Слухати Радіо

Зараз в ефірі

15:00

Коронка до Божого Милосердя

В ефірі

Молитовна лінія

15:40

Дитяча катехиза

16:00

Катехиза

17:00

Літургія годин (Бревіарій)

17:30

Просто про непросте

18:00

Св.Літургія з костелу св. Станіслава єпископа та мученика (Городок)

19:00

Молитовна лінія

20:00

Заклик до Бердичівської Богородиці (Наживо)

20:30

Недільні читання

21:00

Резонанс

22:00

Непісні розмови

22:40

Житія святих

22:50

Біблійні читання

23:00

Акафист

23:40

Святий дня

23:50

Літургія годин (Бревіарій)

00:00

Розарій

00:30

Катехиза

01:10

Відкриваючи таємниці християнства

Католики в Радянському союзі: боротьба за виживання

Поділитись з друзями
Вашій увазі авторська програма історика Віктора Заславського про життя католиків в радянському союзі. Програма написана на основі книги "Римо-католики в українській історії".


Радянська ідеологія з самого початку прагнула викорінити релігію. Однак ще у страшні 30-ті влада зрозуміла, що навіть фізично знищити віруючих – завдання не з простих. Тому у часи війни радянський уряд пішов на легалізацію Православної церкви та протестантів. Звісно, в обмін на дозвіл на існування від церковників вимагали повну лояльність до влади та співпрацю з органами держбезпеки – тому, власне, православним з баптистами і дозволили дердавну реєстрацію. З католиками було інакше – вони були частиною величезної та потужної наддержавної тиа наднаціональної структури на чолі з Папою Римським. Лояльність церковників до Папи була сильнішою за лояльність до світської влади – і через це Католицька Церква та її вірні зазнавали переслідувань від можновладців ще з часів Раннього Середньовіччя. Сила та єдність Католицької церкви мулили очі і комуністичним правителям – тим більше що радянські спецслужби любили вишукувати шпигунів усюди, а католицькі священики якнайкраще підходили на роль розвідників підступного Заходу. При чому, працівники органів держбезпеки самі щиро вірили що ксьондзи тільки тим і займаються що збирають розвіддані для Ватикану та ЦРУ і розхитують СРСР. Або підтримують польське підпілля – якщо це булти священики-поляки.

До того ж, за часів війни, коли Україна була окупована нацистами, нові господарі дозволили відкрити костели, і сюди приїжджали служити священики з Волині, Галичини чи європейських країн. Серед таких були, наприклад, бельгійський священик Жан Ніколя який у 1943 році відправився служити до Одеси або італієць П’єтро Леоні, який служив капеланом в італійських військах, бував на Донбасі та у Дніпропетровську, потім звільнився та також став священиком у Одесі. У 1945 році обидва вони були заарештовані та відправлені у радянські табори. Щоправда, їх достроково випустили та депортували до Європи.

Так само у 1945 році було заарештовано сім священиків та луцький єпископ Адольф Шельонжек. Їх звинуватили у антирадянські агітації та шпигунстві, а також у зв’язках з польськими підпільниками. Священики отримали від 5 до 10 років таборів, а єпископа депортували до Польщі. Таких арештів було чимало, проте це було не цілеспрямоване винищення священиків (як, наприклад, у 1930-х роках), а скоріше традиційний для НКВС та КДБ пошук шпигунів та «ворожого елементу» усюди. Був план – і його слід було виконати. Кілька цифр можуть допомогти зрозуміти стан речей: наприкінці 1945 року (тобто, після першої хвилі депортації) на українських теренах було 146 католицьких священиків та 341 релігійна громада. Через 4 роки, у 49 році, залишилось 79 священиків та 241 громада. Тобто, зникли майже половина священика та третина громад. Часто зникнення громади було пов’язане з депортацією: з села чи міста вивезли поляків, священик залишався без пастви і теж віиїжджав, і храм, штучно позбавлений своїх парафіян, закривали. І тут Західну Україні спіткала та ж сама доля що і Східну – костели, перетворювались на склади, крамниці, спортзали чи у кращому випадку музеї чи органні зали. Бувало і таке що храм просто підривали чи перебудовували. Так радянська влада познущалась над двома красивими неоготичними костелами у Тернополі – один зруйнували, а другий і зараз важко впізнати після усіх перебудов. Внутрішні оздоби костелів у кращому випадку потрапляли до українських музеїв. На щастя, серед музейних працівників Львова вистачало тих хто розумів цінність старовинних картин та ікон, скульптур та надгробків, меблів та предметів ужитку. Найбільш відомим став Борис Возницький, директор Львівської картинної галереї, чиїми стараннями були врятовані сотні тисяч мистецьких творів та предметів старовини, проте були і інші – той самий львівський Музей атеїзму, Музей етнографії, Дрогобицький краєзнавчий – усіх і не перерахувати. Ті ж скарби які не встиг врятувати Возницький або його колеги, загубились у фондах Єрмітажу або були спалені, вкрадені, розбиті, порізані. Трагедія яку зазнала Центральна та Східна Україна, наздогнала і західні терени нашої землі.

Проте переслідування проти римо-католиків у повоєнні часи неможливо порівняти з жахами 1930-х. по-перше, депортаціям все ж таки далеко до рострілів. По-друге, закриття костелів не було тотальним. У тому самому Львові (де за офіційними даними залишилося близько 12 тисяч поляків – тобто, вірних Римо-Католицької Церкви) діяло два костели – Латинська Катедра та костел святого Антонія на Личаківській. Залишився чинним костел, наприклад, у Золочеві, або у селищі Нове Місто на Самбірщині. А ще були каплиці, були зібрання на квартирах – загалом, станом на 1959 рік, якщо вірити даним Комітету Державної Безпеки, в УРСР працювало 170 костелів та каплиць, у яких служило 66 священиків та молилось 96 тисяч вірних – переважно у Галичині, на Поділлі, Волині, на Закарпатті (де до костелів ходили місцеві угорці та частково чехи й словаки). За священиками слідкували агенти КДБ, їм чинили усілякі перепони – проте клька десятків священиків продовжували своє служіння. Так само, до речі, працювали костели у Латвії та Литві – більш того, у Каунасі та Ризі навіть працювали римо-католицькі семінарії! Туди тяжуо було поступити, влада ставила ліміт на прийняття семінаристів, ліміти постійно зменшувались – але все ж таки, хоч якась можливість служити Богові й Церкві залишлася!

Що ж, повоєнна політика Радянського Союзу відрізнялася від довоєнної. Якщо раніше сталінський уряд всерйоз намагався фізично знищити церковну верхівку, то тепер Кремль діяв хитріше. Оскільки та сама Західна Україна була глибоко релігійним краєм, до того ж, налаштованим проти радянської ідеології та способу життя (недарма загони УПА діяли тут аж ло початку 1960-х), і боротися з релігією тут слід було обережно. Отже, влада намагася створити підконтрольні, слухняні, «урядові» церкви, нашпиговані агентами КДБ – така собі своєрідна візантійська «симфонія» з поправками на комуністичну диктатуру.

Спочатку у 1946 на львівському псевдособорі (без жодного єпископа) Українська Греко-Католицька Церква була силоміць приєднана до Російської Православної (водночас, були знищені структури УГКЦ на польських теренах). Непокірних відправили у Сибір. Приборкати римо-католиків влада поки що не намагалась, обмежуючись виселенням та закриттям костелів. Є звістки що з 1959 році спецслужби планували створення створення «Російської Католицької Церкви» яка була б незалежною від Ватикану (а значить – підконтрольна Кремлю). Подібним чином планувалося відірвати від Риму католиків у соціалістичних країнах. Але далі планів та спроб вплинути на окремих священиків справа не зайшла.

Звісно, агенти держбезпеки продовжували слідкувати за католицькими священиками і старанно намагались викрити агентів Заходу. У одній з інструкцій, які надавались агентам КДБ для пошуку ватиканських шпигунів, значилося:

«Иезуит может скрываться под любой личиной: он может вступить в Коммунистическую партию, занять любое служебное положение, может выступить даже с лекцией на атеистическую тему… Иезуит пойдет на все: на убийства, шпионаж, диверсию. Ему запрещено только одно: жениться»

Так чи інакше, стараннями радянської влади кількість римо-католиків на українських землях скоротилася у кілька разів. Римо-Католицька Церква стала церквою незначних національних меншин, поляків, угорців, німців. Такий її статус цілком задовольняв радянську владу, яка сподівалася що, грубо кажучи, старі польські бабусі самі вимруть, а молодь асимілюється і або не віритиме у Бога взагалі, або ходитиме до православних церков.Проте історія розсудила інакше. Старше покоління не поспішало помирати, а діти «польських бабусь» далеко не звждивиростаи атеїстами. Більш того, насаджене силоміць московське Православ'я та російська ідеологія мало кому подобались. Сотні греко-католицьких священиків служили підпільно, і Рим як міг надавав їм підтримку. Варто згадати хоча б визволення митрополита Йосифа Сліпого стараннями Папи Іоанна ХХІІІ та усіляка підтримка греко-католицького руху з боку Ватикану. Цікавий момент: Папа надв Сліпому сан кардинала, а також титул «верховного архієпископа», який за статусом стоїть вище ніж митрополит. Йосиф Сліпий пішов далі – він оголосив Греко-Католицьку церкву патріархатом. Це було щось нове для католицької тнології та церковного права. Ну, і ще цей крок дуже роздратував Радянський Союз та російську церкву. Святий престол не схвалив цей патріархат – але й не засудив його і не припинив підтримувати служіння Сліпого в Італії, Канаді та США. Українська діаспора організовувалась, Греко-Католицька церква «у екзилі» активно працювала – і у цьому була счимала заслуга Риму.

Ну, а якщо повернутись до СРСР, то багато кому з галичан було більш прийнятно ходити до «польського» костелу ніж до «радянської» церкви. У різноманітних краєзнавчих музеях можна побачити саморобні молитовники де польські молитви переписані або передруковані українськими літерами. Це українці починали ходити до костелів та вчили польські молитви – щоб тільки бути частиною Вселенської, вільної, непідконтрольної Кремлю Церкви. Коли ж 1980-ті роки принесли з собою послаблення комуністичног режиму – на радянську владу чекав неабиякий сюрприз.

Серйозні зміни почались лише наприкінці 80-х – і одним з ознак того що «лід тронувся» (цитуючи тих самих Ільфа й Петрова) став вихід з підпілля Української Греко-Католицької Церкви. Численні демонстрації пройшли у Львові та Києві, навіть у Москві – і ось, держава пішла гонимим на поступки, а місцева влада на Західній Україні почала повертати їм храми. Кремль ще намагався зупинити цей процес – але після зустрічі Горбачова з Папою Іваном Павлом ІІ переслідування повністю припинились. Почалось масове повернення греко-католикам церков які за радянських часів передавали до Російської Православної церкви. Зазвичай старі господарі не хотіли віддавати храми у які заїхали на радянських багнетах, і тоді доходило до бійок. У РПЦ люблять говорити про кількох (кількадесят, кількасот – залежно вді настрою) загиблих під час таких бійок, проте жодного імені названо не було. Це наводить на думку що все обійшлося таки без жертв, а у РПЦ елементарно брешуть, як то часто бувало.

І ось, коли у 1989 році греко-католикам почали вертати перші храми, це стало приводом і для вірних Римо-Католицької церкви вимагати від місцевих рад та виконкомів заявити претензії на костели, зачинені за радянських часів. Церква почала відроджуватись. Потім настав 1990 рік, багатотисячні мітинги у Львові та студентські голодування у Києві, Революція на граніті, ланцюг єдності, проголошення державного суверенітету України. В Галичині почали зносити пам’ятники Леніну (першим знесли Ілліча у Червонограді, колишньому Кристинополі, резиденції графа Потоцького про якого йшла мова у попередніх розділах). Тим часом у 1991 році Москва здійснила остаточну спробу зберегти Союз, придушуючи протести та повернення старих порядків – і це лише прискорило розпад СРСР. Виступи та протести охопили усю Україну (і не лише Україну – бунтували і у Москві, і у Прибалтиці, і в Грузії) – і завершилось це проголошенням Незалежності та Біловезькою угодою. Тоді відкриття костелів почалось усюди. Спотворені, осквернені, сплюндровані – храми знов ставали храмами. Почалось відтворення повноцінної ієрархії, висвячення єпископів, відкриття семінарій. Гоніння припинилися. Римо-Католицька Церква в Україні знов здобула свободу і почала повертатись до нормального життя та служіння.

Історія відродження кожного окремо взятого костелу заслуговує на окрему розповідь: як організовувалась громада, як вибивали дозвіл на повернення святині, як напівзруйнований костел приводили до тями, як приїжджав ксьондз (зазвичай з Польщі) та починав служіння, вивчаючи українську мову та розбираючись у хитросплетіннях пострадянської ментальності… Наприклад, про відродження костелу святого Миколая у Дніпродзержинську (нині Кам’янське) місцевий краєзнавець О. Слоневський написав цілу книгу – «Життя. Смерть. Воскресіння», пов’язавши історію відродження святині з нарисами з перших років існування міста. З відродженням костелу у Коростишевіпов'язанийдний цікавий епізод: за Союзу у храмі був кінотеатр, то ж, інтер’єр не зберігся. Знайшлася стара пані яка ходила до храму ще до закриття та пам’ятала як там було всередині, але описати це могла лише одним словом: «красиво»! У Бердичеві (де оборонний монастир розділили між собою спортивна, художня та музична школи, а також музей) релігійній громаді повернули спочатку лише храм, проте кожного разу як черговий бастіон приходив дло аварійного стану – його передавали монахам, і ті розпочинали реставрацію. А ось у Куликові, селищі на Львівщині, місцева влада мусила довго намовляти священика з сусідньої Жовкви щоб він погодився забрати костел у селищі – оборонного готичного красеня з XVI століття! Римо-католиків у Куликові ледь назбирався десяток, і їм простіше було їздити до Жовкви, проте історична пам’ятка була варта того щоб її порятувати, отже, ксьондз погодився.

Звісно, не усі храми  віддавали так само швидко. Боротьба за костел у Дніпропетровську тривала до початку 2000-х років. У Таращі під Києвом храм так і залишився музичною школою – монахи вирішили не рухати культурну установу, одну з небагатьох у містечку. У Рівному, Самборі, Івано-Франківську, Умані у колишніх костелах залишились музеї, концертні зали. У київському органному залі (костел св. Миколая) римо-католикам лише дозволили проводити богослужіння – так само як і у органному залі у Львові.

А ще – коли греко-католики почали битву за храми, їм часто повертали не лише відібрані радянською владою церкви, а ще й спустілі костели. Передусім це стосувалось Львова де костелів було багато, а римо-католикам цілком вистачало Латинської катедри та храму святого Антонія на Личаківській. Кілька костелів передали православним парафіям та навіть протестантам – баптистам, адвентистам, п’ятидесятникам. У менших містечках та селах (де усі католицькі храми були замкнені) зазвичай костел повертали римо-католикам, якщо, звісно, вдавалось утворити у місті чи селі релігійну громаду. Багато де костели так і стоять замкнені, очікуючи на свій час.

Почалось відновлення ієрархії: Папа Іоанн Павло ІІ призначав єпископів та окреслював нові кордони єпархії – так щоб вони співпадали з державними кордонами. Так виникла Харківсько-Запорізька, Одесько-Симферопольська та Мукачівська єпархії, засновувались семінарії – щоб місіонерів з Польщі заміняли свої, українські священики. Римо-Католицька Церква знов живе повноцінним життям – і ледь не найкращим символом цього життя став візит до України Папи Римського Іоанна Павла ІІ у 2001 році, який об’єднав християн різних конфесій. Прапорці Ватикану яі залишилися з того часу, можна побачити вдома в католиків, православних, протестантів.

Відгуки

Бунтівний філософ. Історія Станіслава Оріховського

Бунтівний філософ. Історія Станіслава Оріховського

Вашій увазі чергова авторська програма від історика Віктора Заславського, в якій йдеться про філософа Станіслава Оріховського. Програма побудована на основі уривку із книги "Римо-католики в історії України" написаної для Радіо Марія.
Єзуїтський місіонер зі Львова зробив справжню революцію у головах європейців

Єзуїтський місіонер зі Львова зробив справжню революцію у головах європейців

Вашій увазі чергова авторська програма від історика Віктора Заславського, в якій мова йде про єзуїта-львів'янина, що прославився далеко за межами України. Програма побудована на основі уривку із книги "Римо-католики в історії України" написаної для Радіо Марія.
Ким був Король Данило Галицький для Церкви?

Ким був Король Данило Галицький для Церкви?

Вашій увазі чергова авторська програма від історика Віктора Заславського, в якій мова йде про видатного короля Данила Галицького та його корону. Програма побудована на основі уривку із книги "Римо-католики в історії України" написаної для Радіо Марія.
Київська латинська єпархія у XVII столітті: відродження і загибель

Київська латинська єпархія у XVII столітті: відродження і загибель

Вашій увазі чергова авторська програма від історика Віктора Заславського про відродження і загибель Київської латинської єпархії. Програма побудована на основі уривку із книги "Римо-католики в історії України" написаної для Радіо Марія.
"Те, що ми сьогодні називаємо пандемією коронавірусу 100 - 200 років тому, навіть би не помітили", - коментує історик Віктор Заславський.

"Те, що ми сьогодні називаємо пандемією коронавірусу 100 - 200 років тому, навіть би не помітили", - коментує історик Віктор Заславський.

Віктор Заславський розповів про історично зафіксовані випадки карантинів, епідемій, які переживали наші прадіди. Він зачитав декілька спогадів очевидців тих часів.