Церква і суспільство: біблійні та історичні уроки Частина 1. За завітами Христа чи Мойсея?

Суперечки навколо “безвізової” заборони дискримінації сексменшин. Усі спроби так чи інакше залучити церкву до передвиборчих маразмів в Україні. Суперечки навколо московського і київського патріархатів з серії «кого з ким об’єднувати і кого звідки виганяти». «Духовні скріпи» в Росії і усі жарти і меми на цю тему. Церква на Майдані і церква в АТО. Ці питання, які стали темою багатьох суспільних дискусій, які розгортались на сторінках книжок і в художніх фільмах, в інтернет-блогах і соціальних мережах, стали невідємнрою частиною суспільного життя і думки у ХХІ столітті – в тому числі і в Україні. По суті справи, в корені усіх цих дискусій лежить одна проблематика: відносини церкви (тобто, і церковних конфесій, і загалом християнства з його етичними нормами) і сучасного суспільства. Яке місце має займати церква в життя суспільства? Наскільки мають державотворці прислухатись до священицьких порад? Якою є місія церкви в світі і чи включає вона в себе побудову християнського суспільства? Чи, принаймні, суспільства, в якому церкву звільняють від податків, а священикам модна порушувати правила дорожнього руху?

В сучасному світі на ці питання відповідають по-різному. Десь можуть заарештувати за образу почуттів віруючих, десь – за образу почуттів невіруючих, а багатоконфесійна Україна взагалі на роздоріжжі стоїть — при чому одна наша нога (переважно східна) застрягла в «совку», друга (переважно західна) взагалі, здається, десь у 19 столітті залишилась, а руками ми намагаємось злапати якусь ідеальну казкову європейську лелеку. Це не дивує, адже наша нація ще у процесі становлення, і цінності наші нам ще належить сформувати. Та й не лише людям, але й церквам нашим варто було б замислитись над тим яку саме модель відносин з суспільством (а це включає в себе і державу, і народ, і підприємців, і армію, і все-все-все) вони хотіли б бачити і наскільки їхні мрії є реальними.

Історія церкви може дати нам сотні (якщо не тисячі) прикладів того як церква знаходила своє місце в світі. Церква яку переслідують і церква яка переслідує. Церква яку світ зневажає і церква яку світ шанує. Папа римський який приймає мученицьку смерть в катакомбах Тавриди – і папа римський, перед яким стоїть на колінах імператор, благаючи прощення. Карикатури на християн на стінах давньоримських будинків – і Христос в образі римського легіонера на пізньоантичній мозаїці. Монахи в пустелі – і монахи при королівському дворі. Різні приклади можна побачити і в Біблії, при чому, підхід до церковно-суспільних відносин (якщо прийняти богословський термін «старозавітна церква») в Старому і Новому Завітах досить різниться.

Старозавітна церква: народ як релігійна спільнота

В книзі Буття Яхве спочатку укладає завіт з Авраамом (якщо не брати до уваги Ноя з веселкою), обіцяючи що від нього піде великий народ (15 глава). Потім йде завіт з кланом Авраама (17 глава), і на підставі цього завіту Бог вважає «своїми» усіх нащадків Авраама, Ісака і Якова (книга Вихід, 2 глава). На підставі цього завіту Бог виводить євреїв з Єгипту, і у 19 главі говориться вже про завіт Бога з цілим народом. Тобто, вся нація, вся майбутня держава перетворюється на одну велику релігійну спільноту з відповідним моральним кодексом, такий собі колективний Авраам. Закони Тори – це не моральні настанови для приватного використання, а карно-процесуальний і ритуальний кодекс який вчить як жертв в якому випадку приносити і кого за що і скільки разів бити. Прийшов свідок Єгови проповідник інших богів – стратити без зайвих попереджень. Згрішив ненавмисно або «по-маленькому» – йди до священика, пожертвуй на храм, священик принесе за тебе жертву. Згрішив навмисно «по великому» – приготуйся до биття батогами чи до каменування. Згрішив з козою – готуйся до смерті, при чому разом з козою. Маєш двох жінок і одну любиш більше? Не перенось ці вподобання на дітей. Даєш у борг? Не бери лихви і не бери занадто великого залогу. Взяв бранця чи бранку? Стався до нього по-людськи. І так далі.

Закони ці базуються на ідеї того що весь ізраїльський народ є релігійною спільнотою. Без виключень. Тому єврей для єврея є братом по вірі, тому треба допомагати один одному і дбати про бідних. Тому раз на 50 років треба відпускати рабів на свободу і прощати борги. Тому ритуальні закони стоять в одному ряді з кримінальними. Тому треба знищувати язичницьких проповідників, по можливості, страчувати за скотоложество і так далі. Бо весь народ є в завіті з Богом, серед нього не може бути гріха, а відхід від завіту прзведе до катастрофи.

Це дуже сильно проявляється і в історичних, і пророчих книгах Старого Завіту. Головний сюжет книги Суддів: євреї відходять від Бога, євреїв завойовують сусіди, євреї каються, Господь визволяє євреїв. І так кілька разів. В книгах Царств і Хронік постійно наголошується що розквіт єврейської держави був наслідком їхньої вірності Богові, а занепад держави – наслідком занепаду віри. В пророчих книгах постійно говориться що Ізраїль (або Юда) зрадив Бога, і Бог його за це покарає, зате коли народ розкається – Бог його простить і поверне до Землі Обітованної. При чому, одиницею обчислення тут виступає не людина, а як мінімум народ (з яким, власне, і укладався завіт).

Звісно, в старозавітній релігії було достатньо місця і для особистості – згадати хоча б половину псалмів, історії Самсона, Давида, Соломона, Йова, Товіта і так далі. Але це не відміняло загальної концепції: Бог уклав завіт з цілим єврейським народом, то ж, народ однією великою релігійною спільнотою, і тому особисте благочестя кожного окремого громадянина є його обов’язком перед усім народом.

Можна багато говорити про переваги і недоліки такої системи. Важливо інше – якщо зважати на історичні і пророчі книги Старого Завіту, навряд чи євреї колись повноцінно жили за своїми законами. По-перше, з старозавітних книг знаємо що народ ізраїльський постійно захоплювався богами сусідів, а також «власною» єрессю у вигляді поклоніння Золотом Тельцю. По-друге, в умовах життя у більш-менш великої держави (а тим більше, в діаспорі) жити за цими законами неможливо – особливо якщо врахувати що за кожним жертвоприношенням треба їхати в Єрусалим.

Ще один важливий момент. Усі пророчі книги Старого Завіту скеровані на очікування Месії який прийде і встановить Царство Боже на землі. Але коли цей Месія таки прийшов, Його вчення принесло євреям багато несподіванок і розчарувань.

Новозавітна церква: Божа спільнота серед язичників

Ісус дійсно багато говорив про Царство Боже і про спасіння для Дома Ізраїлю. Однак під Царством Божим він розумів дещо інші речі. Згадаймо євангельські притчі: господар посіяв пшеницю, а ворог серед пшениці – бур’ян, а потім прийшов час, пшеницю зібрали, а бур’ян викинули. Рибалка закинув у море сіті, витягнув, вибрав добру рибу, а злу викинув. Цар кличе гостей на весілля, але вони не йдуть, і цар запрошує інших. Тобто, зараз Царство Боже «приблизилось», а коли воно прийде, Бог відділить праведних від грішних, при чому лінія розподілу не співпадатиме з кордонами народів чи навіть сімей (згадаймо – «будуть двоє в одному полі (чи навіть в одному ліжку), і один береться, другий залишається»). А ще – «багато хто прийде зі Сходу і Заходу і возляже в Царстві Небеснім». А ще – Царство Боже не від світу цього, а також – не «ось тут», або «ось там», але «всередині вас». Тобто, якщо в Старому Завіті Божа спільнота так чи інакше асоціювалась з Ізраїлем – з народом, з державою, з землею – то в Євангелії Ісус рішуче розбиває цей зв'язок.

Ну, і якщо в Старому Завіті Яхве і пророки промовляв до народу , то Ісус в усіх проповідях звертається до особистостей, від яких вимагає зробити особистий вибір. Якщо єврей має вірити в Бога бо він єврей, і колись Бог уклав з його колективним предком колективний завіт, то слухач Ісуса має жити за Його заповідями бо інакше з нього Бог особисто спитає де він був коли Той до нього приходив. Ну, і щодо Завіту, то про нього Ісус говорить на Тайній Вечері про Новий Завіт, запорукою якого є Його кров і учасниками якого є Його послідовники, апостоли, з яких пізніше складеться Церква.

Тобто, Божа спільнота не дорівнює народові. Це група окремих люди (навіть індивідуумів) з різних народів, які віритимуть у Бога згідно з власним обізнаним рішенням. І, до речі, вони будуть у меншості, і за віру їх періодично переслідуватимуть (“Блаженні вигнані за правду”). Відповідно, зовсім іншим є відношення до грішників, іновірців та інших порушників вселенської гармонії. В Старому Завіті їх наказувалось терміново винищувати, а язичників, які до Завіту не залежали, просто цурались. А ось про ставлення до грішників в Новому Завіті чудово свідчать слова св. Павла в Першому посланні до Коринтян:

Я вам писав був у листі не мати стосунків з розпусниками, - не взагалі з розпусниками цього світу...бо вам довелося б вийти з цього світу. А написав я вам, щоб ви не мали зносин з тим, що, називаючи себе братом, є розпусник чи зажерливий, чи ідолопоклонник... з таким - навіть не їсти!

Тобто, в церкві підтримувати порядок, злісних порушників просто з церкви, а з простими грішниками поводитись спокійно і невимушено (а що з ними ще зробиш?). Тобто, проводиться чітка межа між церквою, яка живе за Завітом, і грішним світом, на який церква пливу не має.  Отже, в Новому Завіті бачимо зовсім іншу модель відносин церкви і суспільством, яка передбачає що суспільство за замовчуванням грішне, а церква (“світло для світу”, “сіль землі”) має нести суспільству Благу Звістку про Божу любов. Точніше, не суспільству в цілому, а його окремим членам, адже, Новий Завіт — він не про народи, а про особистості. В світлі цього багато питань і проблем стають значно легшими і простішими.

Звісно, беручи до уваги цю модель, залишається ще багато питань: наскільки член церкви може бути активним в суспільстві? Скільки добра можна знайти за межами церкви? На ці питання Церква знаходила відповіді протягом своєї історії. Але коли церква здобула престиж і повагу в суспільстві, в неї з'явилась велика спокуса повернутись до старозавітньої моделі де ціла країна проголошується народи проголошуються частиною церкви, спокуса повернутись від особистостей до народів. Усі гасла про “християнські нації” чи “канонічні території” - в них ноги ростуть з тих часів, і з новозавітним вченням вони не мають нічого спільного.