Слухати Радіо

Зараз в ефірі

00:00

Розарій

В ефірі

Катехиза

01:10

Недільні читання

01:40

Духовні читання

02:00

Непісні розмови

02:50

Біблійні читання

03:00

Меса

03:40

Розарій

04:00

Коронка до Божого Милосердя

04:20

Святий дня

05:00

Молитва

06:00

Дитяча катехиза

06:30

Житія святих

06:50

Ранкова молитва

07:00

Розарій

07:40

Годинки

08:00

Ранкова молитва

08:10

Святий дня

08:20

Біблійні читання

08:30

Недільні читання

Йосиф Шумлянський був обраний архієпископом коли йому було 24 роки.

Поділитись з друзями
 Ще шість років він змушений був боротись за свою кафедру з конкурентом. Отже, коли затихли гармати, і наш герой не мусив вже доводити усім хто він є, він ще мав досить бажання і сил щоб нарешті зайнятись своєю першочерговою місією – служити своїй церкві та своєму народові. Кажуть, в молодості серце лежить до мрій, але голові й рукам не вистачає сили й розуму досягти цих мрій. З віком сили й розум приходять, але серце на мрії вже не здатне. В свої тридцять років архієпископ Львіський, Галицький і Камянець-Подільський Йосиф Шумлянський, поборовши нарешті усі перешкоди, зміг зберегти гарячим своє серце, і не забув те про що мріяв на подвір'ї рогатинської корчми.
Феодал і шляхтич, він поставився до своєї єпархії як до своєрідного феоду – до шматку землі з підданими за котрих відповідаєш перед Богом, нащадками і власним сумлінням. Примножиш свою отчину, залишиш по собі багаті землі і ситих селян – значить, був гарним господарем і лицарем, гідним свого гербу. В могилу ці землі, звісно, не забереш, але нащадкам (а в випадку з єпископством - наступникам) буде що залишити.

Та й добрі справи, кажуть, є єдиним скарбом котрий можна взяти з собою до неба. Отже, наш феодальний єпископ, котрому нарешті не треба було воювати за право називатись єпископом, міг тепер з головою осунутись в турботу про єпархію – щоб було що залишити нащадкам.
Отже, його єпархія, його церква мала бути заможною і сильною. Заможною – значить з красивими, належним чином оздобленими храмами і ситими попами і монахами. Сильною – значить, з розвиненою мережею парафій, з грамотним духовенством, зі школами і друкарнями. Тобто, як сказали б в СРСР, «церкву – в кожне село», і щоб поп в цій церкві був грамотний, заможний, охайний, тверезий. Щоб парафіяни цього попа слухались, пан його не утискав, а ксьондзи шанували як рівного.
Картинка, котру плекав в своєму уявленні Шумлянський, виглядала красиво, але щоб наблизити до цього ідеалу реальність, треба було ой як багато працювати. Роботи в Шумлянського був непочатий край, адже і Галичина, і Поділля були спустошені ворожими нападами, церкви були попалені, а священики (інколи разом з парафіями) або перебиті або забрані в ясир. При тому якщо в містах стан речей був трохи кращий, – там і люди були багатші, і від ворога оборонитись легше, – то в селах все було досить сумно. Та й перед тим про розвинену мережу парафій можна було хіба що мріяти. Та й церковні землі були розорені або привласнені світськими володарями. Тут Шумлянському найбільше стали в пригоді його лицарська вдача, молодість та рухливість. Відібрати єпископські маєтки, що їх привласнили світські люди, спрямувати церковні доходи на підтримку монастирів та білого священства, захищати в суді та в битві церковні володіння від наїздів сусідніх феодалів – ці справи потребували неабияких сил та енергії – але і того, і іншого в нього було вдосталь.
Але головним своїм завданням Шумлянський вважав все ж таки висвячення нових священників. Усю користь від цього він відчув ще коли воював з Свистельницьким за кафедру: висвячений тобою священик буде вірний і слухняний. Це ж був звичайнісінький феодальний закон: сеньйор дає васалові землю, і той у відповідь служить йому вірою і правдою. Знов-таки – краще вже мати на селі посереднього і не дуже освіченого попа ніж їхати кожної неділі до найближчого міста – або взагалі не бувати в церкві місяцями. Отже, Шумлянський ледь не з першого дня після висвячення жваво прийнявся ставити нових священиків, і не припиняв цього до самої смерті. Загалом за сорок років свого служіння він висвятив біля трьох тисяч священиків і відкрив кількасот нових парафій в Галичині і на Поділлі. Він по кілька разів встиг відвідати усі приходи своєї єпархії, і знав в лице і по імені ледь не кожного священика. Письменні і темні, мудрі і прості, святі і не дуже – з кожним він знаходив спільну мову, до кожного вмів знайти підхід.

Звісно, це не значило що Шумлянський гнався за кількістю, позабувши про якість. Він чудово розумів що священик мусить стверджувати істини християнської віри і словом, і ділом. І якщо мати поганесенького попа краще ніж взагалі бути без попа, то мати гарного священика –ще краще. То ж коли він мав можливість замінити недостойного священика якимось кращим кандидатом, він робив це не вагаючись. А головною, більш того, вагомою альтернативою білому духовенству було духовенство чорне. Тобто, монахи.
Монах відрізнявся від звичайного парафіяльного священика двома речами. По-перше, він був залежний від своєї монастирської спільноти, від ігумена і братії, а значить – більш дисциплінований і вишколений ніж його «білий» собрат котрий бачить начальника раз на місяць і то не завжди. По-друге, монах не має ані родини, ані власності, а значить не потребує багато грошей і завжди відкритий для служіння. Значить, на нього можна повісити не лише звершення обрядів, а ще й навчання дітей, адже яким би темним не був чернець, але читати й писати він вміє, літургію, треби і священні книги більш-менш знає. Плюс, якщо при церкві служить двоє чи більше монахів – це вже маленький монастир. А при монастирі можна заснувати вже якусь школу і запрягти монахів робити ще більше корисних справ. Звісно, монастирі зазвичай єпископській владі не підлягають, але не в тому випадку коли єпископ є фундатором монастиря!
І Шумлянський починає відкривати монастирі – знов-таки, з перших років свого єпископського служіння. Першою обителлю, заснованою єпископом, був скоріш за все монастир в Бесідах – крихітному селі на північ від Добросина, неподалік від дороги зі Львова на Раву Руську. До наших днів в цьому селі зберігся рів з водою і земляний вал, котрі чотирикутником оточують дерев'яну церковцю з невисокою дзвіницею. До речі, не так вже й багато залишилось в нас таких сільських міні-фортець, то ж сучасному туристу варто відвідати Бесіди – для цього треба сісти на маршрутку Львів-Любеля і доїхати до повороту на Бесіди. Або заїхати туди машиною – через Жовкву і села В'язова та Замочок. І сама церква, і дзвіниця, і рештки фортеці, і романтичний краєвид довкола, і повстанська могила біля валу – все це справляє неймовірне враження. А за часів Шумлянського тут оселились монахи Феофан Осташевич і Філарет Служка – скоріш за все, вихідці з львівського монастиря святого Онуфрія. Вони збудували тут дві церкви, келії і стали собі жити, молитись, проповідувати і навчати людей.
Не забув Йосиф Шумлянський і про Галич – той самий Галич котрий колись так негостинно прийняв його під час війни за кафедру. Тепер конкурентів наш єпископ там не мав, і воювати з ним в мешканців колишньої княжої столиці сенсу не було. Отже, як тільки Шумлянський відчув себе повноправним господарем в крилоських палатах, він майже одразу поселив тут монахів і заснував монастир. Монахам він подарував кілька сіл, а крилоську Успенську церкву обніс муром з баштами, перетворивши храм на невеличкий замок. Пізніше, коли війни припинились, єпископ прикрасив фасад Успенської церкви бароковими пілястрами і порталами, зробивши давній храм більш ошатним, схожим не лише на середньовічний замок, а й на цивілізовану церкву. Такою вона і стоїть сьогодні в селі Крилос по дорозі на Івано-Франківськ – поруч з курганом з сивої давнини, валами древнього Галича, руїнами княжого собору і митрополичим палацом-музеєм. Не так давно біля церкви відтворили частину фортеці, зведеної Шумлянським. Та й герб єпископа досить непогано зберігся на одному з порталів церкви.
Під час відбудови Шумлянський віднайшов надмогильну плиту свого предка, котрий в свій час збудував цю церкву. На білокамінній плиті було викарбовано:
«Тут лежить Марко Шумлянський на великих й малих Шумлянах дідичний пан, церкви святої кафедральної галицької фундатор, жив літ 85, преставився за короля польского Зигмунта Августа, року Божого 1535».
Мабуть, храм був вдячний єпископові за турботу і вирішив зробити йому такий несподіваний подарунок – знайти згадку про предка котрий будував цю церкву і справу котрого Шумлянський продовжує через півтора століття! Нам невідомо чи навернулися сльози на очі єпископа коли він побачив цю плиту, але напевно він сприйняв цей сюрприз як натяк з неба що робить він все правильно!
Цілком ймовірно що саме стараннями Шумлянського був відновлений після турецького нападу монастир в Підгірцях – точніше, біля Підгірців, на місці давньоруського міста Пліснеськ. Звісно, не міг він не заснувати монастир і при «рідному» соборі святого Юра.
А у 1682 році Шумлянський засновує ще один монастир – в Жовкві. У порівнянні зі Львовом чи Галичем Жовква була відносно молодою і невеличкою, але досить швидко встигла обзавестись усіма ознаками справжнього міста – Магдебурзьким правом, просторою ринковою площею, ошатною ратушею, потужними стінами і баштами, великим замком і величними храмами. Дивного тут нічого нема – володів містом Ян Собеський, і Жовкву він любив, мабуть, більше за інші свої володіння – адже тут покоїлася уся його родина, і передусім героїчний прадід Станіслав Жолкевський, герой багатьох війн і засновник міста. Костел святого Лаврентія і церква Різдва Христового стояли (і стоять сьогодні) в місті поруч, немовби дві половинки одного серця, і Собеський був аж ніяк не проти того щоб його товариш подбав про жовківську церкву. А дбати було про що – жовківські священики в ті часи ніколи не відрізнялись особливим благочестям. Один такий Божий служитель був страчений за вбивство урядника коли той будив людей під час нападу татар. А за життя Шумлянського священик з церкви Різдва Христового після смерті жінки одружився удруге. Звісно, жодної Божої заповіді він не порушив, але за церковними канонами (котрі базуються ще на виразі святого Павла «мусить бути чоловіком однієї дружини») священик-вдівець одружуватись удруге не мав права. Отже, Шумлянський позбавив бідолашного ієрея сану, а церкву віддав кільком ченцям – напевно, теж зі Львова. Не обійшовся єпископ і без допомоги короля – коли наприкінці 17 століття церква згоріла, Собеський поселив тут врятованого від турків молдавського митрополита, і той переніс до Жовкви мощі головного молдавського святого Іоанна Сочавського. Після цього молдавські паломники почали натовпами ходити до жовківської церкви, і на їхні пожертви храм досить швидко відновили.
В той самий час при монастирі постала відома Жовківська іконописна школа – адже Собеський залюбки давав роботу при своєму замку і художникам з Італії чи Німеччини, і українським майстрам. Та й міщани тут були небідні і могли дозволити собі замовити ікони для своєї церкви в кращих майстрів східної Європи. Отже спочатку Іван Поляхович і Даміан Роєвич, а потім і прославлений Іван Руткович почали писати ікони для жовківської церкви Різдва Христового і навколишніх сіл, з небаченою майстерністю і тактом поєднуючи давньоруські іконописні канони з мистецькими здобуттями доби Ренесансу. Зарудці, Воля-Висоцька, Волиця Деревлянська, Крехів, Великі Мости, Сасів, Білий Камінь, Потелич, Стара Скварява – це далеко не повний перелік сіл і містечок де збереглись ікони жовківських майстрів, найвеличнішим серед котрих був Іван Руткович. І на одній з його ікон в селі Воля Висоцька, на образах апостолів Симона і Пилипа, написано:
«Смиренний Іоанн Руткович маляр. Ці апостоли виправлені за великого короля Іоанна Третього, пана нашого державного, а при святительстві його милості отця Йосифа Шумлянського, єпископа Львівського і прочая».
Цей напис – красномовний свідок того яку участь приймав Йосиф Шумлянський в житті і творчості одного з найвеличніших іконописців православного світу. Взагалі, наш єпископ мав до ікон неабияку любов – особливо до ікон Богородиці. Його стараннями було проголошено чудотворними аж чотири такі ікони! По-перше, це ікона з монастиря в селі Верхрата, перенесена десь у 17 столітті з Замостя. У 19 столітті ікону перенесли до Крехівського монастиря, і там вона зберігається і досі. По-друге, це Крилоська ікона – вона і за часів Шумлянського, і зараз зберігається в Успенському соборі. По-третє, це стародавня Підгорецька ікона, і, нарешті, образ з Теребовлі.
Ця остання ікона відіграла неабияку роль в турецькій війні 1672 року, коли турки взяли Кам'янець і дійшли до Львова, пограбувавши пів-України. На дорозі турецького війська стояло містечко Теребовля – невеличкий замок на горі з характерною широкою баштою-донжоном, скромненька міська фортеця, посилена двома оборонними монастирями – католицьким і православним. Після падіння Кам'янця, здавалось, ніщо не могло стримати цю орду, але Теребовля вціліла – вціліла дивом. Турки стріляли по місту і замку – і не могли їх розбити. Копали підземні ходи і закладали міни – але ці міни підривались, не завдаючи замку жодної шкоди, зате вбиваючи турецьких саперів і артилеристів. Турки йшли на штурм – але усі штурми були відбиті захисниками Теребовлі. Очевидці казали що під час облоги по стінах ходила Богородиця, піднімаючи бойовий дух теребовлян, відвертаючи турецькі ядра і лякаючи яничар. Це було справжнє диво, і диво це приписали іконі Матері Божої котра зберігалась в місцевому монастирі. Шумлянський, досвідчений вояк, з власного досвіду знав що таке диво на війні, а тому захопився теребовлянською іконою. Але також він знав щ диво рідко трапляється двічі, про всяк випадок хотів запевнитись що з іконою нічого страшного не трапиться. Тому він врешті-решт переніс її до своєї львівської резиденції. Спеціально для ікони він облаштував невеличку каплицю і заповідав ні в якому разі не виносити ікону з собору Святого Юра. В соборі вона зберігається і сьогодні – дивний приклад поєднання древніх канонів, ренесансного гуманізму і наївного провінційного реалізму. Богородиця, що дивиться на нас з ікони, має обличчя заможної містечкової галицької пані. Тут немає витонченої краси чи шляхетної постаті – зате є добра усмішка і веселі очі, щирі і невимушені.
До речі, Теребовля прославилась ще однією турецькою облогою – у 1675 році, коли залога замку вже була готова капітулювати, але жінка коменданта Олена Хріновська поклялась що вб'є себе якщо її чоловік здасть замок і місто. Чоловік змушений був стояти проти турків насмерть – і Теребовля встояла, дочекавшись на прихід загонів Собеського, котрі прогнали турків.
Але Шумлянський не був би Шумлянським якби не розумів що красиві (навіть чудотворні) ікони і ошатні храми – це в церкві далеко не головне. Значно важливіше щоб в цих храмах крім ікон були гідні священики, здатні і проповідь виголосити, і приклад доброї поведінки людям подати. І ось з цим було трохи складніше. Недарма в народній пісні 17 століття співали:
Прийшли люди до церкви Богу ся молити,
А піп пішов до корчми горілочку пити.
Били попа киями, били обухами,
Казали му утікати до церкви з книгами.
«Вже не буду, не буду до корчми ходити,
Буду за вас і за себе Богу ся молити»

Віктор Заславський, історик, журналіст, публіцист 

Відгуки

Що відомо про канонізацію князя Володимира, і чи взагалі вона була?

Що відомо про канонізацію князя Володимира, і чи взагалі вона була?

Вашій увазі ранкова катехеза з істориком Віктором Заславським автором програм "Відкриваючи таємниці християнства" на Радіо Марія. В цьому святковому випуску дізнаєтеся чи була канонізація князя Володимира так як ми її сьогодні уявляємо, де була написана перша ікона святого Володимира, і до чого тут римо-католики, а також де поділися мощі хрестителя Русі. 
Час добровольців і народження українського війська.

Час добровольців і народження українського війська.

Вашій увазі авторська програма Віктора Заславського "Відкриваючи таємниці християнства". В цій серії мова йде про час добровольців і народження українського війська.


Історик Віктор Заславський про жінку-солдата Олену Степанів

Історик Віктор Заславський про жінку-солдата Олену Степанів

Вашій увазі авторська програма Віктора Заславського "Відкриваючи таємниці християнства". Ця серія присвячена жінці-солдату - Олені Степанів.
"Атеїстична пропаганда намагалася показати Гіпатію як мученицю науки розтерзаною нетерпимими християнами", - Віктор Заславський

"Атеїстична пропаганда намагалася показати Гіпатію як мученицю науки розтерзаною нетерпимими християнами", - Віктор Заславський

Вашій увазі авторська програма Віктора Заславського "Відкриваючи таємниці християнства". Продовжується цикл "Гріхи і подвиги Церкви". Назва цієї серії: «Гіпатія - жінка-філософ»
Історик Віктор Заславський про святителя Василія Великого

Історик Віктор Заславський про святителя Василія Великого

Вашій увазі авторська програма Віктора Заславського "Відкриваючи таємниці християнства". Продовжується цикл "Гріхи і подвиги Церкви". Назва цієї серії: «Святий Василій Великий»