Слухати Радіо

Зараз в ефірі

23:00

Акафист

В ефірі

Святий дня

23:50

Літургія годин (Бревіарій)

00:00

Розарій

00:30

Катехеза

01:10

Відкриваючи таємниці християнства

01:40

Духовні читання

02:00

Катехеза

03:00

Акафист

03:40

Розарій

04:00

Коронка до Божого Милосердя

04:20

Святий дня

04:40

Біблійні читання

05:00

Захристія

06:00

Дитяча катехиза

07:00

Св.Літургія з храму Матері Божої Ангельської (Вінниця)

07:40

Дитяча катехиза

08:10

Житія святих

08:15

Ранок з Олексієм Самсоновим

09:00

Молитовна лінія

Гетьман Скоропадський. Технократ і прагматик у скрутних обставинах

Поділитись з друзями
Створено: 2017-08-30
Передача: Відкриваючи таємниці християнства
Автор: Віктор Заславський
Ведучий: Віктор Заславський
Вашій увазі чергова програма від історика Віктора Заславсього 

Хто сам себе звільнить – той вільний буде,

Хто визволить когось – в неволю візьме

 

Ці мудрі слова Ліни Костенко часто пригадують з різних історичних приводів – від Другої Світової війни до 2014 року. Варто їх пригадати і коли мова йде про берестейський мир 1918 року і зайняття України австрійськими та німецьким військами. Австрійці та німці зовсім не переймались бажанням рятувати Україну. Їм був потрібний спокій і затишок на східному фронті, був потрібний український хліб, при чому чим більше тим краще, щоб побороти економічні проблеми в Німеччині. Що ж, жодна країна не буде безкорисно комусь допомагати – якщо це, звісно, не разові гуманітарні допомоги. Більш того, коли українські війська та німці з австрійцями очистили Україну від більшовиків, під українською владою опинились величезні території – практично усі українські землі Російської Імперії, в тому числі Холмщина та Підляшшя. На усіх цих територіях треба було відновити державні структури та силовий апарат, налагодити економіку, боротись зі злочинністю… і виявилось що Центральна Рада не була до цього готова – від слова ніяк. Усі ці партійні лідери дуууже любили говорити про національну свідомість та інші високі матерії – але серед них не було досвідчених підприємців, економістів, організаторів. Згадаймо ким був Грушевський? Історик, письменник, викладач, публіцист – одним словом, теоретик, мрійник який літає думкою понад хмари. Його колеги по Центральній Раді мало відрізнялись від нього – такі самі теоретики 25-30 років, романтики-максималісти без досвіду роботи у державних структурах, без досвіду командної роботи, які не вміли йти на компроміс, не могли засунути самі знаєте куди власні амбіції і майже не розуміли як працює життя поза стінами парламенту. У 1914 році в Галичині усі існуючі українські партії, усі ці соціалісти, демократи, консерватори припинили чвари і об’єднались щоб захищати українську справу на дипломатичних фронтах – поки українські січові стрільці захищатимуть її на фронтах Першої Світової війни. Політики у Києві у 1918 році виявились на це не здатні. Більш того,

Чого варті лише закиди соціалістів (а вони мали більшість у центральній раді) що армія нам не потрібна, а потрібна лише міліція яка охоронятиме внутрішній порядок?

 

Поки у 1917 році УНР була автономною частиною демократичної Росії – все виходило добре, адже усі російські владні механізми працювали, і депутати могли спокійно бавитись в сесійній залі. Але як тільки в Росії владу захопили більшовики і почався червоний наступ на Київ – УНР швидко зменшилась до розмірів Києва з навколишніми областями – київські юнкера стояли під Крутами, генерал Гандзюк між Жмеринкою та Козятином, а в Києві Грушевський видавав універсали про українську самостійність. У 18-19 столітті в Галичині поляки жартували що Русь-Україна – це лише попи і холопи. Тепер можна було сказати що в Україні були лише інтелігенція та військові – при чому левова частина інтелігенції вміла лише сваритись, а левова частина військових не хоче воювати.

 

Тому коли на німецьких та австрійських багнетах український уряд повернувся до Києва, перед ним постали завдання з якими від ще ніколи не зіштовхувався – як швидко і майже з нуля створити державний механізм. Більш того, як його створити коли по містах та селах бардак та безвладдя, більшовицьке підпілля, а робітники з селянами хочуть усе, одразу та безкоштовно. Тому що Україна – це не лише прапор, герб і гімн, не лише вишиванки і шаровари. Це заводи, залізниці, дороги, поля, банки, гроші, багато грошей які завжди швидко закінчуються, це тисячі сіл, сотні міст та кілька губерній, які треба втримати під своїм прапором і наводити там порядок. А ще це більшовики біля кордонів, які тільки й чекають щоб напасти, і союзники-німці на вулиці яким треба хліб, і то якнайскоріше. Центральна Рада не мала жодного поняття як з усім цим давати собі раду. В принципі, цьому можна навчитись. Наш уряд – і то зміг навчитись і дати собі раду так що долар в нас по 25, а не 225, черги стоять за біометричними паспортами, а не за хлібом, а наші солдати б’ються під Донецьком, а не під Броварами. Але їхні попередники сто років тому не змоги – та й здається що і не хотіли.

 

І ось, в ніч з 24 на 25 квітня 1918 року в Києві сталась цікава подія. З власної квартири в Києві невідомими особами був викрадений мільйонер, голова Київського банку зовнішньої торгівлі, член фінансової комісії Центральної ради Абрам Добрий – людина, через яку проходили усі фінансові операції німецьких військ с Рейхсбанком! Доброго вивезли в Харків та замкнули в готелі, звідки потім звільнили за 100 000 рублів. Вивозили його державним вагоном під державною охороною, і згодом зясувалось що за цим викраденням стояли вищі урядовці Українського уряду. Німецьке командування було обурене цим вкраденням, і генерал Герман фон Ейхгорн видав наказ згідно з яким усі кримінальні злочини на території України вибірково могли підлягати німецькому військово-польовому суду при збереженні паралельної роботи української правової системи. Тобто, можете собі бавитись у судочинство, але окремі серйозні справи які стосуються нас, будемо розбирати ми. Логічне рішення! Але Всеволод Голубович, голова українського уряду, прелюдно висловив обурення цим наказом. Тобто, кинув камінь у город тих від кого багато в чому залежала безпека і спокій України! Така безвідповідальність, не кажучи вже про бандитські замашки, не личили вищим чинам українського уряду! Не дивує що серед українських вищих офіцерів визріли плани державного перевороту – і німці цю ідею підтримали.

 

Отже, 29 квітня в приміщенні Київського цирку, де проходив з’їзд хліборобів, на який зібрались представники від селян усіх українських губерній, заколотники подали пропозицію скинути Центральну Раду і проголосити гетьманом України генерала Павла Петровича Скоропадського, який з цієї нагоди прибув до цирку. Одразу після цього натовп рушив на Софійську площу де Скоропадського урочисто благословив православний архієпископ Никодим. Потім в ніч на 30 квітня прихильники новообраного гетьмана зайняли усі урядові та військові будівлі. Влада помінялась, скидай чоботи.

 

Ким був цей Павло Скоропадський, який очолив Україну у такий скрутний момент, який носив е саме прізвище що і український гетьман 18 століття та ще й прийняв титул гетьмана, який личив скоріше 17 чи 18 століттю ніж 20-му?

Він дійсно походив з козацького старшинського роду Скоропадських, коріння якого сягають початку 17 століття. Скоропадські були пов'язані шлюбними зв’язками з козацькими родами Апостолів, Лизогубів, Полуботків, Розумовських, Тарнавських, Міклашевських, а дружина самого Павла Петровича по материнській лінії походила з роду Кочубеїв.

 

Звісно, наприкінці 19 століття усі ці роди були зросійщені, пишались своєю службою царю і отечеству, і лише деякі з них пам’ятали про своє українське коріння. Сам гетьман згадував:

 

Благодаря моему деду и отцу, семейным традициям, несмотря на свою службу в Петрограде, я постоянно занимался историей Малороссии, всегда страстно любил Украину не только как страну с тучными полями, с прекрасным климатом, по и со славным историческим прошлым, с людьми, вся идеология которых разнится от московской

 

Народився він у Нмеччині, в Вісбадені, на курорті, де на той час мешкала на той час його родина, в першою мовою майбутнього російського офіцера та українського гетьмана була німецька. Дитинство пройшло у родовому маєтку Тростянець на Чернігівщині. У своїх досить цікавих спогадах гетьман згадував:

 

Моя вся семья была глубоко предана российским царям, но во всем подчеркивалось как-то, что мы не великороссы, а малороссияне, как тогда говорилось, знатного происхождения. В доме всюду висели старые портреты гетманов, было несколько изображений старинных «Мамая». Украинские песни постоянно пелись в доме. Очень уважались бандуристы, причем дед их всегда щедро награждал. В доме получалась «Киевская Старина», читались и обсуждались книги Костомарова и других украинских писателей. Висел между гетманами портрет Мазепы, столь ненавистный всякому русскому, в доме ему не преклонялись, а молчаливо относились с симпатиями, причем только возмущались, что до сих пор в соборах Великим постом Мазепу предавали анафеме, и смеялись над нелогичностью, что в Киеве одновременно в Софийском соборе Мазепу предают анафеме, а в Михайловском монастыре за него, как за создателя храма, возносят молитвы об упокоении его души. Строго держались старых украинских обычаев не только в домашнем обиходе, но старались придерживаться и в религиозных обрядах, там, где старые украинские разнились с новыми русскими.

 

Потім була Стародубська гімназія, потім військова кар’єра – Пажеський корпус, кавалергардський полк, чин ад’ютанта та поручника. Під час російсько-японської війни Скоропадський подає прохання відправити його на фронт, служить осавулом забайкальського козачого війська, його переводять у штаб, але він проситься на передову. За заслуги у боях цар нагороджує його орденом святої Анни та георгіївською зброєю, а згодом призначаж своїм флігель-ад’ютантом. Це сприяло кар’єрі – Першу світову війну Скоропалський зустрічає генерал-майором. У перші дні війни кінний полк під командування Скоропадського відзначається у бою під Краупішкеном – за що майбутній гетьман отримує георгіївський хрест з формулюванням: «керуючи в бою центром бойового порядку, попри лютий артилерійський і гарматний вогонь противника, захопив частину позиції противника і утримав її, не допустивши навіть німцям відійти без величезних втрат, завдяки чому вельми сприяв кінцевому успіхові».

 

Невдовзі Скоропадському дають гвардійську кавалерійську дивізію, а потім, після нових заслуг, - звання генерал-лейтенанта і цілий 34 армійський корпус, розташований на теренах України. Там його і застала революція з усім безладдям та більшовицькою агітацією. Корпус Скоропадського провів українізацію, що допомогло у значній мірі уникнути більшовицького впливу та зберегти хоча б рештки дисципліни. Павло Петрович згадував:

 

наибольших противников большевизма я встречал среди украинцев; они соглашались на самые рискованные предприятия, лишь бы не дать большевикам усилиться, и часто это делали с большой опасностью для жизни

 

Коли владу в Петрограді захопили більшовики, генерал з рештками свого корпусу рушив на Київ де йому наказали прикривати місто з Півдня. Під його командуванням українські солдати роззброювали та відправляли до Росії загони більшовиків. Згодом він передав командування своєму товаришеві та підлеглому Якову Гандзюку, якого пізніше розстріляли більшовики. Коли Петлюра, київські Січові Сьрільці та юнаки під Крутоами обороняли Київ, Скоропадський їздив по сусідніх містах, намагаючись зорганізувати добровольців для боротьби з більшовиками – і нічого не зміг зробити. Врешті-решт, він опинився на зайнятій більшовиками території, потім пробрався в Київ, де переховувався поки до міста не увійшли українські війська, а за ними німці

 

Про долю зайнятого більшовиками Києва Скоропадський писав:

 

В это время в одном Киеве было перебито около трех тысяч офицеров. Многих мучали. Это был сплошной ад. Несмотря на мое желание точно знать, уже при гетманстве, цифру расстрелянных офицеров и мирных жителей, я не мог установить ее. Во всяком случае, нужно считать тысячами. Особенно мною погибло офицеров приезжих или либеральствующих и полагавших, что с большевиками можно говорить, как с людьми.

 

І ось, в Київ входять німецькі війська, численні, вишколені, добре озброєні, разом з ними йдуть українські частини, і на їхніх багнетах до Києва вертається український уряд. Уряд цей не може і таке враження що і не намагається дати собі раду, і Скоропадський стає на чолі заколотників щоб самому очолити українську державу, стати гетьманом України, першим за півтораста років з часів Розумовського хто носив таке звання і, напевно, останнім – якщо, звісно, нам через якісь кількадесят років не захочеться трохи побавитись цяцьками 17 століття.

 

Павло Петрович Скоропадський був зовсім неподібним на інших українських діячів того часу – і не лише тому що був людиною російської культури, не лише тому що на відміну від Петлюри чи Грушевського не переймався українськими справами до жовтня 1917 року. Перш за все, це був досвідчений бойовий генерал з досвідом двох великих війн, більш того, один з небагатьох воєначальників який у революційному 1917 році зміг зберегти хоча б частину свого корпусу від анархії та більшовизму. Все це свідчить про неабиякі організаційні здібності Скоропадського та певний тактичний хист.

 

Дійсно, як керівник та організатор за час свого правління Україною, за ті півроку з гаком, він зміг чимало зробити. Він налагодив економіку, встановив більш-менш стабільну валюту, прийняв бюджет, створив податкову систему, відкрив Державний і Земельний банки, відновив діяльність залізниць, відновив приватну власність, підтримував вільне підприємство, сприяв заснування акціонерних компаній. Звісно, все це робив не сам Скоропадський, а його міністри – серед яких були нащадки старовинних козацьких родів, такі як Лізогуб, Міклашевский, Дорошенко. Міністром юстиції в гетьмана був син Павла Чубинського, автора слів українського гімну. Одна з причин успішності політики гетьмана була в тому що його поважали і в російських дворянських колах, і серед українських національних діячів. При чому, до своїх підлеглих Скоропадський ставився досить прагматично – він міг не погоджуватись з їхніми політичними поглядами, але вимагав чесності та порядності у роботі.

 

Справа в тому що Павло Петрович, російський генерал з українського роду, не був ідейним українцем – він любив свою країну, Україну, її історію та культуру, але українська самостійність чи статус української мови ніколи не були для нього принциповими питаннями. Він міг взяти до своєї команди і ідейного українця, і росіянина – аби вони сумлінно виконували свою роботу, аби міністр транспорту налагоджував роботу залізниць, міністр фінансів дбав про збагачення країни, а поліція (вона тоді називалась Державна Варта) карала злочинців. Організатор та керівник з гетьмана вийшов такий як треба. Все ж таки, генеральський досвід нікуди не дінеш!

 

Водночас, прагматик-технократ Скоропадський чимало спричинився і до розвитку української культури Він відкрив Український театр, допомагав засновувати школи кобзарів, українські загальноосвітні школи та гімназії, його стараннями Український народний університет в Києві отримав серйозну структуру і державний статус, а за його зразком був відкритий подібний університет у Камянці Подільському, кілька інститутів в Києві та Одесі. Ще гетьман заснував Академію Наук України на чолі з славнозвісним професором Вернадським. Ще за його часів почалась робота по заснування Національного Музею, за зразком того що відкрив у Львові митрополит Андрей Шептицький. Зараз це художній музей, той що на Грушевського.

 

Гетьман згадував що до нього приходили викладачі з університету святого Володимира, тоді наскрізь російського, і казали що і їм тепер добре було б українізуватись бо раніше українізація була поверхневою, а тепер вона сягнула глибше. Загалом, Скоропадський був прихильником м’якої українізації – тобто, всілякої підтримки української культури без заперечення російської.

 

Але усі ці успіхи не могли перекреслити одного факту – влада гетьмана, як і спокій Української держави загалом, спирались в ті місяці на німецьку та австро-угорську армії. А армії ці вимагали хліба, а селяни не дуже хотіли цим хлібом ділитись – особливо коли німці з австрійцями хотіли забагато. Це призводило до народних повстань, чим швидко скористались різні політичні партії, переважно соціалістичного спрямування. А головне – Перша Світова війна добігала кінця, і обставини складались далеко не на користь німців з австрійцями. А російські більшовики, з якими гетьман встиг підписати мирну угоду, ставились до усіх домовленостей приблизно так як в наші дні їхні кремлівські нащадки.

 

Відгуки

Священик, композитор, підприємець, мученик - все це про о. Остапа Ніжанківського

В роки Перших Визвольних Змагань, зокрема, під час польсько-української війни, коли вирішувались доля народу і країни, активну участь у побудові української держави відігравали священики української греко-католицької церкви 

Одним з таких соціально активних священиків став отець Остап Ніжанківський – сумлінний душпастир, талановитий композитор, кмітливий кооператор, щирий патріот, якому судилося стати мучеником за українську справу. Про нього в цій програмі

Стрілецька легенда і червоно-чорний прапор

Перші визвольні змагання дали нам не лише вражаючий приклад героїчної боротьби за українську державність, а ще й чимало цікавих пісень, оповідань, картин – одним словом, величезний пласт культури, частина якого давно вже відома нам, а частину ми лише починаємо відкривати. Однією з таких маловідомих сторінок стрілецької творчості є пригоди Івана Цяпки-Скоропада

Фільм «Сторожова застава» – знакова подія не лише для українського кіно, але й для жанру загалом.

Перше українське фентезі. Перше українське по-справжньому масове кіно. Перше українське кіно для сімейного перегляду. Все це не раз і не два було сказано в інтернеті про фільм «Сторожова застава», який розповідає про пригоди сучасного хлопця який потрапляє в часи Київської Русі, до трьох богатирів. Відгуки про цей фільм не дуже різняться між собою, в цій програмі один із них 

"Найбільше греко-католики натерпілися у 19 столітті" - історик

Віктор Заславський розповів нам про причини, труднощі і вплив Берестейської унії, яка була підписана 18 жовтня 1596 року...

"Булгаковський роман – одна з тих книг, яку варто читати і перечитувати. І тому що він – не стільки про війну та 18 рік, скільки про рідний дім, про те, як важливо цінити друзів та родину", - Віктор Заславський

Гетьман Скоропадський і Петлюра, втеча німців і зайняття Києва петлюрівцями – ці події назавжди залишаться в серцях кількох поколінь українців, росіян – одним словом, усіх хто читав роман Михайла Афанасійовича Булгакова «Біла Гвардія», надзвичайно теплий, проникливий роман, сповнений любові до життя, до затишку – і до прекрасного Києва.