Дисидент за лаврськими мурами

Не додавала популярності Могилі і дружба з латинськими біскупами – про неї дізнаємось з власноручних записок лаврського архімандрита, а також зі згадок самих біскупів (серед яких, до речі, вистачало досить гідних Божих служителів). Справа в тому що в Києві панували не вчені та інтелігенти, а „невчені попи й козаки" – як згадував Косів. Звісно, не лише козаки в Києві жили – були тут і прості міщани, і своя місцева шляхта, але задавали тон цьому суспільству саме гості з-за порогів. Це були хлопці відважні, але до роздумів не схильні, падкі на красиві гасла типу „рятуйте віру" або „православ'я понад усе". Звісно, за гаслами такими зазвичай не стоїть нічого доброго, але для розуміння цього потрібен мозок – а мозку натовп зазвичай не має.

З усіх цих причин найбільший авторитет серед козаків, київських міщан та шляхти мав перемишльський єпископ Ісая Копінський – твердолобий фанатик, який вважав усіх католиків дітьми диявола, а католицькі науки – страшною єрессю. Варто було цьому „захиснику віри" дізнатись про спроби порозуміння між уніатами і православними – і одразу він засипав духовних чад по обидва береги Дніпра посланнями, в який звинувачував Борецького з Могилою в зраді православ'ю. Тим самим він плутав усі карти в руках київського митрополита-миротворця і його вірного помічника, зате здобував популярність собі, коханому. То ж не дивно що коли Іов Борецький помер, то 2 березня 1631 року новим митрополитом обрали «статечного в вірі» Ісаю Копінського – звісно, під впливом козаків, які завжди поводилися на церковних соборах в Києві з нахабністю господарів. Ім'я лаврського архімандрита навіть не фігурувало в списках кандидатів!...

Європа чи китайська стіна?

Не обов'язково бути отцем Брауном щоб здогадатись які відносини складалися між цими двома антагоністами – ідейним реформатором, що прагнув примиритись з католиками та уніатами та запровадити європейську науку, і ідейним консерватором, який мріяв огородити українську церкву китайським муром від усіх західних впливів, перетворивши її на другий Афон. Кілька дрібних епізодів ці відносини чудово ілюструють. По-перше, це Михайлівський Золотоверхий монастир. Традиційно ігуменом його був київський митрополит, але після смерті Борецького і обрання Копінського на його місце, в монастирі терміново пройшли вибори нового ігумена – ним став Філофей Кізаревич, людина Могили. Копінський миритися з цим не став, і 10 грудня 1631 року запорізький полковник Даміан Гарбуза «наїхав на Kиєво-Михайлівський монастир і, Кизаревича з монастиря вигрунтовавши, осадив на тому місці Ісаю Копінського».

По-друге, це заснований Могилою київський колегіум. Старий митрополит Борецький бажав щоб омріяна печерським архімандритом латинська школа розташувалася ніде більше як тільки на території київського Богоявленського братства. Борецький мав рацію – братська школа була розташована в самому центрі Києва – там де зараз Контрактова площа. При братстві була чимала база – тут і церква, і шкільні приміщення, та й студентів було де розселити. До того ж, він сам був ректором братської школи поки не став митрополитом, зберіг авторитет серед братчиків, і міг приструнити незадоволених в разі спроби повстань проти нововведень Петра Могили. Але одне діло – Борецький, а зовсім інше – Копінський, який бути покровителем безбожних аристотелів аж ніяк не збирався. Не забуваймо ще про Військо Запорізьке, яке формально числилося членом київського братства, в будь-який час могла здійснити рейдерське захоплення школи в разі якби Могила їх чимось прогнівив. Отже, як тільки Копінский очолив митрополичу кафедру, Могила різко почав переносити школу до Печерської Лаври, яка формально була незалежною і від митрополита, і від братчиків. Звісно, Лавра, від якої до тодішнього Києва треба було йти пішки ледь не півдня, була е найбільш зручним місцем для школи – тай з частиною братії архімандрит через цю школу посварився (розмістити школу він вирішив на території шпитального монастиря, де мешкали хворі і старі лаврські монахи). Проте Могила, як колись Смотрицький, пішов на принцип: стати маріонеткою в руках братчиків він не збирався, і жадав хоча б зберегти за лаврськими мурами до кращих часів латинську школу.

Принципову позицію Могили зрозуміти неважко. Цей амбітний церковник належав до тієї когорти політиків, які не відділяють свої інтереси від інтересів своєї країни чи (в даному випадку) церкви. Петро Могила, який вчився в єзуїтів і бачив Європу, вірив що лише використавши католицький досвід можна врятувати православну церкву від остаточного занепаду, до якого її тягне маразматик, що посів престол після мудрого і виваженого Борецького. Не варто витрачати папір, описуючи, які перспективи чекали православну церкву з таким „тому що лідером" на чолі...

З дисидентів – у вожді

Але вибори нового короля у 1632 році, прихильність його до православних і можливість для православної церкви відстояти свої права стали для Петра Могили можливістю зробити вилазку з-за стін свого символічного замку. Православна шляхта делегувала своїх представників на сейм, і захисником своїх прав обрала Петра Могилу – такого самого шляхтича як і вони, лояльного до короля, вихованця славетного Жолкевського і героя Хотинскої війни. Для лицарів Волині та Галичини (на відміну від козаків Наддніпрянщини) саме Петро Могила, справжній шляхтич, якій і під чернечими ризами не заховав придворної учтивості, був ближчий і зрозуміліший за Копінського. І якщо в козацькому Києві цей козир архімандрит використати аж ніяк не міг, то на Волині і в Галичині, у Львові та на Варшавському сеймі Петро могила був як риба в воді.

Що цікаво, сам Копінський на сейм на поїхав – з чого можна зробити висновок про те якою насправді була турбота митрополита про свою церкву. Яким би невдалим оратором не був Копінський – принаймні, його присутність на переговорах була питанням чести. Але інтереси православної церкви перед сенатом Речі Посполитої і майбутнім королем представляв лаврський архімандрит. Опонентом його був уніатський митрополит Йосиф Рутський, давній знайомий Могили і приятель по переговорах десятирічної давнини! Саме печерський архімандрит зорганізував православну шляхту і делегацію на сейм, підготував аргументи і таки домігся свого. Відновлення прав Київської православної митрополії було заслугою саме Петра Могили, і тепер він став справжнім героєм православного світу!

Тепер опиняється опальний печерський архімандрит опиняється на коні! Він у Варшаві, далеко від сумних реалій Києва, і оточують його не козаки чи дикі міщани, а своя шляхта, для якої він був героєм, можливо, навіть, бойові товариши з давніх битв та походів. Досвідчений вояка, він зрозумів що зараз найкращий момент щоб перейти у стрімкий контрнаступ – і другого такого може і не бути. Отже, православна делегація на сеймі запропонувала королеві офіційно затвердити православну ієрархію королівськими грамотами. Король погодився – і раптом замість попередніх єпископів делегати висувають нових кандидатів – у тому числі і нового кандидата на митрополичий престол. Кандидатом цим був сам Петро Могила. На пропозицію король погодився. 3 грудня було проголошено обрання Петра Могили митрополитом Київським.

Хто не ризикує – той не стає митрополитом

Неочікуваний і непередбачений крок – скориставшись обставинами, красиво «підсидіти» головного ворога! Таке обрання нової ієрархії йшло врозріз з усіма православними канонами – але Петро Могила йшов ва-банк, і на кін була поставлена мрія його життя, а саме реформа православної церкви. То чи міг Могила залишити Копінського на престолі якщо саме Провидіння дало йому можливість вбити одним пострілом усіх кушнарьових? Хто сам без гріха – нехай кине в нього камінь.

Хто міг стати на завади планам амбітного архімандрита? Патріарх Константинопольський? За хабар він згоден був підписати будь-який документ. Отже, коли Могила зі шляхтою відправили посольство до Царгороду на чолі з ректором могилянської школи – патріарх Кирило Лукарис без жодних зауважень виписав грамоту, в якій підтверджував висвячення Петра Могили та інших єпископів нової ієрархії. Позбавлені кафедр старі єпископи? Але до собору 1632 року вони і так не мали жодної реальної влади над своїми єпархіями, і мешкали при Києво-Печерській Лаврі. За багатьма звістками, при Лаврі вони залишились і після зміщення їх з кафедр – принаймні, за багатьма звістками колишні єпископ луцький Ісая Борискович і єпископ туровський Авраамій залишилися при Лаврі в якості намісників і будівничих монастиря, де не були позбавлені ані гідних умов життя, ані простору для служіння. Відомо що усі екс-єпископи були присутні у Львові на висвяченні нового митрополита. Отже, з цього боку жодних перепон Могила також не мав.

Єдиною проблемою залишався Ісая Копінський, який, звісно, аж ніяк не збирався залишати престол – і його таки можна було зрозуміти! Отже, перед тим як вертатись до Києва, він дочекався на патріарші грамоти і висвятився в сан у Львові, де почувався як вдома – адже його предки чимало жертвували на львівські церкви (Успенську братську церкву довго називали Волоською – на честь молдавських господарів, які жертвували на цей храм і братство при ньому). І лише після усіх висвячень і формальностей, на чолі численної свити новообраний митрополит вирушив до Києва як тріумфатор і рятівник вітчизни. Зупинити і не пустити до Києва таку процесію, та ще й з захисником віри №1 на чолі (тепер цей перехідний вимпел належав Могилі) було проблематично навіть козакам!

Пропозиція від дона Корлеоне

Але піднімати бунт проти нового митрополита ніхто не збирався – навпаки, на радощах кияни швиденько „усім миром" вигнали уніатів з Софійського собору, забрали ключі від храму, і підготували Петрові Могилі урочисту зустріч. Єдиним хто не вийшов зустрічати героя віри, був Ісая Копінський. Але що він міг зробити? Розіслати універсали про те що могила – зрадник і таємний уніат? Закликати козаків відправити Могилу з товаришами годувати дніпровських осетрів? Тільки не в ті дні, коли новообраний митрополит вертався з тріумфом після славетної перемоги над ворогами православ'я! А поки Копінський сидів в Михайлівському монастирі і думав що робити, Могила діяв – адже незважаючи на усі теологічні розбіжності, обидва антагоністи були згідні в одному: двоє митрополитів – забагато для одного Києва.

Як тільки кінь Петра Могили ступив на київську землю, його вершник здійснив збройний напад на Михайлівський монастир. Слуги Могили, вдершись до монастирської фортеці, схопили старого митрополита і, перекинувши через сідло немов мішок, відвезли до Печерської Лаври, де на нього чекала не зовсім приємна розмова з новим митрополитом. На відміну від „істинно-православного" Копінського, ліберал Могила не був прихильником годування осетрів неугодними кліриками. Замість кидання конкурента в Дніпро, наш герой в найкращих традиціях сицилійської мафії зробив йому пропозицію, від якої неможливо відмовитись: Копінський зрікається митрополії, а Могила залишає за екс-митрополитом Михайлівський монастир. Таки й собі тонкий натяк на нещодавнє захоплення Копінським Золотоверхого за допомогою козаків. Отже, Могила забезпечував ворогові і хліб з маслом, і дах над головою і дніпровські краєвиди за вікном – що було з його боку досить шляхетним кроком, враховуючи скільки палок в колеса Копінський встиг йому вставити. Яким би твердолобим Копінський не був, але на пропозицію Могили він таки погодився: інстинкт самозбереження взяв-таки верх над принциповістю.

Могила опублікував офіційне зречення свого конкурента, і з задоволення розіслав по єпархіях ось таке послання:

„Бажаємо, аби усі відали що іменований колись митрополит Ісая Копінський, будучи позбавлений сану через лист від святішого патріарха, зрікся добровільно як уряду, так і титулу митрополичого – в цьому він нам зобов'язався в листі, копію якого надсилаємо..."

Попре усю розбійницьку романтику а-ля Дюма, історія ця виглядає досить сумною. Боротьба за владу, підступні змови та збройні напади – не найкращі атрибути церковного життя. Проте Петро Могила змушений був грати за правилами, які обирав аж ніяк не він. Не він намовляв православних єпископів XVI століття брати штурмом монастирі, не він їхав на Берестейській собор на чолі війська з гарматами, не він вбивав Антонія Грековича і Йосафата Кунцевича, не він записав Військо Запорізьке в Київське братство, не він ломився з шаблями на церковні собори, і не він закликав до козаків і київських міщан до таких заходів. Такими були православні реалії, в рамках яких він мусив діяти. Більш цивілізований шлях обрали уніати, свідомо відкинувши меч і перейшовши на шлях законного тиску і мучеництва. Ані Йосиф Рутський, ані Рафаїл Корсак, ані інші уніатські єпископи і митрополити не були замічені в збройних нападав на супротивників або феодальних інтригах проти конкурентів. Але православна церква жила за іншими законами, і Петро Могила мав дві альтернативи – або погодитись на роль безправного дисидента, або зняти білі печатки і дати українській православній церкві шанс отримати нарешті гідне та людське обличчя, скинути лахміття невігластва і фанатизму. Якби наш герой не забруднив руки – навряд чи в нас була б Києво-Могилянська Академія, завдяки якій в свою чергу на українському небосхилі засяяла ціла плеяда блискучих вчених та письменників, постала київська школа іконопису та деревориту... то ж Бог йому суддя, а ми можемо лише подякувати одному з найяскравіших діячів української історії.

Здобувши митрополичий престол, Петро Могила вважав що міг святкувати перемогу над Копінським, а в його обличчі – над усім фанатизмом та недолугістю, які панували в православній церкві. Але перемога була далеко не повною – Копінський не збирався так просто здаватись, та й войовниче невігластво нікуди не поділося. Боротьба між двома митрополитами тривала ще довго, а в певній мірі не завершилася ще й досі.

Віктор Заславський, історик, публіцист