Слухати Радіо

Зараз в ефірі

10:00

Св.Літургія з Прокатедри св. Олександра (Київ)

В ефірі

Катехиза

12:00

Ангел Господній

12:20

Катехиза продовження

13:00

Літургія Східний обряд

14:20

Концерт привітань та гарного настрою

15:00

Коронка до Божого Милосердя

15:10

Молитовна лінія

15:40

Дитяча катехиза

16:00

Катехиза з с. Діогеною Терешкович

16:45

Дитяча молитва

17:00

Голос народу, голос Божий

17:30

Теотокос

17:45

Літургія годин (Бревіарій)

18:00

Св.Літургія з костелу св. Станіслава єпископа та мученика (Городок)

19:00

Молитовна лінія

20:00

Заклик до Бердичівської Богородиці (Наживо)

20:30

Недільні читання

21:00

Резонанс

22:00

Непісні розмови

Хлопомани - нове покоління українських патріотів, серед яких було багато римо-католиків

Поділитись з друзями
Віктор Заславський продовжує свій цикл програм "Відкриваючи таємниці християнства" і це чергова програма на основі уривку з книги "Римо-католики в українській історії", написаної для Радіо Марія.

У другій половині ХІХ ст. головними місяцями, де збирались київські римо-католики, залишалися костел святого Олександра та Київський університет. І так само, як і раніше, в університетських класах та коридорах, як і на київських вулицях, українські римо-католики, нащадки польських чи ополяченних українських дворян, відкривали для себе той факт, що живуть вони на українській землі та більшою чи меншою мірою становлять частину українського народу.

Хтось продовжував мріяти про відродження Речі Посполитої в дусі романтиків початку століття – як багатонаціональної федерації з демократичним устроєм та без панщини. Такі польські патріоти 1857 року заснували в університеті ціле таємне товариство – «Тройницький союз», названий так на честь трьох провінцій, відділених від Польщі: Волині. Поділля та України. Тобто члени таємного товариства говорили від імені цих «земель забраних». Нарцис Янковський, Стефан Бобровський, Леон Гловацький, Володимир Милович, Володимир Антонович – вони готували нове польське повстання, мріючи відновити Польщу в кордонах 1772 року.

А хтось відкриває для себе Україну і починає асоціювати себе виключно з нею. Це було ХІХ ст., коли конфесійна приналежність не визначала такою мірою самоідентифікацію та культурне життя. Римо-католик (так само як православний чи лютеранин) міг читати українські книжки (чи арабські, чи єврейські) та захоплюватись українськими (чи арабськими, чи єврейськими) традиціями. Такі захоплення були тим більш можливі, що в університеті студенти відривалися від батьківської опіки, а також опинялись у великому місті, де ніхто за ними не слідкував. А ще, доброхіть чи ні, стикалися з різними культурами. Тож не дивує, що коли з університетських студентів, учителів, літераторів, викладачів у Києві утворилася громада шанувальників України, до неї почали приставати й римо-католики, які розуміли, що живуть вони на українській землі, мають українські корені, а тому мають служити не химерній імперії минулого, а своєму народові та його нинішнім потребам.

Таким був Володимир Антонович, дворянин-католик, один із «Тройницького союзу». 1861 року він змінює переконання, пристає до «хлопоманів» і стає одним із засновників українофільської «Київської громади». Для студента-історика з польського патріота стати патріотом-українцем означало змінити погляд і на історію (включно з подіями доби Козаччини), і на ставлення до своєї землі. Поляки традиційно вважали Україну уламком Речі Посполитої, українців – такими самими поляками, тільки трохи спотвореними, а Хмельниччину – виключно злом, яке знищило «старий добрий» устрій. Типовий постімперський синдром, чимсь подібний до пострадянських реалій початку ХХІ ст. Ставши українофілом, Антонович сприйняв інший погляд на Україну та її історію – також і більшість антикатолицьких та антипольських стереотипів. Зокрема, визнав, що стара Польща не була тим «втраченим раєм», яким вона бачилася полякам; що шляхта гнобила селян, Католицька Церква пригнічувала Православну, і що відродження Речі Посполитої не принесе Україні нічого доброго. Отже, колишні однодумці почали звинувачувати Антоновича у зраді, називали перевертнем. У відповідь він написав статтю під назвою «Моя сповідь», заявляючи:

 

«…я побачив, що поляки-шляхтичи, які живуть у Південно-руському краї, мають перед судом сумління лише два вихідні пункти: або полюбити народ, серед якого вони живуть, проникнутисяйого інтересами, повернутися до народности, яку колись покинули їхні предки, або ж переселитися у землю польську, заселену польським народом. Звісно, я наважився на перше, оскільки як би не був зіпсутий шляхетським вихованням, звичками та мріями,  мені ленше було з ними розстатися ніж з народом серед якоо я виріс, який знав і чию болючу долю бачив. Сподіваюся що працею та любов’ю заслужу колись що українці визнають мене сином свого народу. … Я перевертень, і я пишаюся цим, так точно, як би я пишався би у Америці тим що з плантатора став аболіціоністом».

 

Свої «українофільські» переконання Антонович виклав в іншій статті, і зробив це доволі академічно. Тобто розлого й сухо, зате влучно і коректно. Українофіли це ті хто:

 

«…настількизнайоміз своєю батьківщиною що встигли констатувати відмінні риси її народонаселення;

… настількилюбят свою батьківщину і бажають її розвитку та достатку що вважають гріхом замовчуваьт про її особливості і тих потребах які з цих особливостей витікають;

… готові відстоювати свої переконання не зважаючи на упередження проти своїх думок та наслідків цих упереджень …

…Переконання українофілів… постають у наступному:

НародонаселенняПівденноруського краю становить ясно виділену етнографічну одиницю, , і про тотожність її з народонаселенням великоросійським, білоруським, сибірським, поволзьким, новгородським тощо можна або на підставі грубої етнографічної помилки за повного незнання краю, або у силу апріорної, нав’язаної думки …»

 

Цей студент почав ходити в етнографічні експедиції – разом з іншими «хлопоманами», у селянському одязі. Так під час вакацій вони обійшли майже цілу Україну: Волинь, Поділля, Київщину, Холмщину, значну частину Катеринославщини та Херсонщини. Хлопомани збирали народні пісні й передання, вивчали обряди, знаходили історичні цінності – а заодно роздавали селянам «Граматику» Куліша, заохочували народ учитися читати й писати. Антонович вважав, що освіта допоможе покращити становище народу без кривавих революцій на зразок Колііївщини і мріяв, «що новий Гонта був озброєний не ножем, а пером та словом». Потім він працював у «Тимчасовій комісії для розбору древніх актів», яка знаходила, досліджувала та видавала різноманітні старовинні документи у збірці «Архів Південно-Західної Русі» (де він був редактором). Так стараннями колишнього поляка було видано понад дві тисячі документів, та й сам він написав близько 300 наукових праць. Водночас він викладав в університеті. Оскільки захоплення українською історією було небезпечним у тодішній Російській імперії, наш українофіл робив усе дуже обережно. Під власним ім’ям він друкував нейтрально-наукові праці, а під псевдонімом – праці більш популярного та публіцистичного характеру. Українознавство викладав приватно, не афішуючи. Так само не афішував він стипендії, які з власної кишені платив багатьом українським гімназистам. Володимир Антонович не лише сам був видатним істориком: він став «хрещеним батьком» для багатьох пізніших дослідників.

До портрету Володимира Антоновича годиться додати ще один важливий штрих: наскільки відомо, розірвавши відносини з поляками, він порвав і з католицизмом, перестав ходити до костелу й зі своєю другою дружиною брав православний шлюб. Причина такої зміни конфесії проста: бути католиком для людини його кола багато в чому значило бути поляком. Проте випадок Антоновича – радше витянок. Його колега з «ходіння в народ» ТадеушТомашЗбігнєв Рильський теж був римо-католиком, вийшов із польського студентського земляцтва, але конфесії офіційно не міняв.

Загалом, предки Тадея Рильського було греко-католиками. У родині навіть зберігали передання, що під час Уманської різанини гайдамаки хотіли стратити групу студентів знаменитої василіанської школи. 14‑річного юнака Ромуальда Рильського разом із групою учнів уже збиралися вбивати, і, готуючись до смерті вони заспівали псалом «Пречистая Діво, мати Руського краю». Повстанців засмутила ця пісня, і юнакам дарували життя. Потім, коли Греко-Католицька Церква була заборонена, нащадки Ромуальда Рильського перейшли у латинський обряд – хоча були звістки, що батьки Тадея Рильського хрестили сина в греко-католицького священника, якого влада не встигла насильно перевести у православ’я.

Потім був Київський університет, дружба з Антоновичем і Павлом Чубинським, участь у похороні Шевченка (поліція записала у звіті про Рильського як про «католика, який ніс труну Шевченка»). Рильський із братом Йосифом (Юзефом-Марціалом) ходили в народ, роздавали поезії Шевченка, записували народні пісні. До них приходили з обшуками, за ними стежила поліція; справа ледь не дійшла до заслання в Казань. Йосифу Рильському заборонили виїхати на води для лікування, що стало причиною його передчасної смерті. Тадей після закінчення університету майже одразу перебрався до свого маєтку (батько не зволікаючи виділив синові його долю спадщини), де й провів решту життя. Він продовжував писати, ходити в народ, робити дослідження (які друкувались у Львові та Києві) й просто допомагати людям. Рильський добре знав закони – тож до нього селяни зверталися, коли треба було оформити документ, порадитись у царині права, дешево купити землю чи закріпити за собою орендовані землі. Рильский усім допомагав, інколи й сам був мировим суддею. У своєму палаці він виділив кілька кімнат під церковно-парафіяльну школу, потім звів для неї окреме приміщення – з бібліотекою, кабінетами фізики та хімії, оплачував учителя і сам викладав.

Після смерті першої дружини (вона доводилася Тадеєві кузиною, дітей вони не мали), Рильський одружився вдруге – з місцевою селянкою Меланією. Шлюб вони брали в місцевій церкві: завзятий етнограф, Тадей волів відіграти весілля за всіма народними традиціями. Цікаво й те, що третього сина Рильськй назвав Максимом – на чест Залізняка, провідника Коліївщини, під час якої ледь не загинув його предок.

Ходили навіть байки, що за православний шлюб його відлучили від Церкви – або за те, що пан Тадей зруйнував напіврозвалену каплицю у себе в маєтку, аргументуючи це тим, що він єдиний католик у селі й заради його одного немає сенсу утримувати ксьондза та будувати каплицю. Тяжко сказати, чи мали ці чутки про відлучення якесь реальне підґрунтя. Дивлячись по тому, що у творчості Максима Тадейовича час від часу зустрічаються уривки з католицьких молитов, батько таки водив його до костелу, а значить – віри не зрікся. Проте це (як і всі спекуляції щодо конфесійної самоідентифікації Рильського) лише припущення.

Напевно можна сказати одне. У своїх етнографічних дослідженнях Рильський не раз зазначає, що серед українських селян конфесійна приналежність не служить приводом для конфліктів. Буває так, що католик переходить на православ’я, коли до найближчого костелу занадто далеко їдити, – й одновірці його не засуджують. Так само не викликають нарікань мішані шлюби. А в народі вважають, що католики «вірять у їдного Бога і в Ісуса Христа, тілько в їх інакше правиться». Католицький священник читає у церкві те саме Євангеліє, що і православний, «тільки не з того кінця». Можливо, католик Рильський комфортно почувався у сільській православній церкві виключно тому, що розумів давню істину: «наші церковні перегородки до неба не доходять».

Траплялися серед хлопоманів-католиків і такі, хто взагалі не бачив жодних протиріч між своїм українським патріотизмом та приналежністю до католицизму. Таким був, наприклад, Борис Познанський (1841–1906), виходець із дрібної шляхти, римо-католик, вихований у польській культурі, який став «українофілом» у студентські роки. Завершивши освіту, він став народним учителем: так можна було і народу просвітництво нести, й мову з традиціями вивчати. Вчителював Познанський на Київщині, потім у Катеринославі (сучасний Дніпро). Там його за українофільські погляди заарештували та заслали в Острогозьк, а згодом – на Північній Кавказ, де Познанський і провів решту життя. За життя він устиг видати чимало статей, художні оповідання з української історії та сучасності.

Таким був і Володимир Бернатович, виходець з ополяченої вірменської родини, який під час навчань у Київському університеті брав участь у проводах тіла Шевченка з Києва до Канева. Невдовзі після цього він поїхав до Праги і по дорозі зупинявся у Львові, де розповідав місцевій молоді про похорон Кобзаря. Ймовірно, він лишив у місті Лева списки заборонених цензурою поезій Шевченка. Незабаром у Львові в газеті «Слово» були надруковані спогади Бернатовича «Похорон Тараса Шевченка». Згодом Бернатович перебрався до Одеси, де у 25-річному віці несподівано помер 1865 року.

Загалом, історія похорону Шевченка (і в Петербурзі, й над Дніпром) проявила два виміри польсько-українських відносин (а отже, і ставлення римо-католиків на українських теренах до землі, на якій живуть). З одного боку, в Петербурзі на похоронах Кобзаря поляки співали «Мазурку Домбровського», яка вже тоді була для них національним гімном. Так само на прощанні з великим поетом у Києві та на перепохованні в Каневі було чимало католиків. Серед тих, хто виголошував промови на панихиді, одного заарештувала поліція, – і це був католик. З іншого боку, в Каневі серйозні перепони урочистостям чинив поляк Монастирський. Та й потім поміщики-поляки писали доноси на тих, хто доглядав за могилою поета. Серед поляків ходили чутки, нібито в могилі заховано «освячені ножі», невдовзі селяни їх дістануть і почнеться нова Колїївщина.

Хтось дивився у минуле, хтось – у майбутнє; хтось шукав примирення, хтось – реваншу. Міжнаціональні відносини ніколи не бувають простими, і релігійні, конфесійні моменти не можуть не бути задіяні у цих відносинах. Тадея Рильського поліція назвала у звіті «католиком, який ніс труну Шевченка». Напевно, Рильський тоді взагалі не думав про свою конфесійну приналежність, але його знали як католика – і це надавало його діям певного забарвлення в очах поліції, та й не лише поліції. А загалом, для когось бути католиком означало бути поляком, для когось це був протест проти царської політики, а хтось просто молився Богові у храмі, до якого ходили батьки.

Важливо: серед тих, хто формував у ті часи українську літературу, історіографію, етнографію – загалом, українську ідею, – були також і римо-католики. Навіть більше, ці римо-католики були вже не так людьми подвійної ідентифікації (як Падура чи Грабовський), а переконаними українцями. Не обійшлася без римо-католиків й історія головної української пісні – майбутнього державного гімну.

 

Відгуки

"Друга світова війна має багато сторінок, котрі заслуговують на висвітлення у кінематографі", - Віктор Заславський

"Друга світова війна має багато сторінок, котрі заслуговують на висвітлення у кінематографі", - Віктор Заславський

У День захисника України спілкувалися з істориком Віктором Заславським про військовий кінематограф. "Грейхаунд", "З міркувань совісті", "Підводний човен", "Таємне життя" та багато інших чудових фільмів, у яких ви зможете пережити військові події з героями кіно.
Завітайте до славетного історичного Бердичева і подивіться на виставку, яку відкрили у монастирі Босих кармелітів

Завітайте до славетного історичного Бердичева і подивіться на виставку, яку відкрили у монастирі Босих кармелітів

Наш автор Віктор Заславський та с. Камілла, яка опікується музеєм Джозефа Конрада при бердичівському монастирі Босих кармелітів, відкрили у монастирі виставку, присвячену Падурі. Тут можна побачити його книги, почитати його поезії. Родзинка експозиції – сцена бою між польськими повстанцями та російською кіннотою у 1831 році у Бердичеві. Падура пов'язаний з Бердичевом – його маєток був у Махнівці, у Бердичеві він часто бував, а отже відкриття виставки є цілком доречним. То ж, завітайте до славетного історичного Бердичева і подивіться цю виставку – а також багато усього іншого, що є у цьому надзвичайному місті.
Історик Віктор Заславський про князя Костянтина Острозького.

Історик Віктор Заславський про князя Костянтина Острозького.

Історик Віктор Заславський продовжуючи свій цикл "Відкриваючи таємниці християнства" зупитнив свій історичний погляд над постаттю князя Костянтина Острозького.
Розкол між Церквами

Розкол між Церквами

Віктор Заславський продовжує свій цикл програм "Відкриваючи таємниці християнства" і це чергова програма на основі уривку з книги "Римо-католики в українській історії", написаної для Радіо Марія.
Схід і Захід: від Імперії до Церкви.

Схід і Захід: від Імперії до Церкви.

Віктор Заславський продовжує свій цикл програм "Відкриваючи таємниці християнства" і це чергова програма на основі уривку з книги "Римо-католики в українській історії", написаної для Радіо Марія.