Історик Віктор Заславський про інтим, цноту і Божу природу у ранній Церкві

У 356 році у Єгипті помирає Антоній – проповідник який більшу частину свого життя жив усамітнено, займався аскезою – постився, молився, обмежував себе в усьому. Він не був першим самітником – до нього був Павло Пустельник. За легендами, він тікав від гонінь у пустелю, там і лишився, присвятивши своє життя посту й молитві. Казали що він дожив до 113 років, зустрівся з Антонієм і разом вони переломили хліб. Тяжко сказати наскільки ця історія була правдивою а наскільки вигаданою. Цілком можливо що дехто з християн дійсно тікав у відлюдні місця коли починалися переслідування. Все ж таки, Єгипет не Україна, зими тут не такі холодні, можна собі попустельничати. Але Антоній Великий – постать цілком історична. Більш того, Афанасій Великий, той самий що боровся з аріанською єрессю, намовив Афанасія повернутися з пустелі у люди і допомогти з проповіддю ортодоксального християнства. Потім Афанасій повернувся до звичного способу життя, а після його смерті саме Афанасій написав його біографію яка на багато століть стала класикою християнськоїлітератури.Саме з Антонієм Великим пов’язують зародження християнського чернецтва.

Що ж, дуже часто харизматична постать розпочинає новий, кажучи сучасною модою, тренд у християнстві – згадати хоча б стигмати святого Франциска. Але одна людина нездатна створити настільки глобальну моду. Навіть дві. Антоній, як то зазвичай буває, просто підхопив ідеї які носилися у повітрі.З одного боку, коли церква отримала певну свободу, певну повагу у суспільстві, а її служителі стали респектабельними містянами вхожими до префектів та імператорів – чернецтво стало своєрідним викликом такій трансформації, своєрідною альтернативою офіційній ієрархії. Але справа не лише у цьому.У час Антонія вже існувала поширена думка що відмовитися від шлюбу та від благ світу заради посту і молитви – то є круто і угодно Богові. Власне, ця мода зумовила весь подальший розвиток християнської моралі й духовності. Церква ніколи не заперечувала шлюб але офіційно чи неофіційно, свідомо чи підсвідомо – але вважала цноту кращим шляхом ніж шлюб. Одружених святих набагато менше ніж монахів, а целібат згодом став обов’язковим для єпископів і Східної, і Західної церков, а на пізніше на Заході целібат приймали усі священики. Звісно, для цього були й практичні причини – але не можна не визнавати того що у добу пізньої античності серед християн існував погляд на секс, навіть на подружній, освячений секс, як на щось нечисте. Воно може й неминуче, навіть необхідне – але краще без нього, а ідеал святості – то чернець чи черниця. Звідки цей погляд узявся і коли він у церкві з’явився?

Християнська церква народилася в Єрусалимі, у серці єврейського світу. Першими апостолами були євреї з глибокої провінції яких майже не торкнулася антична мода. І у єврейському світогляді святість ніяк не була пов’язана з цнотою. Звісно, до шлюбу цноту слід було берегти (а якщо вже не витерпів та загуляв – то женись) але свідоме утримання від шлюбу ніде у Старому Завіті не наживається чеснотою само по собі. Навіть навпаки – чоловіча сила Авраама, Якова, Мойсея у Біблії завжди підкреслювалася. І звісно, у світі де не було дієвих методів контрацепції секс був невід’ємним від народження дітей. Діти – ось багатство від Господа. Блажен хто наповнить ними колчан свій – це з псалмів. Але й сам процес був вартий оспівування. Недарма до старозавітного канону увійшла Пісня над Піснями, та й у Притчах та Екклесіасті автори радять насолоджуватися своєю жінкою, її грудьми та іншими принадами.

Саме таким було розуміння подружжя та сексу серед людей до яких прийшов Ісус. Звісно, були єсеї (до яких, можливо, належав Іван Хреститель). Вони не одружувалися, жили окремими спільнотами, все майно в них було спільне, одягалися та їли дуже скромно – і багато у чому їх можна порівняти з першими монахами. Проте єсеї ніколи не мали такої популярності та впливу у юдейській духовності як чернецтво – у духовності християнській. Знов-таки, Ісус ніколи не удавав з себе аскета – він все їв та все пив, залюбки ходив у гості, і у Євангеліях його навіть протиставляли Івану Хрестителю. Єдине що – Він не мав сім’ї. Ісус був Богом і знав Своє призначення – проповідувати, а потім померти та воскреснути.

А ось серед апостолів були одружені – наприклад святий Петро. Та й не лише він. Святий Павло у Першому посланні до Коринтян пише: «Чи ми права не маємо водити з собою сестру, дружину, як і інші апостоли, і Господні брати, і Кифа»? Тобто, багато хто з апостолів та інших проповідника на зразок Аквіли та Прісцилли мав жінок які служили разом з ними. Проте ніхто не міг зрівнятися по впливу, по харизмі з святим Павлом який більше за все написав – і про якого більше за все писали. Все ж таки, книга Діянь у значній мірі присвячена Павлові, та й послання його становлять ледь не найважливішу частину Нового Завіту.

І у славнозвісному Першому посланні до Коринтян, 7 глава він пише:

«добре було б чоловікові не дотикатися жінки. Але щоб уникнути розпусти, нехай кожен муж має дружину свою, і кожна жінка хай має свого чоловіка».

Сказав як відрізав. Так, потім він каже що усе належне між чоловіком і жінкою має бути, і що чоловік у ліжку має служити дружині, а дружина чоловікові, і не треба ухилятися від сексу, а потім знову – «Говорю ж неодруженим і вдовам: добре їм, як вони позостануться так, як і я. Коли ж не втримаються, нехай одружуються, бо краще женитися, ніж розпалятися». Тобто, краще бути самотнім, а шлюб – це теж добре але не так.

Потім він, звісно, пояснює що «за сучасного утиску добрим уважаю я те, що чоловікові добре лишатися так»…«бо час позосталий короткий» «бо минає стан світу цього». Тобто, йдуть часи страшних переслідувань, християн вже почали вбивати, а незабаром почнуть ще більше, та й загалом, вже останні часи, незабаром Христос прийде. Саме так, усе перше століття і навіть початок другого перші християни очікували на скоре Друге Пришестя та кінець старого світу. А значить, треба більше часу присвячувати проповіді і бути готовим кожну мить постраждати за віру. Звісно, у такій ситуації краще не обтяжувати себе шлюбом. Ось, пророкові Єремії Бог сказав не брати собі жінку – бо скоро прийдуть вавилоняни і усіх переб’ють. Тобто, утримання від шлюбу – це не ідеал якого усі мають прагнути а лише наслідки тяжких часів.

Знов-таки, Павло постійно наголошує що утримання від шлюбу – то його особиста порада. У іншому місці він пише що той хто хоче стати єпископом має бути «чоловіком однієї дружини», і як би не сперечалися екзегети з приводу значення цих слів (чи то священик не може одружуватися після смерті дружини чи то не може тримати гаремів) але видно що у ранній церкві одружений священик – це було нормально.

Проте факт є фактом: святий Павло, найбільш знаменитий, найбільш авторитетний з апостолів вважав що краще не одружуватися. Тим більше що конечний його аргумент – «Неодружений про речі Господні клопочеться, як догодити Господеві, а одружений про речі життєві клопочеться, як догодити своїй дружині». Тобто, якщо вирішив усе своє життя присвятити служінню Богові то краще не обтяжувати себе сімейними клопотами.

Цікаво що з приводу особистого життя самого Павла богослови мають певні сумніви. Про подружні відносини він пише як людина з досвідом. Ті ж самі слова про те що тіло чоловіка належить жінці і тіло жінки належить чоловікові – їх могла сказати тільки людина знайома з сімейним життям, у тому числі з його інтимною сферою. До того ж, Павло мав високий статус у юдейському релігійному середовищі, а неодружений чоловік вважався там неповноцінним. Так чи інакше, на момент початку служіння він вже жінки не мав.

Але крім практичних міркувань Павла був ще один момент. Серед античних філософів поширеним був поширений погляд на секс та подружжя як на щось не надто гідне філософа. Більшість філософів були неодружені. Сократ жінку мав, але його відносини з нею стали темою численних притч та анекдотів – як вона його б’є та зневажає.

За вченням практично усіх філософських шкіл, усі тілесні поклики то була ницість, від них виходили усі гріхи та усі біди. Кохання було породженням емоцій – а емоції слід було стримувати та жити виключно за велінням розуму. Що ж, якщо взяти до уваги пригоди античних богів та загальну хтивість грецьких героїв, такі погляди можна пояснити. І от, ідеї про те що дух – добро, а матерія – зло почали втілюватися у різноманітних релігійних течіях які вчили що Бог створив духовний світ, у тому числі людські душі, а матерію створив один з його слуг, еонів, злий Деміург. Саме він заключив душі у тілесну оболонку. Тіло – в’язниця для душі, і усі тілесні позови – наслідки цього несправедливого стану речей. Отже, людина через прийняття духовного знання має максимально вивільнитися від тілесної оболонки.

Таких течій було багато, від Греції до Персії, вони дещо різнилися у різних країнах, але загальне вчення в них було однакове. У 17 столітті їх стали називати гностики. Були такі гностики які запозичували дещо з християнського вчення, і були християни які проникалися ідеями гностицизму. Святий Павло у першому посланні до Тимофія 4:3пише про єретиків які забороняють їсти м'ясо та одружуватися. У Об’явлення Івана Богослова кілька разів згадуються Ніколаїти – про них теж писали що вони заперечували шлюб.

У ІІ столітті оце поєднання гностицизму та християнства набуло чималих обертів. Різниця між Старим та Новим Завітами добре лягала на гностичний дуалізм. Старозавітній Яхве поставав у проповідях гностиків, таких як Маркіон чи Кердоп, як Деміург, чий головний гріх – творіння матеріального світу, а Новозавітній Отець – як добрий «духовний Бог». За іронією долі, саме Маркіон склав перший канон новозавітних книг – Євангеліє від Луки та майже усі послання Павла, крім Титу та Тимофію. Богослови які потім вирішували які послання та євангелія вважати правильними а які ні, відштовхувалися саме від Маркіонівського канону.  Ще був Татіан – спочатку він був зразковим християнином але потім кинувся у гностицизм. Тоді ж було єретичне вчення докетистів які вважали що Ісус не прийняв людську природу а лише здавався людиною. А все через те що сама ідея нібито Ісус був людиною з плоті і крові дещо шокувала античних людей.

Бо античний світ мав богів з плоті і крові – наприклад, гнівливого та хтивого Зевса. Звісно, людям які виросли на оповіданнях про те як Зевс бігав по дівкам і народжував від них богів чи героїв тяжко було відкинути усі ці асоціації коли вони чули про народження Христа. Бог в уявленні філософів мусив бути виключно духовним – якраз тому що уся антична філософія була спробою втекти від язичництва і осягнути Єдиного Бога, відділити Вічного та Всеблагого від казкових жителів Олімпу. Саме тому у античну добу велося стільки суперечок з приводу божественної та людської природи Христа – щоб ні в якому разі Його людська природа не наводила асоціації з античними богами.

Саме тому сперечалися і про Непорочне Зачаття. Бо поняття «Син Божий» існувало у античному світі. Половина героїв грецьких міфів були синами Зевса, Посейдона, Афродити чи ще когось з богів. Хтось ставав богом ще за життя – як Діоніс. Когось прирівнювали до богів та брали на Олімп після смерті – як Геракла або Енея. Тобто, антична людина при словах «Син Божий який народився від земної жінки» уявляли що? Уявляли як Зевс закохався у якусь файну дівку, прийшов до неї – чи то як є, чи то в образі бика, лебедя, золотого дощу чи ще якось, і цілком природнім, фізичним, статевим способом зачав з нею дитину – яка, звісно, через божественні гени творила усілякі дива. На відміну від євреїв які часто не могли сприйняти саму ідею що Єдиний Бог може мати якесь земне втілення. Дві крайнощі! Тому єретики-євреї називали Христа звичайною людиною (щоб не порушити монотеїзму та не скотитися у язичництво), єретики-греки – духовним втіленням, еманацією (щоб знов-таки не скотитися у язичництво де плотські боги по дівках скачуть). А ортодоксальні богослови зламали стільки списів, намагалися утримати баланс між Христом-Богом і Христом-людиною.

І ще – оці гностичні виклади не могли не вплинути на вчення про Марію, мати Ісуса. Якщо народження Христа було явищем надзвичайним, надприроднім, незбагненним – то і статус Марії так само має бути надзвичайним. Щоправда, серед перших апостолів інтелектуалів не було, тому в Євангеліях Марії присвячено значно менше уваги ніж інколи хотілося би. Вона народжує Ісуса, виховує його, підштовхує його перетворити воду у вино, потім Ісус не хоче перервати задля неї свою проповідь кажучи що той хто слухає Його слова той йому і мати, і брати, потім Марія стоїть під хрестом, йде до гробу, а у книзі Діянь присутня під час сходження Духа Святого. Ось і все. У посланнях її теж не згадують. Святий Павло був надто зайнятий доведенням того що греків не треба обрізати щоб написати щось на тему христології та каріології. Хіба що образ жінки з дитиною на яку полює звір у книзі Об’явлення можна тлумачити як Марію з Ісусом. 

А ось коли гностики та подібні до них єретики почали доводити що Ісус лише здавався людиною – ось тоді пішли копання у статусі Марії. У апокрифічному Протоєвангелії від Якова пишеться що Йосиф був старим і мав дітей від першого шлюбу, а Марія була дівицею при храмі і дісталася Йосифові за жеребом щоб він доглядав її. І оскільки Ісус був духовною істотою то він вийшов з її лона не пошкодивши пліву, і Марія хоча і народила але лишилася дівою, і лишалася нею до смерті – адже Йосиф був старий. Це єретичне Євангеліє відображає традицію гностиків та енкратитів – було таке відгалуження гностицизму. Шлюб це зло, усе плотське це зло – типовий гностичний дуалізм. Але такій позиції у більшій чи меншій мірі хоч трохи але симпатизували усі інтелектуали античного світу – у тому числі і ортодоксально-християнські. Тому ідею про вічне дівоцтво Марії багато хто підхопив. Той самий Іпполіт Римський у 3 столітті вже впевнено називав Марію приснодівою. Були ті хто вважав інакше – наприклад, знаменитий письменник Гельвидій у 4 столітті доводив що Марія після народження Христа мала з Йосифом звичайний шлюб і народжувала дітей. Одним з його аргументів були слова з Євангелія «і не знав її Йосиф поки вона не народила сина». Тобто, поки не народила – не торкався, а як народила, то торкався, ще й як. З ним сперечався святий Єронім Стрідонтський – але були в Гельвидія і послідовники, і єретиками їх не оголошували. Остаточно Марію визнали приснодівою лише на Латеранському соборі у 649 році.

Цікаво Єронім не міг визнати що Марія з Йосифом жили у звичайному шлюбі і мали сексуальні стосунки тому що статус Богородиці виходив нижчим ніж статус вдів та дівиць на утриманні церкви. Утримувати бідних дівиць та вдів церква почала з перших днів свого існування. У книзі Діянь Єрусалимська церква годувала вдів, і перша відома сварка у церковній історії було якраз через те що комусь щось недодали. Потім святий Павло згадує про таких вдів на утриманні. Що ж, в умовах гонінь коли християн зрікалися родичі, вдови часто елементарно не мали де жити. Все ж таки, до ХХ століття з його офісною роботою, пенсіями, водогонами, каналізацією і опаленням жінкам проблематично було утримувати себе без допомоги чоловіка, дітей чи родичів. Так само дівчатам-християнкам не так вже й легко було знайти собі наречених. Тому при великих християнських спільнотах було чимало дівиць та вдів які жили при церкві – і звісно що їх, страждаючих за Христа, у церкві шанували, та й у церковному житті вони брали активну участь. Ось вам і готове жіноче чернецтво!

Отже, античний ідеал аскези, спроба врятувати християнства від язичницьких впливів, гоніння та спокуса церкви владою – все це сприяло тому що чернецтво і зокрема цнота стали ідеалом християнського життя. Проте слід пам’ятати що попре усі спроби єретиків нав’язати християнству оцей дуалізм де дух добро а тіло зло, попре усі античні впливи, попре необачні слова святого Павла, церква ніколи не засуджувала шлюб. Шлюб – одне з церковних таїнств, та й серед святих можна зустріти не лише монахів. Лицарський культ прекрасної дами – це теж християнський вплив. Рання Церква пережила війну з античним ідеалом – і перемогла у ній.