Слухати Радіо

Зараз в ефірі

06:00

Дитяча катехиза

В ефірі

Житія святих

06:50

Ранкова молитва

07:00

Меса

08:00

Дитяча катехиза

08:10

Житія святих

08:30

Годинки

09:00

Молитовна лінія

10:00

Розарій

10:30

У ваших намірах

11:00

Житія святих

11:20

Катехиза

12:00

Ангел Господній

12:20

Концерт привітань та гарного настрою

13:00

Свята Літургія з церкви Різдва Богородиці (Львів)

14:00

Духовні читання

14:20

Обережно, магія!

15:00

Коронка до Божого Милосердя

15:10

Молитовна лінія

15:40

Дитяча катехиза

Історик Віктор Заславський про Верховну Раду у ХІХ столітті.

Поділитись з друзями
Віктор Заславський продовжує свій цикл програм "Відкриваючи таємниці християнства" і це чергова програма на основі уривку з книги "Римо-католики в українській історії", написаної для Радіо Марія.

1860-й рік став для Галичини навіть більш доленосним, ніж 1848‑й. Австрійська імперія програла війну з італійцями та французами, і цісар Франц Йосиф мусив якось утішити своїх підданих – щоб ті, відчувши слабкість держави, не вирішили повторити Весну народів. Тому в імперії відродили парламент, куди могли бути обрані і поляки, й українці. Причому окремо діяв загальний австрійський парламент («Райхсрат», Державна Рада), а окремо – парламенти імперських провінцій, зокрема Королівства Галіції та Лодомерії, тобто Галичини. Називався він «Галицький сейм» і вирішував усі внутрішні питання. Отже, якщо раніше права того чи того народу залежали виключно від волі найяснішого цісаря і його оточення, то тепер усі могли балотуватися до парламенту, утворювати партії та впливати на суспільне життя й державну політику. Єпископи та ректори університетів потрапляли до обох парламентів автоматично – «на віру». На чолі Галицького сейму стояв маршалок, якого призначав цісар. Маршалком завжди був польський аристократ, а його заступником – українець (зазвичай це був греко-католицький митрополит або єпископ).

І ось, поляки (які мали претензії до українців) і українці (які мали претензії до поляків) дістали змогу обстоювати свої прагнення в державних органах. «Королівство Галіції та Лодомерії» складалося не лише з етнічних українських земель, а ще з суто польських територій разом із Краковом. Отже, українців і поляків під пануванням Габсбургів було приблизно порівну, зате в поляків були багаті та впливові аристократи, а в українців – лише дрібна шляхта. Аристократами українців були єпископи й митрополити, виходці з тієї самої дрібної шляхти. Давали про себе знати й ідейні розбіжності між українцями: чимало хто з інтелігенції та священників (щиро чи за російські гроші) обстоював єдність українців із «великим русским народом»; хтось, навпаки, стояв за окремішність українців. Внутрішні чвари не додавали сили, й інколи зі 150 депутатів у Сеймі було тільки 15 українців. Австрійська влада, зі свого боку, побоювалась українського руху – адже українці Галичини декларували свою єдність з українцями Російської імперії! Стосунки з Романовими в Габсбургів були напружені ще з часів Катерини ІІ, яка намагалася приєднати до Росії Львів. Потім росіяни разом з австрійцями билися проти Наполеона; потім онук Катерини, Микола І, рятував Австрію під час Весни народів – і на подяку через сім років Австрія приєдналася до антиросійської коаліції під час Кримської війни. Тепер же Росія активно підтримувала москвофільський рух серед галичан, тож Франц Йосиф побоювався, що занадто сильний український рух може зіграти на руку росіянам.

У парламенті почалася боротьба між українською та польською партіями. Програмою-максимум для поляків було підкорити українську греко-католицьку ієрархію латинському митрополитові. Це автоматично робило українців другорядною спільнотою та частиною польської нації. А ще австрійський уряд запропонував проєкт переведення української мови на латиницю. Полякам це подобалось, українцям – ні. Програмою-максимум для українців було відокремити Східну Галичину (де переважало українське населення), це допомогло б утворити своєрідну українську напівдержаву.

Подібна боротьба точилася і в Райхсраті, де теж були депутати-поляки й депутати-українці. Але від самого початку роботи Райхсрату українці й поляки змогли об’єднатись у «Галицьку фракцію» щоби разом представляти інтереси Королівства Галіції та Лодомерії перед цісарським урядом. Зробили вони це після тривалих переговорів у палаці Володимира Дідушицького, де були присутні і Лев Сапєга, й українські єпископи. 13 років тому вони не змогли домовитися спільно виступити проти Відня, зате тепер без значних труднощів прийшли до спільного знаменника. Не те щоб українська еліта змінила своє ставлення до національних питань; просто тепер ішлося не про боротьбу проти Австрії та не про об’єднання двох народів, а про спільне виборювання привілеїв для спільного краю.

Звісно, виступ єдиним фронтом у Відні не скасовував боротьби і сварок у Львові. Маршалок Лев Сапєга був толерантним та прихильним до українців, але не всі поляки були такі як він. Підкорення греко-католицьких ієрархів латинським, перепони на шляху розвитку української мови – багато хто з поляків (латинських єпископів теж) уперто порушував ці питання. І тут греко-католики (а саме митрополит Спиридон Литвинович) змогли розіграти свій головний козир – заступництво Папи Римського. Все ж таки Католицька Церква за довгі століття свого існування спромоглася створити воістину наднаціональний духовний центр, який рівною мірою сприймав (або принаймні намагався сприймати) інтереси всіх своїх вірних. У XVI столітті Папа пішов назустріч усім проханням Іпатія Потія (між іншим, усупереч мріям Петра Скарги). У XVII столітті Рим надав руським греко-католикам усю необхідну допомогу для реформи василіанського чину й завжди відкривав для українців двері римських шкіл. У XVIII столітті Апостольський Престол затвердив рішення Замойського синоду й допомагав відновлювати Галицьку митрополію. Тепер знову українці звернулись у Рим про допомогу – і Рим не відмовив. 17‑го липня 1863 року Папа Пій ІХ затверджує документ під назвою «Конкордія», тобто угода: угода між християнами двох обрядів, двох націй. Положення цієї угоди проголошували кількісну й територіальну незмінність обох обрядів, заборону переходити з одного обряду в інший, а також їхню рівноправність. Також «Конкордія» регулювала відносини українців і поляків у різноманітних церковних та суспільних галузях. В основі «Конкордії» лежав взаємний компроміс: поляки відмовлялися від планів підкорити українську Церкву, а українці – від планів поділу Галичини. Важливо розуміти, що поділ Галичини був небажаний передусім для австрійського уряду, на відміну від адміністративних змін у церковних справах.

На державному рівні всі козирі були в руках поляків, але тут втрутився Папа, який проголосив небажаним підкорення унійних єпископів латинським. Відтак обидві партії опинилися в однаковому становищі й компроміс став бажаним для всіх. У жовтні того ж року було офіційно проголошено міжобрядове порозуміння поляків та українців у Галичині. 1864 року Франц Йосиф затвердив цю угоду та призначив Литвиновича своїм таємним радником. Це був радше чин, ніж посада; вона лише підкреслювала престиж і авторитет українського митрополита. Тоді ж Литвинович проголосив Конкордію окремим посланням, назвавши укладену угоду «вироком Пія IX про рівноправність нашого обряду з латинським».

Саме стараннями Литвиновича був проголошений святим мученик Йосафат Кунцевич, убитий православними фанатиками на початку XVIII ст. Це було важливо: тепер в українських греко-католиків був свій святий! Ця «дрібничка» нагадувала полякам, що греко-католики – не другорядна недоцерква, а повноцінна ієрархія зі своєю культурою, історією, традиціями і правами. І, знов-таки, мовою.

На жаль, укладення Конкордії стало останньої політичною перемогою владики Спиридона. 1866 року він демонстративно самоусувається з політики. Пізніше дослідники пояснювали це тим, що Литвинович «покладав усі свої сподівання на Відень, а Відень за нашими домаганнями не обставав». Це знов підкреслює, якою важливою в ті часи стала для українського руху підтримка Папи Римського.

Порозуміння у справах церковних відкрило шлях до співпраці і в інших галузях. Леон Сапєга допомагає українцям створювати Народний дім (який став центром культурного життя), вибиває гроші на заснування товариства «Просвіта» й українського театру. Галицький сейм голосує за українізацію Академічної гімназії у Львові. 1869 року Сапєга оголошує нове українсько-польське порозуміння – «співпрацю на підставах католицької духовності». Тут уже йшлося про об’єднання українців і поляків проти українських москвофілів, які просували російську мову та ідею єднання українців із росіянами. Москвофільський вплив не подобався ні австрійцям, ані полякам з українцями – тож усі були зацікавлені в тому, щоб українці мали більше можливостей в усіх галузях суспільного життя. На жаль, ця акція зазнала краху: комісія, яка почала працювати над справою порозуміння, застрягла на тривалому обговоренні, скільки грошей виділити для українського театру, і все завершилось безкінечними суперечками – невід’ємними ознаками парламентаризму.

Тоді головним однодумцем Сапєги був український суддя Юліан Лаврівський, віце-маршалок Галицького сейму, чи не єдиний світський персонаж на цій посаді. Під час Весни народів він бував на зібраннях і Головної Руської Ради, і «Руського Собору». Маючи відверто українські переконання, він дружив із Сапєгою та Дідушицьким і вважав, що українцям треба брати за взірець польський культурний рух (також і вчення про «органічну працю»), і не забувати про спільну з поляками історію. Відомою є його фраза, що поляків та українців «і смерть не розлучить, бо гроби спільні маємо». Багато кроків на підтримку українців Сапєга робив саме з його подачі, та й загалом часто передавав йому свої повноваження. Лаврівський, своєю чергою, багато перейняв від Сапєги, зокрема, від його ідеї «органічної праці», а за ним – і вся українська Греко-Католицька Церква. Українські кредитні спілки на кшталт «Самопомочі» виходили з тієї самої «органічної» філософії.

Лаврівський переклав українською австрійський Цивільний кодекс, сприяв розповсюдженню українських підручників на Буковині та Закарпатті, очолював «Просвіту» й «Руську Бесіду». Дружина його була римо-католичка, і Лаврівський волів, щоби приклад його власної сім’ї став взірцем для дружби та порозуміння римо- і греко-католиків. До речі, померли Лаврівські в один день, і ховали їх із панахидою в обох обрядах.

Ще одним вірним помічником Сапєгитув український Перемишльський єпископ Іван Ступницький, віце-маршалок Сейму після Лаврівського. Він посприяв заснуванню українських класів при гімназії в Перемишлі, а також активно займався археологією.

Серед тих, хто активно провадив політику співпраці з українцями, був маршалок Сейму Станіслав МарцінБадені, затятий ворог москвофілів, який вважав, що українці мають розвивати свою народність, а поляки – допомагати їм у цьому. Він не лише підтримував усі проекти депутатів-українців, а й домагався збільшення кількості парламентських мандатів для них (тобто кількості українців у Сеймі). Щоправда, реалізувати це вдалося лише після його смерті, Першої світової війни. Станіславу Бадені інколи приписували заслугу (або навпаки, провину) у прогресі українського руху в Галичині.

А у 1881-1886 роках головою Сейму був українець – Микола Зиблікевич, який народився у Старому Самборі, в родині кожум’яки, охрещений був за греко-католицьким обрядом. Батько спромігся відправити сина навчатися до Львова, і той закінчив філософський факультет, після чого викладав у гімназії в Тарнові, у польській частині Галичини. Потім цей гуманітарій вирішує опанувати право і вступає на юридичний факультет у Кракові. У цьому давньому, неймовірно красивому місті він і залишається: спершу працює адвокатом, потім юридичним радником. Якраз тоді у Галичині було скасовано воєнний стан і поляки почали знову боротися за повернення польської мови у свої школи та владні установи. Чимало для цього зробив і Зиблікевич. Цей українець, опинившись на польській землі, полюбив місто, яке стало йому рідним, і чесно працював для його блага. Його юридичні таланти стали тут у пригоді, й Зиблікевич швидко здобув повагу містян і урядовців. Не дивує, що коли Австрія оголосила вибори до Галицького сейму, Микола Зиблікевич без великих труднощів став одним із його послів. 1866 року, після завершення каденції в сеймі, він повертається до Кракова, де стає членом міської ради, а згодом президентом міста. Серед ініціатив Зиблікевича – побудови Пантеону заслужених поляків у підземеллі костелу паулінів, реставрація Сукєнніц – торгових рядів на ринковій площі Кракова, будівництво комплексу пожежної служби, а також заснування Національного музею. Потім – 1881 рік, нові вибори до Галицького сейму, і Зиблікевич вертається до міста Лева. На прощання Краківська міська рада робить його почесним громадянином міста, а на 10‑ліття вступу на посаду президента дарує йому коштовну шаблю. Знову посівши місце в Сеймі, Зиблікевич стає його маршалком. Тоді ж Франц Йосиф надає йому титул графа.

Проживши більшу частину життя у Кракові, Микола Зиблікевич поступово ополячився: користувався польською мовою в приватному житті, ходив до костелу – проте завжди підкреслював своє руське-українське походження. Причому завжди виступав проти москвофілів і підтримував народовців. Під час роботи в Галицькому сеймі він підтримав створення та фінансування професійного українського театру у Львові. Коли 1886 року Зиблікевич повернувся до Кракова й помер від запалення легень, ховали його за участю священників обох обрядів, підкреслюючи тим самим «українськість» одного з найвидатніших мешканців Кракова.

Що ж, якщо в нашій історії не бракує поляків, які вважали себе частиною українського народу і працювали для його користі, то нема чого дивуватись, коли траплялись і зворотні випадки!

Останнім штрихом для обрису українсько-польської співпраці в політичних сферах може бути постать Міхала Бобжинського – професора, історика, намісника Галичини. Він був засновником Краківської історичної школи й дуже сильно вплинув на Михайла Грушевського. А ще Бобжинський розробив проект виборчої реформи, яка мала зробити виборчу систему демократичнішою та дала б українцям більше місць у парламенті.

Але не лише в парламенті зустрічалися галицькі українці й галицькі поляки, і не лише у політичних справах проявлялася їхня співпраця. Мішані шлюби були звичним явищем (згадати того ж Юліана Лаврівського), як і дружба та співпраця на побутовому рівні. Були римо-католики, які прямо асоціювали себе з українським рухом.

 

 

Граф Дідух і залізничник Сапєга

 

Володимир Дідушицький, грубезний чоловік із дещо ведмежим обличчям, виводив свій рід від князя Василька Романовича, брата короля Данила Галицького. Чи то так, чи то ні, але боярський рід Дідушичів справді існував, із XV ст. володів землями в околицях Стрия. Нащадки Дідушичів із часом стали графами Дідушицькими, ополячились, але корені роду шанували, зберігали по своїх маєтках старі книги, ікони, грамоти. Молодий граф протягом життя кілька разів повторював: «Я – Дідух», підкреслюючи свої руські-українські корені. Як то часто бувало, ні до яких закладів молодого графа не віддавали, а запрошували до нього викладачів зі Львова, які викладали йому те, що батьки вважали за потрібне, і те, чим цікавився юнак: історію, літературу, географію, орнітологію. Крім того, в родовому маєтку була бібліотека з тисячами різноманітних книг. Також задля виховання хлопця часто возили за кордон, і за кордоном його найбільше вражали природничі музеї.

 

Протягом життя Дідушицький обіймав посади в різноманітних парламентах, науково-просвітницьких товариствах, був маршалком Галичини. 1848 року граф раніше за цісаря звільнив під панщини усіх своїх селян, записався в польську національну гвардію, підтримував революціонерів матеріально і морально та був одним із засновників «Руського Собору».

 

Крім львівських резиденцій, граф мав великий палац у селі Пеняках під Бродами. В тих краях є невисокі пагорби, на яких ростуть цінні букові ліси, а в лісах гніздяться рідкісні птахи – орлани-білохвости. Щоби зберегти це унікальне місце, Дідушицький домагається проголошення пагорбів заповідним об’єктом – першим заповідником на теренах України. Називається заповідник Пам’ятка Пеняцька. Любов до природи, яка зародилась у серці графа ще замолоду, переросла в захоплення усього життя. Дідушицький збирав рідкісні мінерали, рослини, тварин, навіть їздив у Росію викупляти туші рідкісних зубрів, які залишались після царських полювань. 1857 року граф переносить свою колекцію до Львова та розміщує її у ще одному своєму палаці – по вулиці Театральній. Тут він створює музей, який пізніше дарує місту, а музеєві дарує часину своїх земель – щоб вирішити проблему з фінансуванням. За це Львівський університет проголошує графа почесним доктором. Крім мінералів, засушених рослин та опудал тварин у музеї Дідушицького була багатюща археологічна й етнографічна колекція. Отже, музей Дідушицького був не просто найбагатшим природничим музеєм у Східній Європі, а унікальним прикладом цілісного вивчення свого краю, природи і людей.

До речі, любов графа до етнографії проявлялась не лише в музейництві. Він підтримував гуцульських різьбярів по дереву з роду Шкрібляків, фінансував їм виставки в Парижі та Відні, а якось влаштував у своєму палаці бал, стилізований під гуцульське весілля. Прославляв Галичину Дідушицький і на різноманітних мистецьких, промислових, етнографічних виставках: у Львові, Берліні, Петербурзі, Відні, Перемишлі, Коломиї, Кракові.

Помер він 1899 року, у віці 74 років. Музей його служив справжньою окрасою Львова до самого приходу радянської влади. Тоді почалась реорганізація львівських музеїв; дещо – як, наприклад, Михалківський скарб золотих прикрас VIII-VII століть до нашої ери – вивезли в Росію, де й слід по них пропав; але більшість графських скарбів стали основою колекцій львівських Природничого та Етнографічного музеїв.

Товариш Дідушицького, Лев ЛюдвікСапєга, походив із багатющого й давнього польсько-литовського роду. Серед предків його були гетьмани і воєводи, а батько був ад’ютантом Наполеона. Дитинство та юність аристократа минули у Варшаві, студентські літа – в Парижі й Единбурзі: юнак студіював право та економіку, а Британія летіла в авангарді індустріалізації. 1824 року на прохання старенької мами студент полишає навчання й повертається додому. Здобутих знань вкупі з батьківським впливом вистачало: Сапєгу взяли працювати у міністерство Царства Польського, займатися розвитком металургії. Через три роки разом із міністром Сапєга починає бувати в Петербурзі і його наближає до себе цар Микола І, дає чин камергера і залучає до промислових справ.

Під час однієї з поїздок до Лондона Сапєга дізнається, що поляки повстали проти Росії. Царський камергер одразу робить собі фальшивий паспорт і дістається Варшави, де долучається до повстанців. За оборону польської столиці йому дадуть орден «Virtuti militari» – найвищу польську військову нагороду. Коли ж повстання зазнало поразки, Лев перебирається в Австрію, точніше, в Галичину, уламок давньої Речі Посполитої. Маєтності Сапєг у Російській імперії були конфісковані, але чимало статків повстанець устиг переправити за кордон, тож без грошей не лишився. Йому вистачило навіть на купівлю й ремонт напіврозваленого замку в Красічині під Перемишлем. Але сидіти без діла він, економіст і промисловець, не хотів. У польських колах Галичини його зустріли як героя, гроші й досвід додавали ваги; тож Сапєга з головою поринає у вихор галицького життя.

Галичина була краєм відсталим і консервативним, а економіка трохи менше ніж повністю складалася з рільництва. Пожвавити життя могла залізниця. Сапєга 1839 року разом зі шляхтичем Олександром Фредром пропонує австрійському урядові подовжити вже прокладену колію Відень-Бохня до Львова та Бережан. Це би з’єднало Татри (з їхніми соляними копалинами) з аграрним Поділлям і підняло б економіку Галичини та Львова. У Відні проєкт відхилили. Тоді Сапєга скерував енергію в інше русло. Рільництво то рільництво, і в 1841-1845 роках він власним коштом відкрив Кредитне товариство, Галицьку ощадну касу, Технічну академію, Галицьке господарське товариство. А в Дублянах неподалік Львова заснував рільничу школу. Зараз це Аграрний університет. Ощадна каса та кредитна спілка допомагали піднятися фермерам і промисловцям, а технічна академія та рільнича школа забезпечувала б їх навченими працівниками.

Економічний розвиток краю призупинили події 1848 року, зате після скасування воєнного стану справи пішли на краще. 1858 року Сапєга таки отримує від австрійського уряду концесію на будівництво залізниці. Просив залізницю до Львова і далі – у Броди й Чернівці, але «добро» дали тільки на гілку до Львова. 4‑го листопада 1861 року о 14:30 до Львова прибув перший потяг із Відня – паротяг «Ярослав», два пасажирські вагони й чотири вантажні платформи. Львів’яни швидко відчули переваги нового транспорту: раніше до столиці їхали чотири доби в тісному поштовому діліжансі, а тепер вистачало 14 годин у зручному вагоні. Торгівля розквітла, й Сапєзі дозволили прокласти залізницю до Чернівців через Станіславів та Коломию. Цікаво, що після відкриття цієї гілки в Лева визріла ідея продовжити її до Константинополя, Багдаду і Бомбею, столиці Британської Індії. Звісно, гроші на це треба було просити в австрійців. Заступник британського міністра торгівлі, почувши пропозицію Сапєги, засміявся й попросив обґрунтувати цю божевільну ідею. Сапєга узяв глобус, шнурок і з’єднав ним Лондон і Бомбей. Пряма лінія пролягла через Краків, Львів, Чернівці та Варну. Заступник міністра перестав сміятися, доповів міністрові, і той захопився. Щоправда, побудувати трансконтинентальну магістраль тоді не вийшло: почалися заворушення в Італії, потім уперлись рогом росіяни (вони мали свої інтереси в Азії та на Близькому Сході); а потім на Віденській біржі стався обвал, і економіка Австро-Угорщини скотилась у тривалу депресію.

Зате залізничні успіхи Сапєги допомогли йому в політиці. 1861 року імператор Франц Йосиф призначив вдалого промисловця головою Крайового сейму – щойно створеного парламенту Галичини. На цій посаді Сапєга пробув три каденції, і провів би й четверту, але не дали конкуренти. Коли Лев ще тільки очолив сейм, його звинуватили в махінаціях із грошима. Суд жодної провини не знайшов, але принциповий аристократ демонстративно подав у відставку. Тоді імператор його заяви не підписав. Й ось, через 21 рік, заяву знайшли і намовили цісаря підписати її. Здивований і ображений, Сапєга відійшов від політичного життя й через три роки помер у Красічині.

Політична активність у Львові не дозволила йому взяти участь у Січневому польському повстанні 1863 року. Він обмежився тим, що відправляв повстанцям гроші, а дружина його влаштувала в Красічинському палаці шпиталь для поранених повстанців. Багато в чому саме завдяки Сапєзі Львів у ХІХ столітті став людним і багатим торговим та діловим центром із банками, багатоповерховими будинками й заможними мешканцями. Ще він починав багато бізнес-проєктів, хоча далеко не всі вони були успішними.

Дії цього апостола прогресу були не простим зароблянням грошей. Вихованець Едінбурзького університету, Лев Сапєга перейняв багато ідей від британців. Зокрема, він став одним із провідників філософії «органічної праці» й навчав, що збагачення землеробів приведе до розвитку цілої нації, адже нація подібна до тіла, всі члени якого мають бути в доброму стані. «Збагачуйтесь!» – так звучало гасло цього руху, а головним його принципом був «розумний егоїзм»: нехай кожен дбає про свій маєток, і так із приватного достатку виросте достаток загальнонаціональний. Багатий фермер візьме на роботу більше селян; багатий селянин зможе віддати дітей до школи; багатий міщанин матиме змогу читати книжки; у багатому місті можна відкрити університет; багатий храм зможе замовляти високомистецькі картини – і так далі. Така собі «протестантська етика капіталізму» на католицькому ґрунті. Тому, відкриваючи банки та прокладаючи залізниці, Лев ЛюдвікСапєга вважав, що докладається до всебічного розвитку свого народу. Якого народу? Нащадок польсько-литовсько-руських магнатів, він усе ще мислив категоріями старої Речі Посполитої і вважав «своїми» всіх, хто живе на її колишніх теренах; себе ж вважав і поляком, і литовцем, і русином водночас – як і Дідушицький Недарма вони готові були «стати українцями» 1848 року й недарма вони стали одними з авторів «Конкордії» – першої в історії декларації про польсько-українське примирення.

 

 

 

Відгуки

Історик Віктор Заславський про князя Костянтина Острозького.

Історик Віктор Заславський про князя Костянтина Острозького.

Історик Віктор Заславський продовжуючи свій цикл "Відкриваючи таємниці християнства" зупитнив свій історичний погляд над постаттю князя Костянтина Острозького.
Розкол між Церквами

Розкол між Церквами

Віктор Заславський продовжує свій цикл програм "Відкриваючи таємниці християнства" і це чергова програма на основі уривку з книги "Римо-католики в українській історії", написаної для Радіо Марія.
Схід і Захід: від Імперії до Церкви.

Схід і Захід: від Імперії до Церкви.

Віктор Заславський продовжує свій цикл програм "Відкриваючи таємниці християнства" і це чергова програма на основі уривку з книги "Римо-католики в українській історії", написаної для Радіо Марія.
Київські князі і Католицька Церква.

Київські князі і Католицька Церква.

Віктор Заславський продовжує свій цикл програм "Відкриваючи таємниці християнства" і це чергова програма на основі уривку з книги "Римо-католики в українській історії", написаної для Радіо Марія.
Віктор Заславський про Хрещення Русі у католицькому контексті.

Віктор Заславський про Хрещення Русі у католицькому контексті.

Віктор Заславський продовжує свій цикл програм "Відкриваючи таємниці християнства" і це чергова програма на основі уривку з книги "Римо-католики в українській історії", написаної для Радіо Марія.