"Християнська церква почала свій шлях, як юдейська секта", - історик Віктор Заславський

Християнська церква почала свій шлях, як юдейська секта. Усі перші апостоли були євреями і розповсюджувалася нова віра по єврейських каналах – через синагоги, де проповідували ті самі Павло з Варнавою. І гоніння перші теж виходили від юдеїв. Христа розіп’яли за вимогою первосвящеників та Синедріону, апостолів переслідували або Ірод, юдейський цар, або ті ж самі священики і члени Синедріону. Римську адміністрацію релігійні справи не цікавили від слова «зовсім». Прокураторові та військовим треба було лише слідкувати за порядком та збором податків. У Євангелії Пілат до останнього намагається врятувати Христа (у Якому не бачив жодної загрози для Риму), а у книзі Діянь римські правителі міст де ходив святий Павло або не звертали увагу на проповідників або рятували ї від юдеїв. Або якщо і арештовували то швидко випускали. У Филиппах Павла схопили, коли він вигнав біса з ворожки і тим зіпсував бізнес її панам, а ті пани поскаржилися владі нібито Павло підбурює людей до бунту. Але наступного ранку відпустили та перепросили. У Салоніках місцева влада взагалі не стала затримувати проповідників. У Коринфі коли юдеї прийшли до проконсула Галліона щоб той схопив Павла, той їм відповів: «якби сталася кривда яка, або злий учинок, то я б справедливо вас вислухав. Та коли спір іде про слово та ймення й Закон ваш, то самі доглядайте, я суддею цього бути не хочу». У Ефесі коли місцеві продавці сувенірів налякалися що Павло зіпсує їм туристичні потоки до храму Артеміди, міський писар заспокоїв натовп: «ви ж привели цих людей, що ані святокрадці, ані вашої богині не зневажили. Якщо маєте справу на кого, то суди є на ринку й проконсули, один одного хай позивають». У Єрусалимі Павла хотіли вбити знов-таки юдеї, і римські керівники фактично врятували його, посадивши у в’язницю. А потім Павла як римського громадянина повезли до Риму бо він вимагав суду імператора. Це те що нам відомо з книги Діянь святих апостолів. .

Отже, влада не чіпляла християн бо вважала їх частиною єврейської спільноти. Загалом, римська імперія була досить демократичною і толерантною, як би зараз сказали, державою. Вона простягалася від Британії до Кавказу та об’єднувала під владою цісаря десятки народів – і кожен з них мав своїх богів та свої звичаї. Богів своїх римляни нікому не нав’язували – навіть навпаки, намагалися проводити паралелі між своїми богами та сусідніми. Грецького Зевса чи германського Тора вони об’єднували з своїм Юпітером.Звісно, були такі релігіїякі ніяк не підлаштовувалися під римський пантеон. Наприклад, юдаїзм. Але юдаїзм був релігією євреїв, і масово навертати язичників євреї не збиралися. Випадки прозелітизму, коли на юдаїзм навертався грек чи римлянин, були поодинокими, і на них увагу не звертали. Богом більше, богом менше – яка різниця, аби громадяни шанували закони і платили податки. У книзі Діянь добре видно що римських можновладців справи релігійні не цікавили, а цікавив спокій – і власний, і державний.

Перший випадок коли християни зазнали гонінь з боку держави трапився за часів правління імператора Клавдія коли він вигнав юдеїв з Риму, а разом з ними – і багато християн (нагадаймо що перше покоління християн - це були переважно євреї). Про це вигнання свідчить книга Діянь – коли до Павла пристають Акила та Присцилла – «бо Клавдій звелів усім юдеям, щоб покинули Рим». Так само римський історик Гай Светоній Транквілл згадує що Клавдій «юдеїв, постійно підбурюваних Хрестом вигнав з Риму». Мабуть, у Римі юдеї намагалися переслідувати християн (та саме як і у Єрусалимі, Коринфі та інших містах), і імператор вигнав з Риму усіх скопом. Логіка така сама – або живіть у мирі, або забирайтеся усі. Ну просто як шкільний вчитель який бачить бійку у коридорі та веде до директора усіх її учасників. І знов-таки, до християн ставилися як до частини єврейської спільноти.

Так чи інакше, до християн тоді ставилися як до частини єврейства. Аж ось, стараннями апостола Павла Церква виходить за рамки єврейства. До Христа приходять греки та римляни без жодного єврейського підґрунтя. Таких стає все більше й більше – і ось, в очах римлян християни постають як щось нове і незрозуміле. Це не була віра якогось далекого народу – на зібрання християн ходили місцеві римляни. Це не була якась нова філософська течія – у філософію бавилися інтелектуали, а серед християн були різні люди. А ще – християни збиралися по неділях для молитви, проповіді та причастя. Збиралися переважно вночі – бо серед християн були різні люди, у тому числі і біднота, і раби – які просто не мали часу вдень. І головне – християни не приносили жертв богам! А це повністю викреслювало їх з розряду пристойних громадян. У Римі релігія була справою офіційною. Прості люди вірили що якщо не принести жертви – то боги можуть розгніватися. Інтелектуали всерйоз до богів не ставилися але вважали їхній культ важливою складовою традиції – духовними скріпами якщо говорити сучасною мовою. Євреї жертв не приносили – але їх терпіли як представників іншого народу. А ось християни такого «імунітету» не мали.

Ще один важливий момент: з часів Октавіана Августа, першого офіційного римського імператора, усі імператори, починаючи від Юлія Цезаря, вважалися богами. Навіть античні історики, описуючи розпусні нрави того самого Цезаря все одно вважали його божественним. А богові треба було приносити жертви. Жертви були символічні – вилити вина на невеличкий вівтар. Для римлян це була проста формальність, а для християн – справа принципова. І це знов-таки робило християн в очах римлян незрозумілими, темними фанатиками.

Вони стали релігійною меншиною – недостатньо великою що з ними рахувалися, але достатньо помітною щоб на них звернули увагу і достатньо екзотичною в очах римлян щоб виглядати підозріло. А що буває з підозрілими меншинами – то усі ми знаємо з історії. Євреї у Іспанії, Німеччині чи Росії, вірмени у Османській імперії, татари у окупованому росіянами Криму. У США такими у різні часи були ірландці, італійці, пуерторіканці…Тобто, про такі меншини завжди складають різноманітні побрехеньки, і коли щось стається – саме такі меншини роблять винними.

Звісно, ще є уряд – який теж буває винним в усіх бідах. І тоді урядові буває вигідно перекласти провину на плечі отакої меншості. Так російські царі надихали погромників бити євреїв. Ну, і у давньому Римі теж таким ся займали.

Коли у 64 році від Різдва Христового у Римі трапилася пожежа, серед римлян пішли чутки нібито місто підпалив власноруч імператор Нерон. Нерон був персонаж доволі екзотичний – співав на сцені, кутив, відкрито страчував небажаних громадян – або просто відправляв їм лист – «імператор бажає щоб ти помер». У Римі його м’яко кажучи не дуже любили. А ще не любили християн. І ось що пише знаменитий римський історик Публій Корнелій Тацит:

«І ось, Нерон щоб побороти чутки, вишукав винуватців та піддав найвитонченішим тортурам тих хто своїми мерзотами накликав на себе загальну ненависть і кого натовп називав християнами. Христа, від чийого імені походить ця назва, стратив за часів Тиберія прокуратор Понтій Пілат, подавлені на деякий час ці забобони почали знову прориватися назовні, не лише в юдеї, а й у Римі куди звідусіль стікається усе найогидніше й постигне і де воно знаходить прихильників. Отже, спочатку були схоплені ті хто відкрити визнавав себе послідовниками тієї секти, а потім за їхніми вказівками – величезна кількість інших. Щоправда, їх викривали не у підпалі, а у ненависті до усього роду людського. Їхнє вбивство супроводжувалося знущанням – бо їх одягали у шкіри диких звірів щоб їх розтерзали насмерть пси, їх розпинали на хрестах чи підпалювали з приходом ночі заради освітлення вулиць».

Тацит вважається одним з найвеличніших істориків усіх часів. А ще – якщо не взірцем чеснот то принаймні високоморальною людиною. Його твори – не лише професійний опис подій минулого, не лише опис Риму та сусідніх народів, а ще й роздуми про мораль. Він засуджує римлян за розпусту та розбещеність, оспівує мужність та скромність германців, захоплюється часами ранньої римської республіки, добою справедливих правителів та мужніх воїнів. Отже, голос Тацита – це не просто голос давнього римлянина, а голос одного з найкращих давніх римлян, одного з найкращих представників тодішнього світу. І ось, говорячи про християн, цей муж сповнений чеснотвважає християнство небезпечним забобоном який справедливо накликав на себе ненависть народу – того самого римського народу який Тацит зневажав за його дурість та розбещеність! Зневажав – але розділяв його упередження. Засуджував кривавого тирана Нерона, чесно переповідав його жорстокості щодо християн – але сам факт переслідування за віру його не надто дратував. Демократичний, толерантний, правовий та відносно гуманний античний світ нормально ставився до людських жертвоприношень та гладіаторських боїв – але не міг толерувати християн.

Гоніння влаштовані Нероном були кривавими але нетривалими. До того ж, вони обмежилися Римом. Нерон не ставив собі за мету знищити нові віру – йому лише було потрібно перекинути на когось провину за римську пожежу. Звісно, неронові страти стали найбільш знаменитими – саме тоді християни вперше зрозуміли якою може бути ціна їхньої віри, саме тоді загинули святі Петро і Павло (і так, у Римі діяв закон – Павла як римського громадянина стратили почесною стратою, мечем). І це виглядало символічно – Нерон, цар-блазень, гуляє парком де замість ліхтарів горять християни. І чудовим штрихом до картини стало повалення та самогубство Нерона яке трапилося через кілька років після пожежі. Недарма саме про Неронові гоніння і Сєнкєвіч написав свій знаменитий роман «Куди йдеш», і Шевченко – свою поему «Неофіти», про перших християн.

Реве арена. На арені

Лідійський золотий пісок

Покрився пурпуром червоним,

В болото крові замісивсь.

Арена звірем заревла.

А син твій гордо на арену,

Псалом співаючи, ступив.

І п’яний кесар, мов скажений,

Зареготавсь. І леопард

Із льоху вискочив на сцену,

Ступив, зирнув... І полилась

Святая кров по Колізеї

Нічого що Колізей заклали вже після смерті Нерона і що робити з страти християн цирковий атракціон почали дещо пізніше. Це вже другорядні художні деталі – як кілти в шотландців у «Хороброму серці», широкі шаровари у фільмах про козаків чи голі спартанці у шкіряних плавках.

Але ось що важливо. Неронові гоніння обмежувалися Римом і тривали недовго. Наступні відомі нам переслідування проти християн починаються лише через 20 років, у правління імператора Доміціана – ще одного тирана який тримався на репресіях. Саме у часи Доміціана був засланий на острів Патмос святий Іоанн Богослов. Однак це були поодинокі випадки: хтось доніс – і влада мала якось зреагувати. Наступні відомі переслідування почалися у 111 році у провінції Віфінія, зараз це Туреччина. Імператором тоді був знаменитий Марк Ульпій Траян, переможець над даками, будівничий, благодійник, меценат. Правителю Віфінії, Плінію Молодшому, він про християн писав так:

«ти чинив вірно, розслідуючи справи тих на кого доносили як на християн. Не можна у таких випадках встановити раз і назавжди затверджену формулу. Шукати їх не треба. Якщо ж на них донесуть і вдасться їх викрити – тоді треба карати – але враховуючи що каяття знімає провину, якщо людина поклониться нашим богам. Анонімні доноси не мають прийматися у наші часи які б не були у них звинувачення». 

Пліній Молодший, до речі, теж увійшов у історію як мудрий та справедливий правитель, автор багатьох цінних книг. Отже, у цій розмові двоє освічених, мудрих, толерантних римлян говорять про те що робити з християнами. Важлива річ: анонімних доносів не приймати і спеціально християн не розшукувати, а якщо вже не відвертітися – тоді вже затримувати, і вимагати лише щоб людина поклонилася римським богам. Тобто, плеснула вина на вівтар Юпітера чи, власне, імператора. Тобто, взяла участь у формальній державній церемонії. Отже, тут в нас сповнені чеснот майже ідеальні римляни які ставляться до адептів незрозумілої віри максимально м’яко та у рамках закону. А ще це язичники які звикли до релігії як до формального проте необхідного державного чи національного атрибуту і просто не можуть зрозуміти речі елементарні для християн – що якщо віриш у Єдиного Бога то молитися іншим богам – то гріх, то зрада віри. Така принциповість у вірі не була зрозуміла римлянам і грекам. Вони не могли зрозуміти як це – відмовитися вилити вина на вівтар імператора. Це ж пуста формальність! Викажи свою лояльність до Риму і вір собі у кого хочеш! А християни не могли зрозуміти як це – помолитися до Юпітера чи до імператора не зрадивши при цьому своїй вірі. Коли у 156 році почалася наступна хвиля гонінь, у Смирні, був страчений святий Полікарп, учень Іоанна Богослова, 90-літній старець. Коли його вели на смерть і пропонували зректися віри хоча б формально, він відповів що Христос не залишав  його усі 90 років його життя, то ж, було б зрадою зректися Його у вирішальний момент.

Коли іншого учня апостолів, Ігнатія Богоносця, везли у Рим на суд і страту, він писав про свою майбутню смерть так:

Я – пшеничне зерно Христа, я повернуся до землі через ікла диких звірів щоб стати чистим хлібом. Добре було б аби зврі вже були готові – я сам проситиму їх скоріше з’їсти мене. Нехай вогонь, хрест, стая звірів, нехай відрубають мої руки та розкидають мої кістки, перемілють у борошно усе тіло – аби скоріше зустріти Ісуса Христа. 

Таку принциповість у питаннях віри, таке бажання мучеництва – цього ліберальні римляни зрозуміти не могли.

Що ж, язичники і християни багато у чому не могли порозумітися. Для римлян було нормальним ходити на гладіаторські бої. Чи брати участь у оргіях – чи то на честь богів чи то просто заради розваги. Або вбивати небажаних дітей. У античному суспільстві звичайним явищем був гомосексуалізм. Все це було для християн неприйнятним. А для римлян неприйнятним було ухилення від державного культу та таємні зібрання.

Чому таємні – бо християн з самого початку гнали – юдеї, потім місцева влада. Та й знов-таки, серед християн було багато таких хто просто не міг піти на зібрання вдень. І знов-таки, ані євреї, ані римляни не зрозуміли оту скерованість християнського вчення на однину, на особистість, на персональні відносини між Богом та людиною. А ще – очікуючи на близький прихід Христа Його учні не надто турбувались про державну реєстрацію своїх спільнот. А коли стало зрозуміло щ Друге пришестя буде нескоро – християни вже встигли стати відомою та помітною  релігійною меншиною.

Демократичний, правовий, толерантний, відносно гуманний античний світ не зміг бути толерантним та демократичним до християн. Що ж, так було завжди. Цей світ може називати себе освіченим, цивілізованим, навіть благочестивим і навіть християнським – але християни – завжди меншість у ньому, а відтак мають бути готовими до того що стати посміховиськом для усіх – чи навіть мучеником.