Слухати Радіо

Зараз в ефірі

17:45

Літургія годин (Бревіарій)

В ефірі

Св.Літургія з Прокатедри св. Олександра (Київ)

19:00

Молитовна лінія

20:00

Вечірня казка

20:20

Слово на кожен день

21:00

Архіпастир відповідає

22:00

Катехиза

23:00

У ваших намірах

23:50

Літургія годин (Бревіарій)

00:00

Розарій

00:30

Катехиза

01:10

Розмова з Патріархом

01:40

Духовні читання

02:00

Катехиза

03:00

Меса

03:40

Розарій

04:00

Коронка до Божого Милосердя

04:20

Святий дня

05:00

Резонанс

06:00

Дитяча катехиза

Добромильська реформа Василіанського чину, та участь у ній митрополита Андрея Шептицького

Поділитись з друзями
У 1899 році митрополитом Української Греко-Католицької Церкви став Андрей Шептицький, який увійшов в історію як великий провідник, реформатор, просвітник, меценат, рятівник євреїв в часи Холокосту. Саме про його постать і роль у Василіанському чині піде мова в цій програмі 

Постать митрополита, мабуть, найвеличнішого з українськиї героїв ХХ століття, по своєму значенню для України не менш значна ніж князі Володимир чи Ярослав, гетьмани Хмельницький чи Мазепа, Тарас Шевченко чи Петро Могила. Це поза сумнівами один з тих за якого мурим сильно дякувати Богові. Але якщо придивитись глибше Шептицький був не стільки явищем, скільки плодом сумлінної праці кількох поколінь. Його б не було якби не було десятків сумлінних патріотів та просвітників серед львівських єпископів та митрополитів 17, 18, 19 століть, якби не було Варлаама, Афанасія і Лева Шептицьких, якби західноукраїнська церква не поєдналася з Римом і не стала стовпом національного відродження. Тобто, Шептиький був плодом багатовікової традиції. А ще одним важливим чинником у становленні Шептицького була потужна реформа, яку зазнало греко-католицьке чернецтво наприкінці 19 століття. Все ж таки, Шептицький був першим за півтора століття митрополитом який вийшов з чернечого ордену отців Василіан.

 

Чин святого Василія Великого, головний чернечий чин українських греко-католиків, і у 17 столітті, і у 20-му, і у 21-му був і залишається одним з найпотужніших стовпів унійної церкви. Заснований він був у 1617 році, коли Берестейська унія була підписана не так давно, противники і прихильники єднання православної церкви з Римом ламали списи у словесних та літературних баталіях, як час від часу виливались у кровопролиття. Багато потужних культурних центрів, такі як львівське братство чи Києво-Печерська Лавра були проти унії, і унійні єпископи відчували серйозну кадрову кризу. Тоді митрополит Йосиф Рутський вирішив зробити ставку на чернецтво, адже монах не зв’язаний ані сімєю, ані майном, з нього простіше зробити слухняного та дисциплінованого солдата який сумлінно служитиме, а головне – виконуватиме накази командира. Рутський мав перед очима приклад римо-католицької церкви, престиж і міць якої покоїлись на чернечих орденах – домініканцях, бернардинах, єзуїтах, то ж він вирішив заснувати подібний чернечий чин – централізований, дисциплінований, з єдиним статутом та доступом до католицької академічної бази, але з статутом і традиціями, заснованими на традиціях православного чернецтва.

 

Папа Римський оцінив плани Рутського, і відправив йому на допомогу кількох єзуїтів. Вони оселились в напівзакинутому монастирі пресвятої Трійці у Вільні і почали жити й молитись за правилами, що їх склав святий Василій Великий 1000 років тому. Їхній приклад захопив багатьох, до обителі почали приходити нові монахи, і незабаром новостворений чин мав вже 5 монастирів, які у 1617 році і об’єднались в новий чернечий чин. З того часу василіани були елітою унійної церкви, з їхніх лав виходили єпископи, митрополити, богослови, багато монахів вчились в Римі, де мали своє представництво, василіанські ігумени не поступались освітою латинським єпископам. При монастирях працювали семінарії і друкарні. Василіанином був мученик Йосафат Кунцевич, василіан катував Петро Перший в Полоцьку і Вільні – одним словом, багато в чому у 17 столітті і особливо у 18-му на них трималась церква. Звісно, такий порядок речей мав свої недоліки, адже василіани намагались підлаштувати під себе весь устрій унійної церкви, зациклювали на собі усю систему церковної освіти та підготовки священиків. Як наслідок будь-який єпископ чи митрополит не з василіан одразу ставав для них ворогом народу, а парафіяльне духовенство взагалі залишалось поза їхньою увагою. Разючий контраст між освіченими, витонченими василіанами і темним, забитим білим духовенством грав на руку монахам – але не на користь церкви.

 

То ж, не дивує що наприкінці 18 століття, коли Галичина опинилась у складі Австрії, і імператор Йосиф ІІ розпочав релігійні реформи, скеровані перш за все на обмеження впливу монастирів, греко-католицькі єпископи та митрополит з готовністю підтримали ці заходи. Імператор з єпископами прагнули посилити роль парафіяльного духовенства, для яких було засновано семінарії, яким було надано статус державних службовців з відповідними привілеями, яких заохочували викладати в школах та гімназіях. А ось василіанам довелось знати корону з голови.

Імператор скасував усі привілеї чернечих структур, підпорядкував монастирі владі місцевих єпископів, змусив монахів вчитись у звичайних семінаріях. Чимало монастирів взагалі було зачинено і перетворено на парафіяльні церкви. Важливо пам’ятати що невдовзі почались переслідування проти греко-католиків в Російській імперії, і чимало василіанських монастирів було передано російській православній церкві. Це завдало василіанам сильного удару і фактично знищило орден як самостійну організацію. Кількість монастирів скоротилась в кілька разів, а ті що залишились, бідували, нараховували по три-чотири монахи і не відігравали значної ролі в церковному житті. Були, звісно, виключення – наприклад, в Дрогобичі при василіанському монастирі все 19 століття діяла загальноосвітня школа, з стін якої вийшли численні єпископи, художники, письменники такі як Іван Франко. Подібні школи були і при декількох інших монастирях.

 

Але такі обителі були скоріше виключенням ніж правилом. Загалом, 19 століття для українських греко-католиків було добою парафіяльних священиків. Автори «Русалки Дністрової» і національного маніфесту Весни Народів, просвітники, поети, викладачі у народних школах, публіцисти, історики, архівісти, дослідники, навіть автор музики майбутнього українського гімну – все це були парафіяльні священики, і саме з парафіяльних священиків вийшли єпископи-просвітники 19 століття, від Івана Снігурського до Сильвестра Сембратовича. Парафіяльні священики були близькі до народу і розуміли його потреби, адже походили зазвичай з сіл, з дрібної української шляхти, вони не мусили зрікатись світу і брали активну участь в громадському житті, вони засідали в Галицькому сеймі та австрійському райхсраті. Але починаючи з 1860-х ці починають вилазити на поверхню недоліки парафіяльного духовенства. По-перше, священик який викладав у школі, засідав у сеймі, працював в архівах, часто відчував себе більше громадським діячем ніж Божим служителем. Інколи взагалі стирався кордон між священиками та світськими чиновниками, і священик міг покинути парафію заради викладання у гімназії. По-друге, оскільки свобода думки завжди приводить до плюралізму, та й загалом де два українці, там три гетьмани, часто освічені священики заражались москвофілією чи полонофілією. Єпископи, звісно, боролись з цим, але парафіяльне духовенство ніколи не відчувало себе зобов’язаними слухатись свого керівництва. Ну, і по-третє, заможні сільські парохи часто занадто виділялись на тлі своїх бідних парафіян чим давали привід для різного роду сатириків. Звісно, більшість галицьких парохів тихо та сумлінно служили Богові на парафіях, але такі люди зазвичай губляться на тлі гучних пригод москвофілів. Так як зараз тихі, сумлінні, працьовиті депутати губляться на тлі найємів чи парасюків. І так як сьогодні усі ми в глибині душі мріємо щоб хтось підпалив Верховну Раду разом з усіма депутатами, так і тоді різного роду радикали огульно критикували усіх церковників.

 

Не те щоби біле духовенство було таке вже погане, ні, воно непогано працювало у своїй сфері, в своїй ніші. Але греко-католицькій церкві з усією її раціональністю, освіченістю, світським лоском та близькістю до народу бракувало містики, аскетизму, послуху, дисципліни – одним словом, усього що дає церкві чернецтво. Це схоже на те як в Україні ремонтують дороги. Знайшли в бюджеті кошти на трасу від Києва до Одеси, відремонтували дорогу. Потім знайшли гроші на трасу до Харкова – зробили дорогу. Потім знайшли гроші на трасу на Львів. Але за цей час Одеська траса знову вкрилась ямами – сніг, дощ, перевантажені фури, все таке. То ж, знову треба робити Одеську дорогу – і так далі по колу. У 17 столітті унійним церковникам здавалось що для посилення церкви потрібен потужний чернечий чин за зразком латинських домініканців чи єзуїтів. То ж, Рутський з Кунцевичем заснували василіанський чин. І це таке принесло непогані плоди! В середині 18 століття василіани згодом стали своєрідною державою в державі, елітними і потужними, а сільські парафіяльні священики бідували – то ж, єпископи підтримали австрійські реформи і зробили ставу на парафіяльне духовенство. І це знов-таки, принесло непогані плоди! Але в середині 19 століття парафіяльні священики інколи почували себе занадто вільно, часто відчували себе більше громадськими діячами ніж пастирями,і це призвело до зростання москвофільських настроїв. То ж, багато кому здавалось що тепер церкві потрібні не коти що гуляють самі по собі, але слухняні солдати, які не поставатимуть проти своїх керівників, які чемно робитимуть те для чого їх висвячували.

 

Тяжко сказати  чи усвідомлювали все це митрополит Йосиф Сембратович і Климентиій Сарницький, протоігумен василіанського чину у 1880-х роках, чи то просто в митрополита боліло серце за церкву, а в протоігумена – за василіан, але так чи інакше, реформа василіанського чина стала в них на повістці дня. Сарницький написав лист до Папи Римського Лева 13, в якому просив посприяти в майбутній реформі. Писав до папи і митрополит Йосиф Сембратович. Звісно, плани протоігумена і митрополита дещо відрізнялись. Наприклад. Митрополит хотів що монахи підкорювались владі єпископів, а протоігумен просив щоб чин був незалежним від влади єпископів, але і той, і той прагнули одного: зробити василіанський чин потужним, численним, освіченим, високоморальним.

 

Поки протоігумен  митрополит листувались з папою і обговорювали плани, наступив 1882 рік, рік першого судового процесу над галицькими москвофілами, коли польські чиновники та журналісти почали травлю митрополита Йосифа Сембратовича, звинувачуючи його ледь не в антидержавницьких планах, і домоглись його усунення з престолу. Тоді папа забрав Сембратовича до Риму, митрополитом поставив його племінника та однодумця Сильвестра і дав зелене світло на початок реформи василіан.

 

Сутність реформи полягала в тому щоб знову зробити василіанський чин централізованим і незалежним від влади місцевих єпископів, а ряди ченців посилити кількома десятками єзуїтів які б здійснювали керівництво орденом. Вони б жили за древніми православними правилами Василія Великого, подавали б приклад дисципліни і самовідданості, вести б господарчу діяльність, викладали б у школах, скеровувати новиків до різних релігійних навчальних. З часом вони, піднявши достатню кількість василіан, мусили вийти з ордену і повернути керівництво справжнім василіанам. Тобто, римо-католицькі монахи-єзуїти мали на певний час стати василіанами і керувати орденом немовби правдиві українські греко-католики!

 

Такий план виглядав досить нестандартним та сміливим, і багато кому не подобався, адже фактично кілька монастирів передавались в управління єзуїтам, більшість з який були, на секундочку, поляками! Проти таких реформ протестували усі – і москвофіли, і народовці, і василіани, і поляки! Кілька років усі вони збирали народні віче, писали петиції з протестами, але папа з єзуїтами, а також Климентій Сарницький вперто стояли на своєму.

 

15 червня 1882 єзуїтам передали монастир у Добромилі, де знаходився новіціат, тобто, де майбутні монахи проходили послух. На той час в добромильській обителі було лише три монахи і один новик, і то вони на знак протесту залишили обитель, залишивши єзуїтам порожній храм з келіями і напівпорожньою казною. Єзуїти на чолі з отцем Г. Щепковським заселились, розібрались у фінансових справах, простили боржникам монастиря, небагатим селянам та міщанам, їхні борги – і почали своє служіння. Жили вони дійсно за правилами святого Василія Великого, служби правили за візантійським обрядом, не перешкоджали розмовляти українською мовою, читати українські книги, та й загалом, не допускали жодної польщизни чи латинщини. Водночас вони розпочали ремонт монастиря. На перший погляд це виглядало кумедно – польські єзуїти вирішили погратись в українців. Приблизно так як в наші дні офісні клерки, студенти, вчителі чи айтішники їдуть у ліси чи до старовинних замків де перебираються у кольчуги та шоломи і удають з себе героїв Толкієна, середньовічних лицарів, мушкетерів чи козаків. Але єзуїти, які ніколи не жартували там де справи стосувались служіння і завжди були готові до нестандартних методів, і тут не змінили своїм звичкам. То ж, не дивує що добромильська реформа спрацювала – до монастиря почали приходити нові монахи, і незабаром треба було будувати другий поверх келій для новіціату.

 

Система підготовки новиків була повністю перероблена. Якщо раніше майбутні монахи йшли до львівської семінарії, висвячувались, і лише потім вступали до монастиря, то тепер навчання проходило вже в монастирських келіях. Знов-таки, все було серйозно, в кращих єзуїтських традиціях. Спочатку послушники вчились рік у новіціаті, потім навчалися на гуманітарному курсі, потім ще 2 роки вивчали філософію, потім ще 4 роки богослов’я. глибина і тривалість освіти залежали від старанності учнів. Мови вивчали по-єзуїтськи: латиною писали вірші та виголошували промови і діалоги, грецькою провадили диспути і писали листи, німецькою – виголошували проповіді. Найбільш здібних відряджали у Краків навчатись в єзуїтській колегії на вищих філософських і теологічних курсах. Учні Добромильського новіціату навчалися писати твори, організовували концерти духовної музики, тематичні вечори та академії.

 

Монастир таки розквітнув! То ж, у 1884 році подібну реформу провели в монастирі в містечку Лаврів, а згодом запровадили і в інших місцях. Новіціят перевели до Онуфріївського монастиря у Львові, а згодом до Крехова. Особливу роль в розвитку чину відіграла Жовква під Львовом – тут була відкрита величезна друкарня, де друкувались популярні богословські праці ченців-василіан, молитовники, а також часопис «Місіонар» - надзвичайно популярний християнський журнал, який виходив накладом до 50 тисяч примірників. Заснував цей часопис Андрей Шептицький. Жовківська друкарня отців василіан стала найбільшою в світі спеціалізованою українською друкарнею. Спочатку вона планувалась як суто церковна, чернеча, але згодом в цій друкарні виходили твори українських філологів, істориків, етнографів, Огієнка, Липинського, Крипякевича, Кубійовича. Працює вона і в наші дні.

 

Отже, василіани знову стали потужною самостійною організацією з можливостями значно більшими ніж мало парафіяльне духовенство. Тобто, своєрідною елітою серед духовенства. Освічені монахи з належним європейським вишколом займали посади викладачів семінарій,

державних шкіл, помічників єпископів. Не дивує що коли Роман Марія Шептицкий відчув в собі схильність до українського народу та східного обряду, він, не без участі свого духовника-єзуїта Генріха Яцковського, учасника Добромильської реформи, волів стати василіанином. Виховні методи єзуїтів, доступ до їхньої академічної бази, а також загальне підвищення престижу василіанського чину зробили свою справу! При чому єзуїти виховували в новиках любов до свого обряду, до свого народу, своєї землі, так що з часом галицька інтелігенція змінила своє ставлення до чернечої реформи. Навіть Іван Франко, зазвичай прискіпливий, схильний до критики та гострий на язик, визнавав що «...єзуїтський новіціат у Добромилі видав ряд мужів, що, не зважаючи на свій щирий католицизм, не тільки не затратили почуття своєї національності, але й поробилися завзятими народовцями». В устах Франка «завзятий народовець», тобто український патріот з активною громадянською позицією, противник спольщення чи змосковщення, - це була найвища похвала!

 

Поступово єзуїти відходили від керівництва чином, передаючи все більше важелів своїм українським вихованцям. У 1904 році вони проголосили реформу завершеною і остаточно залишили лави василіан. Новим протоігуменом став українець Платонід Філяс. За роки реформи кількість монахів виросла майже вдвічі, з 173 до 234, не кажучи вже про якість, було засновано кілька нових монастирів та місії у Бразилії та Канаді, де існувала велика українська діаспора. .

 

Багато традицій які зараз є в українській греко-католицькій церкві – набожества до Пресвятої Євхаристії та до Христового Серця, культ св. Йосифа, набоженства до Богородиці, братство Апостольство Молитви і Марійська дружина – все це зявилось завдяки єзуїтам та Добромильскій реформі.

 

Цікаво що у 1920 році, після завершення Першої Світової війни, до галицьких василіан звернувся о. Я. Хома протоігумен греко-католицьких монастирів на Закарпатті. Він попросив галичан провести подібну реформу серед русинів по той бік Карпат. Галичани погодились і очолили закарпатські монастирі, що посилило культурний зв'язок Галичини та Закарпаття.

 

Ну, і загалом, Добромильська реформа, цей потужний поштовх до церковного і національного відродження, стала блискучим прикладом співпраці галицьких католиків східного і західного обряду і зайвий раз підтвердило правильність вибору який зробили українці, прийнявши зверхність Папи Римського та приєднавшись до Католицької церкви. 

Відгуки

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Церква в постхристиянському суспільстві

Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему: Церква і суспільство.
 Частина 6

Симфонія чи надмірна влада цісара?

 Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему "Церква і суспільство" Частина 5