Слухати Радіо

Зараз в ефірі

01:10

Розмова з екзорцистом

В ефірі

Духовні читання

02:00

Катехиза

02:50

Біблійні читання

03:00

Меса

03:40

Розарій

04:00

Коронка до Божого Милосердя

04:20

Святий дня

05:00

Головред

06:00

Дитяча катехиза

06:30

Рорати

07:15

Годинки

08:00

Дитяча катехиза

08:20

Житія святих

09:00

Молитовна лінія

10:00

Розарій

10:30

У ваших намірах

11:00

Житія святих

11:20

Катехиза

12:00

Урочиста меса

Христос і Цісар або як співати двом солов’ям на одній гілці

Поділитись з друзями
Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему "Церква і суспільство" Частина 4

Давши свободу християнам у 313 році, римський імператор Констянтин все більше цікавився новою вірою, надавав християнам численні привілеї, а наприкінці життя навіть прийняв хрещення.  Тобто, імперією де-факто правив християнин. Деякі наступники Констянтина намагались повернутись до старих часів, але без жодного успіху. Потім язичницьким жерцям скоротили державне фінансування, і шанування Юпітера з колегами по пантеону занепало остаточно. Християнство стало офіційною релігією Римської Імперії.

 

Що це значило на практиці? Звісно, багато приємних речей: офіційний вихідний в неділю та церковні свята, можливість відкрито приймати пожертви від багатих спонсорів, приймати  будувати храми наскільки вистачить амбіцій, розвивати школи і збирати бібліотеки. Були і не зовсім приємні наслідки – наприклад, оскільки ходити до церкви стало модним, храми почали наповнюватись не надто благочестивими парафіянами. Приблизно як зараз, коли президенти чи депутати люблять стояти в церкви перед камерами журналістів.

 

А через те що римські імператори після Констянтина у більшості своїй позиціонували себе як християни, відносини земних представників Христа з кесарем не могли не вийти за рамки суто ділових. А коли церква стає занадто близькою до цісаря – тут можуть виникнути проблеми. Ось два хрестоматійні приклади які чудово ілюструють проблеми які замаячили на обрії коли церква і влада почали зближуватись. Приклад номер один: коли аріанські суперечки вийшли за межі мирних філософських дискусій, Констянтин звернувся до усіх учасників конфлікту з красивою промовою, зміст якої полягав в наступному: припиніть ваші чвари бо в державі і без вас проблем вистачає, зберіться і розберіться між собою в що мені, простому парафіянину, вірити. На соборі імператор чесно сидів, слухав і долучився до рішення більшості, але участь цісаря в церковних розборах стала прецедентом, і в царів з’явилася спокуса бути на цих зібраннях не лише пасивним слухачем!

 

Приклад номер два: через півстоліття після Констянтина імператор Феодосій пролив багато крові, придушуючи повстання в Салоніках, і єпископ Амвросій відмовився дати йому за це причастя – аж поки той публічно не покаявся в скоєному гріху. Знов-таки прецедент – єпископ, користаючи з свого авторитету, змушує цісаря до певних дій. В одному випадку цісар намагається впливати на церкву, а в другому – церква на цісаря, і якщо Констянтин, Феодосій і Амвросій поводились в рамках пристойного, це не давало гарантії що їхні наступники поводитимуться так само. Події наступних століть довели що боятись таки було чого.

 

Наприкінці 4 століття Західна Римська Імперія впала під ударами варварів, і в Європі почалось творитись казна-що. В попередньому номері «Патріархату» ми розповідали як в умовах занепаду і безладдя західна церква взяла на себе відповідальність за цей світ і багато зробила щоб знову зробити Європу християнською, а паралельно з цим – відродила науку і мистецтво та привчила вождів з конунгами трохи менше воювати між собою. Завдяки тому римо-католицька церква стала найбільш поважною, потужною і життєздатною структурою в Європі. Церква виявилась спроможною і успішно вирішувати внутрішні проблеми (як, наприклад, «влада блудниць» ІХ-Х століть), і протистояти спробам контролю з боку світської влади. Власне, майже уся історія римо-католицької церкви в Середні Віки – це або боротьба з власним моральним занепадом (чернечі реформи Бенедикта, Клюнійські реформи, жебрацькі чернечі ордени) або боротьба проти знахабнілих англійських королів чи німецьких імператорів які намагались призначати на церковні посади своїх людей або втручатись у вибори пап. До речі, саме спроби контролю з боку світської влади зазвичай і приводили до моральних занепадів  Так папа Миколай І виступав проти Лотаря ІІ Німецького у ІХ ст., так папа Григорій VII боровся проти Генріха IV Німецького у ХІ ст. (саме Генріх посипав голову перед папою в Каноссі), так Александр ІІІ воював проти Фрідріха Барбаросси і Генріха ІІ Англійського у ХІІ ст.. Власне, саме тому Католицька церква і стала такою централізованою, а Римський престол отримав стільки повноважень – бо інакше королі та імператори призначали б на єпископські посади своїх людей, єдина церква розділилася б на кілька державних, кожна з яких була б маріонеткою в руках королів. Так чи інакше, близько ХІ століття Католицька церква в більшій чи меншій мірі перемогла в боротьбі з світською владою. Принаймні, в Середньовічній Європі вона була найпотужнішою, найвпливовішою силою. Королі не мали можливості наказувати Папам, а ось Папи виявились спроможними відлучати королів від церкви за подружню зраду або навіть починати такі масштабні проекти як Хрестові походи.

 

Попре численні міфи які сформувались навколо Першого Хрестового походу стараннями войовничих атеїстів, наївних ісламофілів та світських гуманістів, це була, кажучи сучасною мовою, необхідна антитерористична операція, адекватна відповідь на турецьку навалу яка не лише похитнула Візантію, але загрожувала християнським земля Центральної та Східної Європи. Недарма одразу після припинення Хрестових походів турки рушили далі на Захід, і зупиняти їх треба було вже під стінами Львова, Чигирина, Відня. Важливо що про допомогу Папу просив сам візантійський імператор, що єврейські погроми та різанину в захоплених містах Папа точно не планував, що євреїв від погромів рятували єпископи (хоча і не завжди успішно) та й загалом, той самий штурм Єрусалиму (коли за байками нібито очевидців лицарські коні ходили по щиколотку в крові жінок і дітей) мало відрізнявся від будь-якого штурму який перетікає у вуличні бої. Але все це не може заперечити того факту що були єврейські погроми, була кров мирних жителів, був трагічний похід на Єрусалим селян з вилами на чолі з екзальтованими фанатиками. Все це церква не ініціювала, але піднялась ця хвиля завдяки доленосному заклику Папи, і церква, поклавши початок цьому руху, не змогла його ані зупинити, ані тримати в узді, а значить не може не нести відповідальність за те що робилось від її імені.

 

А потім було ХІІІ століття, коли папи, починаючи з Інокентія ІІІ, настільки захопились своєю владою над королями, що стали брати активну участь в геополітиці, накладати анафеми на королів і на цілі держави, вести повноцінні війни – і програвати в них. Потім була інквізиція, яка до того ж мала звичку виходити з-під контролю Папи (як, наприклад, в Іспанії)… Все це призвело до поступового втрати Церквою авторитету в Європі, до морального занепаду папства, і, як наслідок, до Реформації. Західна Церква, здобувши величезний авторитет в суспільстві, наповнивши собою суспільство, отримало величезний вплив, а разом з ним – і владу. І спокусу владою вона не витримала. Що ж, недарма Гендальф у «Володарі кілець», відмовляючись взяти Кільце Всевладдя, пояснює це тим що «я б намагався зробити багато добра за допомогою сили цього кільця, але воно через мене зробило б значно більше зла». Професор Толкієн, відданий католик і знавець історії знав про що писав!

 

Але в ще гіршому становищі опинилась церква у Східній Римській Імперії, у Візантії. Папа Римський в добу Раннього Середньовіччя не був нічиїм підданим і міг лавірувати між королями і князями, домагаючись свого. А ось патріарх Константинопільський, який фактично стояв на чолі Східної Церкви, жив в одному місті з ромейським імператором і був його підданим. То ж, патріархи не мали кули тікати з підводного човна. Ще один важливий момент: в Західній Європі, зруйнованій варварськими набігами, католицька церква займалась головним чином місіонерством і просвітництвом – в той час як у Візантії від розподілу імперії і десь до Х століття церква займалась головним чином богословськими диспутами, за якими вгадувалась боротьба політичних кланів. І до боротьби цієї охоче долучались імператори, підтримуючи групи які їм більш подобались. В таких умовах світська влада неминуче ставала сильнішою за церковні структури, і уявити імператора, який схиляє коліна перед патріархом, було неможливо. А ось уявити імператора який наказує патріархові що робити не тяжко – особливо тому хто розбирається у візантійській «Грі престолів». У Візантії склалась своя модель відносин церкви і суспільства – модель «державної церкви», коли церква стає допоміжним механізмом при державному апараті.

 

Мабуть, найкращою ілюстрацією конфлікту двох систем – римської та візантійської – стала історія Папи Римського Миколая І. Правив він недовго, – з 858 по 867 роки, – але яскраво і блискуче. Миколай наполягав на те що Папа має усю повноту влади в церкві, може судити єпископів і світських можновладців  – адже духовна влада вища за світську. Він засуджував правителів усіх рівнів за подружні зради, єпископів які давали правителям контролювати себе – ну, і паралельно розвивав місіонерство серед германців і слов’ян, будував і відроджував церкви і так далі.

 

І ось, у 857 році візантійський імператор, малолітній Михаїл ІІІ, вирішує скинути свою матір-регентшу і відправити її до монастиря. Тодішній константинопольський патріарх Ігнатій відмовляється стригти скинуту матір – за що імператор позбавляє його сану, ставить на його місце царедворця Фотія, і той робить все як цар наказав. Ігнатій довго думає що йому робити, і нарешті просить щойно висвяченого папу Миколая І про допомогу – і Миколай, для якого захистити церковника від царських зазіхань було справо честі, погоджується. Він офіційно засуджує дії імператора і вимагає відновити Ігнатія на патріаршому престолі. У відповідь Фотій декларує на папері все що думає про католиків і їхні страшні гріхи (такі як причастя прісним хлібом). Врешті-решт папа і патріарх накладають один на одного анафему, і в православній історіографії цей інцидент залишився як спроба ненажерливих латинників підкорити істинну церкву, а Фотій, відповідно, святим захисником православ’я. Щоправда, у 867 році Ігнатія таки поновили в сані, проте сталося це не через перемогу церкви над царськими примхами, а через те що імператора Михаїла вбили суперники, а новому цареві було вигідніше підтримувати добрі відносини з західними сусідами. Тобто, модель «церква над царями» і модель «церква під царями» зіштовхнулись ненадовго і кожен пішов своїм шляхом. Православні патріархи і далі залишатимуться підніжками ромейських імператорів, турецьких султанів, московських царів. Потім в Росії патріархат взагалі скасують, і цар стане головою церкви.

 

Коли церква гідно виконує свої пастирські обов’язки, та ще й дає про освіту з культурою – вона неминуче здобуде повагу і авторитет в суспільстві. Цей авторитет відкриває для церкви численні можливості, але й приносить численні спокуси – зокрема, спокусу «прописатись» в царських палатах в ролі слуги – або господаря. Історія середньовічної церкви яскраво свідчить які небезпеки чекають на тих хто піддасться тим спокусам. Але також саме завдяки багатовікової боротьби римських пап проти королів з імператорами Католицька церква після усіх поневірянь таки змогла поєднати активність і авторитет в суспільстві з максимальною незалежністю від політики. І хоча шлях Церкви був тернистим і не обійшлось без падінь, проте і єдність і сила нинішньої Католицької церкви (неймовірні у ХХІ столітті!), і мудрість і виваженість Франциска І, Бенедикта XVI, Іоанна Павла ІІ була б неможлива без св. Амвросія, який відмовив у причасті Феодосію, без Миколая І, який засуджував імператорів, без Григорія VII в Каноссі. І цей досвід не може не стати в пригоді нинішній українській церкві, яка активно діє в українському суспільстві і зменшувати свою активність не збирається!

 

 

Відгуки

Враховуючи масштаб інтересів та глибину знань, отця Генріха Мосінга можна назвати людиною століття

Програма від історика Віктора Заславського просвячена постаті видатного вченого, лікаря, священика, вихователя й пастиря. Йдеться про отця Генріха Мосінга. 
Генріх Мосінг — вельми освічений гуманіст широких горизонтів, великих знань та ерудиції, вчений, мікробіолог, людина глибокої духовної культури, втілення непересічної доброти, великої простоти та спокою, чулий до потреб інших.

Віктор Заславський: "Голодомор 1932-33х років - це акція проти слухняних, лояльних, вже цілком радянізованих колгоспників!"

Спілкувалися з відомим автором історичних програм на Радіо Марія з нагоди річниці трагічних подій Голодомору 1932-1933 років.

"Не домовлятися з ворогом, а битися з ним", - історик Віктор Заславський

Черговий випуск історичних програм від історика Віктора Заславського. Коли трохи вгамувались емоції від «Захара Беркута», від спілкування з акторами, режисером та іншими гостями на першому показі, то можна назвати три причини чому це кіно просто не можна не побачити. Саме про це програма

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах