«Навернення - це шлях, а не мить»: історія служіння Андрія Павлуніка

Моя історія навернення: від Харківщини до Дунаївців

Навернення у вірі для мене стало шляхом, а не миттєвою зміною. Уперше до костелу мене привела мама, коли ми ще жили в Харкові. Вона прагнула прищепити мені віру, наскільки це було можливо, адже тато не був католиком. Це було непросто: костел знаходився далеко, а дістатися на катехизацію було складно. Та попри всі труднощі Бог поступово відкривав себе.

Я прийняв Перше Причастя, став міністрантом, але активного молодіжного середовища поруч не було. Все змінилося після переїзду до Дунаївців, спричиненого повномасштабною війною. Тут я потрапив у зовсім інше середовище: велика парафія, активна молодь, багато ініціатив. Саме тут я побачив приклад живої, щирої віри.

Почалося з простого: допомога в розвантаженні гуманітарної допомоги, участь у коляді, плетіння вербних гілочок, молодіжні зустрічі. З часом я зрозумів, що можу брати на себе більше. Згодом мене обрали старостою молоді. Ми навіть проводимо зустрічі самостійно, коли священники не мають змоги бути присутніми.

Під час поїздки до Кривого Рогу я познайомився з отцем Олександром Пухальським, капеланом молодіжної ради. За кілька днів він запитав: «З якої ти дієцезії?» Я відповів: «З Харкова», — адже завжди хотів повернутися туди і служити саме там. Тоді отець Олександр запропонував мені стати делегатом, бо від Харківсько-Запорізької дієцезії вже тривалий час не було представника.

Андрій Павлунік, делегат молоді від Харківсько-Запорізької дієцезії
Програма Комісії душпастирства молоді "Виховання – справа серця"