Слухати Радіо

Зараз в ефірі

22:50

Біблійні читання

В ефірі

Акафист

23:40

Святий дня

23:50

Літургія годин (Бревіарій)

00:00

Розарій

00:30

Катехиза

01:10

Відкриваючи таємниці християнства

01:40

Духовні читання

02:00

Катехиза

03:00

Акафист

03:40

Розарій

04:00

Коронка до Божого Милосердя

04:20

Святий дня

04:40

Біблійні читання

05:00

Захристія

06:00

Дитяча катехиза

06:30

Житія святих

07:00

Св.Літургія з храму Матері Божої Ангельської (Вінниця)

07:40

Дитяча катехиза

08:10

Житія святих

Церква і суспільство: біблійні та історичні уроки Частина 1. За завітами Христа чи Мойсея?

Поділитись з друзями
Розпочинаємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему "Церква і суспільство"

Суперечки навколо “безвізової” заборони дискримінації сексменшин. Усі спроби так чи інакше залучити церкву до передвиборчих маразмів в Україні. Суперечки навколо московського і київського патріархатів з серії «кого з ким об’єднувати і кого звідки виганяти». «Духовні скріпи» в Росії і усі жарти і меми на цю тему. Церква на Майдані і церква в АТО. Ці питання, які стали темою багатьох суспільних дискусій, які розгортались на сторінках книжок і в художніх фільмах, в інтернет-блогах і соціальних мережах, стали невідємнрою частиною суспільного життя і думки у ХХІ столітті – в тому числі і в Україні. По суті справи, в корені усіх цих дискусій лежить одна проблематика: відносини церкви (тобто, і церковних конфесій, і загалом християнства з його етичними нормами) і сучасного суспільства. Яке місце має займати церква в життя суспільства? Наскільки мають державотворці прислухатись до священицьких порад? Якою є місія церкви в світі і чи включає вона в себе побудову християнського суспільства? Чи, принаймні, суспільства, в якому церкву звільняють від податків, а священикам модна порушувати правила дорожнього руху?

 

В сучасному світі на ці питання відповідають по-різному. Десь можуть заарештувати за образу почуттів віруючих, десь – за образу почуттів невіруючих, а багатоконфесійна Україна взагалі на роздоріжжі стоїть — при чому одна наша нога (переважно східна) застрягла в «совку», друга (переважно західна) взагалі, здається, десь у 19 столітті залишилась, а руками ми намагаємось злапати якусь ідеальну казкову європейську лелеку. Це не дивує, адже наша нація ще у процесі становлення, і цінності наші нам ще належить сформувати. Та й не лише людям, але й церквам нашим варто було б замислитись над тим яку саме модель відносин з суспільством (а це включає в себе і державу, і народ, і підприємців, і армію, і все-все-все) вони хотіли б бачити і наскільки їхні мрії є реальними.

 

Історія церкви може дати нам сотні (якщо не тисячі) прикладів того як церква знаходила своє місце в світі. Церква яку переслідують і церква яка переслідує. Церква яку світ зневажає і церква яку світ шанує. Папа римський який приймає мученицьку смерть в катакомбах Тавриди – і папа римський, перед яким стоїть на колінах імператор, благаючи прощення. Карикатури на християн на стінах давньоримських будинків – і Христос в образі римського легіонера на пізньоантичній мозаїці. Монахи в пустелі – і монахи при королівському дворі. Різні приклади можна побачити і в Біблії, при чому, підхід до церковно-суспільних відносин (якщо прийняти богословський термін «старозавітна церква») в Старому і Новому Завітах досить різниться.

 

Старозавітна церква: народ як релігійна спільнота

 

В книзі Буття Яхве спочатку укладає завіт з Авраамом (якщо не брати до уваги Ноя з веселкою), обіцяючи що від нього піде великий народ (15 глава). Потім йде завіт з кланом Авраама (17 глава), і на підставі цього завіту Бог вважає «своїми» усіх нащадків Авраама, Ісака і Якова (книга Вихід, 2 глава). На підставі цього завіту Бог виводить євреїв з Єгипту, і у 19 главі говориться вже про завіт Бога з цілим народом. Тобто, вся нація, вся майбутня держава перетворюється на одну велику релігійну спільноту з відповідним моральним кодексом, такий собі колективний Авраам. Закони Тори – це не моральні настанови для приватного використання, а карно-процесуальний і ритуальний кодекс який вчить як жертв в якому випадку приносити і кого за що і скільки разів бити. Прийшов свідок Єгови проповідник інших богів – стратити без зайвих попереджень. Згрішив ненавмисно або «по-маленькому» – йди до священика, пожертвуй на храм, священик принесе за тебе жертву. Згрішив навмисно «по великому» – приготуйся до биття батогами чи до каменування. Згрішив з козою – готуйся до смерті, при чому разом з козою. Маєш двох жінок і одну любиш більше? Не перенось ці вподобання на дітей. Даєш у борг? Не бери лихви і не бери занадто великого залогу. Взяв бранця чи бранку? Стався до нього по-людськи. І так далі.

 

Закони ці базуються на ідеї того що весь ізраїльський народ є релігійною спільнотою. Без виключень. Тому єврей для єврея є братом по вірі, тому треба допомагати один одному і дбати про бідних. Тому раз на 50 років треба відпускати рабів на свободу і прощати борги. Тому ритуальні закони стоять в одному ряді з кримінальними. Тому треба знищувати язичницьких проповідників, по можливості, страчувати за скотоложество і так далі. Бо весь народ є в завіті з Богом, серед нього не може бути гріха, а відхід від завіту прзведе до катастрофи.

 

Це дуже сильно проявляється і в історичних, і пророчих книгах Старого Завіту. Головний сюжет книги Суддів: євреї відходять від Бога, євреїв завойовують сусіди, євреї каються, Господь визволяє євреїв. І так кілька разів. В книгах Царств і Хронік постійно наголошується що розквіт єврейської держави був наслідком їхньої вірності Богові, а занепад держави – наслідком занепаду віри. В пророчих книгах постійно говориться що Ізраїль (або Юда) зрадив Бога, і Бог його за це покарає, зате коли народ розкається – Бог його простить і поверне до Землі Обітованної. При чому, одиницею обчислення тут виступає не людина, а як мінімум народ (з яким, власне, і укладався завіт).

 

Звісно, в старозавітній релігії було достатньо місця і для особистості – згадати хоча б половину псалмів, історії Самсона, Давида, Соломона, Йова, Товіта і так далі. Але це не відміняло загальної концепції: Бог уклав завіт з цілим єврейським народом, то ж, народ однією великою релігійною спільнотою, і тому особисте благочестя кожного окремого громадянина є його обов’язком перед усім народом.

 

Можна багато говорити про переваги і недоліки такої системи. Важливо інше – якщо зважати на історичні і пророчі книги Старого Завіту, навряд чи євреї колись повноцінно жили за своїми законами. По-перше, з старозавітних книг знаємо що народ ізраїльський постійно захоплювався богами сусідів, а також «власною» єрессю у вигляді поклоніння Золотом Тельцю. По-друге, в умовах життя у більш-менш великої держави (а тим більше, в діаспорі) жити за цими законами неможливо – особливо якщо врахувати що за кожним жертвоприношенням треба їхати в Єрусалим.

 

Ще один важливий момент. Усі пророчі книги Старого Завіту скеровані на очікування Месії який прийде і встановить Царство Боже на землі. Але коли цей Месія таки прийшов, Його вчення принесло євреям багато несподіванок і розчарувань.

 

Новозавітна церква: Божа спільнота серед язичників

 

Ісус дійсно багато говорив про Царство Боже і про спасіння для Дома Ізраїлю. Однак під Царством Божим він розумів дещо інші речі. Згадаймо євангельські притчі: господар посіяв пшеницю, а ворог серед пшениці – бур’ян, а потім прийшов час, пшеницю зібрали, а бур’ян викинули. Рибалка закинув у море сіті, витягнув, вибрав добру рибу, а злу викинув. Цар кличе гостей на весілля, але вони не йдуть, і цар запрошує інших. Тобто, зараз Царство Боже «приблизилось», а коли воно прийде, Бог відділить праведних від грішних, при чому лінія розподілу не співпадатиме з кордонами народів чи навіть сімей (згадаймо – «будуть двоє в одному полі (чи навіть в одному ліжку), і один береться, другий залишається»). А ще – «багато хто прийде зі Сходу і Заходу і возляже в Царстві Небеснім». А ще – Царство Боже не від світу цього, а також – не «ось тут», або «ось там», але «всередині вас». Тобто, якщо в Старому Завіті Божа спільнота так чи інакше асоціювалась з Ізраїлем – з народом, з державою, з землею – то в Євангелії Ісус рішуче розбиває цей зв'язок.

 

Ну, і якщо в Старому Завіті Яхве і пророки промовляв до народу , то Ісус в усіх проповідях звертається до особистостей, від яких вимагає зробити особистий вибір. Якщо єврей має вірити в Бога бо він єврей, і колись Бог уклав з його колективним предком колективний завіт, то слухач Ісуса має жити за Його заповідями бо інакше з нього Бог особисто спитає де він був коли Той до нього приходив. Ну, і щодо Завіту, то про нього Ісус говорить на Тайній Вечері про Новий Завіт, запорукою якого є Його кров і учасниками якого є Його послідовники, апостоли, з яких пізніше складеться Церква.

 

Тобто, Божа спільнота не дорівнює народові. Це група окремих люди (навіть індивідуумів) з різних народів, які віритимуть у Бога згідно з власним обізнаним рішенням. І, до речі, вони будуть у меншості, і за віру їх періодично переслідуватимуть (“Блаженні вигнані за правду”). Відповідно, зовсім іншим є відношення до грішників, іновірців та інших порушників вселенської гармонії. В Старому Завіті їх наказувалось терміново винищувати, а язичників, які до Завіту не залежали, просто цурались. А ось про ставлення до грішників в Новому Завіті чудово свідчать слова св. Павла в Першому посланні до Коринтян:

 

Я вам писав був у листі не мати стосунків з розпусниками, - не взагалі з розпусниками цього світу...бо вам довелося б вийти з цього світу. А написав я вам, щоб ви не мали зносин з тим, що, називаючи себе братом, є розпусник чи зажерливий, чи ідолопоклонник... з таким - навіть не їсти!

 

Тобто, в церкві підтримувати порядок, злісних порушників просто з церкви, а з простими грішниками поводитись спокійно і невимушено (а що з ними ще зробиш?). Тобто, проводиться чітка межа між церквою, яка живе за Завітом, і грішним світом, на який церква пливу не має.  Отже, в Новому Завіті бачимо зовсім іншу модель відносин церкви і суспільством, яка передбачає що суспільство за замовчуванням грішне, а церква (“світло для світу”, “сіль землі”) має нести суспільству Благу Звістку про Божу любов. Точніше, не суспільству в цілому, а його окремим членам, адже, Новий Завіт — він не про народи, а про особистості. В світлі цього багато питань і проблем стають значно легшими і простішими.

 

Звісно, беручи до уваги цю модель, залишається ще багато питань: наскільки член церкви може бути активним в суспільстві? Скільки добра можна знайти за межами церкви? На ці питання Церква знаходила відповіді протягом своєї історії. Але коли церква здобула престиж і повагу в суспільстві, в неї з'явилась велика спокуса повернутись до старозавітньої моделі де ціла країна проголошується народи проголошуються частиною церкви, спокуса повернутись від особистостей до народів. Усі гасла про “християнські нації” чи “канонічні території” - в них ноги ростуть з тих часів, і з новозавітним вченням вони не мають нічого спільного.

Відгуки

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Церква в постхристиянському суспільстві

Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему: Церква і суспільство.
 Частина 6

Симфонія чи надмірна влада цісара?

 Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему "Церква і суспільство" Частина 5