Слухати Радіо

Зараз в ефірі

01:10

Відкриваючи таємниці християнства

В ефірі

Катехиза

03:00

Меса

03:40

Розарій

04:00

Коронка до Божого Милосердя

04:20

Святий дня

04:40

Біблійні читання

05:00

Архіпастир відповідає

06:00

Дитяча катехиза

06:30

Рорати

07:15

Годинки

07:40

Дитяча катехиза

08:10

Житія святих

08:15

Слово на кожен день

09:00

Молитовна лінія

10:00

Розарій

10:30

У ваших намірах

11:00

Свята Літургія із храму св. Мартина (Мукачеве)

13:00

Рецепти Життя

14:00

Духовні читання

Церква, нація і мова. Ким бути

Поділитись з друзями
Друга частина передачі від історика Віктора Заславського про Церкву в Україні у 18 столітті

 

Наприкінці 18 - на початку 19 століття багато європейських народів почали звертати увагу  на свою культурну спадщину, в тому числі і на мову. Серед них були і русини-українці, як в Російській, так і в Австрійські імперіях. При чому в Росії харківські романтики чи київські етнографи обмежувалися тим що вивчали думи кобзарів чи народні пісні і самі потихеньку вчились писати, створюючи нову українську літературу, а більше б їм в той час ніхто і не дозволив.

 

В Галичині справи йшли інакше. Австрія, в складі якої ми опинились, була занадто багатонаціональною щоб когось кудись асимілювати. То ж, тут русини вважались окремим народом, і їхнім офіційним представником (і водночас захисником прав) була греко-католицька церква. Габсбурги, на відміну від Романових, не мали бажання асимілювати нас і влити в лави братнього австрійського народу, то ж, в церкві, в початкових школах і навіть на підготовчому відділі у львівському університеті ми могли проповідувати і викладати, читати і писати своєю мовою. Точніше, тією мовою яку вважатимемо за свою. Це не тавтологія і не красномовна витівка – адже з приводу того якою мовою нам розмовляти серед українських вчених і церковників – тобто, серед тих хто формував нашу наукову, літературну і церковну традицію, з цього приводу були різні думки. Адже в нас була церковнослов’янська мова якою ми молились і писали з часів Князя Володимира і яка набула в нас характерних суто русинських-українських рис. Була польська мова, мова панів і шляхти, мова багатьох міщан, якою викладали в багатьох школах, якою було написано чимало художніх і наукових творів, не прочитати яких значило було темним і неосвіченим. Була російська мова – мова сусідньої держави з потужною науковою базою, мова, якою знов-таки було написано чимало важливих творів. І була русинська-українська народна мова – мова якою наш народ говорив з прадавніх часів і не припиняв говорити, але яка довго залишалось на нижчому рівні, яку пускали на сторінки книжок нечасто і переважно в якості виключення.

 

Перед такими дилемами стояв багато хто. Ми вже згадували в попередній передачі ірландців з шотландцями які занедбали свої древні мови і перейшли на англійську – що не заважало їм відстоювати свої права і державність. А ще згадували євреїв які говорили і писали і арамейською, і на ідиш, діалекті німецької, і власне німецькою, і польською, і російською, і арабською, але врешті-решт вирішили відродити древній іврит. І ось, перед греко-католицькими священиками, викладачами і проповідниками на Західній Україні стояло питання яка мова лунатиме в школах і церквах, в львівському університеті і семінарії, якою мовою їхні парафіяни читатимуть газети, журнали, книги. І поки в Києві чи в Харкові Гребінка чи Костомаров розважались етнографічними розвідками та літературними вправами, у Львові та Перемишлі такі як Білянський чи Добриловський мали справу з цілим комплексом сфер де можна було і треба було застосовувати мову яку ми вважатимемо своєю.

 

А ще вибір мови був важливий тому що він автоматично визначав в нас і вектор розвитку – те під чиїм впливом ми будемо розвиватись і на кого будемо орієнтуватись. В принципі, перед будь-яким народом завжди стоять питання кого на даному етапі вважати братнім народом і союзником, а кого – запеклим ворогом. Ні, це не особливості радянської чи російської пропаганди коли щодня з телевізора нам розповідають кого ми маємо ненавидіти, коли черговий братній народ перетвориться на ворога і зрадника і навпаки. Це цілком нормальне явище коли шукаєш союзника, вирішуєш з ким вигідніше дружити, на чию моду орієнтуватись. Так в свій час євреї обирали між німецьким просвітництвом і хасидською суворою духовністю, естонці – між німецьким і російським культурним впливом. Так та сама Росія протягом усієї своєї історії то прорубала вікно в Європу, то відверталась від протягу яким з цього вікна несло. Це як маршрутка влітку: «западніки» просять відкрити вікно бо душно, а «словянофили» просять закрити вікно бо дує.

 

Ми в різні часи також обирали між різними впливами – між візантійцями і європейцями за часів Київської Русі, між грецькою ортодоксією і західною наукою і мистецтвом у 17 столітті, між Римом і Москвою у 18-му… І ось тепер, на початку 19 століття, ми знову стояли перед вибором. І тепер цей вибір полягав не просто в тому з якої країни замовляти книги чи художників, а в тому яким буде наш національний міф. Тобто, ким ми є, до кого належимо, звідки прийшли, яким є наше місце в історії і яким є наше майбутнє. Типові питання для підлітка який шукає сенс життя, обирає компанію і життєві цінності. Чи є ми частиною шляхетної і колись великої Польщі, з’єднані навіки з поляками шляхетськими традиціями? Чи може ми частина великої православної цивілізації від Балтики до Камчатки, об’єднані православною вірою і церковнослов’янською мовою, спадщиною князя Володимира, Кирила і Мефодія?

 

Отже, серед галицької інтелігенції були і полонофіли і москвофіли – тобто, прихильники пропольського і проросійського історичного міфу. Існування і тих, і тих легко пояснити. З одного боку, величезна кількість священиків, єпископів, монахів походили з русинської шляхти, а наша шляхта хоча і відрізнялась від польської походженням, обрядом, частково мовою, все ж таки розділяла цінності цієї верстви населення, і серед цих цінностей важливе місце займала і польська культура, і ностальгія за часами Речі Посполитої. З другого боку, греко-католицька церква ніколи не забувала про своє православне коріння, а значить – наші тодішні вчені і церковники дивились на добу князя Острозького і Петра Могили як на золотий вік української культури. Отже, риторика захисту православ’я, яка постійно звучала в промовах і документах і Могили, і Острозького, і львівського братства, не могла не захопити любителів старовини. А захист православ’я органічно перетік у Хмельниччину, Хмельниччина – у Переяславську раду і міцну руку царя. А потім була масштабна розбудова церков і монастирів, романтика реформ Петра Першого, влиття козацької старшини у російське дворянство. Виглядає досить красиво – якщо, звісно, забути про московізацію українського православ’я, про спалений Батурин і спалену Січ, закриття шкіл і вивіз вчених до Росії, про переслідування греко-католиків і Пратулінську бійню, про безліч інших сторінок історії які часто трапляються між двома сусідами але про які люблять забувати пропагандисти та ідеологи.

 

До речі, так було не лише з Москвою. Романтики які на роль братнього народу призначають поляків, і в наші дні, і тоді забували про те як поляки завоювали нас у 14 столітті, як відбирали церкви під костели в Перемишлі чи Галичі у 15 столітті, як намагались обмежувати в правах у 16 столітті і як довели козаків до повстання у 17-му. Ну, відповідно, і ми у боргу не залишались. Але з міфами таке буває часто – кожен міф в більшій чи меншій мірі вибірково ставиться до історичних фактів і тлумачить їх в залежності від потреб сучасності. Відповідно і до греко-католицької церкви обидва табори ставились як до тимчасового непорозуміння. Для полонофілів унія була тимчасовою зупинкою на шляху до «правильного» католицтва, а для москвофілів – знов-таки тимчасовим явищем, викликаним польським впливом. Так само народна мова для москвофілів була місцевим діалектом російської, а для полонофілів, відповідно, різновидом польської. Тому, наприклад, москвофіли писали, вважаючи народну мову грубою і неповноцінною, викладали в школах чи навіть львівському університеті дивною сумішшю мов яка увійшла в історію під іронічним іменем «язичіє». Це була церковнослов’янська або інколи російська мова (наскільки галичанам вдавалось вивчити російську без середовища, телебачення чи інтернету) з додаванням деяких галицьких слів та зворотів. Така собі азіровка, яку народові важко було зрозуміти. Зараз це дещо нагадує мову наших селян, які надивились російських серіалів і намагаються копіювати їхніх героїв. Одна така любительниця мильних опер була сусідкою вашого покірного слуги коли він жив в Києві. Коли вона напивалась і удавала з себе рокову жінку-вамп, намагаючись залицятись до мене, вона починала через слово вставляти доволі витончені, як їй здавалось, російські фрази. Виходили цікаві монологи в стилі Проні Прокопівни. До речі, після перегляду на 9 травня «В бой идут одни старики», сусідка ставала настільки схожою на людину що навіть мова в неї змінювалась.

 

Так чи інакше, обидва історичні міфи – і полонофілів, і москвофілів – мали свою родзинку, у фундаменті обох міфів лежали історичні факти і їхнім прихильникам здавалось що в обіймах саме їхнього братнього народу на нашу землю чекає світле майбутнє. Характерним є вислів москвофілів – «краще втопитись в російському морі ніж в польській калюжі». Але і серед інтелігенції, і серед духовенства, за словами Єжи Гофмана, були ті хто не хотів топитись ані в морі, ані в калюжі. Греко-католицьке духовенство в своїй основній масі вирішило мовне питання просто: говорити треба тією мовою якою говорить народ, розвивати народну мову, досліджувати її, писати нею і виводити на найвищий рівень. Тобто, любити своє, те що Бог дав тобі, плекати його і відкривати його красу і велич.

 

Для прикладу ваш покірний слуга може навести історію свого життя. Я народився в Дніпродзержинську – індустріальному місті в Центральній Україні на Дніпрі. Зараз я живу на Львівщині, в невеличкому але дуже цікавому місті Жовква з типовим туристичним набором: замок, величні собори, дерев'яні церкви, синагога, старовинні вулички, гори на обрії і так далі. Так ось, спілкуючись з земляками з берегів Дніпра, я часто чую що, нібито, ось, на Західній Україні стільки цікавого, а тут в нас лише заводи, горілка і ватники. Тоді в мені прокидається містечковий патріотизм і я читаю лекцію про те що ще Гійом Левассер де Боплан згадував в своєму «Описі України» Романів курган, на якому збирались козаки для нарад і біля якого виросли козацькі зимівники Камянське, Романкове, Тритузне, а у 19 столітті біля Камянського поляки з французами почали будувати один з найбільших в Російські Імперії металургійний завод, і з кінця 19 століття в нас збереглось кілька вулиць з старими будинками де парадні і чорні під’їзди, сходи з кованими решітками і художньою плиткою, найбільший на Східній Україні костел, заводоуправління схоже на замок, неземної заводський клуб, будівля майбутнього театру, церква з іконостасом з тих часів і ще багато чого. А ще єдиний в світі пам’ятник розкутому Прометею, сталінські багатоквартирні палаци з башточками, шпилями і ліпниною, і Брежнев в нас народився, і Назарбаєв вчився. А найкраща в світі довжелезна набережна з казковим заходом сонця і Лівий Берег де від будь-якої квартири не більше десяти хвилин до води чи до лісу. А фільм «Висота» дивились? То його в нас знімали. А в наші дні в нас один з найкращих в Україні парків і крутий історичний музей, купа оркестрів і насичене культурне життя. А театр наш взагалі живою легендою став. І взагалі – саме в Дніпродзержинську народився автор гербу ОУН і Люфтганзи, саме в нас був повішений той самий плакат на якому бабуся взнала що онук голосував за Януковича і переписала хату на кота, а ще в нас вчився Сергій Нігоян, перший з Небесної Сотні, і навіть Ярош з нашого міста. Виходить, що і історія в Дніпродзержинську багата, і архітектура старовинна є, і героїв своїх вистачає. Треба лише архітектуру трохи відреставрувати, вивіски яскраві зробити пристойнішими, а героїв увіковічити в пам’ятниках, назвах вулиць, книжках, фільмах і туристичних путівниках.

 

Полюби свою хату – і побачиш що вона нічим не гірше ніж в сусіда, а за бажанням її можна зробити ще кращою. Люби те що твоє – саме цими думками керувались такі священики, семінарські викладачі, єпископи як Іван Могильницький, Іван Снігурський, митрополит Михайло Левицький які запроваджували в школах викладання народною мовою, видавали букварі, граматики і катехізиси, привчали священиків виголошувати проповіді народною мовою замість польської (як тоді часто бувало). І починаючи з мови і продовжуючи вивченням своєї історії, своєї культури, своїх древніх руїн і літературних пам’яток, в розумах і серцях нашої інтелігенції, а услід за ними і народу, формувалось розуміння про те ким ми є і чого прагнемо. Розуміння того що ми є стародавній народ з глибокими коріннями, який колись мав свою потужну державу. Ми мали князів які укладали союзи і династичні шлюби з половиною Європи, будували величні храми і давали гідну відсіч усім ворогам. Ми маємо багату культуру і древню мову, початки яких сягають часів Раннього Середньовіччя. В свій час ми пережили занепад, наша держава була спочатку зметена монголо-татарами, потім була відроджена Данилом Галицьким але врешті-решт була завойована сильнішими сусідами. Проте під іноземним ярмом ми не забули про те ким ми є – наші митці продовжували створювати безцінні мистецькі пам’ятки, наші воїни звершували славетні подвиги хоча і під чужими прапорами, а час від часу ще й давали прочухана новим панам. При чому, ми завжди залишались частиною Європи – про це свідчать і династичні шлюби Ярослава Мудрого, і магдебурзьке право в наших містах і церковна унія з Римом. І хоча зараз ми все ще розділені між кількома імперіями але ми не забули про те хто ми є. Земля наша – від Сяну до Дону, від Холма і Перемишля до Харкова і Кубані, ім'я наше – русини, і з сусідами нашими, такими як поляки чи Москва, ми прагнемо жити в мирі, беручи найкраще з їхньої спадщини, але зливатись з ними не збираємось.

 

З одного боку виглядає дивом що українська національна ідея почала формуватись коли ми були розділені між двома імперіями – при тому, розділені не лише державними кордонами, але й релігійними, частина українців була греко-католиками, частина православними. І тепер, з перспективи 21 століття виглядає дивом що ніякі державні кордони, ніякі зусилля російських і польських пропагандистів  не змогли знищити спільну мову, і походження, спільну пам'ять про славетне минуле – тобто, речі які єднали Київ і Львів, Харків і Перемишль, мешканців Карпат і придніпровських степів. Недарма коли вийшов «Кобзар» Шевченка, його однаково розуміли в Галичині і на Слобожанщині,

 

В такому ключі йшло наше національне відродження – з сильними і гідними опонентами в якості полонофілів з москвофілами, з потужним спротивом з боку російського уряду на сході і поляків на заході, і, якщо взяти Галичину, Буковину і Закарпаття, під покровительством церкви, української греко-католицької церкви.

Відгуки

Враховуючи масштаб інтересів та глибину знань, отця Генріха Мосінга можна назвати людиною століття

Програма від історика Віктора Заславського просвячена постаті видатного вченого, лікаря, священика, вихователя й пастиря. Йдеться про отця Генріха Мосінга. 
Генріх Мосінг — вельми освічений гуманіст широких горизонтів, великих знань та ерудиції, вчений, мікробіолог, людина глибокої духовної культури, втілення непересічної доброти, великої простоти та спокою, чулий до потреб інших.

Віктор Заславський: "Голодомор 1932-33х років - це акція проти слухняних, лояльних, вже цілком радянізованих колгоспників!"

Спілкувалися з відомим автором історичних програм на Радіо Марія з нагоди річниці трагічних подій Голодомору 1932-1933 років.

"Не домовлятися з ворогом, а битися з ним", - історик Віктор Заславський

Черговий випуск історичних програм від історика Віктора Заславського. Коли трохи вгамувались емоції від «Захара Беркута», від спілкування з акторами, режисером та іншими гостями на першому показі, то можна назвати три причини чому це кіно просто не можна не побачити. Саме про це програма

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах