Гетьман Сагайдачний

Один матрос, щоправда, після прибуття фрегату до Одеси, втік до Криму і записався в росіяни, але так часто буває що в родині не без потвори. На тлі бездоганної, навіть героїчної поведінки інших наших моряків і солдат, ця маленька чорна цяточка губиться. А ось брехню щодо різниці між нашим Сходом і Заходом блискуче спростовує доля самого гетьмана, на честь котрого флагман нашого флоту отримав свою назву. Петро Конашевич на прізвисько Сагайдачний народився у десь у 1582 році в галицькому селі Кульчиці. Його ще називали Кульчиці шляхетські – бо там жила сама шляхта. Тобто, селяни, які орали землю, але ходили при шаблях і мали герби. Потім він вирушає на навчання до Острозької Академії. Потім їде на Січ і стає одним з найталановитіших козацьких воєначальників. Він наводив страх на турків і татар, під його проводом козацькі чайки доходили не лише до Кафи, а і до Варни, і навіть Стамбулу. У 1618 році він стояв під стінами Москви, і зіграв не останню роль в цій війні, завдяки котрій Чернігівщина і Сумщина стали українськими. У 1621 році Сагайдачний в першій Хотинській битві врятував Європу від турецької навали. За це він отримав від польського королевича Владислава нагородний меч – зараз цей меч зберігається в Кракові, але частесенько буває на різних виставках в Україні. А від турків Сагайдачний в тій битві отримав тяжке поранення, від якого помер через рік незважаючи на те що тодішні лікарі не шкодували на нього ані праці, ані часу, ані ліків, ані грошей. Зате цей останній рік гетьман присвятив тому на що не мав часу до того – дружині і молитвам. В народній пісні збереглись слова про те як гетьман проміняв жінку на тютюн та люльку. Скоріш за все, ці слова – лише фантазія невідомих авторів, але через постійні війни і походи люлька дійсно була єдиною подругою Сагайдачного, і дружину він бачив не так вже й часто. А тепер він майже цілий рік був вдома! А ще – свої численні багатства Сагайдачний пожертвував на церкви і школи Києва і Львова. Саме завдяки його пожертвам в Києві постала потужна школа, з якої стараннями Петра Могили і Івана Мазепи виросла славнозвісна Академія – недарма на Контрактовій Площі, неподалік відродженої Могилянки стоїть пам'ятник гетьманові.

А ще – коли Сагайдачного ховали, то один з вчителів нової школи, Касіян Сакович, до речі, теж галичанин, з-під Рави Руської, написав поему – «на жалісний погреб славетного лицаря Петра Конашевича Сагайдачного». Поезію цю мали читати студенти київської школи на похованні, а потім її видали. Ілюстрації до цієї поеми – з Сагайдачним на коні, з гербом війська запорізького, з козацькими чайками навколо захопленої Кафи, сучасної Феодосії – увійшли майже до усіх підручників з історії, наукових та популярних праць. І якраз описом герба і починається поема:

Як мужність запорожців королі пізнали,
То їм за герб такого рицаря признали.
Вітчизні він готовий завжди послужити
І за її свободу голову зложити.
А треба, то землею він пройде, водою,
До всього має вправність і прудкий до бою.

Далі поет переходить до історії і опису подвигів українців загалом і зокрема козаків.

Мужньо рицар у війнах до неї простує,
Не грішми, але кров'ю свободу купує.
Запорозькеє військо ту вольність здобуло,
Бо служило вітчизні старанно і чуло.
І у хроніках давніх про те написали,
Як вони противенців вітчизни збивали
Морем, долом, і пішо, і кінно, бувало,
Хоча ворог при зброї находив навалом.
Плем'я те із насіння іде Іафета,
Що батьківського з Симом ховає секрета.
За Олега Роського монархи гуляли
І по морю човнами Царград штурмували.
Їхні предки із роським монархом хрестились
З Володимиром, — стійко у вірі лишились
І ту віру несхитно тримають, статечно,
Бо за неї вмирати готові конечно.
Запорозькеє військо — належить вважати —
Для вітчизни потрібне, пора це вже знати.
Україна тим військом себе захищає,
Де ж нема запорожців — татарин гуляє.
В козака хоч ні зброї, ані шишака,
Дожене поганина, лиш дай лошака,
І хоча він здоров'ю ушкоду вчиняє,
Та невільників завше з біди визволяє.
Для вітчизни козаки — тверда оборона,
Від татар і від турків надійна заслона.
У тім війську стрічали і князя, і пана,
Не одного з них мали провідцю-гетьмана.
І Петро Конашевич гетьманив на славу,
Його рицарство знають усюди по праву.

Отже, тут поет переходить до опису самого гетьмана. В добрих традиціях українського бароко він цитує античних класиків і порівнює гетьмана з спартанським царем Леонідом.

Є для чого гойнії сльози виливати,
Серцем, словом, шатами жаль свій виявляти.
Смерть його гіркезная завчасу порвала.
Завжди сильним воїнством мудро керував,
А добро кохаючи, зло усе карав.
Тим і слави витязтву часто досягав,
Що слухняне воїнство у покорі мав.
Пильно домагався він: не на християни
Йти війною грізною — тільки на погани.
їх водою, сушею славно воював,
Християн полонених з рабства виривав.
Кожен про гетьмана тож так сказати може:
Був гетьман це праведний — дай покій му, Боже!
Мав-бо за великую власну нагороду,
Як, з неволі вирвавши, дасть комусь свободу.
Таж війна з одних причин може в світі бути:
Щоб свої і людськії кривди відвернути.
Будь, шляхетний гетьмане, славний навік-віки,
Хай Христос в небеснії візьме тебе ліки.

Каже добре Сенека 4: любов чоловіку
В серці завжди палає продовж його віку.
Із товаришем разом утіху він чує,
При незгодах житейських взаємно сумує,
Як по рідних і милих вража душу туга,
Коли брата утратиш чи доброго друга.
Так біда сьогочасна жалем напоїла —
Смерть такого героя від нас оддалила!
У бою тогорічнім 5 — був воїн це дільний.
Товариства лиш трохи безстрашного — полку
Не одному впирались, поганському вовку,
За вітчизну потужно себе виставляли
І про власне здоров'я нітрохи не дбали.
За вітчизну-бо краще і голову скласти,
Ніж піддатись ганебно, навколішки впасти.
Був це воїн шляхетний, волів рану взяти,
Християн поганину нізащо не дати.
Від такої причини і смерть напосілась,
Але слава про мужність його залишилась,
Як у того спартанця, у Леонідеса 7,
Котрий мужньо постав був на силу Ксерксеса:
Він шістсот із собою вояцтва поставив,
Хоч загинув, а Ксерксових воїв знеславив.
Славу вічну для себе отак набуває
Рицар, котрий сміливо свій край захищає.

Далі йде мова про життєвий шлях Сагайдачного:

У Перемишльських краях виріс, у Підгір'ї,
В церкви східної його виховали вірі.
Він пішов до Острога для наук поштивих,
Що там квітли за князей тих благочестивих
Конашевич в Острозі досить літ поживши
І науки у письмі в нашому заживши,
Здібність у душі відкрив сильну до звитяжства,
В Запорозьке він пішов славнеє рицарство.
І отам немало теж поміж них живучи,
Діла рицарського скрізь пильно стережучи,
Досягнув, що військо те в гетьмани обрало,
Мужньо з ним воно татар, турків розбивало.
Він за гетьманства свого взяв був місто Кафу
Цісар турський там зазнав немалого страху!
Чотирнадцять тисяч він ворога розбив,
Одні каторги а палив, іншії топив.
Із неволі християн безліч увільняв,
За що з воїнством його Бог благословляв.
За найбільшую собі має нагороду
Славний рицар, як коли вирве на свободу
Земляків своїх — гріхи вчинком покутує,
А умре, напевне, він — в небо помандрує.
Дізнавав неоднократ турчин препоганий
Його мужність і прудкий у бою татарин,
А як місто у війні християнське брав,
Непорушено церкви залишать казав.
Гляньте, той гетьман який був благочестивий,
У звитяжстві пам'ятав про свій стан учтивий.
Що чуже, ніколи він того не хапав,
Віру з мужністю тверду, у якій статечно
Він прожив, її стеріг дбало і сердечно.

І ось, мова доходить до Хотинської війни 1621 року:

З військом рушив немалим султан в землю нашу,
Вже призначили свого до міст наших башу.
В Запорозькому коші він хотів поснідати,
А в обозі у ляхів мислив пообідати.
Але Бог йому подав силу на звитяжство,
Військо наше надихнув на лихе поганство.
Хоч було їх у шість крат, прудко утікали
Перед нашими вони — сильно притирали,
І сніданок, і обід разом подаючи,
А вечеряти на честь до Плютона (тобто, до пекла) шлючи!
Те не кожен захотів, не бажав чекати,
Хоч не радий, а назад кинувсь одступати.
Так козацьку поганин звідав добре силу,
Що лихі його вуста позаоч блюзнили.
Він священиків хотів в плуга запрягати
І коней уже в церквах брався розставляти.
Але гордому йому криво обернулось,
Так що мало війська з ним у доми вернулось.
Бог у всьому гордякам завжди спротивляє,
А покірливих добром щедро наділяє.
Наших досить полягло вбитих і у ранах,
Що від зброї узяли нехристів поганих.
Всі зі сповіддю ішли на велику бойню —
Плату в небі заберуть за геройство гойну!
Християнську мужньо кров в битві заставляли —
За вітчизну стоячи, крівцю проливали.
І на плаці бойовім гетьмана влучили,
Він до Києва прибув майже ізомлілий.
Всякі ліки довгий час пильно заживав,
Лікарям його король кошти виділяв.
А як ліки не дали помочі ні мало,
У хоробу більшу ще тіло потрапляло,
То про ліки для душі він почав гадати,
Щоб себе з мастил гріха пильно очищати.
Всю маєтність розділив: дещо на шпиталі,
Церквам і монастирям, школам дав немало.
Так усе розпорядив, смерть прийняв умить,
Біля церкви Братської в Києві лежить.
Себе в братство оте він з військом уписав
І на нього в дар грошей досить відказав.
Приклад гетьмана нехай рицаря навчає,
Того, хто своє життя в світі завершає:
В вірі протривав святій наш гетьман статечно
І вітчизну боронив, щоб жила безпечно.
Він маєтністю також добре уряджав,
Не на збитки, костки-гру й карти обертав.
Але, як далося чуть, на догідні справи,
Що служитимуть душі, як помре небавом.
Львівське братство, хоч відсіль неблизьке, побачив,
В місті церкву наділив, братствові призначив
Суму немалу грошей, їм у дар послав,
Щоб науки там цвіли, пильно зажадав.
Звідусюди тож тепер богомілля має,
З тим нехай душа його в небі почиває.

Не забув Касіян Сакович і вдову гетьмана:

Чесна Жінко, не дивно — себе обливаєш
Ти слізьми і од жалю уся умліваєш,
У людей через нього і ти була ясна,
А тепер твоя свічка яскрава погасла.
Друг з тобою навічно уже розлучився,
Богу й війську в опіку тебе доручивши.
Жий побожно вдовою, в чесноті будь тверда.
За що в Бога і в люду візьмеш милосердя.

Крім поета, до вдови звертається і сам гетьман, прощаючись і з млою дружиною, і з усіма друзями:

Покинь уже, Дружино моя, ляментувати,
Не треба наді мною сліз більш виливати,
Дай тіло моє мертве в землі поховати,
Щоб Божого там суду я міг почекати.
Ти ж знаєш: із нас кожен, хто родиться в світі,
Померти конче мусить — даремно гордіти.
Я був колись між люду на світі у славі,
А зараз усіма я покинутий навік.
Діла самі лишились — іду до Судді я,
За душу помолися, Дружино, волію.
Пригадувати будеш, про себе пам'ятай,
Що теж умерти мусиш — таке не забувай.
З тобою я довічно уже розлучаюсь,
Коханая Дружино, і з жалем прощаюсь.
В підземний край я тілом іду почивати,
Хіба на суді зможем зійтись. Оглядати
Почнемо, хто що сіяв — оте і пожнемо,
А в нагороду небо чи пекло візьмемо.
Дай, Боже, нам з собою одно одне зріти
І в небі Христа-Бога довічно хвалити.
Прощаюся я з вами, славетне лицарство,
Над котрим мав у світі щасливе начальство.
Коли кого образив, прохаю, простіте,
Образи й мої вини в собі не носіте,
Просіте всі за мене у Господа-Бога,
Мені ж хай вільна буде до неба дорога.

До речі, вдова Сагайдачного через кілька років після смерті чоловіка вийшла заміж удруге. Скоріш за все, гетьман, побачивши це з неба, не дорікав їй, зустрівши її на тому світі.

На безсмертну заслужив славу, наш гетьмане,
Ні, вона у забутті, певне, не постане!
Поки Дністер із Дніпром многорибні плинуть,
Поти справи всі твої славно будуть линуть.
Не впадеш у глибину забуття безличну,
Не загинеш у літах — маєш славу вічну!
Сагайдачний на Русі хай дістане славу,
В вічну пам'ять те ім'я занесуть по праву,
Щоб воєннії його подвиги всі знали,
Щоб народи те ім'я завжди шанували.
А щоб знали, що його тіло там покрито,
На надгробкові слова отакі прорито:
«Конашевич тут Петро, гетьман запорозький,
свої кості положив», згинувши геройськи
За вітчизни волю. Як турки налягали,
Кілька пострілів йому навпрямки послали.
Ними зранений гетьман і життя скінчив,
Вірі, Богу й королю, війську догодив
І упав — мир боронив для вітчизни свято,
За що, Творче, взич йому неба вікувати.
Благочестя віри він завжди був ревнитель,
З молодості був її вивчений блюститель.
Року тисяча шістсот двадесят второму
В Братськім ліг монастирі, в Києві святому.
Кілька тисяч братчикам він офірував,
Щоб фундація наук там була, жадав.

Але Касіян Сакович, видатний український поет і вчений, який, до речі, дні свої скінчив католиком, просто не міг не завершити свою поему зверненням до наступників Сагайдачного. Він ставить в приклад гетьмана і наголошує що чесноти, якими славився Сагайдачний, є корисні та необхідні для будь-якого гетьмана.

При тім жаліснім акті я хочу вказати,
Які гетьман чесноти повинен з'являти:
Божу боязнь найперше хай в серці тримає,
Ще й тверезість і чулість, статечність плекає.
Надто чистість, ох, чистість повинен тримати,
А ґвалтівників завше суворо карати.
У науці воєнній хай буде учений,
Голод знести уміє і холод студений,
Про напої коштовні там не помишляй,
На воді, коли зволиш, самій пробувай.
Тож гетьман ці нестатки повинен приймати,
Коли хоче для слави іти воювати.
Тому війську звитяжство не буде важкеє,
Коли звикне убозтво тримати такеє.
Ще гетьман має в війську чинить справедливо,
Любить доброго, злого карать нещадимо.
Один грецький філософ про теє повів,
Щоб ти мужніх гетьманів таки розумів,
Мовив: ліпше гетьманить хай лев оленями,
Аніж олень керманить почав би над львами.
Гетьман-дурень загине і військо погубить,
Кожен з вас те признає, що автор не глупить.
Тії цноти як кожен гетьман буде мати,
Зможе військом найбільшим тоді керувати.

Отже, ця чудова поема не лише прославляє подвиги померлого гетьмана, не лише служить своєрідно апологією козацтва, але є також повчанням для майбутніх українських гетьманів, які мають бути скромними і справедливими, відданими своїй справі. І це повчання, що лунає крізь віки, не втрачає своєї актуальності і сьогодні. А ще – нагадує нам про єдність Сходу і Заходу України, пр. наших спільних героїв, про наше славетне минуле – і нехай приклад історії Сагайдачного і ця поема піднімає бойовий дух і в усіх українців, і особливо в тих що захищають нас на окупованій росіянами землі Криму – на землі, з котрою пов'язано чимало подвигів славтеного гетьмана

ВІктор Заславський, історик, публіцист, журналіст