Слухати Радіо

Зараз в ефірі

08:10

Житія святих

В ефірі

Слово на кожен день

09:00

Молитовна лінія

10:00

Розарій

10:30

У ваших намірах

11:00

Житія святих

11:20

Катехиза

12:00

Ангел Господній

12:20

Концерт привітань та поздоровлень

13:00

Рецепти Життя

14:00

Духовні читання

14:20

Головред

15:00

Коронка до Божого Милосердя

15:10

Молитовна лінія

15:40

Дитяча катехиза

16:00

Катехиза

16:40

Дитяча молитва

17:00

Новини

17:05

Голос народу, голос Божий

17:30

В родині "Радіо Марія"

Іван Велямин Рутський

Поділитись з друзями
Іпатій Потій був не лише визначним релігійним діячем, ініціатором унії і засновником Української Греко-католицької церкви. Він був людиною з великим відчуттям відповідальності пере історією. Саме через те що Потій піклувався про завтрашній день, він уклав унію і боровся за її розповсюдження. А ще – залишив по собі гідних продовжувачів своєї справи. Після смерті Потія уніатським митрополитом став Йосиф, в миру Іван Вельямин Рутський.
Він був досить близьким Потієві і за походженням, і по духу. Народився він у 1574 році і походив він з дрібної білоруської шляхти, з села Рута біля Новгородка. Батьки його народились у православ'ї, але згодом стали кальвіністами, і коли син їхній почав виказувати схильність до наук, його відправили на навчання до Празького університету, в місто Яна Гуса, де досить потужним був протестантський вплив – недарма у 15 столітті гусити після тривалих війн змогли вибороти собі легальне існування.


19.08.2014 о 14.30 в передачі "Відкриваючи таємниці християнства"
Автор: Віктор Заславський

Цікаво що в цих війнах на боці гуситів бився князь Федір Острозький, який пізніше став монахом в Києво-Печерські Лаврі і ув проголошений святим. Але католики теж не дрімали, єзуїти в Празі активно проповідували, в тому числі і серед студентів. Отже, у 1592 році Іван Рутський, 18-річний студент, почув їхню проповідь і переходить на католицтво. Сидіти за книгами Рутському сподобалось, і після Праги він їде у Вюрцбург – студіювати філософію. Поступово в серці цього книжкового хробака прокидається бажання не тільки сторінки гортати, але й проповідувати, молитись – одним словом, служити Богові. І тут в житті Рутського настає переломний момент: він переходить в східний обряд, обряд своїх предків, і відправляється на навчання у грецьку колегію святого Афанасія в Римі.

Тяжко сказати що саме спричинило нашого єзуїтського вихованця до такого кроку. Чи то любов до власного народу вступила в суперечку з очаруванням латинського обряду, чи то єзуїти натякнули йому що повернувшись до східного обряду, він зможе принести значно більше користі. Справа в тому що нещодавно відбулась Берестейська унія і утворилась греко-католицька церква. Стараннями князя Острозького і братств в великих містах усі головні православні культурні і освітні центри – Київ, Львів, Острог – унію не прийняли. Отже, греко-католики опинились без шкіл, а значить – без грамотного духовенства, без своїх письменників і вчених. Звісно, Іпатій Потій міг самотужки протистояти усім придворним інтелектуалам князя Острозького, але Потій не був безсмертним, і чудово це розумів. Йому потрібні були і помічники, і спадкоємці для того щоб зробити греко-католицьку церкву потужною і життєздатною. Він покликав з Риму вченого Петра Аркудія і заснував семінарію у Вільні, проте Аркудій мало орієнтувався в українських та білоруських реаліях, та й один у полі не воїн. Була потрібна більш потужна база, були потрібні місцеві монахи і священики – але освічені, бажано, на європейський лад. І тут Рутський став для київського митрополита справжньою знахідкою.

В Київ київського унійного митрополита не пускали, то ж своєю головною резиденцією Іпатій Потій зробив Вільно, сучасний Вільнюс, давню столицю литовсько-руського князівства. Місцеве братство, яке на будь-якого єпископа чи митрополита дивилось як Ленін на буржуазію, почало проти нього воювати. Головним їхнім оплотом був монастир Святого Духа, яким керували віленські православні міщани, а твердинею Потія був монастир Святої Трійці. Щоправда, монастирем його модна було назвати хіба що з велииикою натяжкою – коли Потій тут оселився, в монастирі жив лише один монах. Отже, митрополит вирішив перетворити занепалу святиню на справжній монастир, який став би колискою кадрів для унійної церкви. І про таких як Рутський він мріяв як киянин про спокій. То ж, Папа Римський Климент 8 особисто намовляє нашого героя стати студентом Грецької колегії, а потім, у 1603 році, відправитись на батьківщину щоб підтримати Потія. І Іван Велямин Рутський приймає чернецтво у Віленському монастирі Святої Трійці під іменем Йосиф.

Молодий монах починає викладати в школі при монастирі, готувати майбутніх священиків. Інколи йому доводилось влаштовувати публічні диспути з православними – цю протестантську моду досить швидко перейняли на руських землях. Тим часом при церкві Святої Трійці постало греко-католицьке братство, а до монастиря приставало нові монахи. Одним з них був син волинських міщан Іван Кунцевич, в чернецтві Йосафат, який з часом став близьким другом Рутського. А згодом Рутський підкинув Потієві ідею – запросити до Святотроїцького монастиря кількох єзуїтів – як сказали б зараз, для обміну духовним досвідом.

ВИСОЦЬКИЙ

Приблизно так це і сприймали православні в литовсько-руськй столиці. Братчики монастиря Святого Духа подали в суд на Потія і Троїцький монастир, маючи за мету позбавити унійного митрополита усього майна і вигнати з міста. Почалась довга боротьба, в якій Потій таки переміг – Йосиф Рутський зіграв в цій боротьбі не останню роль. Врешті-решт, у 1611 році Іпатій Потій обирає Рутського своїм наступником, і через два роки, коли Потій відходить у кращий світ, 39-річний Йосиф Рутський очолює греко-католицьку церкву.

Новий митрополит одразу береться до справи. При усіх чеснотах Потія, Рутський був людиною з трохи іншою ментальністю. Він і освіту мав кращу, і не мав у серці такої болючої рани як розрив з давнім другом – все ж таки сварка з Василем О острозьким підкосила душевні сили Потія. А ще – хоча Рутський і брав по молодості участь у міжконфесійних диспутах, проте полемізувати, хоч з кафедри, хоч на папері, він не дуже любив. Йому більше подобалось займатись кориснішими справами – вчити людей істинам християнської віри, не відволікаючись на прокльони в бік інакодумців. Тобто, займатись просвітництвом без політики.

Отже, першим що Рутський зробив було відкриття народних шкіл при монастирях, де монахи вчили дітей селян, міщан і шляхти грамоті та основам віри. Такі школи з'явились в кількох містах і містечках України і Білорусії – в Полоцьку, Красноборі, Холмі. В Новогрудку, Мінську, а пізніше і в Холмі стараннями митрополита з'явились школи де викладались теологія і філософія, праці Отців Церкви, грецьку і латину і основи семи вільних мистецтв. Добре було і те що Рутський не був чужим в Римі. У 1615 році він добився в Папи дозволу відкривати школи з правами єзуїтських колегій. Це було досить важливим кроком – створивши альтернативу єзуїтським школам, Рутський міг якщо не зупинити, то хоча б зробити повільнішим перехід русинської шляхти на римо-католицтво, а значить – зберегти наш народ від полонізації. Звісно, школа без вчителів це не школа, то ж, митрополит домовляється з папою про відправку до Риму 22 студентів з України і Білорусії на навчання, щоб потім вони повернулись на батьківщину і викладали в митрополичих школах.

Поїздка в Рим була продуктивною – але не менш важливі справи чекали на Рутського вдома. Католицька церква змогла зупинити відтік людей до протестантів завдяки школам і чернечим орденам, які були незалежні від місцевих єпископів, адже чим менше над тобою керівництва – тим легше працювати. Школами митрополит вже займався, а після повернення з Риму серйозно взявся за чернецтво. Він вже брав активну участь у відродженні монастиря у Вільні, а потім відкрив ще кілька обителі в Білорусії і на Волині. Піднімати чернече життя допомагали єзуїти, яких Рутський селив по монастирях щоб вони слідкували за дисципліною. Водночас митрополит опрацьовував статут майбутнього чернечого чину, підставою для якого став чин святого Василія Великого, за яким вже біля тисячі років жили православні монахи. У 1617 році чин був офіційно створений. Поступово до нього приєднувались усі монастирі що приймали унію. На чолі чину стояв виборний протоархімандрит. Рутський не прогадав – василіанський чин ще за життя митрополита став головною рушійною силою греко-католицької церкви, а з часом його роль лише посилювалась. Сам василіани стали тим прошарком унійної церкви – прошарком елітним, освіченим – з якого виходили майже усі греко-католицькі єпископи.

Типовим прикладом такого єпископа нового типу став Йосафат Кунцевич – той самий син волинських міщан, який одним з перших прибув до віленського монастиря Святої Трійці. Ще будучи звичайним монахом, він активно проповідував – в церквах, на вулицях і площах, в приватних оселях, приставати до людей і стукати в двері любив не менше за сучасних протестантів. При цьому в той час як більшість проповідників – і католицькі, і вчені православні – намагались проповідувати красиво і вичурно, з бароковими алегоріями, Йосафат Кунцевич навпаки, намагався проповідувати максимально просто і зрозуміло. Звісно, його зусилля мали успіхи, і за це православні прозвали його «душохватом». Кунцевич був не проти такого прізвиська. Не в останню чергу саме його заслугою було те що в литовсько-білоруській столиці уніатська спільнота стала не менш потужною і численною ніж православна. Звершуючи послух в Троїцькому монастирі, Йосафат мав можливість переймати досвід єзуїтів. Однак при цьому він був в захваті від традицій східного чернецтва. Зокрема, він ретельно вивчив і зібрав твори Ніла Сорського, відомого російського монаха, аскета і подвижника, чия любов до бідності чимось нагадувала святого Франциска.

Коли у 1617 році Кунцевича поставили архієпископом Вітебським і Полоцьким, він досить швидко завоював серця міщан. Освічених і начитаних він привертав проповідями, простих – суворим чернечим життям. Тих хто намагався щось говорити про єзуїтського вихованця, він швидко затикав за пояс ретельним знанням східного обряду і православних традицій.

Отже, обираючи своїм наступником Йосифа Рутського, Іпатій Потій не прогадав. Рутський вмів те що не зовсім виходило в його попередника – вдало проповідувати, відкривати школи, провадити церковні реформи і уникати політики. І Рутський, і Кунцевич вмів бути людиною і Сходу, і Заходу, переймати досвід і в єзуїтів і в російського православ'я. Щоправда, росіяни так і не оцінили цю любов до них з боку греко-католицьких ієрархів, і коли російські війська завітали до Вільнюса у 1655 році, вони вивезли труну з тілом Рутського невідомо куди. Що ж, після візитів братнього народу багато що з нашої історичної і культурної скарбниці зникало в невідомому напрямку. Головне що головні здобутки Рутського – греко-католицька церква, василіанський чин, європейська ментальність – до наших днів збереглись.

І ось ще що важливо. Але греко-католицька церква розвивалась не в вакуумі. Ієрарахія, на чолі якої стояв Йосиф Рутський, створилася внаслідок розколу у 1596 році. З самого початку свого існування уніати вважали себе частиною єдиної Київської церкви і метою своєю вважали примирення і возз'єднання з тими хто до унії не приступив – звісно, на своїх умовах. Про те саме мріяли і ті хто до унії не приступали – об'єднати розділену київську церкву, і також на своїх умовах. І якщо Рутський намагався не звертати увагу на це, концентруючись на реформах і просвітництві, то його православні колеги думали інакше. Справа в тому що на Берестейскому соборі майже всі єпископи і митрополит прийняли унію, і православні залишились без легальної ієрархії, зате з реальною підтримкою в багатьох містах і монастирях – не кажучи про запорізьких козаків. Отже, попереду в православних і греко-католиків були довгі століття ворожнечі і діалогу, бійок і співпраці. Боротьба Русі з Руссю – так казатимуть про це і сучасники, і нащадки Рутського і Кунцевича. І багато в чому саме ці непрості відносини двох гілок київської церкви зумовили і непросту подальшу долю нашої землі, і незабутню унікальність нашої культури. Саме цим сторінкам – яскравим, сумним, героїчним – будуть присвячені наші наступні зустрічі.

Відгуки

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Церква в постхристиянському суспільстві

Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему: Церква і суспільство.
 Частина 6

Симфонія чи надмірна влада цісара?

 Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему "Церква і суспільство" Частина 5