Слухати Радіо

Зараз в ефірі

21:00

Відкрите питання

В ефірі

Катехиза

23:00

Слово на кожен день

23:50

Літургія годин (Бревіарій)

00:00

Розарій

00:30

Катехиза

01:10

Відкриваючи таємниці християнства

02:00

Катехиза

03:00

Меса

03:40

Розарій

04:00

Коронка до Божого Милосердя

04:20

Святий дня

04:40

Біблійні читання

05:00

Архіпастир відповідає

06:00

Дитяча катехиза

06:20

Голос народу, голос Божий

07:00

Св.Літургія з храму св. Яна з Дуклі (Житомир)

07:40

Дитяча катехиза

08:10

Житія святих

08:15

Слово на кожен день

Блаженний священномученик Григорій Хомишин. Пропольський антипод Шептицького чи просто українець зі своєю думкою?

Поділитись з друзями
Вашій увазі програма "Відкриваючи таємниці христинства" авторства історика Віктора Заславського. Тема даної програми присвячена постаті священномученика Григорія Хомишина.
Правдивій, святій і благородній любві свого народу різко противиться націоналізм, що ставить нарід як найвисшого суверена, детронізує абсолютний авторитет Бога, впроваджує горячку шовінізму і ненависть до всіх, котрі не підчиняються сему націоналізмови.
Ці слова належать Григорію Хомишину, єпископу Станіславівському Української Греко-католицької церви, який загинув у радянській в’язниці. Між іншим, німці теж його заарештовували бо він закликав вірних рятувати євреїв. Пап Римський оголосив його блаженним священномучеником. А ще Григорій Хомиши скептично ставився до митрополита Андрея Шептицького, засуджував українських націоналістів, закликав українців до лояльності Польщі. Недарма інколи може здаватися що цього українського єпископа більше щанують у Польщі ніж в Україні. Наприклад, у 2017 році, на річницю народження Хомишина,  польський сейм одноголосно ухвалив резолюцію де
«у 150‑ту річницю народження блаженного Григорія Хомишина — громадянина ІІ Речі Посполитої, мученика комуністичного режиму, неустанного поборника польсько-українського примирення, складає пошану Пророкові України, який був невтомним проповідником європейських цінностей, що виростають із традиції християнства і латинської цивілізації, застерігав свій народ «від злочинних ідеологій, які закликають до ненависті й нищення багатовікового доробку традицій толерантності, вироблених на землях І Речі Посполитої. Постать блаженного єпископа має стати символом польсько-українського примирення».
Тоді ж у Любліні видали книгу Хомишина «Два царства» - випадково знайдений рукопис на 500 сторінок, у якому єпископ записував свої думки з приводу українського церковного життя у міжвоєнну добу і багато, дуже багато критикував митрополита Андрея Шептицького – на думку Хомишина, митрополит і не так вів дипломатичні переговори з Антантою, і ігнорував переговори у Відні, і більше думав про навернення Росії на католицтво ніж про Україну… Хомишин у своєму рукописі навіть порівнював Шептицького з метеликом якому все здається легким. мабуть, натяк на те що Шептицький походив з графів, а Хомишин – з селян. До речі, серед ілюстрацій у цьому польському виданні «Двох царств»  – лист Шептицького до Миколая 2, написаний коли росіяни увійшли до Львова. У ньому Шептицький дякує цареві за визволення Львова, обіцяє бути вірним царським підданим – одним словом, звичайні дипломатичні виверти. Так само Шептицький вітав Гітлера і Сталіна – і при цьому рятував євреїв, засуджував радянську політику, одним словом, робив своє. Звісно, поляки залюбки використали цей лист у своїй пропаганді приблизно так само як російські та проросійські вороги Шептицького усюди тикають меморандум Шептицького до Франца Йосифа.
Одним словом, не дивує що у Польші за Хомишина вхопилися певні шовіністичні кола і намагаються зробити його альтернативою націоналісту Шептицькому. Проте, як то часто буває, пропаганда дещо відрізняється від реальності, і з Григорієм Хомишиним все було значно складніше ніж може здатися на перший погляд.
Походив він з села на Тернопільщині, батько був селянином середніх статків. Хлопець ходив до народної школи, потім поступив до цісарсько-королівської гімназії, потім пішов на богословський факультет Львівського університету. Непогана кар’єра для сина хлібороба – такою була бабця Австрія. Завершивши навчання, Хомишин став священиком, а потім працював при катедрі у Станіславові, нинішньому Івано-Франківську. Тут на нього звертає увагу єпископ Юліан Куїловський – українець, але при цьому польський патріот який воював проти Австрії у складі польських корпусів, потім вчився у Парижі, став латинським священиком, і лише з наказу змушений був служити у східному обряді. Звісно, Куїловськийбув прихильником усього західного, латинського – і вподобання свої зміг передати молодому помічникові. Єпископ відправляє Хомишина до Віденської богословської академії – і там той остаточно захоплюється ідеалами латинської духовності і стверджується у думці що лише на Рим українцям варто покладати надії. Потім Хомишин писав Шептицькому: -  не трачу надії, що святий Апостольський Престіл не лишить нас самих в тому страшному положеню. Жию тою надією ще з часу моєї науки у Відни До Станіславова Хомишин вертається у 1899 році зі ступенем доктора богослов'я і ще два роки служить при катедрі, тепер вже під началом нового Станіславівського єпископа Андрея Шептицького – бо Куїловський стає митрополитом. А потім Куїловський помирає, і новим митрополитом стає Шептицький який робить Хомишина ректором львівської духовної семінарії. Через два роки Хомишин стає новим Станіславівським єпископом. Потім була Перша Світова війна і проголошення Західноукраїнської народної республіки –і Хомишин агітував українців воювати за Україну, надавав капеланів для українського війська, готував для української держави тимчасову конституцію та навіть надав приміщення для українського уряду. А потім була поразка, болюча поразка, і польська окупація з якою змирилися не усі. Поляки принижували українців в усіх сферах життя, українці відповідали терором. Колишні січові стрільці утворили Організацію українських націоналістів до якої приставало дедалі більше молоді. І при цьому, усі ці рухи вже не були під таким впливом церкви як патріотичні рухи ХІХ століття. Минули часи коли національний маніфест 1848 року писався з благословення кардинала Левицького. Звісно, більшість священиків залишалася активними громадськими діячами, проте ініціативу давно перехопили світські. ОУН, наприклад, до церкви не ставилася ніяк – хоча Андрій Мельник, один з її засновників, був управителем лісових угідь Шептицького.
Кілька спостережень настроїв у народі отця Григорія відверто лякали:
коли Епископ не хоче грати ролі патріотичного шопкара, його пятнується як ворога і шкідника народу, Епископ тоді осамітнений і опущений навіть... від клиру.
В однім захисті сиріт маленькі хлопчики від 6 до 10 літ скупилися в гурток і зачинають розмову. Один з них каже: слухайте хлопці, нині іменини Пілсудського, тому заспіваймо: „Ще не вмерла Україна“. Слухала се Сестра законниця в другій комнаті і не могла з дива вийти, хто міг тих дітваків так вчити, бо в захисті ніхто їм щось подібного не говорив. Та не конець. Потайки, в ночі, вирізали з паперу тризуб і досвіта прибили на брамі.
«націоналізм став у нас новою реліґією, подібно як у большевиків матеріялізм. „Україна понад все“, се доґма нашого націоналізму. Справи віри, Церкви і реліґії не мають взагалі значіння, або зійшли на другий плян»…
Оцей спалах націоналістичних рухів, та ще й зменшення впливу церкви дуже непокоїло Хомишина. Свої думки з приводу цього він висловив у статті «Націоналізм» цитата з якої відкривала нашу передачу. Ще у цій статті єпископ обурюється прославленням Шевченка – він-бо засуджував католицьку церкву у поемі про Яна Гуса, прославляв гайдамаків, писав про тяжку долю матері-покритки, а у поемі «Марія» намагався змоделювати життя Богородиці без Божого втручання. Висновок Хомишина - «націоналізм Шевченка чужий здоровим засадам віри і моралі…». Туди ж він додає і Івана Франка з його матеріалізмом (дарма що радикалізмом Франко захоплювався не так вже й довго). Щодо новіших діячів на зразок вбитого енкаведистам Коновальця чи закатованої поляками Ольги Басараб, - їх Хомишин порівнював з біблійним Німродом який уособлював царство людське – на противагу царства Божого. І загалом, «не є добре сейчас захоплюватися всякими національними героями чи мучениками, бо й наша власна історія може пізніше инакше їх осудити…» 
Дратували його і пластуни з куреню «Лісові чорти» через назву і прапор з чортиком.
При цьому Хомишин ніколи не був пропольським. Він організовував панахиди на могилах Січових Стрільців, багато протестував проти польської політики щодо українців. ось кілька цитат з його послань і статей:
 «за Австрії ми мали досить розвинене шкільництво, яких 3500 народних шкіо, значну кількість середніх, сім катедр на львівськім університеті. За Польщі кафедри ці були знесені, значну кількість середніх шкіл розігнано, а з тисячі народних шкіл остало якихось 600» «Польське духовенство в переважній части йшло в парі, або навіть перевисшало польських шовіністів. Один польський священик крикнув до нашої жінки, котра промовила по українськи, і то не до него, але до людей, щоби зробили дорогу, коли той же приїхав на похорон одної умерлої дитини лат. обряду,- в той спосіб: „Milcz, babo, nie mów na kabańskim języku, bo dam ciw mordę» «Пропасть між Українцями а Поляками майже непроходима, ненависть та, то племенна, вже вроджена». «Нехай польська суспільність запитається історії, а вона її скаже, що кілько разів Польща знехтувала Україну, тілько разів потім тяжко відпокутувала».  «Може, польська суспільність думає що вдастся нас засимілювати? Думаю що це не легка справа в чси національного освідомлення. Вже ніколи не залагодяться ці справи гнобленням і переслідуванням». «Український нарід трактований як гельоти які мають слухати й платити, а не сміють мати свого питомого розвою. Навіть у клерикальній пресі пишуть що ми є не автохтони, а зайди. Але ми не зайди але ми від віків ту взросли і маємо право користуватися усіма добрами землі на якій живемо. І не можна щоб від нас вимагали цілувати руку котра нас б’є».
Але стаючи на захист українців проти Польщі, владика Григорій водночас вважав що і українцям є у чому виправлятися. Перш за все, націоналізм та спробу збройної боротьби він вважав шляхом у нікуди. І співчуття Шептицького до націоналістів Хомишин зовсім не розділяв. Його обурило звернення митрополита до української молоді. Зокрема, отакі слова:
«Ви з ентузіязмом йшли в бій, щоби покласти буйні голови для широких і далеких надій для майбутнього. Це прикмета по своїй суті дійсно христіянська. Христіянство, Дорогі, це любов, так як Єван­геліє – це наука любови. А що Ваша любов Батьківщини готова на всякі жертви, то це також прикмета глибока і дійсно христіянська».
На думку Хомишина, «митрополит, котрий був ува­жаний за батька народу. видячи, як діти заводять кровавий танець, повинен був станути перед ними і закликати: так не може бути, бо то карколомна і шалена забава, котра приводить до загибели! Він повинен був ви­дати маніфест до українського народу, подати лінії здорової і розумної політики».
При чому, головна необхідність такої лояльності полягає на думку Хомишина ось у чому:
«Уявім собі що одного дня українцями зненавиджені поляки від нас забираються. І що тоді з  нами діється? За кілька годин приходять хмари більшовиків які замкнуть наш церкви, духовенство та інтелігенцію вистріляютьь чи вишлять на Соловки, а сам нарід згноблять».
«Перший крок з нашої сторони,– становище льояльности з нашого боку для  тої держави, в котрій знаходимося. Се нам  диктує здоровий розум. Бо хотяй не отримаємо позитивних результатів і успіхів, то всеж таки звяжемо руки Полякам так, що не будуть мали притоки нас гнобити і переслідувати. Будемо могли бодай віддихати, прийти до себе і відживати».
Тобто, треба бути реалістами і дивитися на Польщу як на менше з можливих зол. І вибудовувати відповідну політику – помірковану, і передусім, консервативну. Консерватизм, у розумінні Хомишина, полягав у базування культурної, суспільної та політичної програми «на авторитативній традиції католицької Церкви». Бо «Католицька Церква є найбільше консервативна, бо вона береже і держиться незломних основ, вона за ніяку ціну досі не відступила і ніколи не відступить від доґм віри і етики» і «Тільки де здоровий консерватизм, там почування домашности в сім’ї, Богом сотворенім, світі, почування оптимізму».
«Нам треба мужів які б провадили політику нашого народу придержуючись строго засад католицької віри й етики. Мають бути вповні українціми але стояти на католицькім грунті, бути католиками не лише у приватнім життю, але й в прилюднім діланню».
Отже, католицька духовність є ключем до розбудови здорової нації. При чому, саме римо-католицька духовність якою захоплювався єпископ Станіславівський, відомий своїми словами «Се наше велике лихо, що ми приняли віру зі Сходу, а не з Западу, що ми зросли не в атмосфері Риму але Византії».
Хомишин намагався запровадити у своїй єпархії григоріанський календар,а ще – повний целібат священства. Тобто, висвячувати лише тих семінаристів які прийматимуть обітницю цноти – бо, як вважав єпископ,
«жонатий клир не може в цілій інтензивности відчути значіння жертви і її виконувати. Жонатий клир не може придбати вповні належного собі авторитету. Жонатий клир не може цілковито вростися в катол. Церкву і зжитися вповні з її життям. Жонатий клир в поділений між жінкою а Христом і Його Церквою, так само є поділений між собою. Жонатий клир не мав орґанізаційної спосібности».
І тут Хомишин знову не розумів Шептицького – бо Шептицький перейшов на східний обряд саме з захоплення візантійською та давньоруською традицією. Тому він, власне, і збирав старовинні ікони, і створив студитський чин щоб відтворити східний обряд без латинських впливів, і підтримував греко-католиків у Росії, і намагався налагодити бодай діалог з православним світом. Західник Хомишин цього не розумів.
Його критика Шептицького може виглядати нахабною чи недоречною – але публічно він жодних заяв не робив, а його рукопис «Два царства» був писаний у стіл. Звісно, Хомишин не збирався видавати його за життя митрополита! Писав він для нащадків та істориків, додаючи:
«Я є свідомий моєї рогатої і душі, я свідомий моїх гріхів і блудів. Я рівнож свідомий відповідальности, коли я відважився піддати критиці ді­яльність Митрополита Андрея Шептицького і прочі справи, зв’язані з його широкою діяльністю. Він займав у нас найвисше становиско, його ді­яльність була широка і ріжнородна, котра обхопила уми нашого народу, вона сягала і за границю. Вільно отже здавати собі справу з тої діяльности, її розважувати і видавати свій осуд».
Звісно, єпископ Станіславівський займався і суто релігійними та просвітницькими справами – заснував семінарію при єпархії, створив мережу читалень, займався благодійністю, відкривав кооперативи, відроджував чернечі згромадження – одним словом, добре займався звичайним, прозаїчним, нецікавим, але конче важливим пастирським служінням.та й під час німецької та радянської окупації він поводив себе гідно. У 1941 році він підтримав акт оунівців про відновлення української держави, потім засуджував Холокост і закликав рятувати євреїв, за що був заарештований німцями. Радянська ж влада єпископа заарештувала, звинувачуючи… у націоналізмі. Під час слідства та допитів він помер, ставши правдивим мучеником за віру й батьківщину.
Не варто протиставляти його Шептицькому – це були люди різних масштабів, і кожен мав свою думку як рятувати батьківщину. А що вони не були завжди згідні у деталях – то є цілком нормально. Гладстон та Дізраелі, Джефферсон і Гамільтон, помірковані сіоністи та радикальні сіоністи – історія багатьох народів знає великих людей які не завжди були згідні між собою з приводу того як краще розвивати свою країну. І Хомишин, і Шептицький були християнами, католиками та українськими патріотами, і розбіжності їхні були значно меншими ніж намагалися представити агенти КДБ або окремі шовіністи у сусідніх країнах у наші дні.

Відгуки

Покрова - свято Богородиці та українських героїв

Покрова - свято Богородиці та українських героїв

Що Україна святкує 14 жовтня? Хто такі герої і чи знаємо ми їх імена? Чому історія нашої країни важка і не завжди однозначна?
У спілкуванні з істориком Віктором Заславським шукали відповіді на ці та інші важливі запитання. Гість назвав імена героїв, яких варто знати нам та вчитися у них любові до України, серед них: Вільгельм Габсбург, Роман Дашкевич, Едвард Козак, генерал Удовиченко.
Як римо-католики будували храми святого Миколая та святого Олександра у Києві?

Як римо-католики будували храми святого Миколая та святого Олександра у Києві?

Готуючись до святкування 700-річчя відновлення Києво-Житомирської дієцезії спілкувалися із істориком Віктором Заславським про історичні події, у результаті яких у столиці України було побудовано римо-католицькі храми святого Миколая та святого Олександра.
Гість розповів про роль святинь в українському національному відродженні та загалом історії України.
"Апостол Яків застерігає нас від дуалізму: благословляємо і проклинаємо одних і тих самих людей!" - отець Мар'ян Мельничук

"Апостол Яків застерігає нас від дуалізму: благословляємо і проклинаємо одних і тих самих людей!" - отець Мар'ян Мельничук

Священник говорив про Послання від Якова, а саме про загальновідомою істиною, що віра без вчинків - мертва!
Історик Віктор Заславський про інтим, цноту і Божу природу у ранній Церкві

Історик Віктор Заславський про інтим, цноту і Божу природу у ранній Церкві

Вашій увазі авторська програма Віктора Заславського "Відкриваючи таємниці християнства". Продовжується цикл "Гріхи і подвиги Церкви". Назва цієї серії:"Коріння християнського аскетизму"
Історик Віктор Заславський про імператора Юліана Відступника

Історик Віктор Заславський про імператора Юліана Відступника

Вашій увазі авторська програма Віктора Заславського "Відкриваючи таємниці християнства". Продовжується цикл "Гріхи і подвиги Церкви". Назва цієї серії:"Юліан відступник"