Слухати Радіо

Зараз в ефірі

04:20

Святий дня

В ефірі

Наближаючись до православ'я

06:00

Дитяча катехиза

06:20

Голос народу, голос Божий

07:00

Св.Літургія з костелу св. Станіслава єпископа та мученика (Городок)

07:40

Дитяча катехиза

08:00

Святий дня

08:10

Житія святих

08:15

Ранок з Олексієм Самсоновим

09:00

Молитовна лінія

10:00

Розарій

10:30

У ваших намірах

11:00

Житія святих

11:20

Катехиза

12:00

Св. Літургія з храму св. Флоріана (Шаргород)

13:00

Резонанс

14:00

Духовні читання

14:20

Дайджест від Credo

15:00

Коронка до Божого Милосердя

15:10

Молитовна лінія

Церква в постхристиянському суспільстві

Поділитись з друзями
Створено: 2018-07-27
Передача: Відкриваючи таємниці християнства
Автор: Віктор Заславський
Ведучий: Віктор Заславський
Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему: Церква і суспільство.
 Частина 6

Альтернативна ідеологія

Середньовіччя в Європі прийнято вважати добою панування католицької Церкви. Звісно, німецькі імператори чи англійські королі, які по мірі сил боролись проти авторитету Риму, могли з цим посперечатись, але той факт, що вони хотіли мати більший вплив в церковному житті, лише підтверджувало вищевказане правило. Тобто, була одна церква, яка визначала духовне життя тодішніх європейців і чиє вчення лежало в основі тодішньої системи цінностей, а її супротивники лише хотіли мати вплив на цю потужну ідеологічну машину. Були паралельні системи цінностей, які знаходили своє відображення в тодішній літературі – героїчний кодекс, куртуазні правила, цінності вагантів чи житейська мудрість – але вони або трансформувались в християнському дусі (як, наприклад, нордичний героїчний ідеал став лицарським), або так чи інакше обертались навколо нього в якості «системної опозиції». 

Також були спроби створити своє «альтернативне» християнство, без Риму і Папи, інколи без передання і зі спотвореною теологією (катари, вальденси, лолларди, гусити) але знов-таки, це було християнство! Так само, коли у 1517 році почалась Реформація, і «альтернативне християнство» стало реальністю, боротьба йшла за той чи інший варіант християнства, за ту чи іншу церкву.

 

А ось у 18 столітті значна частина філософів ставить питання: а чи потрібно взагалі християнство – таке яким його доносить до людей церква? Тобто, не сама ідея про Бога і «любіть один одного» (хоча деякі філософи, як наприклад, Мельє чи Гольбах, загалом проголошували що Бога немає), а усі християнські традиції, заповіді, та й загалом – інститут церкви. В свій час у 5 столітті святий Августин в «Місті Божому» показав що «Рим впав – і туди йому й дорога, а в нас є церква». Так ось, наприкінці 18 століття Вольтер, Дідро, Монтескьє, Руссо, Гольбах, Гельвецій спробували провести таку саму операцію з церквою: люди довго були поневолені церквою, але прийшов час відкинути старі «марновірства», і покладатись лише на власний розум. Силами цих філософів в Європі починає формуватись нова ідеологія – раціоналізм (про те що єдине джерело пізнання істини – розум) і деїзм (про те що Бог є, і Землю створив Він, але церква, Біблія та інші звичні атрибути мають до Нього дуже опосередковане відношення). Загалом все це називається філософією Просвітництва.

 

Першими постулати деїзму і раціоналізму були викладені ще в Англії у 17 столітті, проте свого розквіту ця ідеологія зазнала саме в католицьких країнах – у Франції, в Австрії. Не через те що протестанти успішно боролись проти цих віянь – просто протестантські церкви ніколи не мали на своїх територіях такого впливу і авторитету як католики – на своїх. Протестантські церкви офіційно підлягали своїм монархам, отже, пастор в Англії чи Німеччині сприймався скоріше як доповнення до державного механізму ніж як представник потужної поза державної структури. В той самий час в католицьких країнах, таких як Франція, Австрія, Річ Посполита чи численні області Німеччини католицька церква після Реформації зберегла і навіть примножила свій вплив в суспільстві, фактично монополізувавши багато галузей суспільного життя – такі як, наприклад, освіта. Тобто, лише в католицьких країнах церква була настільки потужною що з нею хотіли боротись. Можна багато говорити про те наскільки сама Церква була винна (чи не винна) в зростанні антицерковних настроїв серед тодішніх інтелектуалів, наскільки велику роль в цьому зіграв науковий прогрес, але так чи інакше філософія раціоналізму стає дедалі популярнішою в цілій Європі, навіть у православній Росії.

 

З часом правителі роблять спроби застосувати принципи раціоналізму на практиці. Австрійський імператор Йосиф 2 (той самий що закривав монастирі і робив священиків держслужбовцями, з чого греко-католики мудро скористались) писав:  «Я маю намір звільнити народ від марновірств і від впливу саддукіїв. Необхідно вилучити із церковної області все, що не має до неї ніякого відношення, і наслідком чого було поневолення людського розуму». Нищення церков і монастирів в революційній Франції, вилучення церковних земель в Росії – все це якраз робилось прихильниками раціоналізму. Цікаво також що це дивним чином співпало з забороною ордену єзуїтів і погромом  єзуїтських місій в Південній Америці (який яскраво описаний в художньому фільмі «Місія»).

 

Взагалі, королі і раніше накладали лапу на церковне майно чи розправлялися з небажаними кліриками. Але у 18 столітті вперше і філософи і правителі від Атлантики до Уралу почали не просто витісняти церкву з суспільного життя, але послідовно будувати і втілювати в життя нову систему цінностей, нову ідеологію, яка відрізнялась від того що пропонували усі християнські конфесії. І це вже було щось нове. Через сто років почалась доба біблійної критики і ліберальної теології, коли Ернст Ренан і Давид Штраус заперечили божественність Христа, а ще невдовзі  будуть сформовані постулати світського гуманізму – світогляду який в тій чи іншій мірі є панівним в сучасному західному світі. Це передусім відокремлення церкви від держави, освіти та ЗМІ, скептичне ставлення до релігії («до претензій церкви і ірреального, ірраціонального на реальність»), незалежність етики від релігії, неприпустимість будь-яких переслідувань, захист прав усіх меншин, беззаперечне визнання еволюції на противагу релігійного світогляду і розум як головний інструмент пізнання. Світський гуманізм намагається стати своєрідною державною релігією в країнах Заходу, і політика більшості західних країн в тій чи іншій мірі (відсторонення церкви від більшості сфер суспільного життя, гіперболізований захист прав сексуальних меншин тощо) свідчить про вірність правителів цій новій релігії. А ще – церкви в багатьох країнах Європи дійсно порожніють у порівнянні з минулими століттями і навіть десятиліттями. Все це дає підстави багатьом філософам, публіцистам, проповідникам говорити про занепад віри і так звану пост-християнську добу, коли вперше з часів імператора Констянтина християнська ідеологія припинила бути офіційно панівною, а церкву відсторонили від активної участі в суспільному житті.

 

Як жити далі?

Не дивує що християнські інтелектуали міркують над тим що робити далі і як тепер церкві діяти в нових умовах? Щоб дещо прояснити ситуацію, слід відповісти на наступні три питання:

- чи дійсно світ змінився так як це здається?

- чи стало від цього світові краще?

- чи змінилась місія церкви?

 

Спробуємо по порядку. По-перше, якщо скаржитись на те що Захід «відійшов від Бога» слід припустити що колись захід з Богом був. Зазвичай в якості доби панування церкви і віри вказують на Середньовіччя – або взагалі на «благословенну старовину», на Америку до сексуальної революції, на дореволюційну Росію. Звучить досить кумедно якщо подивитись на ці епохи без зайвої ідеалізації. В пуританській Америці нищили індіанців та знущались над рабами-неграми; в середньовічній Європі палили єретиків та переслідували євреїв (не згадуючи вже про конкістадорів чи «перегиби» під час Хрестових походів); в Візантії палили бібліотеки і знов-таки переслідували єретиків та євреїв. Не кращою була і історія православного світу: в Київській Русі князі вбивали один одного (взяти хоча б «святого» Андрія Боголюбського який спалив Київ), московські князі за допомогою татар знищували міста суперників, козаки вбивали євреїв і палили костели разом з парафіянами і так далі. В православній Російській імперії спалювали старообрядців і кидали до в’язниць католиків, розстрілювали мирні демонстрації і відправляли у Сибір за заборонені думки. Те саме можна сказати і про давню мораль. Якщо тверезо порівнювати сучасний світ з Середньовіччям, вийде що не так вже й змінилися моральні норми. Поведінка героїв та героїнь «Декамерону» чи «Кентерберійських оповідань» мало чим відрізняються від поведінки героїв сучасних фільмів чи серіалів в стилі «зустрів-переспав-кинув». Насмішки над церквою у 13 столітті мало чим відрізнялись над насмішками у 21 столітті. Поняття трубадурів чи вагантів про цноту чи подружню вірність далекі від християнства так само як і моральні стандарти сучасних голлівудських зірок. Російські царі, ті самі помазаники і голови церкви, блудили направо і наліво, а в селах свекор спав з невісткою поки син був на заробітках.

 

Навряд чи в історії будь-якої країни можна казати про добу коли усі були християнами, жили за заповідями і усім було добре. Тому не можна казати про постхристиянський світ – тому що світ ніколи і не був християнським. Помінялась афіша, а суть залишилась незмінною. Єдина різниця між «благочестивим минулим» і «безбожним сьогоденням» в тому що в наші дні язичники вже не удають з себе християн (звісно, за винятком політиків). Якщо у 13 чи 14 столітті розпусник чи тиран так само ходили до церкви як і ті хто намагався жити за Божими заповідями (бо інакше усі осудять), то тепер, прийшовши до церкви, можна бути впевненим що усі хто стоїть поруч із тобою прийшли сюди бо їм хочеться тут бути (хоча і з різними мотивами).

В свій час Клайв С. Люїс, відповідаючи на закиди з приводу «занепаду віри» писав що справжнього занепаду віри нема:

«До церкви ходити припинили одразу як припинили примушувати. 50 чоловік які ходили в храм бо так прийнято, припинили ходити, п’ятеро віруючих ходять як ходили. Димова завіса впала, війська розставлені, можна починати бій».

 

Питання друге: чи став світ більш гуманним чи людяним після того як замінив Христа на розум? Очевидно що ні. Філософія просвітництва у Франції заклала підвалини для Великої Революції з терором та Наполеоном. Атеїзм російських комуністів приніс голодомори і ГУЛАГ. 20 століття дало нам дві світові війни, тероризм, гіперболізовану бюрократію, СНІД, брехливих журналістів, ювенальну юстицію та відносну мораль постмодерну. Війни не стали менш жорстокими, політики – менш брехливими, а багатії – менш жадібними. Сподівання раціоналістів що світ стане краще якщо визволити розум з полону церковних забобонів, не виправдались.

 

Отже, як і 2000 років тому, світ лежить у злі і людям потрібен Бог. І це є відповіддю на третє питання. Місія церкви не змінилась. Як і за часів апостолів, ми маємо «йти і навчити усі народи», маємо як добрий самарянин допомагати тим хто потребує допомоги, маємо являти собою приклад вірності і мужності, доброти і милосердя, любові до Бога і любові до ближнього. Слід звернути увагу – займатись політико та дбати про світський престиж в місі церкви не входить. Та й загалом, сучасне положення для церкви досить зручне: не треба дякувати цісареві за підтримку, не треба копирсатись у політиці, та й проповідувати про смирення і байдужість до земних благ значно легше коли живеш не в палаці і їздиш не на яхті. Все ж таки, досвід минулих століть яскраво свідчить що любов до влади і грошей, компроміс з сумлінням заради успіху чи спокою ні до чого доброго не доведуть. Престиж церкви піднімуть віддані проповідники і пастирі, а не бізнесмени від церкви на «мерседесах».

 

І останнє. Уся західна мораль, заснована на принципі унікальності і важливості людської особистості, заснована на християнстві. Загалом, уся західна цивілізація була створена церквою. При соборах і монастирях відкривались перші школи та університети. Монахи в скрипторіях переписували Платона і Аристотеля, а проповідники вдовбували в голови королів що великий правитель – це не той хто п’є з золотих чаш, а той хто відкриває школи і допомагає бідним. Непохитність моральних норм, культурна свідомість – все це дало світові християнство. То ж, ідеологи світського гуманізму пилять гілку на якій сидять, і проблеми сучасного західного суспільства – яскравий тому приклад. То ж, цілком можливо що світ стоїть на порозі нового Великого Переселення, нового занепаду Риму, і знову як колись, церкві доведеться рятувати світ. Може, навіть швидше ніж здається.

Відгуки

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Симфонія чи надмірна влада цісара?

 Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему "Церква і суспільство" Частина 5

Христос і Цісар або як співати двом солов’ям на одній гілці

Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему "Церква і суспільство" Частина 4