Йосафат Кунцевич

02/09/2014 o 14/30 в передачі "Відкриваючи таємниці християнства"
АВтор: Віктор Заславський

Кінець зловредній унії! Кінець латинським єретикам та єзуїтам! Бог почув молитви православних людей, і православні ієрархи Сходу дали йому законних пастирів. Славетне Військо Запорізьке стоїть на захисті православ'я, а король та сейм тільки і мислять як би відібрати в уніатів церкви й монастирі та передати їх православним. Уніатська ієрархія тремтить і думає тільки як втекти від гніву. Вони відкрили карти та переходять у латинство. Латинський душехват Кунцевич вже відправив у Варшаві латинську месу. Є свідки, що бачили його в латинських ризах в латинському костелі. Прийшов час навести лад, а хто буде чинити опір – того геть на всі чотири сторони, геть разом із узурпатором Кунцевичем. Я – Смотрицький, законний владика Полоцький та Вітебський.

Листівки ці він відправляє до Полоцьку та Вітебську через ченця Сільвестра Коссова. Звісно, в цих памфлетах Смотрицький брехав: Кунцевич яж ніяк не збирався перетворити уніатську церкву в латинську. Відновлений ним василіанський чин був спрямований на відновлення саме східних церковних та чернечих традицій. Інколи він щоправда просив допомоги в єзуїтів, і навіть відправляв своїх священиків до них на курси моральної теології, але пояснював це просто: «що робити як наш вогонь загасне? Мусимо брати в чужих». В даному випадку мета виправдовувала засоби (до того ж, не такі вже й аморальні) – лекції «братів по вірі» загалом допомогли трохи підвищити рівень моралі та освіти священиків східного обряду. За кілька років управління єпархією Йосафат насправді змінив її обличчя, зробивши місцеву церкву живою та спроможною служити народові. Стараннями Кунцевича в Білорусії та Литві було відкрито кілька нових монастирів. Сам він також ніколи не припиняв особисто проповідувати – і по церквах, і на вулицях. Освічених протестантів архієпископ приваблював вишуканістю аргументів, начитаних прихильників православ'я – знанням східних традицій. Цим самим він здобув певний авторитет не тільки серед парафіян, але й серед інших конфесій міста – католиків, юдеїв, протестантів.

Крім того молодий архієпископ мусив боротись з протестантскими ідеями, згідно з якими миряни керували церквою. Кунцевич не дозволяв парафіянам розпоряджатись церковним майном та тримати в себе ключі від храмів (нерідко було що православні купці зберігали в храмах свій крам). Отже, Йосафат Кунцевич виконував пастирські обов'язки належним чином і в єпархії його якщо не любили, то принаймні шанували, і без підступних наклепів Смотрицький не міг би вбити клин між пастирем та його паствою. З іншого боку, яким би не був авторитет Кунцевича, дехто все ж таки повірив Сільвестру Коссову та памфлетам, що він приніс. І відреагували ці вітебські та полоцькі «дисиденти» досить своєрідно: побудували за міськими валами величезні намети та почали збиратись там на служби, обравши з-поміж себе пресвітерів – за протестантським зразком.

Отже, у 1620 році Йосафат Кунцевич вертається на свою єпархією та починає боротись з впливом Мелетія Смотрицького. Саме цей, останній період служіння героя нашої розповіді здобув такі негативні оцінки в творах православних авторів. Найбільш виразно виражає свою точку зору відомий російський історик Карташов:

«Это была натура фанатическая. Иосафат...взорвался и начал с кучкой своих неистовых приверженцев насильственные обходы с погромами православных дворов... Иосафат, при посещении Витебска осенью 1623 г., изгнав православных из всех церквей, разгромил даже те шалаши за городом, в которых православные начали совершать богослужения. На дикое насилие толпа ответила физическим сопротивлением».

Що ж то були за «погроми» та «дике насильство»? Литовський канцлер Лев Сапега скаржився що в білоруському місті Могилів (не плутати з українським Могилевом-Подільським на молдавському кордоні) Кунцевич запечатував церкви. Серед православних єпископів передунійних часів така практика час від часу мала місце – церкву закривали та ставили на брамі єпископську печатку. Робилося це коли храм був осквернений або єпископ хотів скерувати потік пожертв в інші храми. Звісно, і серед мирян, і серед нормальних священиків опечатування церкви вважалось за дуже дурний тон. Тому Кунцевич, відповідаючи на скарги Сапеги, ці звинувачення спростував. Справа в тому що православні міщани в Могилеві, збентежені памфлетами Смотрицького, намагалися силоміць захопити церкви, які належали до Полоцької архієпархії. Кунцевич, не бажаючи допустити насильного захоплення храмів, наказав відкривати їх тільки на богослужіння. Він казав:

«Я ніколи нікого до Унії насильно не примушував, такого ніколи не було. Захищати ж мене мої церковні права, (якщо на мене наступають насильством), мене примушує звичайна єпископська присяга».

Щоправда, на сеймі в Варшаві православний депутат Лаврентій Древинський звинувачував Кунцевича в тому, що він нібито «наказав викопати з землі християнські тіла і викинути з могил на поживу псам». Що ж, тогочасні скарги давали великий простір для фантазії. Не дивує, що на ці байки ніхто не звернув уваги.

Таким чином, немає жодних обґрунтованих відомостей про насильства та жорстокості полоцького архієпископа. Єдине, що він робив – це захищав свої законні права, і захищав їх цілковито законним та культурним шляхом. В нас немає жодних звісток про те, що Кунцевич домагався свого за допомогою озброєних загонів, влаштовував погроми православних чи закликав когось вбити. І не слід забувати, що до появи листівок Смотрицького в Полоцькій архієпархії владу Кунцевича визнавали усі, і серйозних проблем в своєму служінні він не мав. Тому в цій ситуації йому залишалось лише захищати свої вівці від вчення, яке він вважав єретичним та від людей, яких не без підстав вважав розсадниками смути – до того ж, досить брехливими. І знову – в нас немає жодних серйозних свідчень про те, що Йосафат Кунцевич доповнював свої проповіді будь-якими примусовими заходами. Він не мав при собі озброєних прихильників чи воєводського війська та діяв виключно словом. Супротивники ж його словами не обмежувались.

В Полоцьку уніатському архієпископу вдалося вгамувати непокірних та привести парафіян до покори. Залишалося «розібратись» з Вітебськом. Це місто, які і будь-які великі стародавні міста з сильними традиціями самостійності було схильне до свавільної демократії (згадати хоча б Новгород чи Київ!), отже, їхати туди було досить небезпечно. Знов-таки, власного війська Йосафат при собі не тримав, і боронитись міг хіба що словом чи молитвою.

Тим часом в Вітебську православний священик Ілля Давидович (а точніше, один з міщан, якого вітебські прихильники Смотрицького призначили пресвітером на протестантський манер), вирішивши що архієпископ вже прибув до міста, підійшов до архієпископського будинку (звичайна невеличка плебанія) та почав викрикувати на Кунцевича образливі слова. Зрозумівши, що Кунцевич до Вітебську ще не приїхав, Ілля залишив подвір'я резиденції, але наступного дня, в неділю, 12 листопада 1623 року, він знов був на подвір'ї резиденції архієпископа, неподалік собору, де Кунцевич правив службу. Знов-таки – ані озброєної охорони, ані тюрми в резиденції архієпископа не було. І сам Йосафат Кунцевич, приїхавши нарешті до Вітебська, не ходив з гайдуками до шопок, що їх за містом влаштували прихильники Смотрицького. Він просто почав служити літургію в соборі. Піп Ілля викриками намагався зірвати службу. Помічник архієпископа Кантакузен, що був у палаці, довго намагався вгамувати цього мітингувальника, але не зміг і нарешті змушений був схопити Іллю та відвести на палацову кухню.

І тут виявилось, що викрики Іллі були частиною заздалегідь запланованого плану: як тільки Кантакузен схопив невгамовного попа, задзвонив набат на ратуші, і на площі перед собором з'явився натовп з палками та камінням. Він вимагав відпустити Іллю. Наш архієпископ, відправивши службу, вийшов до натовпу, наказав звільнити горе-провокатора та пройшов до своєї резиденції (люди перед ним розступились).

Але невдовзі натовп ринувся на штурм архієпископського будинку і вломилася туди після трьохгодинного «штурму». Палацик не мав укріплень, а «охорона» його складалася з п'яти чоловік прислуги – архієпископ не тримав великої світи. Тут до розбійників вийшов сам архієпископ. Він промовив до людей: «Діти мої, чому б'єте моїх слуг? Якщо шукаєте мене, то ось я». Трапилась заминка: люди не знали, що тепер робити. І ось, двоє «героїв», що були напідпитку, вийшли з натовпу, один вдарив архієпископа палкою, другий розрубив сокирою голову...

Далі події відбувались за законом натовпу: від насильства та крові людина п'яніє не менше ніж від горілки. Тіло Кунцевича ледь не розірвали на шматки, хтось прострілив йому (ще живому) голову. Тіло поклали в бочку та спустили в Двину. Потім «борці за віру» розграбували архієпископський палац, не оминувши і винних погребів...

Вбивство церковного ієрарха, та ще й серед білого дня було злочином не тільки проти людського життя, а ще й проти благочестя, проти порядку, проти закону і права. І винним в цьому вбивстві був не один злодій, а ледь не ціле місто. Тому спустити справу на гальмах було неможливо, і судовий процес мав бути показовим. Розбирати цю справу доручили тому самому ліберальному резонеру Леву Сапезі, який провів ретельне слідство та вивідав хто в чому був винний. Звинувачені у вбивстві були 90 чоловік. Ще більш ніж сімдесят підозрілих заздалегідь втекли з міста. На суді вітебські міщани свідчили про свою любов до Кунцевича, а розправу над архієпископом називали «карою за гріхи»: «ми бачили його святим та натхненним проповідником в науці приватного життя, який до того ж зберігав усі звичаї нашого обряду, як це вимагає церква та святі отці. Ми любили його і шанували як свого пастиря, розділяючи його милосердя та батьківську зичливість до нас.

Все це продовжувалось поки по волі Божій та за гріхи наші Смотрицький не прислав до нас свого монаха Сильвестра з листом своїм та літературою, який і схиляв на до бунту. Ми повірили що владика Йосафат є відступником, а Смотрицький по волі короля – архієпископ Полоцький...»

Суд тривав до самого січня. 19 чоловік, що визнали себе винними у злочині, стратили, а місто позбавили Магдебургського права та привілеїв. Цікаво, що майже всі вбивці перед стратою просили «прийняти їх в унію», сповідались та причащались в уніатського священика. Лише засуджений до страти священик Петро Василевич (один з обраних дисидентами на протестантський манер) відмовився приймати святі тайни від уніата, а ще один смертник повісився в камері. Після страти вітебська ратуша була зруйнована, а саме місто позбавлене Магдебурзького права (щоправда, через 10 років усі привілеї вітеблянам були повернені – «нова» барокова ратуша і зараз прикрашає місто). Але головний організатор та винуватець вбивства – Мелетій Смотрицький – жодних покарань не зазнав. Зате через кілька років він і сам перейшов в унію.

Їдучі до Вітебська, Йосафат скоріш за все розумів, що кров мученика важить більше за слово проповідника, і його майбутня загибель стане кращим свідоцтвом його правди ніж будь-які слова. Мабуть, він знав, що чекає на нього в Вітебську – тому і проповідував на своїй останній літургії на слова з Євангелія від св. Івана: «Прийде навіть година, коли кожен, хто вам смерть заподіє, то думатиме, ніби службу приносить він Богові».

Тут він був правий. Беатифікували Кунцевича через три роки. Мучеників зазвичай беатифікують швидко, але у випадку з Йосафатом Кунцевичем внесок свій зробила і величезна популярність архієпископа навіть серед іновірців. Коли тіло архієпископа переносили до Полоцьку, труну супроводжували не тільки уніати з католиками, а ще й вітебські євреї та кальвіністи – вони з архієпископом дружили. І на беатифікаційному процесі свідками виступали навіть євреї. А на білорусів загибель Йосафата Кунцевича зробила неабияке враження: з того часу всі вони вважали Йосафата Кунцевича своїм духовним пастирем, а єднання з Римом ствердилось тут остаточно – аж поки російські солдати не принесли сюди на багнетах московське православ'я...