Слухати Радіо

Зараз в ефірі

09:00

Молитовна лінія

В ефірі

Трансляція літургії із студії Радіо Марія

11:00

Житія святих

11:20

Катехиза з о.Віталієм Храбатином

12:00

Ангел Господній

12:20

Концерт привітань та гарного настрою

13:00

Свята Літургія з церкви Різдва Богородиці (Львів)

14:00

Резонанс

15:00

Коронка до Божого Милосердя

15:10

Молитовна лінія

15:40

Дитяча катехиза

15:45

В родині "Радіо Марія"

16:00

Катехиза з о.Йосафатом Хаймиком

16:45

Дитяча молитва

17:00

Дитяча катехиза

17:15

Новини

17:25

Голос народу, голос Божий

17:45

Літургія годин (Бревіарій)

18:00

Св.Літургія з Катедри св.Софії (Житомир)

19:00

Молитовна лінія

"Два обряди – два народи – одна земля", - Віктор Заславський

Поділитись з друзями
Віктор Заславський продовжує свій цикл програм "Відкриваючи таємниці християнства" і це чергова програма на основі уривку з книги "Римо-католики в українській історії", написаної для Радіо Марія.

Коли Галиччина (точніше, землі від Бродів до Кракова) опинилася під владою австрійських імператорів, умови життя для всіх мешканців краю змінилися кардинально – що порівняно зі старим укладом життя Речі Посполитої, що порівняно з реаліями Російської імперії. 


По‑перше, австрійці абсолютно однаково ставились і до русинів-українців, і до поляків (тобто до двох народів, які претендували на першість у цій землі), та й до євреїв із вірменами теж. Габсбурги усвідомлювали, що під їхнім скіпетром об’єднано багато різних народів, і не намагалися перетворити всіх на себе. Це відрізнялось від політики Російської імперії, яка вважала поляків «інородцями», а українців «такими самими росіянами». По‑друге, декларуючи свободу віросповідання, імператриця Марія Терезія та її син Йосиф ІІ насправді таку політику проводили. Ані римо-, ані греко-католики, ані вірмени, православні чи юдеї не зазнавали жодних переслідувань, заборон або примусових навернень. Церковні реформи з закриттям монастирів однаковою мірою стосувалися всіх конфесій. Це знов-таки відрізнялося від Росії, де Православна Церква була стрижнем імперської ідеології. По‑третє, навіть після йосифінських реформ церковні ієрархії зберегли як відносну незалежність від влади, так і важливу роль у житті Галичини. Причому церковні спільноти досить швидко стали своєрідними державами в державі для своїх парафіян.

 

В Галичині римо-католицькі ієрархи завзято боротимуться за привілеї для поляків, а греко-католицькі – так само завзято боронитимуть права русинів-українців. Це створить міцні стереотипи, які житимуть й у ХХІ столітті. Проте будуть і винятки, про які варто нагадати! Українці з поляками допомагали одні одним в економічній, культурній та церковній сферах, впливали одні на одних і разом сприяли розвиткові Галичини.

Католицька Австрія надавала українцям (і українцям-католикам) права, а поляки (теж католики) та угорці (католики й частково кальвіністи) намагались їх відібрати. Тим не менше, в таких умовах українцям було значно простіше обстоювати ці права, розвивати освіту, мову, літературу, ніж у Російській імперії. Католицьке панування, як і за часів Речі Посполитої, виявилося для українців толерантнішим за православне.

Австрійська влада відкрила перед галичанами великі перспективи. Церковні реформи, запровадження системи народних шкіл, модернізація університетів (у Львівському навіть діяв спеціальний український відділ) – усе це дало змогу українським церковникам активно займатися громадською діяльністю, ставши провідниками для своїх народів. Таким був, наприклад, Петро Білянський, який відкрив у Львові семінарію та український відділ при львівському університеті. Таким був Антін Ангелович, який домігся відновлення знищеної росіянами греко-католицької Києво-Галицької митрополії. Таким був наступник Ангеловича, митрополит Михаїл Левицький (1774-1858), стрункий красень з аристократичними манерами, просвітник, меценат, чиї заслуги ще не повністю оцінені істориками. За роки служіння він брав участь у міжнародних конгресах, протестував проти гонінь на унійну Церкву в Росії, суворо слідкував за дисципліною і моральним рівнем духовенства. Під кінець життя Левицький отримав від Папи кардинальський титул і став першим українцем, а також другим після Ісидора ієрархом східного обряду в такому високому сані. Із кардинальською шапкою він дістав посаду Примаса Галичини – тобто головного церковного ієрарха в регіоні, духовного опікуна свого краю. Раніше цей титул мали тільки римо-католицькі ієрархи.

Його стараннями, а також стараннями його помічників, «білого» священника Івана Могильницького та єпископа Івана Снігурського (пізніше також львівського професора Івана Лаврівського) у Перемишлі створюється ціла система шкіл (і навчальних, і середніх, і вищих), дяко-вчительський інститут (де готували вчителів для цих шкіл) та друкарня (де друкувалися підручники для цих шкіл, а також різноманітні книжки). І друк, і викладання у школах – усе це робилося переважно народною мовою. До підручника «Граматика словенсько-руська» Снігурський додав як передмову статтю «Відомість о руськім язиці», де доводив давність та окремішність нашої мови. У цій передмові є такі слова:

 

«Народ може втратити державність свою, але його народність і мова назавжди лишаються у його власності, і ніяка сила не може відібрати їх в нього. Панування, під яким народ перебуває, народності його не змінює (…) Кілька століть вже пройшло, як зникла держава руська, закладена Володимиром, але мова руська живу і жити буде в устах русинів поміж іншими слов’янськими мовами».

 

А ще стараннями цих просвітників поставали товариства тверезості й відділи «Просвіти», фонди підтримки бідних студентів та пам’яток старовини. У Перемишлі команда Левицького створила високопрофесійний кафедральний хор, де вивчали церковні співи Дмитра Бортнянського та Максима Березовського – українців, які діяли в Російській імперії. Серед хлопців, які співали в цьому хорі, був Михайло Вербицький, який згодом стане священником, композитором та автором музики українського гімну. Як Левицький, так Снігурський і Могильницький платили стипендії бідним учням та студентам. Могильницький, зокрема, прославився тим, що брав додому на виховання численних сиріт (своїх дітей у нього з дружиною не було) і потім влаштовував їхні шлюби з порядними священниками. Це все команда Левицького запроваджувала й на інших теренах Галичини. Одним словом, Греко-Католицька Церква в Галичині стала головним стовпом просвітництва й національного руху, своєрідною державою для бездержавних русинів-українців.

Схожу роль у Галичині відігравала Римо-Католицька Церква для поляків. Більшість латинських митрополитів Львова активно відкривали нові парафії, підтримували поширення народних шкіл, виступали проти пияцтва, заохочували священників ревніше проповідувати і навчати люд. Проте, дбаючи про свій народ, його освіту й розвиток, вони часто-густо вороже ставились до розвитку українців. Таким був, наприклад, львівський архієпископ АнджейАнквіц, щирий польський патріот, який довго й не без успіху домагався в цісарського уряду заборони на книгодрукування українською мовою та викладання українською в дяко-вчительському інституті. Мовляв, «у Галичині, як частині давньої Польщі, може бути лише польська мова народною і польські школи».

Схоже проти українських просвітників виступили римо-католицькі ієрархи на Закарпатті. Цей край, де більшість населення становили русини, угорці вважали своєю «сакральною землею». Звісно, всі спроби закарпатських русинів розвивати освіту чи мову вони сприймали як образу своїх національних почуттів – що не найкраще відбивалося на культурному житті русинів. Наприклад, ледь не єдиним видатним іконописцем на Закарпатті був Ілля Бродлакович, який прийшов сюди з Галичини. Після приєднання австрійцями Галичини справи пішли трохи краще (наприклад, русинам передали кілька колишніх латинських храмів), а ще русини по обидва боки Карпат опинилися в одній державі – і, звісно, галицькі просвітники вирішили налагодити контакти з закарпатськими братами. Михайло Левицький разом з Іваном Снігурським висвятили нового мукачівського єпископа Василя Поповича. Іван Могильницький, влаштовуючи шлюби своїх вихованок-сиріток, часто знаходив їм наречених на Закарпатті. А згодом з подачі Левицького Папа Лев ХІІІ оприлюднить план об’єднання двох руських Церков в одну. Це стало б неймовірно сильним поштовхом для українського руху та для просвітницької справи на Закарпатті. Проте представники латинського духовенства оголосили, що це об’єднання було б образою національних почуттів угорців. Австрійська влада й Римська курія, побоюючись заворушень, скасували проєкт Левицького. Прагнення поляків та угорців остаточно стерти русинів-українців із підкорених земель відбилось і на церковних відносинах. Апофеозом кризи став 1848 рік.

 

Весна народів на вулицях Львова

 

1848 року Європою пройшлася хвиля революцій та заворушень; історики назвуть її Весною народів. Австрійська імперія не стала винятком: на вулицях Відня почалися мітинги й маніфестації з вимогами запровадити парламент. Користуючись нагодою, повстали італійці й угорці, мріючи про незалежність чи бодай автономію. Не оминули революційні події і Галичину.

Коли імператор під тиском мітингувальників відправив у відставку непопулярного канцлера Меттерніха, у Львові про це дізнались за чотири дні. Місцеві поляки одразу почали збирати мітинги й писати петиції до цісаря з вимогами автономії Галичини, більшого розвитку для польської мови та інших національних ознак. Хтось запросив до підписання петицій українських семінаристів та інтелігентів. Серед них був адвокат, Кирило Вінковський. Вірний професійній звичці, він уважно перечитав вимоги поляків до австрійського уряду й зауважив, що в петиції багато пишеться про права поляків, а ось про русинів там ані слова. Поляки у відповідь обізвали Вінковського москалем, і українська делегація залишила приміщення. У польських заходах офіційні представники українців участі не брали, а через місяць було приготовлено українську петицію до цісаря: про розширення прав українського духовенства, викладання українською в державних школах, де більшість становлять українці тощо. А 2 травня була сформована Головна Руська Рада – своєрідне українське самоврядування. На чолі Ради стояв львівський греко-католицький єпископ Григорій Яхимович, а «сірим кардиналом», який офіційно тримався осторонь, але тримав руку на пульсі подій та негласно на все впливав, був той самий митрополит Михайло Левицький. Головна Руська Рада почала випускати газету «Зоря Галицька», і її перший номер починався такою промовою:

 

«Ми, русини галицькі, належимо до великого руського народу, котрий одним говорить язиком і 15 мільйонов виносить, з котрого полтретя мільйона землю галицьку замешкує. Той народ бил колись самодільний, ровнялся в славі найможнійшим народам Європи, мав свій письменний язик, свої власні устави, своїх власних князів, одним словом, бил в добром биту, заможним і сильним».

 

Щоб повернути давню велич, треба розвивати мову, друкувати нею книжки, запроваджувати її на всіх рівнях освіти та в урядах. Отже, це був перший український національний маніфест, у якому стверджувалась окремішність українського народу, єдність Русі-України «від Сяну до Дону» та прагнення українців до відродження колишньої слави. І оголосила цей маніфест Греко-Католицька Церква.

Тим часом поляки не залишали спроб долучити нас до свого національного проєкту. 23 травня, невдовзі після створення Головної Руської Ради, у Львові був заснований так званий «Руський Собор» – політичний комітет, який скликали прихильники єднання галицьких русинів із поляками. Недарма мету свою комітет цей описав як «удержування згоди і єдності з миром Вітчизни». Типова польська риторика й термінологія: є одна наша спільна Ойчизна, чиї діти мають зберігати єдність. На чолі комітету стояла шляхта русинського походження, але польської культури – ті самі «genteRutheni, nationePoloni», – або просто поляки, які вважали, що без дружби з українцями Польщі не буде. Такими були Лев Сапєга, Володимир Дідушицький, ГенрикЯблонський. Були там і просто полонофіли, світська інтелігенція та священники, римо- і греко-католицькі. Одним із них був український священник Іван Вагилевич. Навчаючись у семінарії, він був членом «Руської Трійці», одним із творців «Русалки Дністрової». Тепер він покинув свою парафію і поїхав до Львова, щоби приєднатись до польського руху, вважаючи обов’язком українців підтримати братів-слов’ян у боротьбі за свободу. Вагилевич у «Руському Соборі» став редактором газети «Щоденнику руський» (до речі, другої у світі української газети), в якому проповідував єдність галицьких русинів і польського народу. Ще один член «Руського Собору», українець Юліан Горшкевич, заявив 15 червня 1848 року на першому засіданні Собору: «Русини, Поляки, Вірмени й Жиди повинні станути проти уряду й короля й у такій силі підтримати свої домагання. Впала Польща через гноблення совісти і свобідРуси, впаде українська справа, коли неприхильно й вороже стане супроти природженої національности». Були у «Щоденнику руському» і такі слова:

 

«Нехай Львівська Галичина стане початком і зародком майбутньої Русі, а Краківська Ґаліція  майбутньої Польщі. Тут можуть частини обох націй збирати для цілості інтелектуальний потенціал і здійснювати необхідні приготування, поки не настане час воскресіння для всіх націй, які живуть між територіями німців і росіян…»

 

У цих словах відчувається дихання Центральної України, де українські та польські ідеалісти мріяли про майбутнє відродження пригноблених слов’ян. Автором написаного вважають ГенрикаЯблонського, шляхтича родом з Вінничини. Батько його був поручником російської армії, загинув на російсько-турецькій війні майже одночасно з народженням сина. Сам Генрик навчався в Меджибожі, потім у Кам’янці, дебютував із віршами в київській польській газеті «Зірка». Коли 1848 року у Львові розквітла своя квітка Весни народів, Генрик одразу втік сюди, щоби стати одним із головних публіцистів «Руського Собору». Як і його романтичні попередники, Яблонський мріяв про спільну польсько-українську федерацію «від Тиси до Дону».

На знак своєї поваги до українців керівники «Руського Собору» – Сапєга, Дідушицький і Яблонський – прийшли до львівського єпископа Григорія Яхимовича, формального голови Ради, з проханням прийняти їх назад у східний обряд, обряд предків.

«Руський Собор» був спробою поляків долучити українців до свого національного проєкту. Водночас це була спроба (перша за кілька століть) долучити римо-католиків до українського руху, відродити «латинську Русь». Проте Головна Руська Рада (тобто керівництво української Церкви) поставилась до цих закликів досить жорстко. Всі заклики залишились без відповідей, Івана Вагилевича кардинал Левицький позбавив сану – формально за самовільне залишення парафії. Провідникам «Руського Собору» Яхимович відмовив зі словами: «Русини шляхти не мають і не потребують». Збереглися звістки, що сам кардинал Михайло Левицький кинув в очі Дідушицькому й Сапезі: «Ми народ попів і хлопів, тож шляхта нам не потрібна». «Народ попів і хлопів» – так русинів часто принизливо називали поляки, тож кардинал відмовив представникам «братнього народу» їхніми ж словами. Він натерпівся зневаги з боку Анквіца та інших львівських латинських кліриків, наслухався про «польську Галичину», тому тепер у кардинала не було жодного бажання єднатися з поляками – тим більше проти Австрії, яка надала українській Церкві та народу права й можливості, яких вони не мали в Речі Посполитій. Риторика про пригноблених слов’ян українських церковників не захоплювала.

Рішення Левицького виявилось далекоглядним. Події, які спершу розвивалися досить сприятливо для австрійських, угорських, польських повстанців, із часом повернулись на користь Австрії. Десь австрійці схаменулись і почали бити бунтівників; десь вирішальну роль зіграли прислані на допомогу російські війська. Всі повстання було придушено, а за придушенням прийшли арешти і страти.

1‑го листопада 1848 року, під час святкування Дня Всіх Святих, між австрійськими вояками і польською національною гвардією сталася сутичка. Гвардійці та польські міщани почали збиратися в центрі й будувати барикади. Наступного дня, о 10‑й ранку, командувач австрійського війська Гаммерштайн віддав наказ розпочати бомбардування центру Львова. Батарея понад дві години стріляла з Високого Замку по центру міста, не зважаючи навіть на білий прапор, який повстанці піднімали кілька разів. Від бомбардування загинуло 55 осіб – серед них 13 жінок. Сильно постраждала ратуша, згоріло кількадесят будинків, також і університет із бібліотекою в 40 тисяч книг. Після придушення повстання всі польські установи та польські газети потрапили під заборону. В школах викладання перейшло знову на державну, німецьку мову. До 1854 року в Галичині зберігався воєнний стан.

Але українці в цьому польсько-австрійському протистоянні участі не брали. Тому Головну Руську Раду не розпустили. Вона проіснувала до 1851 року, встигла відкрити Народний дім, заснувати культурно-освітнє товариство «Галицько-Руська матиця». Ба більше, новий цісар Франц Йосиф високо оцінив лояльність українців під час революційних заворушень і подарував їм руїни одного зі зруйнованих львівських монастирів, де постали Преображенська церква і Народний дім. У Преображенській церкві збереглись написи подяки імператорові від галицько-руського народу. А ще після 1848 року було дозволено навчання українською мовою в народних школах, у гімназіях запроваджено обов’язкове вивчення української мови, а у Львівському університеті відкрито кафедру української мови та літератури.

Невдовзі почалися перші вистави українського театру, було відкрито перші читальні, а українських газет ставало дедалі більше. Коли ж через 20 років Австрія стане конституційною монархією, українці, готові до такого повороту подій, стануть депутатами в Галицькому Сеймі та австрійському парламенті («Райхсраті»). Ну а щодо стосунків із римо-католиками, їхнього ставленням до українців та українців до них – тут усе було значно складніше, ніж може здатись на перший погляд. Хай би як конфліктували між собою українці та поляки, вони все одно жили, образно кажучи, на одній вулиці. Парафіяни костелів та церков одружувалися між собою, їхні священникиспівслужили, єпископи та професори обох обрядів разом викладали в університеті (ректори-українці були звичним явищем). Коли ж австрійська держава стала республікою, всі вони (і єпископи, і священники, й миряни) зустрічалися та співпрацювали у Галицькому сеймі та Райхсраті. Символічним стало те, що Леон Сапєга та Володимир Дідушицький, яких 1848 року не прийняли у східний обряд, згодом чимало зробили для розвитку Галичини – зокрема й Галичини української.

 

Відгуки

Історик Віктор Заславський про князя Костянтина Острозького.

Історик Віктор Заславський про князя Костянтина Острозького.

Історик Віктор Заславський продовжуючи свій цикл "Відкриваючи таємниці християнства" зупитнив свій історичний погляд над постаттю князя Костянтина Острозького.
Розкол між Церквами

Розкол між Церквами

Віктор Заславський продовжує свій цикл програм "Відкриваючи таємниці християнства" і це чергова програма на основі уривку з книги "Римо-католики в українській історії", написаної для Радіо Марія.
Схід і Захід: від Імперії до Церкви.

Схід і Захід: від Імперії до Церкви.

Віктор Заславський продовжує свій цикл програм "Відкриваючи таємниці християнства" і це чергова програма на основі уривку з книги "Римо-католики в українській історії", написаної для Радіо Марія.
Історик Віктор Заславський про Верховну Раду у ХІХ столітті.

Історик Віктор Заславський про Верховну Раду у ХІХ столітті.

Віктор Заславський продовжує свій цикл програм "Відкриваючи таємниці християнства" і це чергова програма на основі уривку з книги "Римо-католики в українській історії", написаної для Радіо Марія.
Київські князі і Католицька Церква.

Київські князі і Католицька Церква.

Віктор Заславський продовжує свій цикл програм "Відкриваючи таємниці християнства" і це чергова програма на основі уривку з книги "Римо-католики в українській історії", написаної для Радіо Марія.