Слухати Радіо

Зараз в ефірі

01:40

Духовні читання

В ефірі

Катехиза

03:00

Меса

03:40

Розарій

04:00

Коронка до Божого Милосердя

04:20

Святий дня

05:00

Резонанс

06:00

Дитяча катехиза

06:20

Голос народу, голос Божий

07:00

Св.Літургія з костелу св. Станіслава єпископа та мученика (Городок)

07:40

Дитяча катехиза

08:10

Житія святих

08:15

Ранок з сестрою Люциною

09:00

Молитовна лінія

10:00

Розарій

10:30

У ваших намірах

11:20

Катехиза

12:00

Ангел Господній

12:20

Концерт привітань та гарного настрою

13:00

Відкрите питання

Церква в світі: вигнанці чи громадяни?

Поділитись з друзями
 Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему "Церква і суспільство" Частина 2

В попередньому номері «Патріархату» ми розглядали дві біблійні моделі співвідношення церкви і суспільства: в Старому Завіті Бог царює в народі і укладає Завіт з народом, а в Новому – царює в серцях людей, і укладає особистий завіт з кожним окремим індивідуумом. В Старому Завіті єврейське суспільство за замовчуванням добре і освячене (а в разі відходу від ідеалу Бог його карає), а в Новому Завіті світ за замовчанням лежить у гріху, а церква в цьому світі – меншість, і існує в світі, не змішуючись з ним, немов підводний човен в морі – mobilis in mobili, як писалось на стіні «Наутілуса» капітана Немо. Недарма образ церкви як корабля став такою поширеною алегорією. І звісно, відносини церкви з суспільством просто не можуть е бути складними і неоднозначними. Ще Ісус в Своїх повчаннях казав учням що з одного боку, нас гнатимуть за Нього, що Він приніс не мир, але розділення, і вороги людині – її домашні. А з іншого боку ми є світлом для світу, і треба нас не під горщиком ховати, а на стіл ставити. Тобто, вони нам – плаху і Сибір, а ми їм – Євангеліє і любов. Як в магазині: клієнт хамить і скаржиться, а продавець надягнув американську усмішку і продовжує впарювати клієнтові айфон за шість тисяч гривень.

 

Щоправда (розвиваючи алегорію з магазином), якщо продавець починає говорити з клієнтом занадто довго і не зовсім про товар (особливо якщо клієнт – гарна дівчина), начальник може продавцеві по голові щоб не залицявся у робочий час. «Не любіть світу, ні того, що у світі. Коли хтось любить світ, в того немає любови Отця» - це з Першого послання святого апостола Іоанна, 2:15. А ще – «Не спрягайтеся з невірними в чуже ярмо! Що спільного між світлом та темрявою?» - це вже 2 Кор. 6:14. Звісно, можна на це відповісти що там апостол мав на увазі не світ в цілому, а лише гріхи які в світі зустрічаються, але так чи інакше, виникає дилема: чи може християнин вчитись у філософських академіях (або зараз – у світському ВНЗ)? Чи може ходити в театри на Евріпіда чи Софокла (або зараз – на «Гуцулку Ксеню»)? Чи може захоплюватись пригодами Одисея чи Енея (або зараз – ходити в кіно на «Вартових галактики»)? Чи може він сидіти в Ареопазі (або зараз в міській раді)? Тобто, якщо узагальнити, як християнину ставитись до зовнішнього світу – як до ворога, з яким ні про що крім «покайся, грішник» говорити не варто (тим більше що все одно буде Судний день і все воно згорить), чи як до не надто близького але приємного приятеля з яким можна і порибалити, і новий фільм обговорити?

 

За два тисячоліття своєї історії церква виробила дві моделі ставлення до навколишнього світу: відкидати його і створювати по мірі сил власний мікросвіт або активно жити в світі, сприймати його культуру і відділяти в ній по мірі сил мух від котлет. Як зараз українці, борючись з радянським минулим, змушені відділяти Леніна від Рязанова. Обидві моделі використаються віруючими в наші дні. Є католики і «Ватиканська газета», яка міркує над художніми недоліками нових «Зоряни війн» - і є радикальні протестанти які не читають нічого крім Біблії і не співають нічого крім церковних гімнів. Але як би кумедно не виглядали ці витівки, в них немає нічого нового – все це Церква проходила ще за часів апостолів.

 

Першою спробою віддалитись від зовнішнього світу і створити власну релігійну субкультуру, був… Ізраїль. За часів Христа вся єврейська культура, весь побут був пронизаний релігією – від традицій і обрядів до літератури. Недарма в Старий Завіт увійшли УСІ твори давньоєврейської літератури усіх жанрів  на будь-який смак. Тут в нас і міфологія з легендами (книга Буття), і популярна історія в стилі Плутарха (книги Вихід, Царів, Хронік), і пафосні бойовики (книга Суддів чи Маккавеїв), і романи в дусі Олександра Дюма (Естер), і супергеройські билини-комікси (Самсон – чим не Капітан Америка?), мелодрами з хеппі-ендом (книга Рут), а для інтелектуалів і любителів високих матерій є Еклесиаст, Йов і так далі. Навіть своя «освячена» еротика є – Пісня над піснями. Так саме було з усіма обрядами і традиціями – так що важко розібратись де кінчаються правила віри і починаються народні звичаї. Майже як в Галичині. Не дивує що перші християни спокійно продовжували виконувати усі єврейські традиції і почуватись відносно комфортно в такій релігійній субкультурі – звісно, поки юдеї не почали проти них переслідування.

 

І ось, тікаючи від переслідувань, християни опинились за межами Палестини, опинились в зовсім іншому культурному середовищі – греко-римському. Тут також більшість обрядів і традицій було прив’язано до античних релігій, але також існував величезний пласт культури, не пов'язаний безпосередньо з поклонінням Зевсу чи Аполону. Точніше так: майже уся культура у  греко-римському світі була світською: театр і література з їхнім потужним моральним змістом, скульптура, живопис. А найбільшим відкриттям була антична філософія, багато течій і шкіл якої відштовхувались від ідеї що Бог є один. Ксенофан, Сократ, Платон робили на це сильний наголос, Аристотель чи Піфагор базувались на цій ідеї, розвиваючи свої постулати, ця ідея враховувалась в етичних концепціях епікурейців і стоїків. Більш того, цей новий світ зовсім не горить бажанням гнати і нищити християн. Згадаймо книгу Діянь святих апостолів: Павла гнали переважно юдеї, а представники римської влади зазвичай або відверто захищали його, або принаймні не створювали додаткових проблем.

 

І ось, перед християнами постало два тісно пов’язаних між собою питання: наскільки можна відірватись від старих юдейських традицій і наскільки можна сприймати античну культуру. Тобто, чи має навернений на християнство грек обрізатись і святкувати Йом-Кіппур і чи можна християнам читати Платона та шанувати подвиги трьохсот спартанців?

 

Першому питанню присвячено чимало місця в книзі Діянь святих апостолів і посланнях святого Павла. Зокрема, 15 глава Діянь розповідає що християни з палестинських євреїв (якраз з тих хто своє село вважав центром всесвіту) проповідували що без обрізання і виконання єврейського закону спасіння не буде, і через це в Єрусалимі було скликано собор на якому вирішили що не слід  «ніякого не складати на людей тягару, крім необхідного». Тобто, традиції традиціями, а віра від них не залежить.

 

Слід зазначити що старозавітна релігія була розрахована виключно на Ізраїль — тобто, відносно замкнуту спільноту. Похід в гості до іновірців, м'яко кажучи, не схвалювався: сходив — маєш пройти ритуальне очищення. Прихід Месії і встановлення Царства Небесного також розглядався виключно в «єврейському» вимірі: Месія прийде – порядок наведе. Тобто, вижене римлян і зробить все «як за Соломона». Навіть після того як Месія, прийшовши, сказав йти і навчити усі народи, сказав що з усіх кінців світу прийдуть і ляжуть разом з Авраамом, апостолам не все було зрозуміло. Згадаймо як в 11 главі книги Діянь Петро мусить довго пояснювати перед братами чому він ходив до «необрізаних» і проповідував римському сотнику. Не беручи цього до уваги, не зрозумієш наскільки важливим кроком уперед була відмова від «євреїзації» християн. Дозволивши своїм вірним працювати в суботу, їсти свинину і вільно ходити в гості до знайомих язичників,  Церква зробила свідомий вибір: відмовитись від від перетворення на замкнену субкультуру і відкритись для великого світу.

 

Цікаво що головним ідеологом такого підходу був святий Павло – єврей, і разом з цим уродженець діаспори, римський громадянин, знавець і Тори, і античних філософів і поетів, типовий громадянин всесвіту, який разом з цим усім серцем любив свій народ і його звичаї. Що ж, здоровий освічений націоналізм (як в Шевченка, Пушкіна, Шептицького) завжди йде рука об руку з інтернаціоналізмом. І  той самий святий Павло дав відповідь на друге питання. В своїх проповідях і посланнях він залюбки цитував античних філософів і поетів – Епіменіда («…У ньому бо живемо, рухаємося й існуємо…»), Клеанфа («…ми з Його роду…») і так далі. Тим самим апостол сміливо поєднав невідомого Єдиного Бога античних філософів і християнського Бога. А потім такі як святий Іустин Філософ, який писав що Сократа вбили за віру в Істинного Бога, і Климент Александрійський, який цитував Гомера і Вергілія в своїх моральних повчаннях, і багато, багато інших. Багатьох античних філософів почали називати «християни до Христа», з’явилась усталена думка що філософія для греків була поводирем до Христа як закон для євреїв. Все це з одного боку привертало до церкви освічених людей, а з іншого – допомагало християнам гідно почуватись в тодішньому світі, розвивати власну літературу і мистецтво і загалом, непогано почуватись в світі – поки вимоги цього світу не конфліктували з вірою. І тут вже християнам не бракувало ані стійкості, ані принциповості. Недарма в історії збереглись імена багатьох християн які любили філософію, віддано служили Імперії у війську чи при дворі, але коли від них вимагали зректись Христа – без сумніву йшли на смерть, згадуючи при цьому і святого Павла – і Сократа.

 

Церква змогла відділити мух від котлет, відкинути поклоніння Юпітерові і божественним імператорам, але прийняти Платона і Вергілія. І цей мудрий вибір допоміг Церкві не просто вижити в тогочасному суспільстві, а ще й пережити і перемогти його, а пізніше – і врятувати те найкраще що було в античному світі. Завдяки своїй відкритості для світу Церква була готова і до Констянтина, і до Аттіли.

 

Біблія вчить що усі ми смертні, та й Судний День рано чи пізно настане. То ж, для християнина цей світ – місце не життя, а очікування, не оселя, а залізничний вокзал де усі ми сидимо поки не підійде наш поїзд який відвезе нас до Христа, і там, після зустрічі з Ним, все вже буде по-справжньому. Тут сидять на валізах, дрімають в одязі впівока – одним словом, не розслабляються. Але й до вокзалу можна ставитись по-різному: можна усі дві години, протягом яких чекаєш на поїзд, тупо простояти на пероні з торбами в руках, а можна сісти в улюблену кав’ярню на вокзалі чи стати на краю платформи де краще бачити зірки, взяти в зуби люльку і думати про вічне.

 

А ще можна взяти активну участь в житті вокзалу: прибрати сміття і розігнати тарганів біля себе, підказати дорогу приїжджому, попильнувати торби сусіда і так далі. Або (якщо ви історик) розповісти тьотям з буфету про те який це історичний і красивий вокзал, і нехай їх розпирає гордість – може, ввічливішими стануть. Саме цим вирішили зайнятись католики коли на вокзалі начальник помер від «білочки», охоронці розбіглись, таргани виросли до розмірів котів, заявили про свої громадські права і разом з бомжами проголосили вокзальну народну республіку. Тобто, у 5 столітті після падіння Римської Імперії. Але це вже - окрема тема.

Відгуки

"Не домовлятися з ворогом, а битися з ним", - історик Віктор Заславський

Черговий випуск історичних програм від історика Віктора Заславського. Коли трохи вгамувались емоції від «Захара Беркута», від спілкування з акторами, режисером та іншими гостями на першому показі, то можна назвати три причини чому це кіно просто не можна не побачити. Саме про це програма

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Церква в постхристиянському суспільстві

Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему: Церква і суспільство.
 Частина 6