Слухати Радіо

Зараз в ефірі

00:00

Розарій

В ефірі

Катехиза

01:10

Розмова з Патріархом

01:40

Духовні читання

02:00

Катехиза

03:00

Меса

03:40

Розарій

04:00

Коронка до Божого Милосердя

04:20

Святий дня

05:00

Резонанс

06:00

Дитяча катехиза

06:20

Голос народу, голос Божий

07:00

Св.Літургія з костелу св. Станіслава єпископа та мученика (Городок)

07:40

Дитяча катехиза

08:10

Житія святих

08:15

Ранок з сестрою Люциною

09:00

Молитовна лінія

10:00

Розарій

10:30

У ваших намірах

11:20

Катехиза

Дипломат і воїн

Поділитись з друзями
Безграмотність духовенства, корумповані східні патріархи і львівське братство яке уявляло себе сіцілійською мафією, не були єдиною небезпекою котра походила від Царгороду. Патріарха можна було задобрити грошима, та й з братством теж можливо було якось по-мирному домовитись. Зате і книжки, і ікони, і храми легко горіли коли через село чи місто проходили турки з татарами. Та й головному скарбу – людям – було не легше, адже як казав Данило Галицький, війни без мертвих не буває.


Йосиф Шумлянський став єпископом львівським в один з найсумніших часів в українській історії. В час Руїни, страшних війн і розподілу України між трьома імперіями. Козаки з Хмельницьким почали війну проти польських магнатів заради захисту своїх прав і привілеїв, потім відчули що були б не проти створити власну державу. Але захищати цю державу, воювати за неї без допомоги татар, турків чи росіян, ао хоча відмовитись від претензій на булаву, тобто, бути справжньою елітою молодої держави козаки були неспроможні. Звісно, були такі хто готовий був на це, але таких було замало. Більшість погоджувались на те щоб бути підніжкою Польщі чи Москви, як влучно висловився Шевченко. Закінчилось все тим що у 1667 році Польща і Москва розділили Україну між собою. Гетьман Правобережної України Петро Дорошенко, який мріяв про єдину Україну по обидва береги Дніпра, з відчаю уклав союз з татарами, а потім і з турками. Шумлянський, який вмів знаходити з людьми спільну мову, постійно їздив на переговори до гетьмана, добре провів час, але так ні до чого і не договорився.
Влітку 1672 року турецький султан з трьохсоттисячним військом перетнув кордон речі Посполитої. До нього приєднались напівсамостійні васали – кримський хан і гетьман Дорошенко. Об'єднане військо рушило в бік Кам'янця Подільського, головної твердині християнського світу. Король Польський до такого повороту подій не був готовий, і не встиг зібрати армію. Гетьман Ян Собеський мав в своєму розпорядженні лише пару десятків тисяч чоловік, і проти султанського війська був безсилий. Запорізький отаман Іван Сірко, якй вже рятував Собеського у подібних випадках, звісно, міг відтягнути на себе татар, але влітку 1672 року він, зраджений і схоплений московітами, був на засланні в Сибіру. А в Кам'янці залога нараховувала лише півтори тисячі чоловік – не рахуючи озброєних міщан. Кілька тижнів місто вперто відбивалось, але довго так продовжуватись не могло, і нарешті міщани капітулювали. Тепер турків не було кому стримати, і завойовники без великих перешкод дійшли аж до Львова. Звісно, Собеський зі своїми загонами бив бусурман де тільки зустрічав, але для захисту усієї України сил в нього було замало.
Турецько-татарсько-козацьке військо прокотилось по Україні немов морська хвиля і принесла з собою жахи яких Україна ще не знала. Звісно, до грабунків, ґвалту і знущань люди тут не те що звикли – тут від цього і не відвикали. Але одне діло – пару десятків тисяч татар, котрим треба поспішати бо за ними женеться гетьманське військо з запорожцями, а зовсім інше – півмільйонна армія котрій ніщо і ніхто не загрожує і не перешкоджає. Дорошенко сам не очікував такого. Він намагався якось поправити ситуацію, таємно розсилав козацькі залоги по монастирях, допомагав де міг стримати грабунки чи зменшити контрибуції, але загальної картини це не міняло. Турки майже не зустрічаючи опору пройшлися Правобережною Україною, пограбували і спалили Київ, зрівняли з землею Києво-Могилянську академію. По всьому Поділлі від Кам'янці до Хмільника церкви і костели перетворювались на мечеті, християнські святині плюндрувались, а людей забирали в ясир.
Де в цей час був Йосиф Шумлянський? Серце напевно закликало його приєднатись до війська Собеського і громити бусурман, але єпископський сан зобов'язував бути на робочому місці – тобто, на святоюрській горі. Коли турки з Дорошенко підступили до Львова, він був посередником між львівськими міщанами і турками, і домігся того що турки відступають від Львова, а львів'яни виплачують їм за це 80 000 талерів. Не така вже й велика сума для багатющого міста.
Потім була перемога Собеського під Хотином, утвердження Шумлянського в правах, висвячення священиків та інші справи на користь єпархії. Але поки на турки хазяйнували на Україні, поки міста і села Львівської єпархії ледь не щороку потерпали від турецьких нападів, усі благі зачинання Шумлянського могли в будь-який момент піти під три чорти. Тому як би серйозно не сприймали турецьку загрозу у Варшаві чи Москві, але для нашого єпископа це питання було не менш (а може й більш) болючим. Ну, звісно, давали знати про себе ще й давні бойові звички – рука сумувала без шаблі, плечі без кольчуги, а нижня частина спини – без бойового сідла. То ж коли у 1676 році турки знов рушили на Україну, і Собеський, зібравши сили, пішов на перехват, Йосиф Шумлянський приєднався до нього на чолі власної корогви панцерних козаків.
Саме так, Шумлянський утримував за свій кошт сотню панцерників які охороняли його під час подорожей, а також разом з ним ходили в усі походи проти турків. Пішли вони з ним і у 1676 році. Це були чудові дні! Походи, привали, вечори і ночі під відкритим небом разом із королем, котрий тоді начебто знов перетворювався на простого ротмістра, та й єпископ, і без того не старий ще, немовби помолодів років так на десять. Перефразовуючи Горація, Шумлянський казав: «pro fide rege et lege dulce est mori», тобто, «За віру, короля і закон і вмерти солодко» - і вірив в це усією душею. Похід завершився переможною битво під Журавно і був успішним – король уклав мир з турками і надовго відбив в них бажання ходити грабувати українські землі. Та й через війну з Собеським турки не змогли допомогти своєму союзнику Дорошенкові коли навесні 1676 року Чигирин взяли в облогу лівобережний гетьман Самойлович з козаками і воєвода Ромодановький з російськими полками. Дорошеко змушений був капітулювати перед військами Москви і Лівобережної України. Бог змилостивився над ним – гетьмана зробили воєводою у Вятці, а потім дали йому маєток на тисячу дворів в містечку Ярополче. Там Дорошенко і помер у 1698 році. До речі, далеким нащадком його була Наталія Гончарова – дружина А.С.Пушкіна, і стараннями великого поета на могилі гетьмана було побудовано каплицю, котра збереглась до наших днів.
Турецька сила дала тріщину, і про захоплення України мова вже не йшла. Собеський міг святкувати перемогу, і Шумлянський разом з ним. Радість його затьмарювало лише те що під час однієї з битв турецькою кулею було вбито вірного помічника і зброєносця єпископа – диякона Петруся. Мітили в самого єпископа, але промахнулись. Але війни без мертвих не буває. Диякон загинув в бою як справжній чоловік, та ще й у справедливім бою, бою за віру і батьківщину. А якби безвісний яничар поцілив більш вдало – то не єпископ скорбував бо по дияконові, а навпаки. І Шумлянський вирішив для себе що як зустріне свого зброєносця на небі, то особисто йому подякує.
Після 1676 року Напади турків на Західну України припинились, і лише Кам'янець залишався під владою іновірців. Собеський робив все щоб повернути колишню християнську твердиню, але поки що зусилля його були марними. А турки в свою чергу вирішили продовжити свій джихад в іншому напрямку – в напрямку Австрії.
Восени 1683 року турецьке військо стояло біля Відня, котрий був ледь не останньою перепоною на шляху до Німеччини і Франції. Сили захисників були майже вичерпані, і підтримували віденців лише палкі проповіді капуцина Марко д.Авіано, котрий на прохання Папи Римського прийшов до Відня підтримувати бойовий дух захисників міста. А ще – обіцянка городянина Юрія Кульчицького, українського шляхтича родом з-під Самбора, що король Речі Посполитої Іоанн Собеський, українець за походженням, йде на допомогу християнам. Кульчицький, перебравшись в турецький одяг, пройшов крізь ворожий табір, вийшов назустріч Собеському, показав йому короткий шлях до Відня і слабкі місця турецького табору, а потім повернувся до Відня і завірив місто що Собеський не забариться. І ось, 11 вересня 1683 року і віденці, і турки побачили на обрії прапор Собеського, червоний з білим хрестом. Наступного дня християнське військо, добре відпочивши після походу, рушило в атаку – і перемогло.
Битва під Віднем стала значною подією в європейській історії. З неї почалося поступове визволення християнських земель з-під турецького ярма. По суті, це був останній хрестовий похід, остання війна, в котрій християни бились за віру, позабувши про суперечки між собою. І в цій славетній битві християнську віру обороняли українська шляхта, польська шляхта і запорізькі козаки. А ще під Віднем відважно бився і був поранений Йосиф Шумлянський, архієпископ Львівський, Галицький і Камянець-Подільський, котрий пришов сюди добровольцем, та ще й привів з собою корогву панцерних козаків. Турецьку кулю, котра вразила його в ногу, Шумлянський витяг і пізніше почепив в соборі святого Юра – в тому самому соборі з якого вирушав в цю небезпечну путь.
На жаль, куля ця до наших днів не збереглась. Зате збереглась дума про Віденьский похід, в котрому єпископ яскраво і докладно описував події цієї знаменної битви:

Вийшли турки, дужі сили,
Німців, цісаря розбили,
Та король на поміч йде
Туркам бій страшний дає.

У неділю вранці рано
Поклик з усіх труб заграно.
Із гармат дано вогонь,
Заволав до всіх король:

«Нуте, ляхи, всі за мною,
Скачте щиро, зі снагою,
Будуть турки утікати,
Будемо ми їх рубати».

І од рана аж до ночі
Не один заплющив очі,
На кривавім полі впав,
Світ навіки попрощав.

А візира із турчином
І татар бив до загину,
Німців він оборонив,
Їхній Відень увільнив.

Цікаво, що Шумлянський не встиг ще відпочити після поранення під Віднем, а вже мав летіти посланцем на Велику Україну – закликати козаків приєднуватись до Собеського і разом йти бити турків. Саме з цією метою єпископ і написав свою думу про Віденську битву, яка завершувалась такими словами:
Йдіть із Низу, запорожці,
До короля, його Мосці,
Йдіть із нами, задніпряни,
Утішати християни
Візьмемося всі за руки,
Басьмо вміли піти в муки.
Запорожці, станьте з нами
А чей, буде Бог за нами!
Крім закликів до козацтва, Шумлянський активно вів переговори з Росією щодо спільної боротьби проти турків. Врешті-решт, у 1684 році Московська держава і Річ Посполита підписують Вічний Мир, який поставив жирну крапку в усіх суперечках між цими двома державами. Йосиф Шумлянський зіграв не останню роль в укладанні цього миру. За цим миром Правобережна Україна залишалась під владою польського короля, а Лівобережна (з Києвом у своєму складі) – під владою московського царя. До того ж, Росія проголошувала себе гарантом непорушності прав православного населення на теренах Речі Посполитої і залишала за собою право підтримувати й захищати їх. Цей останній пункт в текст „Вічного Миру" вписав особисто Шумлянський. Це грало йому на руку – тепер йому легше було переконувати сенаторів і можновладців не порушувати прав грецької релігії, а православне духовенство і міщани ще більше і любили і шанували свого захисника-єпископа.
Шумлянський постійно вів переговори з запорожцями і козаками Лівобережної України, але час від часу похилий вік не заважав йому знову приміряти обладунки. У 1695 році під Львів підійшли татари. Цих небезпечних гостей місто Лева давно вже не зустрічало під своїми мурами. Мабуть, саме тому це нашестя і стало для усіх такою дивиною. 12-тисячне військо, на чолі якого стояв син кримського хана, 11 лютого оточило 5-тисячний королівський загін що стояв під Львовом і вдерлося на передмістя. Запалали хати і церкви, почались грабунки. Королівські солдати бились відважно, але все одно не могли стримувати наїзників, і вуличні бої швидко докотились і до собору Святого Юра. Татари дивлячись по усьому не дуже хотіли штурмувати святоюрську фортецю (це все ж таки зайняло б час, а часу в них було обмаль) і кинулись на сільські хати щоб набрати ясирі. Але Шумлянський не збирався їм це дозволити. Не міг він спокійно дивитись як ворог грабує його сусідів, та й смерть в бою вважав за честь. Замість того що відсидітись в укріпленому палаці, єпископ вирішив викликати увагу ворога на себе. Всечесні отці викотили гармати на позиції, і з-за невисоких стін замку, по татарах вдарили з гармат. Невдовзі пролунав другий залп, потім третій. А що остаточно відвернути наїзників від мирних хат, Шумлянський наважився на зовсім незвичний крок. Він наказав відкрити фортечну браму, роздав своїм слугам і монахам мушкети, вийшов на опущений замковий міст і крикнув татарам щоб підходили за новим гостинцем. Тут вже не треба було двічі повторювати. Відчинена брама, в якій стояв старий воїн, здавалась легкою здобиччю. Шумлянський вже прощався з життям. Але тут на пагорб вилетіла панцерна рота, яку вів племінник єпископа поручник панцерної роти Павло Шумлянський. Кіннота вдарила татарам у фланг, єпископ з монахами приєднались до справи – дядько з племінником відігнали татар від Святоюрської гори. Соборна церква святого Юра була врятована, а разом з нею – чимало хат що стояли неподалік. Довго бешкетувати під стінами Львова татарам не довелось – до королівських солдат прибула підмога, і небажані гості відступили.
Після цієї навали Собеський нарешті переконав польський уряд затвердити реєстр для козацтва Правобережної України, виплатити двом тисячам козаків 28 тисяч злотих, а решту просто не зачіпати, дозволивши їм жити, працювати на землі, захищати її і живитись від війн з турками і татарами. На жаль, це було одне з останніх рішень короля – наступного року він помирає.
Йосиф Шумлянський, який дружив з Собеським ледь не з дитинства, тяжко оплакував бойового побратима. Але водночас і радів за нього. Все ж таки Іоанн Собеський став тим ким мріяв стати, і навіть більше – непереможним лицарем, королем-хрестоносцем, рятівником християнського світу і одним з найславетніших монархів Європи. А на самого Шумлянського ще чекало чимало важливих справ.

Віктор Заславський, історик, публіцист 

Відгуки

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Церква в постхристиянському суспільстві

Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему: Церква і суспільство.
 Частина 6

Симфонія чи надмірна влада цісара?

 Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему "Церква і суспільство" Частина 5