«Дніпрові камени». Осмислення історії Києва від українського вченого 17 ст.

А на Житньому ринку, котрий був головною площею Києва в часи пізнього Середньовіччя, був дерев'яний католицький кафедральний собор, де правив київський католицький єпископ. Зазвичай його обирали з монахів-домініканців. Собор цей не зберігся – він згорів під час однієї з пожеж у 17 столітті. І пам'ять про римо-католицьких єпископів зберігається хіба що в напівзабутих назвах районів – Біскупщина, Пріорка.

А ще – про католицьких єпископів в тогочасному Києві нагадують кілька чудових творів давньоукраїнської літератури, написаних приблизно чотириста років тому. Один з таких творів – чудова латинська поема «Дніпрові камени». Написав її поет і вчений Іван Домбровський у 1618 році. Поема присвячена новому католицькому єпископові Києва котрого звали Богуслав Бокша-Радошівський.

Поема ця чудова. Звісно, писалась вона, як казали колись, «під випадок», і як і усі подібні панегірики, переповнена умовностями. Тут вам і боги, і музи, і барвисті епітети, і спроьи розтягнути на кілька строф те що можна було кількома словами сказати. Але вірш Домбровського бере за душу перш за все щирістю і великою любов'ю і до Русі-України, і до її народу:

їх ні Рим, на мужів багач,
Не долав у бою, навіть і Турція.
Непокоять сильнішого,
А слабким племенам руси не чинять зла.
Славте ж їх, аоніди, гей, --
Тих, що в гирлі Дніпра недругів зборюють!
Кліо славу поширює

Після такої передмови Домбровський звертається безпосередньо до нового єпископа, котрому судилось очолити католицьку церкву в цих краях. Перш за все, він описує що це за місце – Київ. Це місто на Дніпрі – і сивочолий Борисфен немовби сам вітає єпископа. Це місто неспокійне – тут триває боротьба православних і греко-католиків – то ж єпископ мусить вміти бути миротворцем. Це прикордонне місто, звідси недалеко і до московітів, і до татар. Це одна з твердинь християнства східного обряду, але передусім – колишня столиця Русі, котра хоча і занепала після Батиєвої навали, але не забула про своє славетне минуле – і руїни фортець, палаців і храмів красномовно свідчать про це. А ще – престиж Києва як княжої столиці і як міста на кордоні з Москвою і татарами підтримують кияни – побожні, відважні і здібні:

Пастирю, знай, у цім краї між вірних сум'яття велике
Та не барися, але у встановлені строки до міста
Входь як хазяїн новий. В нім славетні колись панували
Лицарі, котрих боялися й багряношатні тирани.
Нині з минулої величі в місті сліди лиш зостались:
Вал неприступний, рови та могили на кожному кроці.
Хай же набуде в тобі охоронця спустошений Київ,
І щонайшвидше – як тільки у браму прадавню увійдеш.
Глянь, богатир бористенський чоло над водою підносить:
Довговолосий, сповитий хитким очеретом, лозою;
З виду суворий, поважний, зеленого кольору очі;
Дуже він схожий на діда що є ще при добрім здоров'ї.
Вельми привітно тебе, як неначе, вітає і каже:
«Схвалюю наміри й мову цього доброчинця прихильні!»
Будь же здоровий в краю нашім, славний сенаторе, гідний
Місця цього видатного, яке тебе так вшанувало!
Сходь на престол цей високий – його, далебі, ти достойний!
Західну церкву на Сході обмежує він, ніби валом, --
І візантійських обрядів тримається ревно од віку.
Місто, де нині престол твій, колись пишнотою буяло,
Згодом воно в чужоземнім ярмі захиріло: ще й зараз
Всюди сліди плюндрувань від ворожих набігів помітні.
Храмів, проте, збереглося чимало. І влада в нім здібна.
Люди тутешні його за столицю вважають незмінно.

Окремо поет вказує козаків, їхню мужність в війнах проти турків і татар:

Шарпаний часто Очаків, якому ці лицарі славні
Прикрощів чинять немало завжди з допомогою зброї.
Орди татарські вони у боях побивають відважно,
І за ніщо уважають погрози турецькі зловісні.

Згадавши про давню славу Києва, Іван Домбровський починає цю тему розвивати. Він старанно і досить точно переповідає історію Київської Русі, починаючи з Кия:

Мало воно колись силу велику, коли ще монархи
Київські русів усіх під своєю кормигою мали.
Мова іде про князів, які Київ зробили столичним
У давнину шанували ми службу жерців і численні
Подвиги лицарів -- нам про це свідчать літописи наші.
Хай же пізнають нащадки звитягу і мужність тих предків.
Знайте всі й інші: народ, що зберіг цей престол аж понині,
Кий заснував оце місто. Він муром високим просторе
Обране місце обвів, ще і вал довжелезний навколо
Прагнув насипати, щоб не спромігся здолати ці стіни
Жоден таран або інша розбити воєнна машина, --
Та найславетніші подвиги прадідів наших сховала
Темінь безмовна; і в чорному мороці безвісти зникла
Предків умілість, бо що на папір не покладено – гине.
Тож і про Кия вже майже забуто, а те, що відомо,
Ніч мовчазна поглинає. Ми прадідів власних забули!..

Ми прадідів власних забули. В цих словах читається не те щоб докір негідним онукам славетних прадідів – Домбровський розуміє що відомостей про Кия і його сучасників бракує з об'єктивних причин. Тут в Домбровському говорить історик, котрому ну дуже цікаво що було колись, а також патріот України-Русі, котрому дійсно шкода що така цікава сторінка нашої історії зникла безслідно, і джерел, таких необхідних для дослідження, не збереглось.

Від Кия Домбровський переходить до Аскольда і Діра – одразу видно що Нестора-літописця він читав, і читав не раз, та ще й порівнював її з свідченнями інших джерел. Плюс – якщо в повісті временних літ Аскольд і Дір – дружинники Рюрика, хоча і не з варягів, а місцеві бояри, то в Домбровського Аскольд і Дір – місцеві правителі Києва, котрі до Рюрика жодного відношення не мали. Чи то він користувався іншим списком літопису руського, чи то ставився до нього критично – як і будь-який нормальний науковець – і, мабуть, мав на то причини. Зате коли справа доходить до Ольги – тут Домбровський переповідає її пригоди ретельно і з захопленням – і про підпалення голубів, і про спалення древлян в лазні, і про закопування послів у човні, і, найголовніше, про хрещення її в Константинополя і відмову вийти за імператора. За мужність, відвагу і хитрість Домбровський порівнює її з «кельтською Іоанною» - тобто, з Жанною д Арк.

Далі – знов по канону: Святослав, котрий був язичником, аде ми його все одно любимо бо був відважний воїн і успішний правитель:

Князь Святослав натомість тримався поганської віри,
Знати Христа не хотів, але дуже любив воювати;
Для непокірних приніс він вуздечку і власні закони,
А своїм русам залишив надійну основу держави.

Далі – сини Святослава і розбрат між ними, і ось, до влади приходить Володимир:

Доля монархом проте Володимира настановила
В русів прадавніх; і був він правителем мудрим, обачним.
Марсом незламним спочатку впокорив численних сусідів,
Потім із військом могутнім тіснити почав візантійців
І незабаром від них взяв жону собі й віру Христову 24, --
З нею народи північні осяяв він сяйвом спасіння.
Успіхи мав на війні князь великі, а вдома був любий,
Бо непокірливих (навіть запалений гнівом) ніколи
Не плюндрував, коли їх гамувати із Марсом приходив.
Був шанувальником доблесті і неприборкані страсті,
Розбрату злії причини, умів тихомирить законом, --
Дбав він про це неупинно, хоч вмів виявляти і ласку.

Потім мова доходить до Ярослава Мудрого – і автор виявляє обізнаність і в історії, і в географії. Так, він знає що Ярослав заснував Ярослав на заході, котрий в сучасній Польщі, я Ярославль на сході, в сучасній Росії:

Зрештою, князь Ярослав повернув собі владу в державі.
Згодом побив печенігів, Софіївську церкву розкішну
Побудував. Біля Сану в'юнкого на заході спершу
Місто поставив, а друге на сході, за пінявим Доном.

Потім йде найтяжча доба – феодальний розбрат і міжусобиці, і Домбровський чесно пише про усіх хто правив в Києві. А потім переходить до Данила Галицького і Лева:

Братові віжки правління внаслідував потім Данило;
Непереможне мав військо і був славолюством відомий.
Римського папи фламін (для цієї покликаний справи)
Коронував його, й став він тоді королем усіх русів
(Хоч християнином був цей обранець сміливий і доти).
Правив у краї, який простягався далеко на південь;
Воїн, багатий на землі, він згодом розширив державу
До узбережжя Борея: і військо побільшив хоробре.
(В Галичині) після смерті Данила став Лев князювати,
Той, що в краю збудував на честь власного імені місто.
Князь цей зростав серед воєн; мав зброєю військо могутнє;
Був красномовний, як батько, і доблестю батька прославив;
Внук це Романа, й відвагу не раз виявляв він дідівську.
Ще слід згадати, що замки любив він і січі жорстокі.

І сучасних йому князів Острозьких і Заславських та інших українських шляхтичів, котрим належала ледь не половина сучасної України, Іван Домбровський вважає правдивими нащадками і продовжувачами справи київських князів – дбати про свою землю, про збагачення землі і її мешканців, відбивати ворожі напади. Особливо виділився в цьому старий князь Констянтин Іванович Острозький, герой багатьох війн проти татар і Москви:

Потім з'явились Острозькі - правдиві нащадки Данила;
Поруч - Заславські князі, що пишаються родом так само, --
В замках своїх вони правлять за звичаєм предків і досі.
Силу народу свого унаслідував плеканець Марса --
Князь Костянтин невгамовний, якого тривалі набіги
Кримських татарів і війни із мосхами не засмутили

Закінчується поема зверненням до єпископа – щоб він пам'ятав в якому славетному місті він служить:

Київ великий, що був на будівлі лідійські багатий
(Мури могутні тоді захищали їх), нині порожній.
Досі великі вали збереглися і храмів три сотні.
Блискала злотом на стелі давно там шумиха розкішна,
Сяяли виїмки й борозни та білосніжні колони.
Нині із давньої тої краси небагато лишилось, --
Храми-бо й мури зубчасті лежать у руїнах повсюди.
Це розповів я, щоб знали усі, як багато слідів ще
Давньої сили у місті лишилось, куди ти простуєш --
Перший у ньому сенатор і жрець в римській церкві великий.

Наскільки нам відомо, Богуслав Радошовський гідно виконував свої єпископські обов'язки, служив посередником в міжрелігійних чварах, підтримував добрі стосунки і з православними, і з греко-католиками. Але, мабуть, головна заслуга його перед історією – в тому що український вчений Іван Домбровський написав на його честь цю чудову поему – «Дніпрові камени», в котрій визначив риси правдивих киян і правдивих українців – любов до свого міста, до своєї землі, до своєї історії, готовність захищати свою Русь-Україну, свій Київ від ворогів будь-якого ґатунку. Ця поема в інтернеті, і прочитати її варто – хоча б для того щоб мати зайву нагоду пишатись нашою історією і літературою. А ще – щоб зайвив раз переконатись що сьогоднішні наступники Домбровського і його героїв, ті хто стоять на Майдані, ті хто моляться за них і підтримують їх, дивлячись по усьому, не ганьблять пам'яті предків. А ще – приємно що католицька церква як і колись, не стоїть осторонь цих подій.

ВІктор ЗАславський, історик, краєзнавець, публіцист