Слухати Радіо

Зараз в ефірі

12:20

Концерт привітань та поздоровлень

В ефірі

Відкрите питання

14:00

Духовні читання

14:20

Не пісні розмови

15:00

Коронка до Божого Милосердя

15:10

Молитовна лінія

15:40

Дитяча катехиза

16:00

Катехиза

16:40

Дитяча молитва

17:00

Новини

17:10

Голос народу, голос Божий

17:30

В родині "Радіо Марія"

17:45

Літургія годин (Бревіарій)

18:00

Св.Літургія з храму свв. Петра і Павла (Рівне)

19:00

Молитовна лінія

20:00

Вечірня казка

20:20

Слово на кожен день

21:00

В родині "Радіо Марія"

22:00

Катехиза

22:40

Святий дня

«Дніпрові камени». Осмислення історії Києва від українського вченого 17 ст.

Поділитись з друзями
Сучасний Київ, поле битви за майбутнє України, попре усі старання нинішньої влади і космічного мера зберіг чимало приємних куточків, в котрих поки що не відчувається подих немилосердного 21 століття. Один з таких куточків – вулиця Притиско-Микільська, котра йде від церкви Пирогощі до Житнього ринку. Напроти входу до жіночого Флорівського монастиря, там де музей-аптека, – вхід до військової частини, де колись був домініканський монастир. Монастир заснували у 16 столітті, і він пишався мурованим храмом – єдиним мурованим костелом в Києві. Костел цей – чудовий приклад готичної архітектури – перетворили на православну церкву після Хмельниччини, а за радянських часів цю красу висадили у повітря, і від монастиря лишились лише підвали.


А на Житньому ринку, котрий був головною площею Києва в часи пізнього Середньовіччя, був дерев'яний католицький кафедральний собор, де правив київський католицький єпископ. Зазвичай його обирали з монахів-домініканців. Собор цей не зберігся – він згорів під час однієї з пожеж у 17 столітті. І пам'ять про римо-католицьких єпископів зберігається хіба що в напівзабутих назвах районів – Біскупщина, Пріорка.

А ще – про католицьких єпископів в тогочасному Києві нагадують кілька чудових творів давньоукраїнської літератури, написаних приблизно чотириста років тому. Один з таких творів – чудова латинська поема «Дніпрові камени». Написав її поет і вчений Іван Домбровський у 1618 році. Поема присвячена новому католицькому єпископові Києва котрого звали Богуслав Бокша-Радошівський.

Поема ця чудова. Звісно, писалась вона, як казали колись, «під випадок», і як і усі подібні панегірики, переповнена умовностями. Тут вам і боги, і музи, і барвисті епітети, і спроьи розтягнути на кілька строф те що можна було кількома словами сказати. Але вірш Домбровського бере за душу перш за все щирістю і великою любов'ю і до Русі-України, і до її народу:

їх ні Рим, на мужів багач,
Не долав у бою, навіть і Турція.
Непокоять сильнішого,
А слабким племенам руси не чинять зла.
Славте ж їх, аоніди, гей, --
Тих, що в гирлі Дніпра недругів зборюють!
Кліо славу поширює

Після такої передмови Домбровський звертається безпосередньо до нового єпископа, котрому судилось очолити католицьку церкву в цих краях. Перш за все, він описує що це за місце – Київ. Це місто на Дніпрі – і сивочолий Борисфен немовби сам вітає єпископа. Це місто неспокійне – тут триває боротьба православних і греко-католиків – то ж єпископ мусить вміти бути миротворцем. Це прикордонне місто, звідси недалеко і до московітів, і до татар. Це одна з твердинь християнства східного обряду, але передусім – колишня столиця Русі, котра хоча і занепала після Батиєвої навали, але не забула про своє славетне минуле – і руїни фортець, палаців і храмів красномовно свідчать про це. А ще – престиж Києва як княжої столиці і як міста на кордоні з Москвою і татарами підтримують кияни – побожні, відважні і здібні:

Пастирю, знай, у цім краї між вірних сум'яття велике
Та не барися, але у встановлені строки до міста
Входь як хазяїн новий. В нім славетні колись панували
Лицарі, котрих боялися й багряношатні тирани.
Нині з минулої величі в місті сліди лиш зостались:
Вал неприступний, рови та могили на кожному кроці.
Хай же набуде в тобі охоронця спустошений Київ,
І щонайшвидше – як тільки у браму прадавню увійдеш.
Глянь, богатир бористенський чоло над водою підносить:
Довговолосий, сповитий хитким очеретом, лозою;
З виду суворий, поважний, зеленого кольору очі;
Дуже він схожий на діда що є ще при добрім здоров'ї.
Вельми привітно тебе, як неначе, вітає і каже:
«Схвалюю наміри й мову цього доброчинця прихильні!»
Будь же здоровий в краю нашім, славний сенаторе, гідний
Місця цього видатного, яке тебе так вшанувало!
Сходь на престол цей високий – його, далебі, ти достойний!
Західну церкву на Сході обмежує він, ніби валом, --
І візантійських обрядів тримається ревно од віку.
Місто, де нині престол твій, колись пишнотою буяло,
Згодом воно в чужоземнім ярмі захиріло: ще й зараз
Всюди сліди плюндрувань від ворожих набігів помітні.
Храмів, проте, збереглося чимало. І влада в нім здібна.
Люди тутешні його за столицю вважають незмінно.

Окремо поет вказує козаків, їхню мужність в війнах проти турків і татар:

Шарпаний часто Очаків, якому ці лицарі славні
Прикрощів чинять немало завжди з допомогою зброї.
Орди татарські вони у боях побивають відважно,
І за ніщо уважають погрози турецькі зловісні.

Згадавши про давню славу Києва, Іван Домбровський починає цю тему розвивати. Він старанно і досить точно переповідає історію Київської Русі, починаючи з Кия:

Мало воно колись силу велику, коли ще монархи
Київські русів усіх під своєю кормигою мали.
Мова іде про князів, які Київ зробили столичним
У давнину шанували ми службу жерців і численні
Подвиги лицарів -- нам про це свідчать літописи наші.
Хай же пізнають нащадки звитягу і мужність тих предків.
Знайте всі й інші: народ, що зберіг цей престол аж понині,
Кий заснував оце місто. Він муром високим просторе
Обране місце обвів, ще і вал довжелезний навколо
Прагнув насипати, щоб не спромігся здолати ці стіни
Жоден таран або інша розбити воєнна машина, --
Та найславетніші подвиги прадідів наших сховала
Темінь безмовна; і в чорному мороці безвісти зникла
Предків умілість, бо що на папір не покладено – гине.
Тож і про Кия вже майже забуто, а те, що відомо,
Ніч мовчазна поглинає. Ми прадідів власних забули!..

Ми прадідів власних забули. В цих словах читається не те щоб докір негідним онукам славетних прадідів – Домбровський розуміє що відомостей про Кия і його сучасників бракує з об'єктивних причин. Тут в Домбровському говорить історик, котрому ну дуже цікаво що було колись, а також патріот України-Русі, котрому дійсно шкода що така цікава сторінка нашої історії зникла безслідно, і джерел, таких необхідних для дослідження, не збереглось.

Від Кия Домбровський переходить до Аскольда і Діра – одразу видно що Нестора-літописця він читав, і читав не раз, та ще й порівнював її з свідченнями інших джерел. Плюс – якщо в повісті временних літ Аскольд і Дір – дружинники Рюрика, хоча і не з варягів, а місцеві бояри, то в Домбровського Аскольд і Дір – місцеві правителі Києва, котрі до Рюрика жодного відношення не мали. Чи то він користувався іншим списком літопису руського, чи то ставився до нього критично – як і будь-який нормальний науковець – і, мабуть, мав на то причини. Зате коли справа доходить до Ольги – тут Домбровський переповідає її пригоди ретельно і з захопленням – і про підпалення голубів, і про спалення древлян в лазні, і про закопування послів у човні, і, найголовніше, про хрещення її в Константинополя і відмову вийти за імператора. За мужність, відвагу і хитрість Домбровський порівнює її з «кельтською Іоанною» - тобто, з Жанною д Арк.

Далі – знов по канону: Святослав, котрий був язичником, аде ми його все одно любимо бо був відважний воїн і успішний правитель:

Князь Святослав натомість тримався поганської віри,
Знати Христа не хотів, але дуже любив воювати;
Для непокірних приніс він вуздечку і власні закони,
А своїм русам залишив надійну основу держави.

Далі – сини Святослава і розбрат між ними, і ось, до влади приходить Володимир:

Доля монархом проте Володимира настановила
В русів прадавніх; і був він правителем мудрим, обачним.
Марсом незламним спочатку впокорив численних сусідів,
Потім із військом могутнім тіснити почав візантійців
І незабаром від них взяв жону собі й віру Христову 24, --
З нею народи північні осяяв він сяйвом спасіння.
Успіхи мав на війні князь великі, а вдома був любий,
Бо непокірливих (навіть запалений гнівом) ніколи
Не плюндрував, коли їх гамувати із Марсом приходив.
Був шанувальником доблесті і неприборкані страсті,
Розбрату злії причини, умів тихомирить законом, --
Дбав він про це неупинно, хоч вмів виявляти і ласку.

Потім мова доходить до Ярослава Мудрого – і автор виявляє обізнаність і в історії, і в географії. Так, він знає що Ярослав заснував Ярослав на заході, котрий в сучасній Польщі, я Ярославль на сході, в сучасній Росії:

Зрештою, князь Ярослав повернув собі владу в державі.
Згодом побив печенігів, Софіївську церкву розкішну
Побудував. Біля Сану в'юнкого на заході спершу
Місто поставив, а друге на сході, за пінявим Доном.

Потім йде найтяжча доба – феодальний розбрат і міжусобиці, і Домбровський чесно пише про усіх хто правив в Києві. А потім переходить до Данила Галицького і Лева:

Братові віжки правління внаслідував потім Данило;
Непереможне мав військо і був славолюством відомий.
Римського папи фламін (для цієї покликаний справи)
Коронував його, й став він тоді королем усіх русів
(Хоч християнином був цей обранець сміливий і доти).
Правив у краї, який простягався далеко на південь;
Воїн, багатий на землі, він згодом розширив державу
До узбережжя Борея: і військо побільшив хоробре.
(В Галичині) після смерті Данила став Лев князювати,
Той, що в краю збудував на честь власного імені місто.
Князь цей зростав серед воєн; мав зброєю військо могутнє;
Був красномовний, як батько, і доблестю батька прославив;
Внук це Романа, й відвагу не раз виявляв він дідівську.
Ще слід згадати, що замки любив він і січі жорстокі.

І сучасних йому князів Острозьких і Заславських та інших українських шляхтичів, котрим належала ледь не половина сучасної України, Іван Домбровський вважає правдивими нащадками і продовжувачами справи київських князів – дбати про свою землю, про збагачення землі і її мешканців, відбивати ворожі напади. Особливо виділився в цьому старий князь Констянтин Іванович Острозький, герой багатьох війн проти татар і Москви:

Потім з'явились Острозькі - правдиві нащадки Данила;
Поруч - Заславські князі, що пишаються родом так само, --
В замках своїх вони правлять за звичаєм предків і досі.
Силу народу свого унаслідував плеканець Марса --
Князь Костянтин невгамовний, якого тривалі набіги
Кримських татарів і війни із мосхами не засмутили

Закінчується поема зверненням до єпископа – щоб він пам'ятав в якому славетному місті він служить:

Київ великий, що був на будівлі лідійські багатий
(Мури могутні тоді захищали їх), нині порожній.
Досі великі вали збереглися і храмів три сотні.
Блискала злотом на стелі давно там шумиха розкішна,
Сяяли виїмки й борозни та білосніжні колони.
Нині із давньої тої краси небагато лишилось, --
Храми-бо й мури зубчасті лежать у руїнах повсюди.
Це розповів я, щоб знали усі, як багато слідів ще
Давньої сили у місті лишилось, куди ти простуєш --
Перший у ньому сенатор і жрець в римській церкві великий.

Наскільки нам відомо, Богуслав Радошовський гідно виконував свої єпископські обов'язки, служив посередником в міжрелігійних чварах, підтримував добрі стосунки і з православними, і з греко-католиками. Але, мабуть, головна заслуга його перед історією – в тому що український вчений Іван Домбровський написав на його честь цю чудову поему – «Дніпрові камени», в котрій визначив риси правдивих киян і правдивих українців – любов до свого міста, до своєї землі, до своєї історії, готовність захищати свою Русь-Україну, свій Київ від ворогів будь-якого ґатунку. Ця поема в інтернеті, і прочитати її варто – хоча б для того щоб мати зайву нагоду пишатись нашою історією і літературою. А ще – щоб зайвив раз переконатись що сьогоднішні наступники Домбровського і його героїв, ті хто стоять на Майдані, ті хто моляться за них і підтримують їх, дивлячись по усьому, не ганьблять пам'яті предків. А ще – приємно що католицька церква як і колись, не стоїть осторонь цих подій.

ВІктор ЗАславський, історик, краєзнавець, публіцист 

Відгуки

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Церква в постхристиянському суспільстві

Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему: Церква і суспільство.
 Частина 6

Симфонія чи надмірна влада цісара?

 Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему "Церква і суспільство" Частина 5