Коли Богдан Хмельницький підписував союз з Москвою у 1654 році,

Незважаючи на симпатії з боку короля Владислава, незважаючи на протекцію з боку козаків, незважаючи на усі досягнення доби Петра Могили, незважаючи на те що від Києві до Варшави далеко і про польські закони можна було інколи і забувати, незважаючи на просто казкову віротерпимість Речі Посполитій по мірках 17 століття, все ж таки українці жили в католицькій державі і мусили рахуватись з тим що саме католики займають в цій державі привілейоване становище. Православна шляхта і міщани мусили змагатись за рівні права з католиками, і право мати церкву на центральній площі, право мати місце в магістраті, право засідати в сеймі – все це треба було вибороти. Тепер на землях, відвойованих козаками, все стало інакше. Богдан Хмельницький створив державу, і в державі цій православна церква стала панівною, а точніше – єдиною конфесією, бо усі католики, уніати, вірмени і євреї або були вбиті, або втекли з козацьких земель. Отже, ніхто не заважав тепер православним ієрархам вважати себе повноправними духовними владиками своїх земель, а в чомусь – і співтворцями нової держави.

Більш того, в особі московського царя Алексія Михайловича українська церква отримувала могутнього покровителя. Цей цар міг вважатись ідеалом православного монарха. Він був благочестивим, ревно виконував усі церковні обряди, свята і пости, жертвував на церкву великі суми і підтримував усі церковні проекти. Не оминав він своєю увагою і українські святині – особливо Києво-Печерську Лавру. Він жертвував на обитель, замовляв в лаврській друкарні богослужебні книги – тобто, давав заробити.

До наших днів дійшла цікава книга – «Синопсис Киїівський», автором або редактором якої був скоріше за все архімандрит Печерської Лаври Інокентій Гізель. Гізель був типовим представником київської церкви того часу – соратник і вихованець Петра Могили, який мав добру освіту, блискуче володів словом і пером і піклувався про благо і велич українського православ'я. «Синопсис» був написаний невдовзі після союзу з
Москвою і є збіркою уривків з різних джерел, що висвітлюють нашу історію – як водиться, від створення світу до сучасної Гізелю доби. Синопсис цей кілька разів перевидавали, доповнювали, і навіть на початку 18 століття він був досить популярним не лише в Україні, ще й в Росії. Повна назва його звучить досить красномовно:

СИНОПСИС КИЇВСЬКИЙ АБО КОРОТКЕ ЗІБРАННЯ З РІЗНИХ ЛІТОПИСЦІВ ПРО ПОЧАТОК СЛАВЕНОРÓССІЙСЬКОГО НАРОДУ І ПЕРШОПОЧАТКОВИХ КНЯЗІВ БОГОСПАСАЄМОГО ГРАДА КИЄВА, ПРО ЖИТІЄ СВЯТОГО БЛАГОВІРНОГО ВЕЛИКОГО КНЯЗЯ КИЇВСЬКОГО І ВСІЯ РУСИ ПЕРШОГО САМОДЕРЖЦЯ ВЛАДИМИРА, І ПРО СПАДКОЄМЦІВ БЛАГОЧЕСТИВОЇ ДЕРЖАВИ ЙОГО РÓССІЙСЬКОЇ АЖ ДО ПРЕСВІТЛОГО І БЛАГОЧЕСНОГО ГОСУДАРЯ НАШОГО ЦАРЯ І ВЕЛИКОГО КНЯЗЯ ОЛЕКСІЯ МИХАЙЛОВИЧА, ВСІЯ ВЕЛИКОЇ І МАЛОЇ, І БІЛОЇ РУСИ САМОДЕРЖЦЯ.

Отже, історія єдиного російського, а точніше словяно-рОссійського народу від Володимира до Алексія Михайловича. Виглядає ця назва як чергова промова, вибачте за лайку, Кісєльова чи, прости Господи, Охлобистіна чи ще якогось Кургіняна. В принципі, книга ця і була агіткою, а якщо точніше – спробою створити новий національний міф, спробу подивитись на відому усім нашу історію в новому ключі. В свій час українські поети 16 та 17 століття також творили подібні міфи – описували нашу історію, роблячи наголос на те що ось, руси знайшли своє місце в братній родині європейських народів, стали шляхтою, не гіршою ніж польська і користаються з милостей королів. Тепер, коли Україна опинилась під покровительством Московії і альтернативи цьому покровительству не було, українцям слід було звикати до нової родині не менш братніх народів

ГІМН УРСР

Починається все, звісно, з опису походження слов'ян (як водиться, від Яфета Ноєвича) і їх прадавньої слави:

Народ же Афетів перевищив усіх інших силою, мужністю і хоробрістю. І від славних справ своїх, передусім військових, слов'янами чи "славними" почали зватися. Задля того в пам'ять слави народу слов'янського і давні рóссійські князі синам своїм імена, співзвучні зі [словом] "слава" давали — як Святослав чи Світослав, Ярослав, Мстислав, тобто "Мстить славно", Мечислав, тобто "уславлений мечем" та інше, цьому подібне.

Далі йдеться про біблійного Мешеха який нібито був царем давніх словян, і від імені якого була названа Москва яка стала головним містом росіян. Але якщо Москва стала державною столицею, то духовною столицею був Київ. Далі Гізель переповідає історію Кия, Аскольда, Ольги і Володимира – тобто, факти, відомі усім по «повісті временних літ». Далі, звісно, йде Батий, який усе руйнує, потім Київ беруть литовці, потім він переходить до поляків, і зазнає страшного зниження – бо з столиці перетворюється на князівство, а з нього – на просте воєводство. І в такому приниження Київ перебував аж поки не опинився під крилом російського царя:

Богоспасаємий преславний і першопочатковий всія Рóссії царствений град Київ, по багатьох поневіряннях своїх, великою милістю Божою, ніби на первісне буття повертається, від давнього достоїнства царського знову на достоїнство царське перейшов

Отже, в нас є нова концепція української історії, яка стала наріжним каменем міфу про родину братніх слов'янських православних народів. Звісно, цей «Синопсис» не витримує жодної наукової критики, ідеї його побудовані на казках і перекручуваннях. Але при цьому в тексті час від часу проривається правдолюбство і українська ментальність автора – чи авторів. Наприклад, про відновлення окремої Київської митрополії у 15 ст. тут пишеться так:

Великий князь Литовський Вітолт, маючи князівство Київське під своєю владою, звелів з-поміж русі вибрати митрополита для святої Софії — не подобалося йому, що стольна митрополича церква, немов удова осиротіла, без господаря свого перебуває, і що митрополити із Москви панують над нею, данини беруть, і в Московську державу возять

Цікаво і те що коли до князя Володимира в книзі приходили католики, вони намовляли князя прийняти «закон християнський», і лише той факт що Софійський собор в Константинополі був красивіший за європейські костели схилив Володимира в бік православ'я. .

А ще кілька разів, перечислюючи народі що живуть в Європі, автор вказує окремо «Русь», тобто, нас, і окремо Москву, наприклад: там Москва, Русь, Поляки, Литва, Пруси і інші живуть. Тобто, окремо Русь, окремо Москва. А говорячи про єдиний народ, автори «Синопсису» використали виключно новий, штучно зліплений термін «словянорОссійський народ»

ШТО

Отже, в «Синопсисі» типовий такий колективний українець собі на умі і з дулею в кишені, оцінюючи те як змінилось життя, намагається пристосуватись до цих змін і знайти своє місце в новому світі. Знов-таки, Гізель і його помічники були впевнені що покровительство з боку царя дасть ширший простір і нові можливості і для української церкви, і загалом для української культури. А значить – українцям варто участь в цьому новому проекті, в цьому «русском мірє» 17 століття. В чомусь вони таки мали рацію: українські монастирі і церкви дійсно стали отримувати значно більше пожертв і мали тепер більше можливостей для відкриття друкарень, шкіл, іконописних майстерень. То ж Інокентій Гізель був щирим і впевненим у своїй правоті коли писав у 1650-х роках що Печерська Лавра, «нині, особливим промислом, з усім православнорóссійським народом щонайблагочестивішого государя Олексія Михайловича, , під його високою рукою перебуваючи, радіє, і всілякої виповнена надії.

А ось у 1661 році він вже пише до царя скаргу що російські солдати пограбували обитель и поводились там не краще ніж татари. А у 1667 році він взагалі відмовився пити за здоров'я російського воєводи Шерємєтєва, а гетьмана Івана Брюховецького, який проголосив що переходить в повне підданство цареві і церкву українську слід перевести у підкорення Москві, взагалі прелюдно назвав лиходієм.

Але в той час пізно вже було ставати в позу. Коли за Хмельницьким стояло непереможне козацьке військо, він міг говорити на рівних з королями і царями. Коли Україна розділилась, коли наші гетьмани стали не здатні постояти за себе без російських мушкетів і лише змагались за милості від царя, до нас і нашої церкви ставились як до слуг. Що ж, як писала Леся Українка,
Хто визволиться сам, той буде вільним,
Хто визволить когось – в неволю візьме

А ще Гізель не врахував що лише в католицькому світі король може бути покровителем церкви і при цьому залишатись простим парафіянином. В православному світі покровитель автоматично ставав керівником. А таких понять як автономія, права підданих і обмеження влади сюзерена, в Росії не було. То ж не було чому дивуватись коли у 1686 році київська митрополія була підкорена Москві, українська православна церква рік за роком втрачала автономію, право на самоврядування, потім у 1691 році в Москві проголосили єретичними «новия кієвскія кнігі» - тобто, усі праці українських церковників починаючи від Кирила Ставровецького і Петра Могили. Потім почали забирати до Росії друкарні, бібліотеки, викладачів, а потім митрополію перетворили на звичайну єпархію. Хто платить – той замовляє музику. Отже, так само як козацька Україна все більше перетворювалась на російську провінцію, українська церква протягом другої половини 17 і першої половини 18 століття поступово перетворювалась на філію російської церкви.

Звісно, більшості наших церковників це аж ніяк не подобалось. Вже у другій половині 17 століття чернігівський єпископ Лазар Баранович в своїх віршах мріяв

Щоб вернулися часи ті,
Як ходили турка бити,
І святий гнів на турчина
Єднав ляха і русина.

Звісно, ці строки були навіяні турецькими війнами, коли польський король Іоанн Собеський, русин-українець за походженням, рятував світ від турецької навали, і в його івйську була і українська шляхта, і козаки, але все одно це є індикатор настроїв. В «Синопсисі» Інокентій Гізель ідеалізував мабутнє. Лазар Баранович ідеалізував вже минуле, в польсько-українські відносини вже бачились йому дружбою народів, об'єднаних спільною високою метою – захистом віри:

Коли читалось Письмо у костьолі,
Здіймались догорі шаблі польські голі
Давали ляхи зі зброї пізнати:
Життя за віру всі ладні оддати.
Русин од ляха у тім не одстане —
За отчу віру до бою повстане.
За те од бога ви благословіться,
Хай підпира вас його десниця!

Звісно, дружба народів – річ міфічна. Точніше вона буває коли в двох народів є спільні інтереси (наприклад, завалити третього) і немає можливостей підкорити один одного. Такі союзи довгими не бувають, і дуже швидко брати перетворюються на Каїна і Авеля. Але не всі українці розуміли це у 17 столітті. Все ж таки до освідомлення того що ми – самостійна нація і не потребуємо ніяких братів у нашій хаті, треба було ще дорости.

Але це все було на Лівобережній Україні і в Києві, які опинились під владою Москви. Правобережна Україна в той час перебувала в Руїні, а Галичина з Волинню відносно спокійно почувались під крилом Речі Посполитої. Конфлікти з поляками через привілеї і права продовжувались, церковні братства і єпископи були навіть не проти прийняти пожертви від царя чи царських послів. Львівський православний єпископ Арсеній Желіборський брав активну участь в переговорах Богдана Хмельницького з Москвою. Щоправда, коли після смерті Хмельницького гетьман Іван Виговський розпочав переговори з польським урядом, Желіборський так сам активно допомагав йому – за що заслужив прихильність польського короля.

Православні єпархії, які залишились в складі Речі Посполитої, опинились в досить цікавому становищі: вони з одного боку були підданими польського короля, а з іншого – підданими київського митрополита і московського патріарха, а значить – і царя. При чому, між королем і царем виявилася патова ситуація. Король не міг силоміць змусити православних Галичини і Волині від'єднатись від Москви – в нього просто не було достатньо правових механізмів, та й зайві проблеми в ослабленій державі йому не були потрібні. В свою чергу і цар не міг діяти силою в цих регіонах – адже це не була його держава. Отже, православні на цих землях почувались між двома вогнями і фактично були надані самі собі. Перед ними постало непросте питання: з ким бути? На кого орієнтуватись? На Москву чи на Польщу?

На усі ці питання церква дала відповідь. І історія того як ця відповідь була знайдена, історія розвитку церкви східного обряду в Галичині і на Волині багать в чому пов'язана з дивовижною людиною – львівським єпископом Йосифом Шумлянським. Йому будуть присвячені наші наступні передачі

Выктор ЗАславський, історик, культуролог, публіцист