Слухати Радіо

Зараз в ефірі

11:00

Житія святих

В ефірі

Катехиза

12:00

Ангел Господній

12:20

Концерт привітань та гарного настрою

13:00

Свята Літургія з церкви Різдва Богородиці (Львів)

14:00

Духовні читання

14:20

Обережно, магія!

15:00

Коронка до Божого Милосердя

15:10

Молитовна лінія

15:40

Дитяча катехиза

16:00

Катехиза

16:50

Святий дня

17:00

Житія святих

17:10

Літургія годин (Бревіарій)

17:30

Просто про непросте

18:00

Свята Літургія з церкви Різдва Богородиці (Львів)

19:00

Молитовна лінія

20:00

Заклик до Бердичівської Богородиці (Наживо)

20:30

Недільні читання

21:00

Архіпастир відповідає

Церква, нація і мова. Ким бути

Поділитись з друзями
Друга частина передачі від історика Віктора Заславського про Церкву в Україні у 18 столітті

 

Наприкінці 18 - на початку 19 століття багато європейських народів почали звертати увагу  на свою культурну спадщину, в тому числі і на мову. Серед них були і русини-українці, як в Російській, так і в Австрійські імперіях. При чому в Росії харківські романтики чи київські етнографи обмежувалися тим що вивчали думи кобзарів чи народні пісні і самі потихеньку вчились писати, створюючи нову українську літературу, а більше б їм в той час ніхто і не дозволив.

 

В Галичині справи йшли інакше. Австрія, в складі якої ми опинились, була занадто багатонаціональною щоб когось кудись асимілювати. То ж, тут русини вважались окремим народом, і їхнім офіційним представником (і водночас захисником прав) була греко-католицька церква. Габсбурги, на відміну від Романових, не мали бажання асимілювати нас і влити в лави братнього австрійського народу, то ж, в церкві, в початкових школах і навіть на підготовчому відділі у львівському університеті ми могли проповідувати і викладати, читати і писати своєю мовою. Точніше, тією мовою яку вважатимемо за свою. Це не тавтологія і не красномовна витівка – адже з приводу того якою мовою нам розмовляти серед українських вчених і церковників – тобто, серед тих хто формував нашу наукову, літературну і церковну традицію, з цього приводу були різні думки. Адже в нас була церковнослов’янська мова якою ми молились і писали з часів Князя Володимира і яка набула в нас характерних суто русинських-українських рис. Була польська мова, мова панів і шляхти, мова багатьох міщан, якою викладали в багатьох школах, якою було написано чимало художніх і наукових творів, не прочитати яких значило було темним і неосвіченим. Була російська мова – мова сусідньої держави з потужною науковою базою, мова, якою знов-таки було написано чимало важливих творів. І була русинська-українська народна мова – мова якою наш народ говорив з прадавніх часів і не припиняв говорити, але яка довго залишалось на нижчому рівні, яку пускали на сторінки книжок нечасто і переважно в якості виключення.

 

Перед такими дилемами стояв багато хто. Ми вже згадували в попередній передачі ірландців з шотландцями які занедбали свої древні мови і перейшли на англійську – що не заважало їм відстоювати свої права і державність. А ще згадували євреїв які говорили і писали і арамейською, і на ідиш, діалекті німецької, і власне німецькою, і польською, і російською, і арабською, але врешті-решт вирішили відродити древній іврит. І ось, перед греко-католицькими священиками, викладачами і проповідниками на Західній Україні стояло питання яка мова лунатиме в школах і церквах, в львівському університеті і семінарії, якою мовою їхні парафіяни читатимуть газети, журнали, книги. І поки в Києві чи в Харкові Гребінка чи Костомаров розважались етнографічними розвідками та літературними вправами, у Львові та Перемишлі такі як Білянський чи Добриловський мали справу з цілим комплексом сфер де можна було і треба було застосовувати мову яку ми вважатимемо своєю.

 

А ще вибір мови був важливий тому що він автоматично визначав в нас і вектор розвитку – те під чиїм впливом ми будемо розвиватись і на кого будемо орієнтуватись. В принципі, перед будь-яким народом завжди стоять питання кого на даному етапі вважати братнім народом і союзником, а кого – запеклим ворогом. Ні, це не особливості радянської чи російської пропаганди коли щодня з телевізора нам розповідають кого ми маємо ненавидіти, коли черговий братній народ перетвориться на ворога і зрадника і навпаки. Це цілком нормальне явище коли шукаєш союзника, вирішуєш з ким вигідніше дружити, на чию моду орієнтуватись. Так в свій час євреї обирали між німецьким просвітництвом і хасидською суворою духовністю, естонці – між німецьким і російським культурним впливом. Так та сама Росія протягом усієї своєї історії то прорубала вікно в Європу, то відверталась від протягу яким з цього вікна несло. Це як маршрутка влітку: «западніки» просять відкрити вікно бо душно, а «словянофили» просять закрити вікно бо дує.

 

Ми в різні часи також обирали між різними впливами – між візантійцями і європейцями за часів Київської Русі, між грецькою ортодоксією і західною наукою і мистецтвом у 17 столітті, між Римом і Москвою у 18-му… І ось тепер, на початку 19 століття, ми знову стояли перед вибором. І тепер цей вибір полягав не просто в тому з якої країни замовляти книги чи художників, а в тому яким буде наш національний міф. Тобто, ким ми є, до кого належимо, звідки прийшли, яким є наше місце в історії і яким є наше майбутнє. Типові питання для підлітка який шукає сенс життя, обирає компанію і життєві цінності. Чи є ми частиною шляхетної і колись великої Польщі, з’єднані навіки з поляками шляхетськими традиціями? Чи може ми частина великої православної цивілізації від Балтики до Камчатки, об’єднані православною вірою і церковнослов’янською мовою, спадщиною князя Володимира, Кирила і Мефодія?

 

Отже, серед галицької інтелігенції були і полонофіли і москвофіли – тобто, прихильники пропольського і проросійського історичного міфу. Існування і тих, і тих легко пояснити. З одного боку, величезна кількість священиків, єпископів, монахів походили з русинської шляхти, а наша шляхта хоча і відрізнялась від польської походженням, обрядом, частково мовою, все ж таки розділяла цінності цієї верстви населення, і серед цих цінностей важливе місце займала і польська культура, і ностальгія за часами Речі Посполитої. З другого боку, греко-католицька церква ніколи не забувала про своє православне коріння, а значить – наші тодішні вчені і церковники дивились на добу князя Острозького і Петра Могили як на золотий вік української культури. Отже, риторика захисту православ’я, яка постійно звучала в промовах і документах і Могили, і Острозького, і львівського братства, не могла не захопити любителів старовини. А захист православ’я органічно перетік у Хмельниччину, Хмельниччина – у Переяславську раду і міцну руку царя. А потім була масштабна розбудова церков і монастирів, романтика реформ Петра Першого, влиття козацької старшини у російське дворянство. Виглядає досить красиво – якщо, звісно, забути про московізацію українського православ’я, про спалений Батурин і спалену Січ, закриття шкіл і вивіз вчених до Росії, про переслідування греко-католиків і Пратулінську бійню, про безліч інших сторінок історії які часто трапляються між двома сусідами але про які люблять забувати пропагандисти та ідеологи.

 

До речі, так було не лише з Москвою. Романтики які на роль братнього народу призначають поляків, і в наші дні, і тоді забували про те як поляки завоювали нас у 14 столітті, як відбирали церкви під костели в Перемишлі чи Галичі у 15 столітті, як намагались обмежувати в правах у 16 столітті і як довели козаків до повстання у 17-му. Ну, відповідно, і ми у боргу не залишались. Але з міфами таке буває часто – кожен міф в більшій чи меншій мірі вибірково ставиться до історичних фактів і тлумачить їх в залежності від потреб сучасності. Відповідно і до греко-католицької церкви обидва табори ставились як до тимчасового непорозуміння. Для полонофілів унія була тимчасовою зупинкою на шляху до «правильного» католицтва, а для москвофілів – знов-таки тимчасовим явищем, викликаним польським впливом. Так само народна мова для москвофілів була місцевим діалектом російської, а для полонофілів, відповідно, різновидом польської. Тому, наприклад, москвофіли писали, вважаючи народну мову грубою і неповноцінною, викладали в школах чи навіть львівському університеті дивною сумішшю мов яка увійшла в історію під іронічним іменем «язичіє». Це була церковнослов’янська або інколи російська мова (наскільки галичанам вдавалось вивчити російську без середовища, телебачення чи інтернету) з додаванням деяких галицьких слів та зворотів. Така собі азіровка, яку народові важко було зрозуміти. Зараз це дещо нагадує мову наших селян, які надивились російських серіалів і намагаються копіювати їхніх героїв. Одна така любительниця мильних опер була сусідкою вашого покірного слуги коли він жив в Києві. Коли вона напивалась і удавала з себе рокову жінку-вамп, намагаючись залицятись до мене, вона починала через слово вставляти доволі витончені, як їй здавалось, російські фрази. Виходили цікаві монологи в стилі Проні Прокопівни. До речі, після перегляду на 9 травня «В бой идут одни старики», сусідка ставала настільки схожою на людину що навіть мова в неї змінювалась.

 

Так чи інакше, обидва історичні міфи – і полонофілів, і москвофілів – мали свою родзинку, у фундаменті обох міфів лежали історичні факти і їхнім прихильникам здавалось що в обіймах саме їхнього братнього народу на нашу землю чекає світле майбутнє. Характерним є вислів москвофілів – «краще втопитись в російському морі ніж в польській калюжі». Але і серед інтелігенції, і серед духовенства, за словами Єжи Гофмана, були ті хто не хотів топитись ані в морі, ані в калюжі. Греко-католицьке духовенство в своїй основній масі вирішило мовне питання просто: говорити треба тією мовою якою говорить народ, розвивати народну мову, досліджувати її, писати нею і виводити на найвищий рівень. Тобто, любити своє, те що Бог дав тобі, плекати його і відкривати його красу і велич.

 

Для прикладу ваш покірний слуга може навести історію свого життя. Я народився в Дніпродзержинську – індустріальному місті в Центральній Україні на Дніпрі. Зараз я живу на Львівщині, в невеличкому але дуже цікавому місті Жовква з типовим туристичним набором: замок, величні собори, дерев'яні церкви, синагога, старовинні вулички, гори на обрії і так далі. Так ось, спілкуючись з земляками з берегів Дніпра, я часто чую що, нібито, ось, на Західній Україні стільки цікавого, а тут в нас лише заводи, горілка і ватники. Тоді в мені прокидається містечковий патріотизм і я читаю лекцію про те що ще Гійом Левассер де Боплан згадував в своєму «Описі України» Романів курган, на якому збирались козаки для нарад і біля якого виросли козацькі зимівники Камянське, Романкове, Тритузне, а у 19 столітті біля Камянського поляки з французами почали будувати один з найбільших в Російські Імперії металургійний завод, і з кінця 19 століття в нас збереглось кілька вулиць з старими будинками де парадні і чорні під’їзди, сходи з кованими решітками і художньою плиткою, найбільший на Східній Україні костел, заводоуправління схоже на замок, неземної заводський клуб, будівля майбутнього театру, церква з іконостасом з тих часів і ще багато чого. А ще єдиний в світі пам’ятник розкутому Прометею, сталінські багатоквартирні палаци з башточками, шпилями і ліпниною, і Брежнев в нас народився, і Назарбаєв вчився. А найкраща в світі довжелезна набережна з казковим заходом сонця і Лівий Берег де від будь-якої квартири не більше десяти хвилин до води чи до лісу. А фільм «Висота» дивились? То його в нас знімали. А в наші дні в нас один з найкращих в Україні парків і крутий історичний музей, купа оркестрів і насичене культурне життя. А театр наш взагалі живою легендою став. І взагалі – саме в Дніпродзержинську народився автор гербу ОУН і Люфтганзи, саме в нас був повішений той самий плакат на якому бабуся взнала що онук голосував за Януковича і переписала хату на кота, а ще в нас вчився Сергій Нігоян, перший з Небесної Сотні, і навіть Ярош з нашого міста. Виходить, що і історія в Дніпродзержинську багата, і архітектура старовинна є, і героїв своїх вистачає. Треба лише архітектуру трохи відреставрувати, вивіски яскраві зробити пристойнішими, а героїв увіковічити в пам’ятниках, назвах вулиць, книжках, фільмах і туристичних путівниках.

 

Полюби свою хату – і побачиш що вона нічим не гірше ніж в сусіда, а за бажанням її можна зробити ще кращою. Люби те що твоє – саме цими думками керувались такі священики, семінарські викладачі, єпископи як Іван Могильницький, Іван Снігурський, митрополит Михайло Левицький які запроваджували в школах викладання народною мовою, видавали букварі, граматики і катехізиси, привчали священиків виголошувати проповіді народною мовою замість польської (як тоді часто бувало). І починаючи з мови і продовжуючи вивченням своєї історії, своєї культури, своїх древніх руїн і літературних пам’яток, в розумах і серцях нашої інтелігенції, а услід за ними і народу, формувалось розуміння про те ким ми є і чого прагнемо. Розуміння того що ми є стародавній народ з глибокими коріннями, який колись мав свою потужну державу. Ми мали князів які укладали союзи і династичні шлюби з половиною Європи, будували величні храми і давали гідну відсіч усім ворогам. Ми маємо багату культуру і древню мову, початки яких сягають часів Раннього Середньовіччя. В свій час ми пережили занепад, наша держава була спочатку зметена монголо-татарами, потім була відроджена Данилом Галицьким але врешті-решт була завойована сильнішими сусідами. Проте під іноземним ярмом ми не забули про те ким ми є – наші митці продовжували створювати безцінні мистецькі пам’ятки, наші воїни звершували славетні подвиги хоча і під чужими прапорами, а час від часу ще й давали прочухана новим панам. При чому, ми завжди залишались частиною Європи – про це свідчать і династичні шлюби Ярослава Мудрого, і магдебурзьке право в наших містах і церковна унія з Римом. І хоча зараз ми все ще розділені між кількома імперіями але ми не забули про те хто ми є. Земля наша – від Сяну до Дону, від Холма і Перемишля до Харкова і Кубані, ім'я наше – русини, і з сусідами нашими, такими як поляки чи Москва, ми прагнемо жити в мирі, беручи найкраще з їхньої спадщини, але зливатись з ними не збираємось.

 

З одного боку виглядає дивом що українська національна ідея почала формуватись коли ми були розділені між двома імперіями – при тому, розділені не лише державними кордонами, але й релігійними, частина українців була греко-католиками, частина православними. І тепер, з перспективи 21 століття виглядає дивом що ніякі державні кордони, ніякі зусилля російських і польських пропагандистів  не змогли знищити спільну мову, і походження, спільну пам'ять про славетне минуле – тобто, речі які єднали Київ і Львів, Харків і Перемишль, мешканців Карпат і придніпровських степів. Недарма коли вийшов «Кобзар» Шевченка, його однаково розуміли в Галичині і на Слобожанщині,

 

В такому ключі йшло наше національне відродження – з сильними і гідними опонентами в якості полонофілів з москвофілами, з потужним спротивом з боку російського уряду на сході і поляків на заході, і, якщо взяти Галичину, Буковину і Закарпаття, під покровительством церкви, української греко-католицької церкви.

Відгуки

Історик Віктор Заславський про "Латинську Русь"

Історик Віктор Заславський про "Латинську Русь"

Вашій увазі авторська програма історика Віктора Заславського на тему "Латинська Русь".
"Таких фільмів в історії кіно майже нема", - Віктор Заславський про фільм "Наші котики"

"Таких фільмів в історії кіно майже нема", - Віктор Заславський про фільм "Наші котики"

Коли йде війна – знімають, зазвичай, щось пафосно-патріотичне, або веселе, а після завершення війни – зазвичай, щось психологічно-філософське. Хтось хоче підняти настрій на фронті та у тилу, хтось – надихнути на подвиги, хтось – змусити глядача замислитись чому і для чого йде ця війна і як жити тим хто вертається з фронту. Вашій увазі аналіз кінострічки  «Наші котики» від історика Віктора Заславського.

"В нас вже є якісне масове кіно", - Віктор Заславський про стрічку «Тільки диво, або до кого приходить Святий Миколай»

"В нас вже є якісне масове кіно", - Віктор Заславський про стрічку «Тільки диво, або до кого приходить Святий Миколай»

Зимові свята 2019-2020 року видались бідними на сніг – зате багатими на цікаві кінопрем’єри. У грудні та січні на наші екрани вийшли аж дві кіноказки українського виробництва. Ми вже писали про чудові «Пекельну коругва або Різдво козацьке» яка мала шалений успіх у кінопрокаті – її переносили до великих залів та продовжили прокат на тиждень – так багато було бажаючих! І загалом, вказували на те як тяжко написати та екранізувати справжню казку, так щоб вона не перетворилась на фентезі. І ось, варто розповісти про другу українську кіноказку – «Тільки диво». Це казкова історія про вигадане місто у горах де раптом зима затрималась на 7 років. Одяг, побут, звички мешканців чимось нагадують українські Карпати, чимось – Голландію з картин Брейгеля або «Срібних ковзанів» Мері МейпДодж. З тих самих «Срібних ковзанів» творці фільму позичили і кілька сюжетних ходів, та й загальна атмосфера – святкова, доброзичлива, навіть дещо солодкувата, нагадує книгу пані Додж.

"Ця сімейна патріотична кіноказка зроблена дуже якісно і з великою любов’ю", - Віктор Заславський про фільм «Пекельна хоругва або Різдво Козацьке»

"Ця сімейна патріотична кіноказка зроблена дуже якісно і з великою любов’ю", - Віктор Заславський про фільм «Пекельна хоругва або Різдво Козацьке»

Вашій увазі відгук на українську стрічку "Пекельна хоругва або Козацьке Різдво" від історика Віктора Заславського: 
"Отже, перед нами – справжня казка. Як «Принцеса-наречена», але цілком наша. Як "Ніч перед Різдвом", але без малоросійського самоприниження. Стовідсотково українська, сучасна і водночас з глибокими коріннями, патріотична й самоіронічна, кумедна і серйозна. За яку хочеться подякувати і сценаристові, і режисерам з продюсерами, і акторам, які створили надзвичайно проникливі образи, і каскадерам, і тим, хто ставив фехтувальні бої".

 

"Завдяки митрополиту Гжегожу у Львові осіли Бернардини і його стараннями собор був оздоблений красивим різьбленим розп’яттям", - Віктор Заславський

"Завдяки митрополиту Гжегожу у Львові осіли Бернардини і його стараннями собор був оздоблений красивим різьбленим розп’яттям", - Віктор Заславський

Вашій увазі чергова програма від історика Віктора Заславського. Ви почуєте цікаві факти з життя римо-католицького львівського митрополита Гжегожа з Сянока – вченого, мецената, просвітника, поляка за походженням, але в душі митрополит Гжегош вважав себе італійцем.