніх шкіл розігнано, а з тисячі народних шкіл остало якихось 600» «Польське духовенство в переважній части йшло в парі, або навіть перевисшало польських шовіністів. Один польський священик крикнув до нашої жінки, котра промовила по українськи, і то не до него, але до людей, щоби зробили дорогу, коли той же приїхав на похорон одної умерлої дитини лат. обряду,- в той спосіб: „Milcz, babo, nie mów na kabańskim języku, bo dam ciw mordę» «Пропасть між Українцями а Поляками майже непроходима, ненависть та, то племенна, вже вроджена». «Нехай польська суспільність запитається історії, а вона її скаже, що кілько разів Польща знехтувала Україну, тілько разів потім тяжко відпокутувала».  «Може, польська суспільність думає що вдастся нас засимілювати? Думаю що це не легка справа в чси національного освідомлення. Вже ніколи не залагодяться ці справи гнобленням і переслідуванням». «Український нарід трактований як гельоти які мають слухати й платити, а не сміють мати свого питомого розвою. Навіть у клерикальній пресі пишуть що ми є не автохтони, а зайди. Але ми не зайди але ми від віків ту взросли і маємо право користуватися усіма добрами землі на якій живемо. І не можна щоб від нас вимагали цілувати руку котра нас б’є».
Але стаючи на захист українців проти Польщі, владика Григорій водночас вважав що і українцям є у чому виправлятися. Перш за все, націоналізм та спробу збройної боротьби він вважав шляхом у нікуди. І співчуття Шептицького до націоналістів Хомишин зовсім не розділяв. Його обурило звернення митрополита до української молоді. Зокрема, отакі слова:
«Ви з ентузіязмом йшли в бій, щоби покласти буйні голови для широких і далеких надій для майбутнього. Це прикмета по своїй суті дійсно христіянська. Христіянство, Дорогі, це любов, так як Єван­геліє – це наука любови. А що Ваша любов Батьківщини готова на всякі жертви, то це також прикмета глибока і дійсно христіянська».
На думку Хомишина, «митрополит, котрий був ува­жаний за батька народу. видячи, як діти заводять кровавий танець, повинен був станути перед ними і закликати: так не може бути, бо то карколомна і шалена забава, котра приводить до загибели! Він повинен був ви­дати маніфест до українського народу, подати лінії здорової і розумної політики».
При чому, головна необхідність такої лояльності полягає на думку Хомишина ось у чому:
«Уявім собі що одного дня українцями зненавиджені поляки від нас забираються. І що тоді з  нами діється? За кілька годин приходять хмари більшовиків які замкнуть наш церкви, духовенство та інтелігенцію вистріляютьь чи вишлять на Соловки, а сам нарід згноблять».
«Перший крок з нашої сторони,– становище льояльности з нашого боку для  тої держави, в котрій знаходимося. Се нам  диктує здоровий розум. Бо хотяй не отримаємо позитивних результатів і успіхів, то всеж таки звяжемо руки Полякам так, що не будуть мали притоки нас гнобити і переслідувати. Будемо могли бодай віддихати, прийти до себе і відживати».
Тобто, треба бути реалістами і дивитися на Польщу як на менше з можливих зол. І вибудовувати відповідну політику – помірковану, і передусім, консервативну. Консерватизм, у розумінні Хомишина, полягав у базування культурної, суспільної та політичної програми «на авторитативній традиції католицької Церкви». Бо «Католицька Церква є найбільше консервативна, бо вона береже і держиться незломних основ, вона за ніяку ціну досі не відступила і ніколи не відступить від доґм віри і етики» і «Тільки де здоровий консерватизм, там почування домашности в сім’ї, Богом сотворенім, світі, почування оптимізму».
«Нам треба мужів які б провадили політику нашого народу придержуючись строго засад католицької віри й етики. Мають бути вповні українціми але стояти на католицькім грунті, бути католиками не лише у приватнім життю, але й в прилюднім діланню».
Отже, католицька духовність є ключем до розбудови здорової нації. При чому, саме римо-католицька духовність якою захоплювався єпископ Станіславівський, відомий своїми словами «Се наше велике лихо, що ми приняли віру зі Сходу, а не з Западу, що ми зросли не в атмосфері Риму але Византії».
Хомишин намагався запровадити у своїй єпархії григоріанський календар,а ще – повний целібат священства. Тобто, висвячувати лише тих семінаристів які прийматимуть обітницю цноти – бо, як вважав єпископ,
«жонатий клир не може в цілій інтензивности відчути значіння жертви і її виконувати. Жонатий клир не може придбати вповні належного собі авторитету. Жонатий клир не може цілковито вростися в катол. Церкву і зжитися вповні з її життям. Жонатий клир в поділений між жінкою а Христом і Його Церквою, так само є поділений між собою. Жонатий клир не мав орґанізаційної спосібности».
І тут Хомишин знову не розумів Шептицького – бо Шептицький перейшов на східний обряд саме з захоплення візантійською та давньоруською традицією. Тому він, власне, і збирав старовинні ікони, і створив студитський чин щоб відтворити східний обряд без латинських впливів, і підтримував греко-католиків у Росії, і намагався налагодити бодай діалог з православним світом. Західник Хомишин цього не розумів.
Його критика Шептицького може виглядати нахабною чи недоречною – але публічно він жодних заяв не робив, а його рукопис «Два царства» був писаний у стіл. Звісно, Хомишин не збирався видавати його за життя митрополита! Писав він для нащадків та істориків, додаючи:
«Я є свідомий моєї рогатої і душі, я свідомий моїх гріхів і блудів. Я рівнож свідомий відповідальности, коли я відважився піддати критиці ді­яльність Митрополита Андрея Шептицького і прочі справи, зв’язані з його широкою діяльністю. Він займав у нас найвисше становиско, його ді­яльність була широка і ріжнородна, котра обхопила уми нашого народу, вона сягала і за границю. Вільно отже здавати собі справу з тої діяльности, її розважувати і видавати свій осуд».
Звісно, єпископ Станіславівський займався і суто релігійними та просвітницькими справами – заснував семінарію при єпархії, створив мережу читалень, займався благодійністю, відкривав кооперативи, відроджував чернечі згромадження – одним словом, добре займався звичайним, прозаїчним, нецікавим, але конче важливим пастирським служінням.та й під час німецької та радянської окупації він поводив себе гідно. У 1941 році він підтримав акт оунівців про відновлення української держави, потім засуджував Холокост і закликав рятувати євреїв, за що був заарештований німцями. Радянська ж влада єпископа заарештувала, звинувачуючи… у націоналізмі. Під час слідства та допитів він помер, ставши правдивим мучеником за віру й батьківщину.
Не варто протиставляти його Шептицькому – це були люди різних масштабів, і кожен мав свою думку як рятувати батьківщину. А що вони не були завжди згідні у деталях – то є цілком нормально. Гладстон та Дізраелі, Джефферсон і Гамільтон, помірковані сіоністи та радикальні сіоністи – історія багатьох народів знає великих людей які не завжди були згідні між собою з приводу того як краще розвивати свою країну. І Хомишин, і Шептицький були християнами, католиками та українськими патріотами, і розбіжності їхні були значно меншими ніж намагалися представити агенти КДБ або окремі шовіністи у сусідніх країнах у наші дні.

Відгуки

"Католицька Церква – вселенська Церква, відкрита для усіх народів, для цілого всесвіту", - Віктор Заславський

"Католицька Церква – вселенська Церква, відкрита для усіх народів, для цілого всесвіту", - Віктор Заславський

Вашій увазі програма "Відкриваючи таємниці христинства" авторства історика Віктора Заславського. В цій серії мова йде про вселенськість Церкви.
"Христос серед язичницьких богів", - перша програма з нового циклу від історика Віктора Заславського

"Христос серед язичницьких богів", - перша програма з нового циклу від історика Віктора Заславського

Вашій увазі програма "Відкриваючи таємниці христинства" авторства історика Віктора Заславського. Цією серією розпочинається новий цикл. Тема даної програми присвячена гріхам і подвигам Католицької Церкви
Історик Віктор Заславський про кумедні нариси з життя української діаспори

Історик Віктор Заславський про кумедні нариси з життя української діаспори

Вашій увазі авторська програма Віктора Заславського "Відкриваючи таємниці християнства". В ефірі почуєте уривки кумедних нарисів про життя української діаспори.
Кольорова історія католицького Львова від історика Віктора Заславського

Кольорова історія католицького Львова від історика Віктора Заславського

Вашій увазі програма "Відкриваючи таємниці христинства" авторства історика Віктора Заславського. Тема даної програми стосується католицького Львова.
"Друга світова війна має багато сторінок, котрі заслуговують на висвітлення у кінематографі", - Віктор Заславський

"Друга світова війна має багато сторінок, котрі заслуговують на висвітлення у кінематографі", - Віктор Заславський

У День захисника України спілкувалися з істориком Віктором Заславським про військовий кінематограф. "Грейхаунд", "З міркувань совісті", "Підводний човен", "Таємне життя" та багато інших чудових фільмів, у яких ви зможете пережити військові події з героями кіно.