Дніпродзержинськ: Місто, в якому є душа

Почалося все з козацьких зимівників, які були тут якнайменше з XVIIІ століття. А у 1887 році Південно-Російське Дніпровське Металургійне товариство вирішило будувати в Кам’янському металургійний завод. Гроші давали бельгійці з французами, а усі спеціалісти були...поляками! Зокрема, будівництвом заводу керував директор-розпорядник Ігнатій Ясюкович, поляк родом з Каунаса (тоді - Ковно).
В ті часи заводи виростали на очах немов гриби, але Запоріжжя-Кам’янське було несхоже на інші. Це був, мабуть, єдиний приклад, коли фактично на порожньому місці виник завод-велетень, а при ньому – містечко, що поєднувало в собі вишукану красу мегаполісу з затишністю села. Справа в тому що Ігнатій Ясюкович (колеги жартуючи називали його „Святішим Синодом”) вмів дбати не лише про прибутки, а і про умови життя, при чому як для інженерів, так і для робітників. 
Так чи інакше, найкращим пам’ятником Ігнатію Ясюковичу стали зведені їм будівлі – і перш за все, два міські храми, костел і церква. Костел св. Миколая – споруда унікальна. Чудовий взірець англійської неоготики, дві дзвіниці зі шпилями, сигнатурка над трансептом, стрільчасті вікна і традиційна для Запоріжжя-Кам’янського нештукатурена цегла (знов-таки – реверанс в бік готики) – костел гармонійно вписався в оточення еклектичних кам’яниць Верхньої Колонії. 
Первісно храм був розрахований на 500 чоловік, але зазвичай народу до меси приходило стільки що більшості доводилося стояти надворі – адже о 1917 року офіційна спільнота при храмі нараховувала 7000 вірних – поляків, білорусів, литовців, українців, росіян. При храмі була бібліотека, а біля нього – польсько-єврейська школа (в галузі освіти національні меншини вирішили об’єднатись). 
Зрозуміло, що за радянських часів костелу було нелегко: його то відкривали, то закривали, ксьондзів то заарештовували, то відпускали, аж поки у 1929 році храм не закрили. Школу біля храму перетворили...на психіатричну лікарню – там вона і досі. За німецької окупації в костелі дозволили відправляти месу, але червоні визволителі швидко припинили цей антирадянський непотріб. Храмом міста мав стати завод, а радянські боги „прикрашали” головні міські площі. То ж, костел перетворили спочатку на склад, потім – на клуб ДОСААФ, добудували до витонченого фасаду огидний триповерховий будинок без жодних натяків на красу, а всередині побудували перекриття. Лише з 1991 року почалися переговори про повернення будівлі вірянам. Ксьондз Мартін Янкевич, місіонер з Польщі що ідеально вписався в українсько-російське середовище Дніпродзержинська, зміг відродити парафію, залучив нових людей, запровадив відправи українською і російською мовами. Як тільки костел став хоч трохи схожим на храм – тут почались регулярні безкоштовні концерти класичної музики (щось нове для індустріального міста, та ще й на початку 90-х)... 
А потім у 1996 році о. Мартіна, який мріяв жити і померти в Дніпродзержинську, забрали до Польщі на підвищення, а парафію передали капуцинам. Щоправда, новий настоятель, брат Блажей, виявився гідним продовжувачем справи отця Мартіна. При парафії з'явилося чимало нових спільнот, молодь влаштовувала євангелізаційні рок-концерти... А закінчилося все тим що монахів порозсилали по інших парафіях: кого – очолити українську провінцію капуцинів, кого – відроджувати парафію в сусідньому Дніпропетровську. Але час від часу „стара гвардія” заїжджає до Дніпродзержинську потішити паству! До речі, нещодавно католикам у власність віддали і храм, і територію навколо нього. То ж чекаємо на подальшу реконструкцію!
В Дніпродзержинську, в цьому незвичному місті перетнулися історія і сучасність, радянські маразми і нетиповий для тієї доби комфорт і затишок, „буржуазна” жульвернівська утопія та утопія радянська, огидні Ленін з Дзержинським – і величні храми, сумні індустріальні краєвиди – і театр, в якому почуваєшся як вдома. Що ж, якщо місто будувалося з любов’ю – це видно навіть через сто років! А Ясюкович своє творіння любив щиро! Навіть після того як у 1903 році його обрали головою ЮРДМО і він змушений був перебратись до Петербургу, усі свята він відзначав в Кам’янському, а на панахиду за померлим засновником міста до костелу прийшло ледь не все Кам’янське. 
І хоча радянські істукани ще й досі бовваніють над містом, в назвах вулиць увіковічені Кіров та інші червоні „герої”, а для засновника не знайшлося навіть провулка – дух міста не розженеш винищувачами як хмари на параді. Отже, завітайте до цієї утопії над Дніпром, насолодіться дніпровськими краєвидами, помоліться в Миколаївському костелі, подивіться виставу в Дніпродзержинському театрі, пройдіться по набережній на Лівому Березі, присядьте на пару годин з вудкою чи люлькою в вечірні години – і буде вам щастя!

Віктор Заславський