Слухати Радіо

Зараз в ефірі

19:00

Молитовна лінія

В ефірі

Вечірня казка

20:30

Недільні читання

21:00

Архіпастир відповідає

22:00

Катехиза

22:40

Житія святих

23:00

Акафист

23:40

Святий дня

23:50

Літургія годин (Бревіарій)

00:00

Розарій

00:30

Літургія годин (Бревіарій)

01:10

Недільні читання

01:40

Духовні читання

02:00

Непісні розмови

02:50

Біблійні читання

03:00

Меса

03:40

Розарій

04:00

Коронка до Божого Милосердя

04:20

Святий дня

04:40

Біблійні читання

Церква, нація і мова. Зрілість і розвиток

Поділитись з друзями
Черговий випуск програми від історика Віктора Заславського про історію Церкви в Україні

В людини кожен вік має свої спокуси, свої критерії доброї і злої поведінки. Немовля гарне коли добре спить, добре їсть і не дуже кричить. Дворічна дитинка гарна коли їсть все що дає мама і ходить на горщик. У шкільному віці добре коли дитина приносить добрі відмітки і слухається батьків. Перед підлітком життя ставить вже нові завдання – перше кохання, самооцінка, добра чи погана компанія, роздум про те хто ти є і в чому сенс життя. В дорослому віці людина вже думає про здобутки і досягнення, про сімейні і подружні цінності, про політику і футбол, роботу і гроші, хобі і дітей – і при тому, цінності дитинства і підліткового віку нікуди не діваються – не какати в штани, не надто перебирати харчами і шанувати батьків треба завжди. Одним словом, чим активнішим, чим повнішим життям людина живе, чим більше мислить і відчуває – тим більшою кількістю понять вона оперує і тим на більше питань має дати відповідь.

Приблизно так само складається доля народу коли він проходить шлях від етнічної групи до сучасної зрілої політичної нації, створює власні цінності, культуру, державу і ставить перед собою щораз складніші питання. Або навпаки, деградує – з ким не буває.

 

Так ось, на початку 19 століття українці як народ досягли певних успіхів в своєму зростанні. Все ж таки 18 століття з його просвітницькими ідеями з одного боку і цивілізований характер війн з другого боку, а здешевлення книг з третього сприяли тому що шляхетські діти йшли не лише у військо, а ще й в інститути, в університети, бібліотекам необов’язково стало ховатись за фортечними мурами міст чи монастирів, шкіл стало більше і програма там стала більш серйозною, а вимоги до освіти серед церковників стали значно вищими. Отже, вчителів, викладачів, вчених, просто читаючих людей стало в рази більше, і знань в них було більше, а як відомо, чим більше людина має, тим більше хоче. Північному корейцю для щастя потрібна чашка рису і усмішка Кім Чен Ина, а нам – і ковбаси давай, і м’яса в борщ, і вина як мінімум молдавського, і інтернет швидкісний, і щоб в маршрутці шансон не грав, і щоб президент Рошен продав, і щоб на Печерську хмарочоси не будували, і щоб священик проповідь читав виразно, і щоб в костелі огидних стінописів не малювали.

 

Так і колись: у 16 столітті Острозька Академія з викладачами-греками, ортодоксальним православ’ям і церковнослов’янською мовою була вершиною мрій тодішніх церковників. Через півстоліття Петро Могила вже прагнув просвітництва в європейському дусі, з латиною і філософією, а наприкінці 18 століття ми вже сприймали як належне український відділ в університеті, семінарію з викладачами університетського рівня і найвищий храм у Львові. І якраз наприкінці 18 століття русини-українці – і в Австрійській Імперії, і в Російській – почали робити спроби розвивати повноцінну літературу. І якщо у 16 чи 17 столітті наше національне відродження концентрувалось навколо церкви, то у 19-му воно почалось з розвитку літератури та літературної мови. Якщо у 17 столітті нам для щастя потрібна була своя повноцінна церква і щоби права не відбирали, то тепер нам захотілось більшого. Чим більше маєш тим більше хочеться – і з часом ми знахабніли настільки що захотіли свою державу і щоб ніяке …мурло не вказувало нам як жити!

 

КОМУНІСТИ-КЕГЕБІСТИ ЖИТИ НАС УЧИЛИ… (або ЛАЛАЛАЛАЛАЛА)

 

Історія будь-якого народу який проходив через поневолення, національне відродження, визвольну боротьбу, завжди дає безліч тем для досліджень і простору для роздумів. Цікаво дивитись як етнічна група перетворюється на політичну націю – або стає частиною іншої нації. Євреї, ірландці, чехи, естонці, шотландці, фінни, угорці, італійці, серби, хорвати – усі вони зустрічали на своєму шляху схожі випробування і схожі питання, і те як вони проходили ці випробування, які відповіді вони давали на ці питання, багато в чому зумовили їхню долю. Чи потрібна нам своя національна церква? Міфологія? Своя держава? Своя мова? І якою саме має бути ця мова, церква чи держава? Кого з сусідів запишемо у братні народи, а кого – у кляті воріженьки? Що робити якщо деякі герої і деякі сторінки історії є спільними з сусідами? Чи будемо впливати на менші етнічні групи щоб долучити їх до нашого національного проекту?

 

Наприклад, євреї довго сперечались з приводу того якою буде їхня мова. В них був древній іврит, мова Біблії. Був ідиш, діалект німецької мови, яким говорили у повсякденному житті. Була польська, німецька і російська – мови імперій, на чиїх землях євреї мешкали. Певний час єврейські просвітники пропагували німецьку мову, вбачаючи в неї путівку у великий світ. Певний час за право бути національно мовою змагався ідиш – саме ним писав Шолом-Алейхем та інші єврейські класики. Але врешті-решт сіоністи вирішили що відроджуючи древню державність, треба відродити древню мову – і відродили іврит. Ірландці теж мали древню і шляхетну давньоірландску, гельську мову. В свій час нею писали красиві елегії ірландські і шотландські монахи, писали літописи, складено безліч колоритних народних молитов. Але за добу англійського панування ірландці свою мову призабули, і навіть пісні з закликами бити клятих британців ірландські націоналісти писали вже англійською. Як наслідок, незалежність ірландці здобули, але ірландську мову відродити в них якось не дуже виходить – хоча вони і стараються. Шотландці взагалі вирішили що незалежність їм не дуже й потрібна – вистачить широкої автономії з своїм прапором, парламентом, гімном, прем’єр-міністром, збірною по футболу і пам’ятниками Уільяму Уоллесу і Роберту Брюсу всюди де заманеться. Та й давню мову свою шотландці забули вже з кінцями – навіть Роберт Бьорнс писав шотландським діалектом англійської. І тепер маємо те що маємо. А от естонці, не маючи давніх літературних традицій, розвинули мову, створили повноцінну літературу і здобули державність. Що ж, в кожного своє щастя. Може, колись і ірландці чи шотландці відчують потребу у відродженні рідної мови. Історія любить сюрпризи.

 

Але повернемось до нас. По мірі того як ми з русинів поступово перетворювались на українців – тобто, з народу на націю – в нас все більше визрівала думка що своя мова (а значить, і література) нам просто необхідні. Визрівало це поступово і не одразу – протягом Середньовіччя і навіть ранньомодерного періоду церковнослов’янська мова, вона ж староболгарська, якою Кирило та Мефодій в свій час переклали Біблію і склали літургійні тексти, досить довго претендувала на статус не лише церковної мови, але й мови навчання, шкільництва і офіційних документів. А для повсякденного ужитку була народна мова яку ми зараз називаємо староукраїнською мовою, білоруси – старобілоруською, а у 16, 17 століттях її називали руською мовою.

 

Це було типовим явищем для Середньовіччя і Ренесансу – одна мова для молитви, друга для повсякденного ужитку, третя для художньої літератури і так далі, і усі вони одна на одну впливають. В усіх європейських мовах присутні безліч слів і виразів, запозичених від латини – і в свою чергу латина переймала чимало від романських і германських мов. І в усіх європейських народів з одного боку латина постійно намагалась стати живою розмовною мовою не лише на офіційному рівні (і так з’являлась поезія вагантів, чи латинські героїчні поеми), а з іншого боку національні мови постійно намагались вийти на вищий рівень – і привіт, давньоанглійські переспіви біблійних історій, ірландська чернеча поезія, творчість трубадурів чи лицарські романи.

 

Десь так воно було і в нас – з тією різницею що церковнослов’янська мова, яка відігравала в нас роль латини, відносилась до слов’янської групи, була досить близька до староруської мови – принаймні, нам її зрозуміти було значно легше ніж, наприклад, англійцям чи французам зрозуміти латину. Отже, церковнослов’янська мова в нас швидко набула характерних українізмів, сформувавши так званий південноруський ізвод, і водночас претендувала на те щоб злитись з народною мово і підкорити її собі. Приблизно так сталось, до речі, в Росії, де, за висновками більшості філологів, саме церковнослов’янська зіграла вирішальну роль у формування російської літературної мови. Нічого страшного в цьому немає – будь-яка жива мова розвивається, піддається зовнішнім впливам, запозичає іноземні слова й терміни – одним словом, зазнає змін. Наприклад, сучасна англійська мова це давньоанглійська плюс латина, плюс саксонська, плюс данська, плюс французька плюс впливи давніх бриттів, ірландців і шотландців. Тому сучасному англійцю складніше зрозуміти, наприклад, давньоанглійську поему «Беовульф» без перекладу ніж нам «Слово о полку Ігоревім».

 

Але водночас з спробами «високих» мов заполонити і нижні сфери суспільного життя були і спроби підняти народну мову до вищих рівнів. Звісно, студентські пісні чи містерії 17, 18 століття та інша народна творчість писалась народною мовою. У 16 столітті до церковнослов’янської Біблії чи Требника могли додати передмову староукраїнською – тобто, русинською мовою. У 17 столітті Йосиф Шумлянський писав посібники для священиків народною мовою. Загалом, в кантах Димитрія Туптала, катехізисах і молитовниках, полемічних і апологетичних творах унійних і православних письменників 16, 17, 18 століть іноді тяжко точно встановити де закінчується церковнослов’янська і починається староукраїнська. Десь звучить чиста українська, десь – церковнослов’янська, десь – така собі суміш. Але зазвичай високою, церковною мовою вважалась церковнослов’янська, а народну мову використали лише як перехідну ступінь до неї. При тому рівні літературного життя цього нам вистачало. А на початку 19 століття виявилось що наша інтелігенція, та й не лише вона, починає прагнути більшого – і кращої літератури, і більшого простору для мови.

 

Що ж, поляки чи німці зрозуміли це у 16 столітті, росіяни у 18-му, євреї на початку 20-го, італійці у 14-му, англійці, здається, ніколи в цьому не мали сумнівів, а ми, українці, разом з естонцями, угорцями і ще багато ким доросли до цього наприкінці 18-го – на початку 19-го. І якраз у 19 столітті відбулась вирішальна битва мов за уста, розум і серця русинів-українців.

 

Отже, яким було поле битви? Українці в той час були розділені між двома імперіями. Більша частина – від Луцька і Бродів до Харкова – перебували в складі Російскої Імперії. Тут народна мова була вичавлена з церковного і академічного ужитку ще наприкінці 17 століття. Церковною мовою була церковнословянська, а державною – російська. При чому, українців окремим народом Росія не визнавала, і про викладання в школах, академіях чи університетах ще якоюсь мовою крім російською не можна було й думати. Українська народна мова була мовою селян, мовою низів. Навіть Григорій Сковорода писав свої пісні і трактати дивною сумішшю мов, в якій української не так вже й багато. Тим не менше, було чимало вчених чи літераторів які щиро захоплювались цією мовою низів, збирали і видавали народні пісні та й самі починали писали народною мовою – і в них непогано виходило. «Енеїда» і комедії Котляревського, вірші Костомарова і Гребінки. Цікаво що Євген Гребінка перекладав українською поезії Пушкіна, і російський поет з цього дуже тішивс і у відповідь переклав кілька поезій Гребінки російською. А ще Гребінка написав кілька пісень російською, найбільш відомі з них – «Очи черньія» і «Помню я еще молодушкой бьіла». Загалом, в російському суспільстві перші кроки українських поетів вважали за невинну забавку – тим більше що в умовах російських законів нічого більшого нам і не світило

 

Дещо іншою була ситуація в Австрійській імперії в складі якої була Галичина, Буковина і Закарпаття. З одного боку, ця територія була невеличкою – якщо порівнювати з землями які опинились під владою Росії. Менше земель – менше людей, менше інтелектуальних ресурсів, менше потенційних письменників, вчених, просвітників і так далі. То ж нема чого дивитись що літературна активність на Львівщині була значно меншою ніж на схід від Збручу. Зате в Австрійській імперії не було жодних заборон щодо мов. Все ж таки імперія Габсбургів складалась з величезної кількості різноманітних народів, і відсоток власне австрійців в ній був невеликий. Зате були румуни, чехи, словаки, угорці, купа балканських народів і ще багато хто – певний час навіть італійці. При чому жодна нація не мала змоги претендувати на те щоб бути панівною. То ж, австрійці не мали жодних намірів когось асимілювати і вимагали від підданих лише лояльності до імператора. При чому щоб завоювати вірність і відданість підданих, влада мусила хоча б час від часу робити вигляд що піклується про підданих і шанує їхню культуру. Як наслідок, в Галичині, де українці і поляки змагались за те хто більш корінний і культурний, австрійці мусили балансувати між ними, осипаючи цісарськими ласками то нас, то них. Тобто, то полякам шляхетські привілеї підтвердити і на адмінпосади просунути, то нам допомогти з відкриттям шкіл чи зрівнянням в правах. Так чи інакше, нам ніхто не заважав писати книги, викладати в школах і робити інші корисні для народу речі.

 

І ось, на межі 18 і 19 століть ігумен, письменник і вчитель Юліан Добриловський почав перекладати з церковнослов’янської на народну мову ряд церковних книг, та й сам поезії писати почав. А такі його колеги як Лев Шептицький, Петро Білянский чи Антон Ангелович наполягали на запровадження народної мови в школах. На початку 19 століття священик Іван Могильницький, інспектор шкіл Перемиської єпархії, почав складати українську («словенсько-руську») граматику і словник і в кількох працях доводив що ця словенсько-руська мова – окрема мова, а не діалект польської чи російської. Так само видавав словники і граматики, а також буквар ректор львівської греко-католицької семінарії Іван Лаврівський. Отже, поки в Києві чи Харкові етнографи, історики та літератори збирали народні пісні і пробували сили в українській поезії, галицькі священики і єпископи несли народну мову в школи і далі – в усі сфери суспільного життя. Народна, низька, проста мова поступово перетворювалась на повноцінну академічну і літературну. Тут маємо подякувати і Кулішу, і Костомарову, і Гребінці, і Добриловському, і Могильницькому, і Лаврівському і багатьом іншим. Але вже на початку нашого національного відродження можемо побачити цікаву тенденцію – на Центральній та Східній Україні національний рух поширювався головним чином серед світської інтелігенції, в той час як на Західній Україні цей рух з самого початку був церковним, і надалі буде тісно пов'язаний з церквою. І ще – цей розвиток мови з літературою приніс за собою нові виклики і нові питання – яким буде присвячена наша наступна передача.

 

 

 

 

Відгуки

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Церква в постхристиянському суспільстві

Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему: Церква і суспільство.
 Частина 6

Симфонія чи надмірна влада цісара?

 Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему "Церква і суспільство" Частина 5