A PHP Error was encountered

Severity: Notice

Message: Trying to get property of non-object

Filename: controllers/site.php

Line Number: 127

Боротьба за катедру
Слухати Радіо

Зараз в ефірі

02:00

Катехиза

В ефірі

Меса

03:40

Розарій

04:00

Коронка до Божого Милосердя

04:20

Святий дня

05:00

Наближаючись до православ'я

06:00

Дитяча катехиза

06:20

Голос народу, голос Божий

07:00

Св.Літургія з костелу св. Станіслава єпископа та мученика (Городок)

07:40

Дитяча катехиза

08:00

Святий дня

08:10

Житія святих

08:15

Ранок з Олексієм Самсоновим

09:00

Молитовна лінія

10:00

Розарій

10:30

У ваших намірах

11:00

Житія святих

11:20

Катехиза

12:00

Ангел Господній

12:20

В родині "Радіо Марія"

Боротьба за катедру

Поділитись з друзями
Поки землі Правобережної України страждали від постійних війн і безвладдя, поки Лівобережжя звикало до цупких обіймів Москви, Галичина і Волинь жили відносно спокійно. Православна церква тут складалась з трьох єпархій – Перемишльська єпархія, Луцька єпархія і величезна архієпархія Львівська, Галицька і Камянець-Подільська. Це землі від Львова до Кам'янця Подільського, територія сучасних Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської та Хмельницької області, Це міщани великих та впливових Жовкви, Галича, Бережан, Тернополя, Рогатина, Станіславова – десятків міст і сотень містечок, селяни і шляхта тисяч сіл.


А передусім – славетний Львів, принаймні, львівські русини-українці. Звісно, якщо казати про власне Львів – місто з магдебурзьким правом і купою привілеїв, оточене подвійним муром, закриту, як і усі середньовічні міста, спільноту, то українці тут, займаючи один з міських кварталів були лише однією з спільнот цього багатонаціонального і багатоконфесійного міста. Разом з ними у Львові жили і конкурували з ними та між собою поляки, німці, італійці, шотландці, вірмени, євреї. Зате на передмістях, котрі безкраїм морем оточували цей гордовитий острів, жили майже виключно православні русини. Не маючи привілеїв та прибутків своїх колег з міста, вони багато в чому залежали від їхнього покровительства. То ж не дивує що православне братство, утворене львівськими міщанами для опіки над церквою, швидко взяло під свій контроль не лише міську церкву, але й багато церков на передмісті. Навіть монахи Онуфріївського монастиря мусили звітувати перед львівськими братчиками, служити в братських школах і друкарнях. В свій час братство прописало в своєму статуті що може контролювати священиків і навіть виступати проти єпископа – і один з патріархів за грошову подяку цей статут затвердив!
А якщо врахувати що православний єпископ у Львові з'явився завдяки протекції братчиків, то аж ніяк не дивує що члени львівського братства часто-густо боролися з єпископом за те хто в церкві головніший. Тим більше що надворі стояло 17 століття, коли пів-Європи охопило протестантське вчення. Комуністи в ХХ столітті вчили що кухарки можуть керувати державою, а протестанти у 17-му – що кухарки (або кухарі) можуть керувати церквою. І в часи коли львівський сідляр Юрій Рогатинець і освітою, і благочестям, і любов'ю до церкви стояв на порядок вище львівського єпископа Гедеона Балабана, в цьому навіть була своя рація!

На початку 1667 року помирає львівський єпископ Афанасій Желіборський. Починаються вибори нового єпископа. За традицією, котра склалася на українських землях вже давно, нового єпископа не митрополит призначав, а обирали представники єпархії, і вже готову кандидатуру підносили на формальне благословення до митрополита та затвердження від короля. Отже, наприкінці січня 1667 року почалися вибори, а значить – і передвиборна кампанія з усіма її приємнощами. Львівське братство висуває на кафедру шляхтича Остапа Свистельницького. Натомість галицька шляхта вирішила зробити своїм кандидатом Івана Шумлянського, ротмістра корогви панцерних козаків. На виборах Шумлянському дали таку характеристику:
"Людина молода, енергійна, підприємлива і відважна до авантюрності: веселий, рухливий, сміливий, говіркий, при тому ж честолюбивий, відданий душею інтересам Речі Посполитої, при тому ж і руському народу і східній церкві".
Енергійний та підприємливий – значить, матиме бажання робити для церкві щось корисне. Говіркий – значить, зможе домагатись свого на сеймах. Честолюбивий – значить, тим більше не стане відпочивати, а захоче увіковічити своє ім'я в історії добрими справами. Тим більше що честь вояка – то честь полку, а честь єпископа – честь церкви. Молодий – значить, проживе довго, встигне втілити в життя свої проекти, і довго не треба буде проводити нові вибори. Відважний та сміливий – значить, не віддасть на поталу недругам права і майно церкви, боротиметься проти утисків та переслідувань з боку католиків. Лояльний до Речі Посполитої – значить, тим більше зможе домовлятись з королем та сенатом. А відданий своєму народові і церкві – значить, не буде класти церковні гроші у власну кишеню, а навпаки – усього себе присвятить священному служінню! Згадаємо, що Петра Могилу у свій час обрали Києво-Печерським архімандритом, а пізніше і архімандритом саме через його молодий вік та лицарські чесноти, за участь в битвах і заслуги перед королем. Єпископа Арсенія Желіборського обрали теж у молодому віці.

І ось що ще важливо пам'ятати. Для львівського православного братства, котре багато років воювало з єпископами за вплив і владу у Львові, це був шанс припинити боротьбу одним ударом – поставити на львівське владицтво «свою» людину, котра слухалася б їх в усьому. Саме тому кандидатом на єпископську кафедру вони обрали Єремію Свистельницького – молодого шляхтича, котрий не відрізнявся ані великою харизмою, ані організаторськими здібностями, ані багатством, ані впливом. Перемишльський владика Антоній Вінницький, котрий тимчасово опікувався львівською єпархією, погоджувався з вибором братства – мабуть, він був в долі.
Однак галицька шляхта в долі не була, і мала свої міркування в цій справі. Для них Іван Шумлянський був бойовим товаришем та загальним улюбленецем, котрий і в битві спину ворогові не казав, і на привалі друзям сумувати не давав. Та й без Собеського ту явно не обійшлося. Не встиг наш герой вирушити у подорож до Львова, а гетьман вже клопотав перед королем, і в лютому 1667 року Шумлянський мав на руках грамоту від короля, де значилось:
„Маючи на увазі заслуги шляхетного Івана Шумлянського, які він оказав нам доброхотно в військових оказіях...та бажаючи, щоб він не залишився без гідної подяки та нашої королівської милості, ми вирішили згідно з однодушною елекцією людей духовних та світських, громадян воєводства руського, дати й конферовати йому владицтво львівське, галицьке й Кам'янця Подільського".
Але здобути королівський привілей на єпископство – це було лише пів справи. Шабля шаблею, друзі друзями, але навіть тоді єпископів висвячував не король, і не парафіяни, а митрополит. Чи патріарх. Крім того, перед висвяченням на єпископа слід було спочатку стати ченцем, дияконом і священником. Антоній Вінницький, найближчий єпископ, твердо стояв за Свистельницького, і нашого героя і сам відмовився святити, і іншим заборонив. Шумлянский прийняв чернечий постриг в Крехівському монастирі св. Миколая. Монастир єпископові не підкорювався, та й весела промова молодого єпископа звучала переконливо, а шаблі і кольчуги на його супутниках наводили на роздуми. Отже, отець Галактіон постриг Івана Шумлянського в монахи, і вийшов він звідти з новим ім'ям – Йосиф. Перший крок до священства був зроблений.
Далі треба було висвятитись на диякона, а потім – на ієрея, тобто, священика. Висвятив Шумлянського луцький єпископ Гедеон Святополк-Четвертинський, який не підкорювався Винницькому. Залишається найскладніше – висвячення на єпископа. Для цього був потрібний як мінімум митрополит. З серпня 1667 року митрополитом Київським став наш старий знайомий Антоній Вінницький – і він не висвятив би нашого героя за усі скарби світу. Для нього це вже було питання принципу. Отже, Шумлянський мусив шукати щастя за межами своєї митрополії. Взагалі-то такий хід виглядав не зовсім пристойно – але в умовах бардаку, котрий царював в православній ієрархії, це було цілком нормально. Тодішній світ православного Сходу відсотків на дев'яносто складався з патріархів, митрополитів та єпископів, котрим з об'єктивних причин постійно бракувало грошей. Наш авантюрист знайшов двох грецьких митрополитів, вигнаних з своїх земель за якусь провину перед турками. Вони потребували грошей – а за гроші грецькі ієрархи могли хоч би і чорта в єпископи висвятити. Отже, вони воістину знайшли один одного! Шумлянський мав гроші, митрополити – канонічну та юридичну благодать священства, і 1 лютого 1668 року мала місце хіротонія нового єпископа Львівського, Галицького і Кам'янецького Йосифа Шумлянського. Тепер наш герой мав на руках усі необхідні для служіння Богові «папірці» від духовної та світської влади. Залишалося всього нічого – надати цим папірцям реальної сили. А в тодішніх умовах досягти цього, на жаль, можна було лише мечем.
Поки ротмістр Іван Шумлянський всю зиму і пів-весни мотався по світу щоб перетворитись на єпископа Йосифа Шумлянського, конкуренти його теж не дрімали. Антоній Винницький за хабар вициганив в королівській канцелярії (там само де виписували грамоту Шумлянському) привілей на єпископство для Остапа Свистельницького і зібрався урочисто висвятити його на львівського єпископа в соборі святого Юра.
Тодішній собор святого Юра був аж ніяк не схожий на той пишний, нарядний бароковий комплекс, котрим зараз так пишається Львів. Замість величного собору на святоюрській горі стояла невеличка простенька церква, розміром приблизно з церкву Онуфріївського монастиря. Проста нава, вузькі вікна, маленький купол-сигнатурка, дерев'яна огорожа з бійницями і дерев'яні ж єпископські палати трохи ближче до сучасного львівського цирку – така собі слабенька фортеця, здатна протриматись хіба що проти розбійного загону і то в разі якщо захисники не сплять. Але цього разу вони спали – ніхто не очікував що наш герой так швидко обернеться. Шумлянський з товаришами, котрого, до речі, у Львові зустріли як героя, за допомогою міщан непомітно підкрались до церковного подвір'я, вибили браму та увірвались до єпископських палат з криками «ловіть Винницького, а інших не чіпляйте, не проливайте християнську кров». Йосиф Шумлянский, котрий за свою коротку військову кар'єру встиг пролити чимало крові – і мусульманської, і християнської, - мабуть, чесно хотів по можливості не витягати шаблю з піхов. Але помічники Свистельницького не мали жодного бажання здаватись без бою. Судячи по усьому, обійшлося без трупів, а Винницький з Свистельницьким, скориставшись безпорядком на подвір'ї, зуміли втекти до Галича, другої єпископської резиденції, а за давністю – навіть першою.

Сучасний Галич – невеличке містечко над Дністром з мальовничими руїнами замку на горі, середньовічною площею, древнім храмом та кількома старовинними кам'яничками. З замкової гори відкривається чудова панорама околиць, і наметане око туриста одразу помітить кілька старовинних церков, куди варто завітати. Власне, майже таким самим він був і у 17 столітті – хіба що замок був цілий, а на площі ще була ратуша і пара костелів. Проте і нашого героя, і його суперників цікавило не місто Галич, а невеличке село Крилос. Колись на місці села, стояв літописний Галич, велична столиця давньоруських князів, за котру бились і князь Роман, і король Данило Галицький, і місцеві бояри, і поляки з угорцями. Цю столицю зрівняли з землею війська хана Батия у 13 столітті, і вцілілі мешканці знищеної столиці вирішили не лишатись на згарищах, а переселитись ближче до Дністра, на колишній пригород давнього міста. До наших часів збереглись тут руїни тисячолітнього собору, потужні оборонні вали та рови, а ще – каплиця і церква, котру селяни побудували з каменю, що залишився від княжого собору. Був тут і єпископський замок, дерев'яний, як і у Львові. Рів неглибокий, вал невисокий, брама слабка – таку фортецю було легко захопити зате важко оборонити.
Шумянський швидко взяв єпископський замочок, і з захопленим конкурентом повівся по-лицарськи: він відпустив ворога з прибічниками, взявши з нього обіцянку відмовитись від претензій на єпископство. Все ж таки наш герой, як і його приятель Ян Собеський, в глибині душу залишався романтиком, вірив у честь і присягу.
Зайнявши єпископський палац в Крилосі, Йосиф Шумлянський вирішив зранку відправитись до Галича – щоб заручитись підтримкою серед міщан. Тоді вже можна було б святкувати перемогу! Але на берегах Дністра на нього чекав сюрприз: Свистельницький встиг намовити галичан проти свого ворога. І головною страшилкою, котрою владика Ієремія лякав міщан, були наміри Шумлянського силоміць перевести львівську єпархію на унію. Цього слова «унія» в Галичині в той час боялись як вогню – вбачаючи в ньому якісь наміри клятих ляхів знищити їхню віру і перетворити церкви на костели. Отже, як тільки Шумлянський сунув носа до Галича, на нього посипались каміння так що він ледь ноги уніс з міста. А в спину йому неслись не дуже приємні заклики галичан: «Унію не приймемо, і з Йосифа Йосафата залюбки зробимо»! Так тонко вони натякали на долю архієпископа Йосафата Кунцевича, вбитого міщанами у Вітебську.
Шумлянський укрився в Крилосі, але й тут на нього чекала небезпека. Свистельницький зібрав чималий озброєний загін – друзів-шляхтичів, найманців та просто гультяїв, охочих до здобичі. Очолив це різношерсте військо його зять шляхтич Самуїл Кропивницький, який в ніч з 20 на 21 липня повів свою банду на штурм Крилосу. Сили були нерівні. Шумлянський завзято боронився поки не впав з пробитими стрілою грудьми. Кропивницький (це він вцілив в єпископа) увірвався до палат з криками: «шукайте, шукайте інших гультяїв, бийте, забийте того вражої мати уніата»! Юрба накинулась на єпископа, почали бити непритомного ногами. Кілька єпископських слуг і воїнів було забито на смерть, інші лежали в ранах. Шумлянського роздягли догола, зв'язали, посадили на віз і повезли невідомо куди. Мабуть, в якесь приховане місце щоб вбити без зайвих свідків. Але один з слуг, змилосердившись, послабив трохи пута приречених на смерть, єпископ скотився з воза, і, просидівши ніч в болоті в компанії жаб і комах, вдень дістався до найближчого села, де мешкав один з офіцерів галицького замку. І як тільки єпископ встав з ліжка, розплата за жорстокий штурм Крилоських палат не забарилась. Спочатку 27 липня він схопив Кропивницького. Вбивати не став, але здав на руки кільком представникам влади. Потім настала черга Свистельницького. В неділю Шумлянський вломився до галицької церкви Різдва Христового, коли Свистельницький правив там службу, вголос сказав конкурентові все що про нього думає і вигнав з церкви.
Знов-таки, переслідувати чи хапати ворога він не став. Не такий він був, та й сенсу в тому не було. Свистельницький встиг переконати галичан що Шумлянський тільки і мріє щоб зруйнувати віру православну. Доводити міщанам що він не верблюд Шумлянський не збирався – адже крім Галича в його єпархії вистачало церков, і треба було утвердитись і там. Нехай собі Галич лишається з своїм улюбленцем – Львів і все що на північ від нього вже присягнув на вірність Шумлянському, а попереду на нього чекає ціле Поділля! І наш єпископ, чимось подібний на пірата, от тільки без моря, починає об'їжджати міста і села своєї величезної єпархії, висвячувати священиків, відкривати братства і школи. А водночас їздити на переговори з гетьманом Правобережної України Петром Дорошенко який думав під чиїм покровительством йому краще бути – польського короля чи турецького султана. А потім у 1674 році королем Речі Посполитої обрали Яна Собеського, давнього друга Шумлянського, і король одразу проголосив що Шумлянський є єдиним легітимним єпископом Львівським, Галицьким і Камянець-Подільським. Піратська епопея Шумлянського завершилась перемогою, а попереду в єпископа було більше тридцяти років служіння руському народу і Східній Церкві. 

Віктор Заславський, історик, журналіст, публіцист 

Відгуки

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Церква в постхристиянському суспільстві

Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему: Церква і суспільство.
 Частина 6

Симфонія чи надмірна влада цісара?

 Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему "Церква і суспільство" Частина 5