A PHP Error was encountered

Severity: Notice

Message: Trying to get property of non-object

Filename: controllers/site.php

Line Number: 127

Чим Польща вплинула на Україну
Слухати Радіо

Зараз в ефірі

20:00

Вечірня казка

В ефірі

Недільні читання

21:00

Архіпастир відповідає

22:00

Катехиза

22:40

Житія святих

23:00

Акафист

23:40

Святий дня

23:50

Літургія годин (Бревіарій)

00:00

Розарій

00:30

Літургія годин (Бревіарій)

01:10

Недільні читання

01:40

Духовні читання

02:00

Непісні розмови

02:50

Біблійні читання

03:00

Меса

03:40

Розарій

04:00

Коронка до Божого Милосердя

04:20

Святий дня

04:40

Біблійні читання

05:00

Відкрите питання

Чим Польща вплинула на Україну

Поділитись з друзями
Чергова передача історика Віктора Заславського про стосунки України і Польщі в 19 столітті


По гробах гробів ходим ми,

І з ілу костей наших братій

Возносим храм для отчини,

Величественний, пребагатий.

 

Розбудова нації чи держави дійсно дещо подібна на зведення будинку. Дійсно, в нас під ногами уламки чи навіть фундамент який нам залишили предки. Але що саме ми з цих уламків збудуємо – це вже залежить від нашого бажання, хисту, розуму, спритності і вподобань. В старому доброму фільмі «Назад у майбутнє», в третій його частині один з героїв, вчений Еммет Браун, каже своїм друзям, Марті і Дженіфер, що наше майбутнє не є заздалегідь зафіксованим і передбаченим, що воно створюється нашими руками щомиті, і тому давайте збудуємо його добрим для кожного з нас. Що ж, приблизно так воно є і з історією народу. Наше минуле визначене нашими предками за нас, і це минуле – історія, мова, традиції – в певній мірі сформувало наше сьогодення. Але майбутнє наше – виключно в наших руках, і який дім ми збудуємо з давніх уламків – залежить виключно від нас. Чи буде наш дім співпадати з контурами старих фундаментів? Чи буде він такого розміру і в такому стилі як старий? Чи буде він схожий на храм, на фортецю, на палац чи на торгівельний центр? Хто буде нашим сусідом по вулиці, а хто – сусідом по кімнаті? Це все вирішувати нам.

 

І ось, 1848 рік, коли перед галицькими українцями відкрились нові перспективи і нові можливості, одним з важливих питань стали відносини з поляками. З того часу як у 14 столітті Казимир Великий вдерся у Львів і заклав Латинську катедру, ми з поляками як справжні сусіди і сварились, і братались. Ми і лаялись за те в кого більше привілеїв буде, і разом захищали свої монополії проти євреїв чи вірмен. Польські магнати жертвували на наші церкви, а наші художники розписували польські костели. Мішані шлюби і серед шляхти, і серед міщан були звичною справою, а взаємні культурні впливи призвели до того що тяжко було сказати де польський пан, а де спольщений русин. Польські етнографи збирали українські пісні, а численні українські священики попре усі заходи просвітників часто-густо виголошували проповіді польською мовою. Навіть Маркіян Шашкевич, який мріяв що свою першу проповідь на парафії виголосить руською, українською мовою, ставши на амвоні, не витримав і почав говорити польською. В усі часи на Західній Україні, та й не лише на Західній, завжди вистачало шляхти та інтелігенції, важливих діячів, які могли сказати про себе «gente rutheni, natione poloni» - руського походження, польської нації. Або таких які вважали що щастя України – в союзі з Польщею. Тому не дивує що у 1848 році поляки спробували залучити нас до своїх петицій і маніфестів – тобто, долучити до свого національного проекту.

 

В історії таке буває – коли якийсь народ стає частиною національного проекту іншого. Інколи це робиться насильно, інколи добровільно, а частіше за все – мішаним шляхом. Так в свій час англійці намагались підкорити Шотландію, потім Мел Гібсон, тобто, Уільям Уоллєс і Роберт Брс їх звідти випхали, а потім шотландському королю запропонували англійську корону і дві країни уклали унію, а потім і зовсім об’єднались, і шотландці у складі Сполученого королівства почувають себе непогано. На відміну від ірландців або американців яким конче треба було підтертись британським прапором. Сучасна французька нація складається з колишніх провансальців, бургундців, аквітанців, бретонців – різних народів які не весь час пов’язували свою долю з Парижем. Італійці, які утворились з суміші давніх римлян, візантійців-греків, готів, вандалів, лангобардів, норманів і ще багато кого, лише в середині 19 століття об’єднались в єдину країну і обрали єдину мову – і при цьому протиріччя між півднем і півночем країни постійно дають про себе знати. Німці то об’єднувались, то розділялись, і ідеєю національно держави захопились відносно пізно. Ірландці, італійці, англосакси, китайці та інші перебираються до Сполучених Штатів, стають американською нацією і щасливі з того. Інколи подібні національні проекти виявляються успішними, інколи не дуже, інколи тривають століттями, інколи розвалюються швидко. Іспанська нація білими нитками зшита з галісійців, кастільців, каталонців, при чому багато хто час від часі намагається вказати Мадридові на двері. Штучно склеєна Югославія спочатку без проблем існувала, потім з тріском розпалась. Не менш штучна Чехословаччина з радістю розділилася як тільки з’явилась така можливість.  

 

То ж немає нічого дивного в тому що поляки, які мріяли про своє національне відродження  намагались нас якщо не долучити до свого національного проекту, то принаймні взяти в союзники. Ще на початку революційних виступів у Львові, коли поляки в редакції вісника паризьких мод писали свої перші петиції до імператора, але, як відомо з попередніх передач, русини, дізнавшись про зміст петиції і про те що про нас там – ані слова, залишили зал. Невдовзі щойно створена Головна Руська рада на сторінках «Зорі» видає свій маніфест – про те що ми є частиною великого руського народу від Перемишля до Харкова, ми прагнемо національного розвитку милістю найяснійшого цісаря і все таке інше. Про поляків в цьому маніфесті не було ані слова

 

Але поляки не залишали спроб долучити нас до свого національного проекту. 23 травня, невдовзі після створення Головної Руської ради, у Львові був заснований так званий Руський Собор – політичний комітет, який скликали прихильники єднання галицьких русинів з поляками. Недарма мету свою комітет цей описав як «удержування згоди і єдності з миром Вітчизни». Типова польська риторика і термінологія: є одна наша спільна Ойчизна, чиї діти мають заховувати єдність. На чолі комітету стояла шляхта русинського походження але польської культури – ті самі «gente Rutheni, natione Poloni», такі як магнати Лев Сапега, Володимир Дідушицький, Генрівк Яблонський. Це були досить цікаві і непогані люди, Лев Сапега був одним з творців технічної академії в Львові і рільничих студій у Дублянах – тепер це Львівська політехніка і дублінський сільськогосподарчий університет. Колекції Володимира Дідушицького лягли в основу етнографічного і природничого львівських музеїв. Були там і просто полонофіли, світська інтелігенція та священики. Одним з таких був Іван Вагилевич, один з творців «Русалки Дністрової», греко-католицький священик, який одразу після початку весни народів покинув свою парафію і поїхав до Львова щоб приєднатись до польського руху. Вагилевич в Руському соборі став редактором газети «Дневник руський», в якому проповідував єдність галицьких русинів і польського народу. Ще один член руського собору, українець  Юліан Горшкевич заявив 15 червня 1848 року на першому засіданні "Руського Собору": "Русини, Поляки, Вірмени й Жиди повинні станути проти уряду й короля й у такій силі підтримати свої домагання. Впала Польща через гноблення совісти і свобід Руси, впаде українська справа, коли неприхильно й вороже стане супроти природженої національности".

 

Руський собор закликав Головну Руську раду об’єднати зусилля з поляками. Але Рада (тобто, керівництво української церкви) поставилось до цих закликів досить жорстко. Усі заклики залишились без відповідей, а Івана Вагилевича кардинал Левицький позбавив сану – формально за самовільне залишення парафії. Навіть коли керівники Руського Собору – Сапєга, Дідушицький і Яблонський – прийшли до львівського єпископа Григорія Яхимовича, формального голови Ради, з проханням прийняти їх назад і східний обряд, обряд предків, той відмовив їм зі словами: «русини шляхти не мають і не потребують». Збереглись звістки що сам кардинал Михайло Левицький кинув в лице Дідушицькому і Сапезі: «Ми народ попів і хлопів, то ж, шляхта нам не потрібна». «Народ попів і хлопів» - так нас часто принизливо називали поляки, то ж, кардинал кинув представникам «братнього народу» їхній власний мем – чим виявив непогані таланти тролля.

 

Отже, в ті дні ми мали можливість долучитись до національного проекту поляків або частково повязати наші національні проекти. Але замість того ми поляків відправили куди подалі і відмежувались від них, а також від полонофілів. Наскільки правильним був цей вибір – про це і досі сперечаються і наші, і польські історики і публіцисти. Дехто пише що відкинувши пропозицію Дідушицького, Яблонського і Сапєги, ми остаточно втратили свою давню еліту, викреслили її з нашого пантеону. Дехто вважає що об’єднавши зусилля з поляками, ми могли б досягти більшого. В історії, етнографії, філології можна було знайти чимало аргументів і за, і проти можливого об'єднання. Але у 1848 році мова йшла не стільки про наше минуле, скільки про наше майбутнє. а майбутнє своє галицькі українці, принаймні, їхня інтелігенція і церква, бачили не в обіймах поляків, а в єдності з рештою нашого народу, з Харковом і Києвом, з тим що тоді називали «великою Україною». Зараз деякі російські пропаганд…ни і просто люди які не дуже розбираються в тому що таке Галичина і з чим її їдять, часто кажуть про те що галичани ближче до поляків ніж до українців, і якщо приєднати Львів до Польщі то усі будуть щасливі. Так ось, це – повна бздура, і події 1848 року це яскраво довели. Ні, в принципі, якби ми тоді об’єднались з поляками, Варшава з часом може і стала б нам ближчою за Київ, але ми вчинили інакше – тому що були не такими якими нас уявляли різні братні народи. Нерозривний зв'язок між Києвом і Львовом, який не переривався ані у 13 столітті, ані у 17-му, ані у 20-му, дав знати про себе і тут. Тим більше що полякам, як і іншим так званим  братам, ми були потрібні виключно в якості гарматного м’яса і дармових ресурсів.

 

Рішення Левицького було мудрим не лише через те що від братнього народу добра краще не чекати. Події Весни народів, які спочатку розвивались досить сприятливо для різних повстанців – від італійців до угорців – з часом повернулись на користь Австрії. Десь австрійці схаменулись і почали бити повстанців, десь вирішальну роль зіграли війська, які прислав на допомогу Австрії російський цар Микола 1. Усі повстання були придушені, а за придушенням прийшли арешти і страти. У Львові також не обійшлось без жертв.

 

1 листопада, під час святкування Дня усіх святих почались сутички між австрійськими вояками і польською національною гвардією трапилася сутичка. Гвардійці і польські міщани почали збиратися у центрі й будувати барикади. Наступного дня, о десятій ранку, командувач австрійськими військами Гаммерштайн віддав наказ розпочати бомбардування центру Львова. Батарея понад 2 год. стріляла з Високого Замку по центру міста, не зважаючи навіть на білий прапор, який повстанці піднімали кілька разів. Від бомбардування загинуло 55 осіб – серед них 13 жінок. Було сильно пошкоджено ратушу, згоріло кілька десятків будинків, в тому числі університет і його бібліотека з 40 тис. книг.

 

За умовами капітуляції, польську Національну раду і Національну гвардію було розпущено. Закрито всі видання, окрім урядової "Львівської газети". Пізніше було розпущено парламент, відновлено необмежену владу монарха, цензуру. До 1854 р. Галичина перебувала на воєнному становищі.

 

Але українці в цьому польсько-австрійському протистоянні участі не брали. Тому Головна Руська Рада розпущена не була. Вона проіснувала до 1851 року, встигла відкрити Народний дім, заснувати культурно-освітнє товариство «Галицько-Руська матиця». Більш того, новий цісар Франц-Йосиф високо оцінив лояльність українців під час революційних заворушень і подарував їм руїни одного з зруйнованих львівських монастирів, де постала Преображенська церква і Народний Дім. В Преображенській церкві збереглись написи подяки імператорові від галицько-руського народу. А ще після 1848 року було дозволено навчання українською мовою в народних школах, у гімназіях введено обов’язкове вивчення української мови, а у Львівському університеті відкрито кафедру української мови і літератури (очолив Я. Головацький).

Невдовзі почались перші вистави українського театру в Коломиї. Стараннями М. Верещинського та І. Озаркевича було поставлено «Наталку-Полтавку». Відкрито перші читальні (в Коломиї, Львові), а газета «Зоря галицька» продовжувала своє існування ще довго, а невдовзі з'явились і інші газети.

 

Отже, кардинал Михайло Левицький (разом з іншими греко-католицькими священиками і єпископами) мудро розіграв усі карти: відокремився від поляків, проголосив лояльність до цісаря, не допустив участі наших у збройних протистояннях – і як наслідок заробив для своєї церкви і народи непогані плюшки, а ще непогано згуртував і посилив наші патріотичні сили. Коли через 20 років Австрія таки стала конституційною монархією з парламентом, ми були готові до цього і активно відправляли до парламенту і крайових сеймів наших послів.

 

1848 рік став символічною подією для української історії. Саме тоді хоча б частина нашого народу офіційно проголосила ким вона є, з ким вона хоч бути, якою мовою хоче говорити, які символи вважає своїми і яке майбутнє прагне будувати. Звісно, і до весни народів були такі як Перо Могила з його колегіумом, Шумлянський який писав книги народною мовою і займався просвітництвом, Антін Ангелович який відстоював національну церкву, гурток перемишльських просвітників і так далі. Та й після 1848 року ми знову  знов і знов будемо давати відповіді на головні питання щодо того якими ми хочемо бути. Серед українців будуть полонофіли і москвофіли, хтось з наших національних діячів в свій час відчує себе поляком або виїде до Росії – але так трапилось що саме маніфест Головної Руської ради у 1848 році став тим стрижнем, навколо якого формуватиметься наша національна ідея. Саме він визначив напрямки якими йтиме наш народ протягом наступних століть, багато в чому визначив те яку саме хату ми хочемо будувати. І за це маємо подякувати нашій греко-католицькій церкві.

 

Відгуки

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Церква в постхристиянському суспільстві

Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему: Церква і суспільство.
 Частина 6

Симфонія чи надмірна влада цісара?

 Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему "Церква і суспільство" Частина 5