Блаженний священномученик Микола Конрад

Микола Конрад походив з небагатої родини, котра не могла забезпечити ні матеріальних благ, ні кар’єри. Головним рушієм у його житті були тверда віра, талант, працелюбність. Уже в дитячім віці мав схильність до духовних практик. Це спонукало його батьків віддати дитину до школи Отців Салезіян, котрі здібного і сумлінного учня рекомендували на навчання до Рима. 
З 1907 р. о. Конрада призначають заступником учителя релігії в українській гімназії в Тернополі, де згодом став дійсним учителем гімназії і працював до 1914 р. А під час Першої світової війни виконував душпастирські обов’язки в угорському місті Градеці та в таборі українських біженців у Гмідні. Був там катехитом і управителем гімназійних курсів до 1918 р. У Тернополі народилися його діти: Марія, Ярослава, Володимир.
Отець Микола Конрад дуже любив молодь – формував молоді незрілі душі для Бога, для України, для родини: “Моєю мрією було завжди працювати в школі…, посвятити себе цілковито морально-релігійному вихованню молодіжи. Знаючи, що се становище дуже тяжке, беру на себе відповідальність перед Богом, моїм Єпископом і Церквою та народом, однак прийму се ярмо з охотою і ревно нестиму до кінця мого життя…”
Як бачимо, отець Конрад був високоосвіченою людиною, з доробком наукових праць, але водночас, як розповідали його колишні студенти, добрим і простим у поведінці, “щирим і розумним патріотом”. З болем сприймав голод в Радянській Україні.  З приходом радянських військ до Львова життя о. д-ра М.Конрада різко змінилося. За свідченням невістки Кароліни Конрад отець поїхав у Яворів до сестри з надією, що радянські війська скоро відступлять.  Коли переїжджав через село Страдч, зустрівся з людьми, які сприйняли отця як втікача за кордон. Хтось крикнув услід: “Ото які священики, самі утікають, а про нас, людей, не думають”.
Такі слова зворушили отця. Він зупинився. За якусь мить о. Конрад змінив свої наміри щодо поїздки в Яворів, бо з розмови дізнався, що Страдч, залишився без священика. Він не міг залишити стадо Отця напризволяще. Просив лише одного – скромного утримання, бо на той час не мав жодного джерела до існування. У с. Страдчі була на горі церква та плебанія. О. Вояковський на той час уже виїхав до Німеччини, тож о. Конрад вирішив обслуговувати два села. Так замешкав отець на парохії у Страдчі. Згодом, переїхали сюди і дружина зі старенькою матір’ю. Розповідають, коли вона їхала зі зятем на гору, то бідкалась, бо дорога здалась жінці довгою, а гора надто високою, на що отець жартував: “Що вища гора, то ближче до Бога, мамо”.
Так прослужив о.Микола в Страдчі майже два роки до того дня, коли його, всіма улюбленого душпастиря, вихователя, порадника настигла мученицька смерть.
Загинув о.Микола Конрад 26 червня 1941 року разом з дяком Володимиром Приймою. Їх підступно закатували радянські енкаведисти.