Катехеза о. Олексія Самсонова: "Що папа Франциск та слухачі "Радіо Марія" говорять про радість любові?"

«Amoris laetitia» (AL) – «Радість любові». Таку назву отримало післясинодальне Апостольське Напоумлення, яке Вселенський Архиєрей Франциск приготував на основі напрацювань надзивичайної (2014 року) та звичайної (2015 року) Асамблей Синоду Єпископів, що були присвячені темі сім’ї. Документ підписано 19 березня 2016 р., в урочистість Святого Йосифа, а оприлюднено 8 квітня.

Напоумлення поділене на 9 розділів та нараховує 325 параграфів. Воно розпочинається сімома вступними параграфами, які вказують на усвідомлення складності теми й поглиблення, якого вона вимагає. Стверджується, що виступи Отців під час Синоду уклали дорогоцінний багатогранник (4), який слід зберегти. У цьому контексті Папа пише, що «не всі доктринальні, моральні чи душпастирські дискусії повинні бути вичерпані втручанням учительського уряду». Для деяких питань «у кожній країні чи регіоні можна шукати більш інкультуровані вирішення, уважні до місцевих традицій та викликів». Адже «культури дуже відрізняються між собою», а тому будь-який загальний принцип «потребує бути інкультурованим, якщо хоче, щоб його дотримувалися та застосовували» (3). Цей принцип є настільки важливим для розуміння проблем, що поза догматичними питанням, чітко окресленими навчанням Церкви, він не може бути «глобалізованим».

Папа стверджує, що слід вийти поза рамки безплідного протистояння між тривожним очікуванням змін та чистим і простим застосуванням абстрактних норм. «Дискусії, які знаходимо у засобах комунікації, в публікаціях та навіть між служителями Церкви, – пише він, – починаються від непогамованого бажання все змінювати, без належних призадуми та підстав, до наставлення, яке претендує на те, що все можна вирішити, застосовуючи загальні норми чи черпаючи надмірні висновки з богословських роздумувань» (2).

Перший розділ: “У світлі Божого Слова”

Після вступних зауважень, Святіший Отець розпочинає свою призадуму, починаючи від Священного Писання, яка побудована, як розважання над 128 Псалмом. Біблія «населена родинами, поколіннями, історіями любові та родинних криз» (8), й у світлі цих даних бачимо, що родина – це не абстрактний ідеал, але завдання, яке слід виконати (16), що виражається через ніжність (28), але яке від початку змагається з гріхом, коли взаємини любові перетворюються у панування (19). Боже слово не представляється «послідовністю абстрактних тез, але як супровід в дорозі також і для сімей, які перебувають у кризі чи переживають якийсь біль, вказуючи їм мету їхнього шляху» (22).

Другий розділ: “Дійсність та виклики сімей”

На основі біблійного підґрунтя, у другому розділі Папа розглядає актуальне становище сімей, посилаючись на кінцеві доповіді обидвох Синодів та розбирає численні виклики, від явища міграції до ідеологічного заперечення відмінностей статі (ідеологія гендеру), від «культури тимчасовості» до ментальності, ворожої до народжуваності та впливу біотехнологій на сферу продовження людського роду, від проблем, пов’язаних з відсутністю житла та праці до наслідків порнографії та злочинів проти неповнолітніх, від уважності до людей з особливими потребами до пошани до похилих віком осіб, від законодавчих змін розуміння сім’ї до насильства над жінками. Папа наполягає на конкретності, що є характерною ознакою всього документу, адже конкретність і реалізм є тим, що відрізняє «теорії» інтерпретування дійсності від «ідеологій».

Цитуючи «Familiaris consortio» (Сімейне співжиття) святого Івана Павла ІІ, Святіший Отець стверджує, що потрібно бути уважним до «конкретної дійсності», тому що «заклики Святого Духа відлунюють також у подіях історії», завдяки чому Церква може прямувати до поглиблення «невичерпного таїнства подружжя і сім’ї» (31). Не прислуховуючись до дійсності, неможливо зрозуміти ні вимоги сучасності, ні спонук Святого Духа.

Папа звертає увагу на те, що «доведений до крайнощів індивідуалізм» сьогодні стоїть на заваді тому, щоб великодушно дарувати себе інший особі (33). «Існує боязнь самотності, прагнення простору безпеки й вірності, – пише він, – але, одночасно, зростає страх перед тим, щоб бути поглинутим взаєминами, які відкласти на пізніше задоволення особистих прагнень» (34).

Смиренність, притаманна реалізмові, допомагає не представляти «богословський, надто абстрактний ідеал, мало-що не штучно вибудуваний, далекий він конкретної ситуації та дійсних можливостей сімей» (36). Ідеалізм віддаляє від розуміння подружжя таким, яким воно є, тобто, «динамічним шляхом зростання й здійснення». Ось чому не слід вірити, що родини можна підтримати «лише наполягаючи на доктринальних, біоетичних та моральних питаннях, забуваючи спонукати до відкритості на благодать» (37). Заохочуючи до певної «самокритичності», Папа наполягає на тому, що слід залишити простір для формування сумління вірних: «Ми покликані формувати сумління, а не намагатися замінити їх» (37). Ісус пропонував вимогливий ідеал, але «ніколи не втрачав співчутливої близькості до слабких осіб, як самарянка чи перелюбниця» (38).

Третій розділ: “Погляд, звернений на Ісуса: покликання сім’ї”.

Третій розділ присвячений деяким суттєвим елементам вчення Церкви про подружжя та сім’ю. У 30 параграфах він представляє покликання до сім’ї, згідно з Євангелієм, так, як його розуміє Церква, насамперед, у тому, що стосується питань нерозривності, сакраментального виміру подружжя, передавання життя та виховання дітей. У цьому розділі часто цитуються попередні документи.

Погляд включає також і «недосконалі ситуації», мовляв «розпізнавання присутності “semina Verbi”(зерен Слова) в інших культурах», про що йдеться у декларації Другого Ватиканського Собору «Ad gentes» про місії, можна застосувати і до родинної дійсності. Відповідно, деякі позитивні елементи «присутні також і в подружніх формах інших релігійних традицій», хоч і не бракує «тіней» (77). Роздуми включають також «зранені сім’ї», щодо яких, цитуючи Заключну доповідь Синоду і повчання святого Івана Павла ІІ, Папа Франциск пригадує про обов’язок пастирів добре розрізняти ситуацію, адже «рівень відповідальності не є однаковим в усіх випадках, можуть існувати фактори, що обмежують здатність приймати рішення. Тому, в той час, як доктрина повинна бути чітко викладеною, слід уникати суджень, які не беруть до уваги складності різних ситуацій, потрібно бути уважними до того, як люди живуть і страждають з приводу свого стану» (79).

Четвертий розділ: “Любов у подружжі”

У четвертому розділі йдеться про любов у подружжі, розпочинаючи від «гімну любові» з 13 розділу Послання святого Павла до Коринтян. Можна сказати, що це опис людської любові в абсолютно конкретних термінах. Поглиблення психологічного аспекту входить у світ позитивних і негативних почуттів подружньої пари та в еротичний вимір любові.

Можемо зауважити абсолютне усвідомлення того, що щоденне здійснення любові є далеким від ідеалізування, «неможливо, – пише Папа, – накладати на плечі двох обмежених осіб важкий тягар необхідності відтворити досконалим чином єдність, що існує між Христом та Його Церквою», а це тому, що подружжя включає «динамічний прогрес, який крок-за-кроком прямує вперед, поступово інтегруючи Божі дари» (122). Але, з іншого боку, Святіший Отець рішуче стверджує, що «в самій природі подружньої любові присутня відкритість на остаточне» (123), саме серед цього «поєднання радощів і труднощів, напруження і відпочинку, страждання та визволення, задоволення та пошуків, перешкод і приємностей» (126), яким є подружжя.

Цей розділ завершується важливою призадумою над «перетворенням любові», тому що тривалість життя призводить до того, що з’являється щось такого, чого не було раніше. Адже, «близькість стосунків та взаємна приналежність повинні зберігатися протягом чотирьох, п’яти чи шести десятиріч, а це вимагає необхідності знову і знову обирати один одного» (163). Змінюється фізичний аспект, але це не означає, що зменшуються любовне притягання, воно повинно змінюватися: сексуальні прагнення з часом можуть перемінитися у прагнення близькості та спільності. «Ми не можемо обіцяти один одному мати ті самі почуття протягом всього життя. Але можемо, без сумніву, мати спільний стабільний проект, намагатися любитися і жити в єдності, аж доки смерть нас не розлучить, завжди переживаючи багату інтимність» (163).

П’ятий розділ: “Любов, яка стає плідною”

П’ятий розділ зосереджений на плідності любові та її здатності народжувати. У духовний та глибоко психологічно спосіб говориться про прийняття нового життя, очікування, притаманне вагітності, про батьківську й материнську любов. Але також і про розширену плідність, про усиновлення та прийняття внеску родин у будування «культури зустрічі», про життя в родині в ширшому значенні, з присутністю дядьків і тіток, кузенів, свояків, друзів. У документі підкреслено бачення родини, як мережі стосунків. Зрештою, саме таїнство подружжя має глибокий соціальний характер. І саме в рамках цього соціального виміру Папа говорить також про важливу роль стосунків між молоддю та похилими віком, між братами й сестрами, як практику зросту в стосунках з ближніми.

Шостий розділ “Деякі душпастирські перспективи”

У шостому розділі Глава Католицької Церкви розглядає душпастирські напрямні, покликані допомогти будувати міцні та плідні сім’ї, відповідно до Божого задуму. В цій частинні Напоумлення знаходимо чимало посилань на Синодальні Звіти та на повчання Римських Архиєреїв. Наголошується на тому, що родини є суб’єктом, а не лише об’єктом євангелізації. Папа звертає увагу на те, що у священиків часто «не вистачає відповідного формування, щоб трактувати складні актуальні проблеми сімей» (202). Якщо, з одного боку, слід покращити психологічно-афективне формування семінаристів та більше залучати сім’ї в процес приготування до служіння (203), з іншого боку зазначається, що «може бути корисним досвід тривалої східної традиції одружених священиків» (202).

Святіший Отець пише про провід наречених на шляху приготування до подружжя, про супровід подруж під час перших років подружнього життя, включаючи теми відповідального батьківства, але також під час складних ситуацій та у випадках кризи, пам’ятаючи, що «у кожній кризі приховується добра новина, яку слід зуміти почути, вдосконалюючи слух серця» (232). Розглядаються деякі причини криз, між якими – повільне емоційне дозрівання (239).

Крім того, мова йде про супровід покинутих, тих, які розійшлися чи розлучених осіб, підкреслюючи важливість нещодавньої реформи процесів визнання недійсності подружнього вузла. Вказується на страждання дітей у конфліктних ситуаціях. «Розлучення – це зло, і дуже тривожним є зростання кількості розлучень, – пише Папа. – Тому, без сумніву, нашим найважливішим душпастирським завданням стосовно сімей є зміцнювати любов та допомагати гоїти рани, щоб можна було запобігти поширенню цієї трагедії» (246).

Розглянуто також становище подруж між особами відмінних конфесій чи віросповідань, проблеми людей з гомосексуальною схильністю, засуджуючи будь-які форми несправедливої дискримінації та агресії щодо них. Розділ завершується також роздумами про втрату найдорожчих осіб та про вдовичий стан.

Сьомий розділ: “Зміцнити виховання дітей”

Сьомий розділ присвячений темі виховання дітей. Мова йде про моральне формування, про цінність покарання, як стимулу, про терпеливий реалізм, статеве виховання, передавання віри та про родинне життя, як виховний контекст. Крізь кожен параграф проглядається практична мудрість та уважність до поступовості й малих кроків, які «можливо зрозуміти, прийняти і цінувати» (271).

Папа підкреслює, що «одержимість не є виховною, і неможливо тримати під контролем усі ситуації, в які може потрапити дитина». Отож, якщо батьки опановані тим, щоб постійно знати, де їхня дитина і контролювати всі її рухи, то цим «не виховуватимуть її, не скріплюватимуть, не приготують її долати виклики». Необхідно, натомість, з великою любов’ю сприяти «процесам дозрівання свободи, приготування, цілісного зростання, розвитку справжньої автономії (260).

Значну увагу присвячено також статевому вихованню, наголошуючи на його важливості та необхідності, зокрема, у контексті того, що наша епоха «схильна баналізувати і збіднювати сексуальність». Таке виховання повинне здійснюватися в рамках «виховання до любові та взаємодарування» (280). Святіший Отець також перестерігає від застосування вислову «безпечний секс», тому що в ньому криється «негативне наставлення до природньої прокреативної мети сексуальності, ніби дитина, яка могла би зачатись, є ворогом, від якого слід захищатися» (283).

Восьмий розділ: “Супроводжувати, розпізнавати й інтегрувати слабкість”

У восьмому розділі знаходимо запрошення до милосердя та душпастирського розпізнавання в ситуацях, які повністю не відповідають тому, що пропонує Господь. Папа використовує три важливі дієслова: «супроводжувати, розрізняти та інтегрувати», які є фундаментальними у підході до складних і неврегульованих ситуацій, до ситуацій слабкості. Він вказує на необхідність поступовості та «логіки пастирського милосердя».

Святіший Отець пригадує про те, що «праця Церкви часто схожа до праці польового госпіталю» (291). Він наголошує на тому, чим є християнське подружжя та додає, що «інші форми поєднання радикально суперечать цьому ідеалові, в той час як деякі з них здійснюють його принаймні частково або в аналогічний спосіб». Церква, за його словами, оцінює «конструктивні елементи в тих ситуаціях, які ще або вже не відповідають» її навчанню про подружжя (292).

В тому, що стосується розпізнавання неврегульованих ситуацій, Папа зауважує, що слід «уникати суджень, які не беруть до уваги складність різних ситуацій, і необхідно бути уважним до способу, яким люди живуть і страждають з причини свого стану» (296). Мова йде про те, «щоб допомогти кожному віднайти свій спосіб брати участь в церковній спільноті», щоб кожен між почуватися адресатом «незаслуженого, безумовного і безкорисливого» милосердя» (297). Наприклад, Святіший Отець звертає увагу на те, що розлучені, які уклали новий зв’язок, «можуть перебувати у дуже відмінних ситуаціях, які не слід узагальнювати чи вкладати у надто суворі ствердження, не залишивши простору для адекватного особистого й душпастирського розпізнавання» (298).

Приймаючи зауваження численних Отців Синоду, Папа стверджує, що «охрищені, які розлучились та уклали нове цивільне подружжя, різними можливими способами повинні бути більш інтегрованими в християнські спільноти, уникаючи будь-якої форми згіршення». Така участь може виражатися через різні церковні служіння. Вони «не повинні почуватися екскомунікованими», а ця інтегрованість «необхідна також для дбання про християнське виховання їхніх дітей» (299).

«Якщо взяти до уваги незліченне розмаїття конкретних ситуацій (…), стає зрозумілим, що не слід очікувати від Синоду чи від цього Напоумлення нового загального правопорядку канонічного характеру, який можна було би застосувати до всіх випадків, – підкреслює Святіший Отець. – Можливим є лише нове заохочення до відповідального особистого та душпастирського розпізнавання окремих випадків, яке повинне визнати, що, оскільки “рівень відповідальності не є однаковим в усіх випадках”, наслідки і дія норми не обов’язково повинні бути такими самими» (300).

Поглиблюючи вимоги та характерні ознаки шляху супроводу та розпізнавання, Папа пригадує призадуму Церкви над «полегшуючими обставинами й обумовленнями» в тому, що стосується вини та відповідальності за вчинок. «Це правда, – стверджує він, – що загальні норми є добром, яким ніколи не слід легковажити чи не брати до уваги, але їхнє формулювання не може охопити абсолютно всі окремі ситуації. Одночасно, слід сказати, що саме з тієї самої причини те, що є частиною практичного розпізнавання перед обличчям особливої ситуації, не може бути піднесеним до рівня норми» (304).

Щоб уникнути двозначності, Святіший Отець підкреслює, що «зрозуміння виняткових ситуацій ніколи не включає приховування світла найповнішого ідеалу, чи пропонування меншого від того, що Ісус пропонує людській істоті. Сьогодні важливішими від душпастирства поразок є пасторальні зусилля, спрямовані на зміцнення подруж та запобігання їхньому розбиттю» (307).

«Заохочую вірних, які переживають складні ситуації, – пише Папа, – з довір’ям приступати до розмови зі своїми пастирями чи мирянами, які живуть у відданості Господеві. Вони не завжди знайдуть в них підтвердження своїх ідей чи прагнень, але, без сумніву, отримають світло, яке допоможе їм краще зрозуміти те, що діється, і зможуть відкрити шлях особистого дозрівання. Заохочую пастирів вислуховувати спокійно та з любов’ю, зі щирим бажанням увійти в суть драми, яку переживають люди, зрозуміти їхню точку зору, щоб допомогти їм краще жити та зрозуміти своє місце у Церкві» (312).

Дев’ятий розділ: “Подружня і родинна духовність”

Заключний розділ документу присвячений подружній та родинній духовності, що «складається з тисяч дійсних та конкретних жестів» (315). Святіший Отець наголошує, що ті, які відчувають глибокі духовні прагнення, не повинні вважати, що «родина віддаляє їх від зростання в житті у Святому Дусі», але є «шляхом» до єдності з Господом (316). Все, «хвилини радощів, відпочинку чи свята, як також сексуальність» слід переживати, як участь у Воскресінні (317). Мова йде про молитву, про духовність ексклюзивної та вірної любові, про духовність дбання про ближнього. Глибоким духовним досвідом названо «споглядати на дорогу особу Божими очима, розпізнаючи в ній Христа» (323).

«Жодна родина не є досконалою та раз і назавжди створеною дійсністю, але вимагає поступового розвитку своєї здатності любити (…). Всі ми покликані підтримувати живим прагнення до чогось, що виходить за межі нас самих та наших обмежень, і кожна сім’я повинна жити в цих постійних спонуках. Родини, прямуймо вперед, не переставаймо прямувати вперед! (…) Не втрачаймо надії з причини наших обмежень, але й не відмовляймося від пошуків повноти любові та сопричастя, що бути нам обіцяні», – закликає Папа, завершуючи Апостольське Напоумлення молитвою до Пресвятої Родини.

За матеріалами: української редакції ватиканського радіо