Київські князі і Католицька Церква.

Життєвий шлях князя Володимира тісно переплітається з долею іншого хрещеного розбишаки, Олафа Трюгвассона. Коли він був немовлям, його батька скинули з норвезького трону. Мати з сином утікали морем, але їх взяли у полон естонські пірати. У полоні в естів Олаф із матір’ю перебував, аж поки їх не викупив один із прихильників, який збирав з естів данину. Дев’ятилітній Олаф відправився до Новгорода, і через кілька років пішов на службу до князя Володимира (який тоді ще не перебрався до Києва). В сагах пишеться, що «Вольдемар конунг зробив його начальником війська, яке він відправляв на захист своєї країни». Стрімке кар’єрне зростання викликало заздрість суперників, і 981 року Олаф залишає службу в князя й вирушає у грабіжницькі походи як вікінг. Під час одного з таких походів він і навернувся на християнство. Після цього Олаф повернувся до рідної Норвегії, почав встановлювати там християнство (не завжди християнськими методами) і врешті-решт загинув у битві проти данців.

У пізніших сагах про Олафа зустрічаються історії, нібито Трюгвассон сам охрестив Володимира, та про те, як він після містичного видіння поїхав до Візантії, там охрестився, а вже потім прибув до Києва, де насаджував християнство. Переважна більшість істориків вважають цю історію вигадкою. У «Повісті временних літ» зустрічається варяг, який охрестився в греків і проповідував Володимиру, – щоправда, невдало. Можливо, цей епізод перекочував у скандинавську сагу саме з руських літописів.

А ось деякі реальні факти. Наступники Олафа Трюгвассона – Олаф Святий, Магнус Добрий, Гаральд Суворий – також певний час мешкали при дворі в «конунга Вольдемара» і його сина «конунга Яріцлейва». Перші двоє з них прославилися як стовпи християнства в Норвегії – і християнство це було західного зразка. Не тому, що скандинавські конунги так любили саме західний обряд: просто для Скандинавії найближчим і найголовнішим «стратегічним партнером» були західноєвропейські королівства. Вони обрали Рим із тих самих міркувань, із яких Володимир обрав Константинополь: із міркувань політики та географії, а конфесійні розбіжності нікого особливо не цікавили. Здоровий прагматизм.

А 1008 року до Києва прибув Бруно (в чернецтві Боніфацій) Кверфуртський, який прямував проповідувати християнство печенігам. Це був справжній місіонер, романтик, який мріяв нести Євангеліє диким та жорстоким язичникам, перетворювати їх на цивілізованих європейців і тим самим приносити мир околицям Європи. Він походив із графської родини, прийняв чернечий постриг, потім отримав від Папи сан «єпископа без єпархії», проповідував серед угорських язичників. Врешті-решт Бруно вирішив відправитися до печенігів. Це було якраз те, про що він мріяв: жорстокі язичники, які псували життя благочестивому християнському князю.

Володимир, за свідченням Бруно, довго відраджував його іти до печенігів, страхаючи, що його там уб’ють на третій день. Проте переконати місіонера не вдалося, й тоді князь провів його до південних кордонів своєї держави, які, за свідченням Бруно, обніс суцільною стіною. Вийшовши за браму, Володимир через одного зі «старших мужів» ще раз спробував вплинути на Бруно і його товаришів, але знов безуспішно; і місіонери подались до печенігів.

Їх і справді кілька разів ледь не вбили, але врешті-решт місія Бруно виявилася успішною: він охрестив близько 30 осіб (можливо, старійшин, які переконували своїх підлеглих теж навернутись) і переконав печенігів укласти з Руссю мир. Відчувши, що йому вже нема чого тут робити, св. Бруно залишив у печенігів одного з помічників, після чого повернувся до Володимира й відзвітував про успішну місію. В рамках мирної угоди печеніги та Київ обмінялися заручниками (серед яких був один із княжичів). Судячи з усього, подальша справа навернення печенігів відбувалася під покровительством князя і його священників, причому єпископ (католицький), поставлений святим Бруно, підкорювався київському єпископу (православному). Все ж таки в ті часи Церква була єдиною, та й навіть поза тим наші князі завжди підтримували добрі відносини з християнським Заходом.

Щодо того, наскільки успішною була місія німецького проповідника і наскільки міцним був укладений ним мир, є різні припущення; але, так чи інакше, печеніги, які довго були одним із найнебезпечніших ворогів Русі, починаючи з ХІ ст. поступово перетворились на союзників, які якщо і воювали з Руссю, то лише в рамках різноманітних феодальних союзів у форматі «князь проти князя».

Щоправда, пізніші життєписи святого розповідають, як він нібито охрестив і самого князя, і ще пів-Русі; але ці звістки варто, напевно, зарахувати до жанру фентезі. Житія святих доби античності й Середньовіччя завжди були схильні до літературних перебільшень. Єдиними більш-менш надійними джерелами про місію Бруно Кверфуртського є лист самого місіонера до німецького короля, а також спогади товариша Бруно – Дітмара. Саме в листі Бруно є згадка про оту лінію фортець, влаштованих князем на кордоні його володінь. Це, між іншим, – перша згадка в документах про Змієві вали, систему дерев’яно-земляних укріплень, які починали будувати ще скіфи, а потім їх пристосували для оборони давньоруські князі. А це значить, що німецький проповідник насправді там побував.

Щодо самого німецького місіонера, то після успішної печенізької місії він попрямував до Польщі, а звідти – до прусів, де прийняв мученицьку кончину. Гідне завершення гідного місіонерського життя. Пізніше він був канонізований під чернечим ім’ям – Боніфацій (хоча залишився в історії Західної Церкви також і як Бруно Кверфуртський).

Ярослав Мудрий був одружений зі шведською принцесою, троє його синів були одружені з європейськими принцесами (Ізяслав – із сестрою польського короля Гертрудою, Святослав – з австрійською принцесою Оді, Ігор – із німецькою принцесою Кунегундою), а три доньки віддані за європейських королів (Анастасія – за Андраша Угорського, Анна – за Генріха Французького, а Єлизавета – за Гаральда Норвезького). І це був не єдиний випадок. Історики нараховують понад двадцять династичних шлюбів тільки з поляками – а були ще німці, угорці, скандинави… Майже кожного разу митрополити-греки намагалися протестувати, але марно. Навіть Олександр Невський засилав сватів до норвезького короля!

Шлюбами справи не обмежувались. Один із синів Ярослава Мудрого, Ізяслав, був вигнаний із Києва під час усобиць і звернувся з проханням про допомогу до німецького імператора Генріха VI та Папи Григорія VII. Послом до Рима був відправлений син князя, Ярополк (якого пізніше визнали святим). І Папа допоміг – хоча про те, наскільки дієвою була його допомога, між істориками точаться суперечки.

1098 року делегація від Київської митрополії брала участь у Соборі в Барі. Собор цей скликав Папа Урбан ІІ, щоб примиритися зі Східною Церквою. Це був той самий Урбан ІІ, який проголосив Хрестовий похід, закликаючи європейців допомогти «братам на Сході». Посли з Києва були на освяченні гробниці св. Миколая, яку перенесли з Мир Лікійських, захоплених турками. Відтоді на наших теренах святкують т. зв. свято «Миколи Теплого».

Святкування перенесення мощей св. Миколая було не єдиною західною традицією, яку перейняла Русь. Є звістки, що русини шанували західних святих. Житія св. Климента Римського, а також Бенедикта Нурсійського були перекладені церковнословянською мовою і поширені на теренах Русі. Багато слів із сучасного православного лексикону мають західні корені: агнець (agnus), вівтар (алтарь, altar), пастир (pastor), орар (orare), хрест (crux). Із Західної Європи на Русь прийшла традиція бити у дзвони під час богослужіння (на відміну від візантійського «била»). Є звістки, що під час богослужінь де-не-де навіть використовувано органну музику.

Таку відкритість Русі до відносин із католицьким світом та до західного культурного впливу пояснити просто. Тодішня Русь формувалася навколо шляху з варяг у греки і залежала від купців, які подорожували з Балтики до Царгороду й назад. Серед цих купців було чимало європейців-католиків (їх називали «фрязі» або «німці»). Оскільки на цьому шляху постало чимало великих міст (недарма Русь у скандинавських джерелах іменується «Гардаріка», «країна міст»), деякі купці зупинялись тут поторгувати чи й навіть залишались назавжди. Все ж таки, у Новгороді, Пскові, Смоленську, Полоцьку, Чернігові, Києві, Вишгороді, Переяславі теж було кому продавати крам! Більш того, у княжих дружинах служило чимало «варягів», найманців зі Скандинавії, серед яких не бракувало католиків. Так само католики були у почтах польських чи німецьких принцес, які виходили заміж за руських князів.

Тож нема нічого дивного у тому, що на землях Русі стояли римо-католицькі монастирі – переважно в містах. Відомо, що в Києві у ХІІІ столітті діяли бенедиктинський і домініканський монастирі. Останній очолював польський місіонер Гіацинт (Яцек польською, Іакинф або Якинт у східних варіантах) Одровонж. Саме йому пізніші агіографії приписують навернення на католицизм ледь не всієї Русі – що, звісно, було перебільшенням. Скоріше за все, католицькі монахи опікувались душами місцевих римо-католиків (військових, купців тощо). А ще відомо, що на Русь час від часу приходили монахи з Німеччини – і з княжою допомогою збирали тут щедру пожертву. Під час археологічних розкопок у містах колишньої Русі дослідники часто знаходять латинські предмети культу з ХІІ-ХІІІ століть. 1181 року полоцький князь Володимир дозволив монахам-августинцям із Бремена проповідувати язичникам із латишів та лівів на Західній Двині – про це згадують німецькі хроніки. 1212 року той-таки князь уклав із ризьким єпископом Альбертом союз проти литовців і язичників. 1190 року Іпатський літопис пише про учасників Третього хрестового походу, що імператора Барбароссу закликав іти у похід ангел Божий, а німецькі лицарі «яко мученики святі проляше кров за Христа» й тіла їх «із гробів невидимо ангелами Божими взяті бувають».

Цікавою ілюстрацією ставлення на Русі до міжконфесійних відносин і до Візантії є давньоруська «Повість про взяття фрягами Константинополя». Події 1204 року, коли хрестоносці попри наказ Папи Римського вплутались у візантійську політику, що призвело до взяття ними Константинополя і створення на візантійських теренах латинської імперії, давали безкінечний простір для антикатолицької пропаганди. Але у «Повісті» Папа й німецький імператор щиро прагнуть миру і злагоди у Візантії та намагаються вберегти православну країну від грабунків. Хрестоносці представлені як прості, грубі вояки та жертви обставин (причому наголошується, що «не так казав їм цісар німецький і Папа Римський, що зло вчинили Цісарегороду»), а справжніми винуватцями трагедії показані візантійські імператори.

Ще однією цікавою пам’яткою ставлення Русі до міжконфесійних відносин є «Подорож ігумена Даниїла», написана у ХІІ столітті. Її автор, «найгірший з усіх монахів, смиренний багатьма гріхами своїми» ходив до Святої Землі та з величезним захопленням описав свою подорож (не забуваючи вказати, що на такому то острові родиться добра мастика й вино, і «всякий овоч») і храми Єрусалима. Його аж ніяк не засмучує те, що в Єрусалимі правлять католики-«фрязі» (тобто хрестоносці) й повсюди стоять латинські церкви. Навпаки, Даниїл радіє тому, які красиві церкви й монастирі хрестоносці «устроїли добре», як щедро частував його латинський єпископ у Назареті та з якою любов’ю поставився до нього король Єрусалимський («він же, видячи мене, худого, покликав до себе з любов’ю і рече мені: “чого хочеш, ігумене руський?” Пізнав-бо мене добре, і любив мене вельми, бо є муж благодійний і смиренний вельми, і не гордий ні мало»). Та й в описі богослужіння під час сходження Благодатного вогню ігумен не забуває вказати, що коли православне духовенство починає співати біля Гробу Господнього, то й «латина у великім вівтарі почала верещати по-своєму». Трохи зверхньо, але загалом по доброму ставиться ігумен Даниїл до «латини».

Отже, бачимо таку картину: візантійське духовенство намагається розбурхувати ненависть до католиків, пише численні трактати проти «латинських провин» – але і князі, і бояри, й міщани не дуже зважають на це. В Руській державі православна більшість із католицькою меншістю мирно уживались між собою і разом, хоч і кожен у своєму храмі, славили одного Бога.