Слухати Радіо

Зараз в ефірі

02:50

Біблійні читання

В ефірі

Меса

03:40

Розарій

04:00

Коронка до Божого Милосердя

04:20

Святий дня

04:40

Біблійні читання

05:00

Відкрите питання

06:00

Дитяча катехиза

06:30

Житія святих

06:50

Ранкова молитва

07:00

ТРАНСЛЯЦІЯ УТРЕННІ З КАРМЕЛІСЬКОГО МОНАСТИРЯ У ХАРКОВІ

07:40

Годинки

08:00

Ранкова молитва

08:10

Святий дня

08:20

Біблійні читання

08:30

Недільні читання

09:00

Молитовна лінія

10:00

Св.Літургія з Прокатедри св. Олександра (Київ)

11:20

Катехеза

12:00

Ангел Господній

Галичани і наддніпрянці в обороні соборної України

Поділитись з друзями
Створено: 2017-06-13
Передача: Відкриваючи таємниці християнства
Автор: Віктор Заславський
Ведучий: Віктор Заславський
Вашій увазі чергова історична програма, присвячена подіям в Україні, які відбувалися в середині 18 століття

1917 рік був третім роком Першої Світової війни, жорстокої та безглуздої. За ці роки впала російська монархія, захитались німецька і австро-угорська, в Києві була проголошена Українська Народна Республіка, автономія в складі нової Росії. На східному фронті усусуси, українські січові стрільці сподівались на скорий кінець війни, але сподівання ці були марними. В липні 17 року росіяни спромоглись на новий наступ – і усусуси мусили утримувати ділянку оборони біля села Конюхи. Спочатку їхні позиції обстрілювала російська артилерія, то ж, австрійське командування наказало стрільцям сидіти в землянках до початку атаки російської піхоти. Коли ж атака почалась, зв'язок був порушений, і поки телефоністи лагодили дроти, росіяни встигли вдертись до землянок усусусів і взяти більшість з них у полон. Стрілецькі чоти що стояли в резерві, змогли вогнем з кулеметів відігнати росіян назад, але полонених відбити не встигли. Легіон, в якому залишилось лише 400 солдат і офіцерів, змусив відходити на переформування.

 

Тих стрільців які потрапили у полон з тисячами інших солдат австрійської армії вели до табору у зайнятому росіянами Тернополі. Назустріч їм йшли полки російської армії – і серед них було чимало українізованих частин які йшли під жовто-синіми прапорами і в яких команди звучали українською. А в Тернополі полонених зустріли представники уряду Української Народної Республіки і обіцяли що зроблять все аби залишити їх у Києві – щоб стрільці взяли участь у розбудові молодої української держави. Так само урядовці УНР привітали усусусів у таборі для полонених в Дарниці під Києвом. Щоправда, російське військове керівництво не дозволило зробити цього і скерувало полонених галичан вглиб Росії, але в ті часи втекти з таборів не було важкою справою. Багато з втікачів вертались до Галичини, до легіону усусусів – і розповідали друзям про те що бачив по дорозі. А ще багато хто тікав з російського полону до Києва – тим більше що у 17 році, під час розладу в Росії втекти з полону не було проблемою.

 

І ось, в липні 1917 року на київських пагорбах опинилось чимало галичан – юнаків та молодиків, колишніх усусусів чи солдат звичайної австрійської армії. Усі вони вважали що оскільки Київ є серцем України, то їхнє місце є саме тут, на дніпрових берегах, під жовто-синім прапором. Оскільки вони були греко-католиками, митрополит Андрей Шептицький запропонував побудувати в Києві греко-католицьку церкву. В грудні 17 року церкву було збудовано і освячено на честь Серця Христового. Це був великий та ошатний дерев'яний храм, тридільний, одно банний, з кількома прибудовами, немовби шматочок Карпат на березі Дніпра. Храм простояв до 1934 року, коли його закрили, а через рік зруйнували. Вулиця де стояла церква, зараз названа на честь Винниченка, а власне на місці церкви певний час було посольств США.

 

Крім церкви, галичани потребували навчального закладу, адже майже усі вони були молодими хлопцями яких війна забрала з університету, семінарії, гімназії чи школи. Звісно, в Києві був чудовий університет святого Володимира, але лекції там читались російською – а до російської галичани зовсім не звикли. Для місцевих патріотів це було чудовим приводом об’єднати свої зусилля – і так виник Український народний університет. Відкрився він 5 жовтня 1917 року, лекції проходили в стінах університету святого Володимира, більшість викладачів також походила з нього, а також з Київської політехніки. Якраз професор КПІ Ганицький став першим ректором Народного Університету. Викладали тут і Михайло Грушевський, і Іван Огієнко, і Іларіон Свєнцицький, якого сюди привезли росіяни у 1915 році в якості заручника. У 17 році тут навчалось майже півтори тисячі студентів – і галичани з буковинцями, і кияни.

 

Влітку і восени 1917 року затишні київські вулички і тінисті сади стали свідками багатьох дружніх посиденьок та романтичних побачень між вихідцями з Галичини та Київщини. Проте над молодою українською державою згущались хмари. На західних кордонах ще на закінчилась Перша Світова війна, і російський Тимчасовий уряд гнав втомлені від війни полки на австрійські багнети. Водночас, і в армії, і серед робітників вели активну пропаганду більшовики, обіцяючи віддати заводи робітникам, землю селянам, а гроші багатіїв біднякам. Як наслідок, армія розкладалась на очах, на заводах зростали революційні настрої, а уряд Української Народної Республіки не міг дати собі раду з цим усім. Більш того, якщо казати відверто, мало хто в тодішньому українському уряді всерйоз думав про необхідність збройної оборони країни. Та й загалом, патріотичні настрої в тодішньому суспільстві поділяли не так вже й багато мешканців тодішньої України. Ідейних прихильників української держави було небагато, головним чином це була інтелігенція з невеличкими домішками духовенства та військових. Більш того, ці патріоти концентрувались здебільшого в Києві. Широкі маси населення, навіть ті хто вважав себе українцем, звикли відчувати себе підданими Російської Імперії, а українська держава – це було щось нове, незрозуміле. Звісно, відсоток ідейних українців поступово зростав, але восени 1917 року події розвивались надто швидко.

 

В жовтні 1917 року в Петрограді владу захоплюють більшовики, проголошуючи що Росія тепер радянська і соціалістична. Звісно, радянські Росії були потрібні українські ресурси, українське вугілля та сталь, український хліб, то ж, на українських теренах більшовики починають перебирати владу і організовувати збройні загони з робітників, колишніх солдат і матросів. Український уряд, намагаючись втримати владу, починає роззброювати ці загони зелених чоловічків та відправляти їх додому – і 4 грудня, 17 за новим стилем, рада народних комісарів Росії на чолі з Леніним та Троцьким висуває Україні ультиматум – припинити роззброювати більшовицькі загони та легалізувати їх. Наступного дня, не дочекавшись відповіді з Києва, радянська Росія оголошує Україні війну.

 

Цікаво що як і в наші дні, так і тоді Росія не могла прямо назвати своє вторгнення в Україну війною чи бодай придушенням непокірної провінції. Українська самостійність, яку поступово підтримувало все більше людей, стала фактом з яким слід було рахуватись, то ж, Ленін і компанія вдались до хитрої тактики. В Харкові була проголошена Українська радянська народна республіка – з жовто-синім прапором на червоному полі. Рада народних комісарі в Петрограді проголосив що вважає саме харківських більшовиків єдиним легітимним українським урядом. Водночас, більшовики організовували радянські повстання в українських містах – приблизно так як у Фінляндії у 1939 році або в нас у 2014. Тобто, радянська Росія не виступала загарбувати самостійну державу, а підтримувала правильну, легітимну, як сказали б зараз, Україну проти неправильної, захищали українських робітників від буржуазної Центральної Ради. Тому за часів СРСР Харків часто називали першою столицею, а в наші дні комуністи називають Леніна батьком української державності. Більшовики були жорстокими та безпринципними, брехливими та підступними, але не можна заперечувати що вони були мотивовані, вірили в свою справу, їхні агітатори працювали добре, і велика частина робітників у великих містах симпатизувала їм, то ж, розклад сил був не на користь українців. На Схід України попрямував 20-тисячний загін під командуванням Антонова-Овсєєнка, з півдня йшли частини під командуванням більшовички Бош, а з північного сходу наступав 6-тисячний загін Михаїла Муравйова. Наприкінці грудня 1917 року були захоплені Харківщина, Полтавщина, Катеринославщина. На черзі був Київ, в якому водночас з наступом Муравйова мало спалахнути більшовицьке повстання. План був блискучим – штурмувати Київ і ззовні, і зсередини, не залишаючи українському урядові жодного шансу не лише на перемогу, але й навіть на вдалий відступ.

 

Справа в тому що захищати Київ, майже півмільйонне місто, в якому до того ж перебувало до 20 тисяч солдат і офіцерів, були здатні лише 1700 вояків, та й загалом по всій державі залишилось не більше 15 тисяч вірних Україні солдат. Більшість киян були байдужі до політики, а українізовані полки колишньої царської армії не дуже прагнули воювати, хтось взагалі піддався більшовицькі пропаганді. Лише воля окремих командувачів та ентузіазм окремих патріотів кидали у бій окремі підрозділи Богданівського, Полуботківського, Богунського полків. Було кількасот юнкерів з місцевих військових шкіл. Ще були добровольці вільного козацтва, був Гайдамацький кош, заснований колишнім семінаристом Симоном Петлюрою – 300 вояків, переважно молоді юнкера Але найбільш мотивованим, дисциплінованим та боєздатним підрозділом Української Народної Республіки став так званий курінь січових стрільців, який складався з галичан та буковинців – тих самих колишніх усусусів та австрійських полонених.

 

Формуватись цей курінь почав ще в листопаді 17 року тут почав формуватись галицько-буковинський курінь січових стрільців. Організацію куреню займались наддніпрянець Володимир Кедровський, галичани Василь Дідушок, Кость Воєвідка, Федір Черник, Іван Чмола, Роман Дашкевич, Євген Коновалець. В грудні 1917 року курінь налічував близько 500-т багнетів, а на початок січня 700-т. Приводом для його створення були чутки що австрійці збираються надати полякам автономію на теренах Східної Галичини, а також польські претензії на Волинь та Холмщину. Планувалось що як все буде добре, то можна буде кинути цей курінь на допомогу легіону усусусів і разом битись за Україну проти поляків. Але все обернулось інакше: на Київ рушили більшовики. Стало зрозумілим що боронити треба буде не Галичину від поляків, а Київ від червоної Росії.

 

На захист України почали зголошуватись студенти – з університету святого Володимира, з Політехніки, з українського народного університету, комерційного інституту та гімназій. Так при курені Січових Стрільців з’явилась студентська сотня, яку згодом почали переформовувати в окремий курінь.

 

І ось, наприкінці 7-тисячний корпус генерала Муравйова перетнула український кордон. На українській станції Бахмач для прикриття дороги на Київ стояли загін Петлюри та курінь Січових Стрільців, а також київські юнкери на чолі з Аверкієм Гончаренко – загалом близько тисячі чоловік. Але раптом в Києві спалахнуло повстання. Підняли його більшовицькі агітатори та робітники заводу «Арсенал», які досить швидко захопили кілька відділів поліції та залізничних станцій та рушили в бік педагогічного музею, де був український уряд. Метою цих шахтарів і трактористів було заарештувати Центральну раду і проголосити в Києві власть савєтав. Таким чином замість інтервенції була б звичайна зміна влади – знов-таки, подібно до того як Росія діяла в Україні навесні 2014 року. Більшовики на вулицях Києва обєктивно були не безпечнішими за більшовиків на кордонах, то ж, курінь січових стрільців і загін Петлюри відправились з Бахмачу до столиці, а захищати залізницю залишились київські юнкера. Їм на допомогу відправили першу сотню студентського куреню – юнаків, багато з яких вперше в житті взяли зброю в руки. З стратегічних міркувань вони відійшли на станцію Крути. Саме ці кількасот студентів разом з 8 десятками вільного козацтва при 16 кулеметах і саморобному бронепоїзді стали єдиним заслоном на шляху 7-тисячної революційної армії Муравйова.

 

Таке рішення командування не було чимось жорстоким чи безглуздим – адже повстання в Києві несло в собі значно більшу небезпеку. Щодо студентів в Бахмачі, від них вимагалось лише затримати більшовиків наскільки буде можливо, а потім відступити та знищити колії щоби в Києві командування могло навести порядок в столиці та підготуватись до оборони або до евакуації уряду і армії. Так і сталось – 29 січня більшовики висадили в Крутах, де їх зустріли оборонці. Бій тривав кілька годин, після чого українські сили відійшли, розбираючи по дорозі залізничні колії. Це дійсно затримало більшовиків на кілька днів – а в той час в Києві Січові Стрільці з петлюрівцями встигли придушити повстання червоних ДНРівців.

 

Події тих днів обросли безліччю легенд та міфів. За часів СРСР про бій під Крутами мовчали. Навіть відому пісню «Наш паровоз вперед летит», в якій згадується більшовицьке вторгнення в Україну, підчистили: в ранньому варіанти були слова «Мы дети тех кто выступал на бой с Центральной Радой», і їх замінили на «мі дети тех. Кто наступал на беліе отряді». Мабуть, щоб не псувати легенду про дружбу радянських народів. Натомість про повстання заводу «Арсенал» писали книги, опери, навіть зняли фільм. Цікаво що режисером цього кіно був Олександр Довженко, який в той час брав участь в подіях січня 18 року – але на боці військ УНР. Саме так, класик радянського кінематографу зі зброєю в руках придушував більшовицьке повстання в Києві! А Павло Тичина, який за радянських часів став уособленням тупого совка в українській літературі, у 1918 році написав щирий та проникливий вірш про героїв Крут.

На Аскольдовій Могилі похвали їх…

Звісно, в українських патріотичних колах – від січових стрільців до дисидентів – про героїв Крут пам’ятали, роблячи з них то трьохсот спартанців, то нещасних жертв, хоча ані тим, ані тим вони не були. І самі юнкера, і командування, яке відправило їх на складне завдання, і курінь січових стрільців робили те що мусили робити в тій ситуації. І завдання своє вони виконали ефективно. На жаль, через нашарування міфів, як патріотичних, так і проросійських дослідники не можуть достеменно встановити скільки українських воїнів насправді загинуло під Крутами, скільки потрапило у полон та було страчено. Навіть кількість вояків, похованих на Аскольдові могилі достеменно невідомо – чи то 27, чи то 17. Але все це ні в якому разі не зменшує мужності та любові до батьківщини тих юнаків які дали відсіч ворогу в той зимовий день сто років тому. А ще – того факту що рішучі дії крутян та січовиків подарували Києву кілька днів спокою – червона армія підійшла до Києва лише 5 лютого, і опанувати містом змогла лише через три дні. Українські сили за цей час встигли провести евакуацію армії, уряду, обозу й артилерії. Столиця України переїхала до Житомиру.

 

На жаль, про евакуацію нічого не знали командувачі першого українського корпусу Яків Гандзюк та Яків Сафронов – досвідчені бойові генерали російської армії, ветерани російсько-японської та Першої світової війни. Їхній корпус успішно утримував підступи до Києва з півдня – Козятин, Жмеринку, Білу Церкву, Бердичів, Фастів. І ось, 9 лютого, коли українські армія і уряд щойно евакуювались до Житомира, Гандзюк і Сафронов, не знаючи про це, виїхали в Київ за наказами від Центральної Ради. Їхній автомобіль біля Києва перехопили революційні матроси. Генералів оставили до Муравйова, який запропонував їм перейти на службу до Радянської Росії. Генерали відмовились, при чому Гандзюк відповів на пропозицію Муравйова так: «Ви помилилися, бо ми українці і нам зрозумілі причини, що змусили вас воювати з нами». Помітивши, що генерал Сафонов, багатодітний батько, занепав духом, Гандзюк підтримав його: «Не раз ми з тобою дивились смерті у вічі, помремо ж мужньо, як і належить воїнам!». Гандзюк і Сафонов були розстріляні. Пізніше їх поховали у Видубицькому монастирі.

 

Від захоплення Києва більшовиками більш за все постраждали аж ніяк не українські патріоти, які виїхали в Житомир разом з урядом та військами, а ті самі нейтральні та аполітичні кияни які вважали що зможуть спокійно пересидіти вдома поки на вулицях йдуть бої. За ті кілька днів коли більшовики господарювали на дніпрових пагорбах вони встигли замордувати близько трьох тисяч чоловік. Розстріляний був і київський митрополит Володимир Богоявленський, який перед тим усіма силами опирався спробам створити українську автокефальну православну церкву.

 

Про Гандзюка і Сафонова, героїв Крут, петлюрівських гайдамаків і січових стрільців вже написано багато статей та книг. Але пишучи про них, та й загалом про ті роки, дослідники та публіцисти часто забувають про один дуже важливий факт: оборона Києва в січні-лютому 1918 року, від Козятина до Крут, стала першою битвою за українську державу, і в битві цій вперше за багато століть українці зі сході і заходу, католики і православні разом проливали кров, обороняючи спільну державу, спільну батьківщину.

Відгуки

Січові стрільці – поети і драматурги

Продовжуючи тему січових стрільців, в цій програмі згадаємо відомих поетів і письменників, композиторів та художників того часу

Стрілецький поет - Роман Купчинський, автор багатьох пісень, які в наші дні вважають народними

В програмі "Відкриваючи таємниці християнства" історик Віктор Заславський розповідає про одного із найталановитіших стрілецьких поетів Романа Купчинського, автора багатьох пісень, які в наші дні вважають народними

 

Українські Січові Стрільці

В черговій програмі від історика Віктора Заславського згадується про популярні спортивні товариства 19 століття – такі як "Січ", "Сокіл", "Пласт", що гартували не лише дух, але й тіло

Віктор Заславський: "Іларіон Семенович Свенцицький - особа, яка заслуговує святості"

Повертаючись до теми Національного музею, заснованого Митрополитом Андреєм Шептицьким на початку 20 століття, в цій програмі згадуємо заслуги особи, на плечі якої лягла відповідальність першого директора цього унікального музею – Іларіона Семеновича Свенцицького. Він, напевно, не менш ніж його шановний покровитель заслуговує на канонізацію разом із сім’єю

Віктор Заславський: "Національний музей – перший у світі спеціалізований музей українського мистецтва, який заснував сам Митрополит Шептицький"

Продовжуючи цикл історичних програм присвячених Митрополитові Андрею Шептицькому пропонуємо Вашій увазі історію заснування національного музею. Частина перша