A PHP Error was encountered

Severity: Notice

Message: Trying to get property of non-object

Filename: controllers/site.php

Line Number: 127

Коли Богдан Хмельницький підписував союз з Москвою у 1654 році,
Слухати Радіо

Зараз в ефірі

01:40

Духовні читання

В ефірі

Катехиза

03:00

Меса

03:40

Розарій

04:00

Коронка до Божого Милосердя

04:20

Святий дня

04:40

Біблійні читання

05:00

Рецепти Життя

06:00

Дитяча катехиза

06:20

Голос народу, голос Божий

07:00

Св.Літургія з костелу св. Станіслава єпископа та мученика (Городок)

07:40

Дитяча катехиза

08:10

Житія святих

08:15

Слово на кожен день

09:00

Молитовна лінія

10:00

Розарій

10:30

У ваших намірах

11:00

Житія святих

11:20

Катехиза

12:00

Ангел Господній

Коли Богдан Хмельницький підписував союз з Москвою у 1654 році,

Поділитись з друзями
 для української православної церкви це значило початок нової доби. Як би митрополит не ставився до козаків чи до Москви, але союз з північним сусідом він та більшість церковників вважав добрим кроком. Раніше, в рамках Речі Посполитої православна церква була все ж таки церквою номер два.


Незважаючи на симпатії з боку короля Владислава, незважаючи на протекцію з боку козаків, незважаючи на усі досягнення доби Петра Могили, незважаючи на те що від Києві до Варшави далеко і про польські закони можна було інколи і забувати, незважаючи на просто казкову віротерпимість Речі Посполитій по мірках 17 століття, все ж таки українці жили в католицькій державі і мусили рахуватись з тим що саме католики займають в цій державі привілейоване становище. Православна шляхта і міщани мусили змагатись за рівні права з католиками, і право мати церкву на центральній площі, право мати місце в магістраті, право засідати в сеймі – все це треба було вибороти. Тепер на землях, відвойованих козаками, все стало інакше. Богдан Хмельницький створив державу, і в державі цій православна церква стала панівною, а точніше – єдиною конфесією, бо усі католики, уніати, вірмени і євреї або були вбиті, або втекли з козацьких земель. Отже, ніхто не заважав тепер православним ієрархам вважати себе повноправними духовними владиками своїх земель, а в чомусь – і співтворцями нової держави.

Більш того, в особі московського царя Алексія Михайловича українська церква отримувала могутнього покровителя. Цей цар міг вважатись ідеалом православного монарха. Він був благочестивим, ревно виконував усі церковні обряди, свята і пости, жертвував на церкву великі суми і підтримував усі церковні проекти. Не оминав він своєю увагою і українські святині – особливо Києво-Печерську Лавру. Він жертвував на обитель, замовляв в лаврській друкарні богослужебні книги – тобто, давав заробити.

До наших днів дійшла цікава книга – «Синопсис Киїівський», автором або редактором якої був скоріше за все архімандрит Печерської Лаври Інокентій Гізель. Гізель був типовим представником київської церкви того часу – соратник і вихованець Петра Могили, який мав добру освіту, блискуче володів словом і пером і піклувався про благо і велич українського православ'я. «Синопсис» був написаний невдовзі після союзу з
Москвою і є збіркою уривків з різних джерел, що висвітлюють нашу історію – як водиться, від створення світу до сучасної Гізелю доби. Синопсис цей кілька разів перевидавали, доповнювали, і навіть на початку 18 століття він був досить популярним не лише в Україні, ще й в Росії. Повна назва його звучить досить красномовно:

СИНОПСИС КИЇВСЬКИЙ АБО КОРОТКЕ ЗІБРАННЯ З РІЗНИХ ЛІТОПИСЦІВ ПРО ПОЧАТОК СЛАВЕНОРÓССІЙСЬКОГО НАРОДУ І ПЕРШОПОЧАТКОВИХ КНЯЗІВ БОГОСПАСАЄМОГО ГРАДА КИЄВА, ПРО ЖИТІЄ СВЯТОГО БЛАГОВІРНОГО ВЕЛИКОГО КНЯЗЯ КИЇВСЬКОГО І ВСІЯ РУСИ ПЕРШОГО САМОДЕРЖЦЯ ВЛАДИМИРА, І ПРО СПАДКОЄМЦІВ БЛАГОЧЕСТИВОЇ ДЕРЖАВИ ЙОГО РÓССІЙСЬКОЇ АЖ ДО ПРЕСВІТЛОГО І БЛАГОЧЕСНОГО ГОСУДАРЯ НАШОГО ЦАРЯ І ВЕЛИКОГО КНЯЗЯ ОЛЕКСІЯ МИХАЙЛОВИЧА, ВСІЯ ВЕЛИКОЇ І МАЛОЇ, І БІЛОЇ РУСИ САМОДЕРЖЦЯ.

Отже, історія єдиного російського, а точніше словяно-рОссійського народу від Володимира до Алексія Михайловича. Виглядає ця назва як чергова промова, вибачте за лайку, Кісєльова чи, прости Господи, Охлобистіна чи ще якогось Кургіняна. В принципі, книга ця і була агіткою, а якщо точніше – спробою створити новий національний міф, спробу подивитись на відому усім нашу історію в новому ключі. В свій час українські поети 16 та 17 століття також творили подібні міфи – описували нашу історію, роблячи наголос на те що ось, руси знайшли своє місце в братній родині європейських народів, стали шляхтою, не гіршою ніж польська і користаються з милостей королів. Тепер, коли Україна опинилась під покровительством Московії і альтернативи цьому покровительству не було, українцям слід було звикати до нової родині не менш братніх народів

ГІМН УРСР

Починається все, звісно, з опису походження слов'ян (як водиться, від Яфета Ноєвича) і їх прадавньої слави:

Народ же Афетів перевищив усіх інших силою, мужністю і хоробрістю. І від славних справ своїх, передусім військових, слов'янами чи "славними" почали зватися. Задля того в пам'ять слави народу слов'янського і давні рóссійські князі синам своїм імена, співзвучні зі [словом] "слава" давали — як Святослав чи Світослав, Ярослав, Мстислав, тобто "Мстить славно", Мечислав, тобто "уславлений мечем" та інше, цьому подібне.

Далі йдеться про біблійного Мешеха який нібито був царем давніх словян, і від імені якого була названа Москва яка стала головним містом росіян. Але якщо Москва стала державною столицею, то духовною столицею був Київ. Далі Гізель переповідає історію Кия, Аскольда, Ольги і Володимира – тобто, факти, відомі усім по «повісті временних літ». Далі, звісно, йде Батий, який усе руйнує, потім Київ беруть литовці, потім він переходить до поляків, і зазнає страшного зниження – бо з столиці перетворюється на князівство, а з нього – на просте воєводство. І в такому приниження Київ перебував аж поки не опинився під крилом російського царя:

Богоспасаємий преславний і першопочатковий всія Рóссії царствений град Київ, по багатьох поневіряннях своїх, великою милістю Божою, ніби на первісне буття повертається, від давнього достоїнства царського знову на достоїнство царське перейшов

Отже, в нас є нова концепція української історії, яка стала наріжним каменем міфу про родину братніх слов'янських православних народів. Звісно, цей «Синопсис» не витримує жодної наукової критики, ідеї його побудовані на казках і перекручуваннях. Але при цьому в тексті час від часу проривається правдолюбство і українська ментальність автора – чи авторів. Наприклад, про відновлення окремої Київської митрополії у 15 ст. тут пишеться так:

Великий князь Литовський Вітолт, маючи князівство Київське під своєю владою, звелів з-поміж русі вибрати митрополита для святої Софії — не подобалося йому, що стольна митрополича церква, немов удова осиротіла, без господаря свого перебуває, і що митрополити із Москви панують над нею, данини беруть, і в Московську державу возять

Цікаво і те що коли до князя Володимира в книзі приходили католики, вони намовляли князя прийняти «закон християнський», і лише той факт що Софійський собор в Константинополі був красивіший за європейські костели схилив Володимира в бік православ'я. .

А ще кілька разів, перечислюючи народі що живуть в Європі, автор вказує окремо «Русь», тобто, нас, і окремо Москву, наприклад: там Москва, Русь, Поляки, Литва, Пруси і інші живуть. Тобто, окремо Русь, окремо Москва. А говорячи про єдиний народ, автори «Синопсису» використали виключно новий, штучно зліплений термін «словянорОссійський народ»

ШТО

Отже, в «Синопсисі» типовий такий колективний українець собі на умі і з дулею в кишені, оцінюючи те як змінилось життя, намагається пристосуватись до цих змін і знайти своє місце в новому світі. Знов-таки, Гізель і його помічники були впевнені що покровительство з боку царя дасть ширший простір і нові можливості і для української церкви, і загалом для української культури. А значить – українцям варто участь в цьому новому проекті, в цьому «русском мірє» 17 століття. В чомусь вони таки мали рацію: українські монастирі і церкви дійсно стали отримувати значно більше пожертв і мали тепер більше можливостей для відкриття друкарень, шкіл, іконописних майстерень. То ж Інокентій Гізель був щирим і впевненим у своїй правоті коли писав у 1650-х роках що Печерська Лавра, «нині, особливим промислом, з усім православнорóссійським народом щонайблагочестивішого государя Олексія Михайловича, , під його високою рукою перебуваючи, радіє, і всілякої виповнена надії.

А ось у 1661 році він вже пише до царя скаргу що російські солдати пограбували обитель и поводились там не краще ніж татари. А у 1667 році він взагалі відмовився пити за здоров'я російського воєводи Шерємєтєва, а гетьмана Івана Брюховецького, який проголосив що переходить в повне підданство цареві і церкву українську слід перевести у підкорення Москві, взагалі прелюдно назвав лиходієм.

Але в той час пізно вже було ставати в позу. Коли за Хмельницьким стояло непереможне козацьке військо, він міг говорити на рівних з королями і царями. Коли Україна розділилась, коли наші гетьмани стали не здатні постояти за себе без російських мушкетів і лише змагались за милості від царя, до нас і нашої церкви ставились як до слуг. Що ж, як писала Леся Українка,
Хто визволиться сам, той буде вільним,
Хто визволить когось – в неволю візьме

А ще Гізель не врахував що лише в католицькому світі король може бути покровителем церкви і при цьому залишатись простим парафіянином. В православному світі покровитель автоматично ставав керівником. А таких понять як автономія, права підданих і обмеження влади сюзерена, в Росії не було. То ж не було чому дивуватись коли у 1686 році київська митрополія була підкорена Москві, українська православна церква рік за роком втрачала автономію, право на самоврядування, потім у 1691 році в Москві проголосили єретичними «новия кієвскія кнігі» - тобто, усі праці українських церковників починаючи від Кирила Ставровецького і Петра Могили. Потім почали забирати до Росії друкарні, бібліотеки, викладачів, а потім митрополію перетворили на звичайну єпархію. Хто платить – той замовляє музику. Отже, так само як козацька Україна все більше перетворювалась на російську провінцію, українська церква протягом другої половини 17 і першої половини 18 століття поступово перетворювалась на філію російської церкви.

Звісно, більшості наших церковників це аж ніяк не подобалось. Вже у другій половині 17 століття чернігівський єпископ Лазар Баранович в своїх віршах мріяв

Щоб вернулися часи ті,
Як ходили турка бити,
І святий гнів на турчина
Єднав ляха і русина.

Звісно, ці строки були навіяні турецькими війнами, коли польський король Іоанн Собеський, русин-українець за походженням, рятував світ від турецької навали, і в його івйську була і українська шляхта, і козаки, але все одно це є індикатор настроїв. В «Синопсисі» Інокентій Гізель ідеалізував мабутнє. Лазар Баранович ідеалізував вже минуле, в польсько-українські відносини вже бачились йому дружбою народів, об'єднаних спільною високою метою – захистом віри:

Коли читалось Письмо у костьолі,
Здіймались догорі шаблі польські голі
Давали ляхи зі зброї пізнати:
Життя за віру всі ладні оддати.
Русин од ляха у тім не одстане —
За отчу віру до бою повстане.
За те од бога ви благословіться,
Хай підпира вас його десниця!

Звісно, дружба народів – річ міфічна. Точніше вона буває коли в двох народів є спільні інтереси (наприклад, завалити третього) і немає можливостей підкорити один одного. Такі союзи довгими не бувають, і дуже швидко брати перетворюються на Каїна і Авеля. Але не всі українці розуміли це у 17 столітті. Все ж таки до освідомлення того що ми – самостійна нація і не потребуємо ніяких братів у нашій хаті, треба було ще дорости.

Але це все було на Лівобережній Україні і в Києві, які опинились під владою Москви. Правобережна Україна в той час перебувала в Руїні, а Галичина з Волинню відносно спокійно почувались під крилом Речі Посполитої. Конфлікти з поляками через привілеї і права продовжувались, церковні братства і єпископи були навіть не проти прийняти пожертви від царя чи царських послів. Львівський православний єпископ Арсеній Желіборський брав активну участь в переговорах Богдана Хмельницького з Москвою. Щоправда, коли після смерті Хмельницького гетьман Іван Виговський розпочав переговори з польським урядом, Желіборський так сам активно допомагав йому – за що заслужив прихильність польського короля.

Православні єпархії, які залишились в складі Речі Посполитої, опинились в досить цікавому становищі: вони з одного боку були підданими польського короля, а з іншого – підданими київського митрополита і московського патріарха, а значить – і царя. При чому, між королем і царем виявилася патова ситуація. Король не міг силоміць змусити православних Галичини і Волині від'єднатись від Москви – в нього просто не було достатньо правових механізмів, та й зайві проблеми в ослабленій державі йому не були потрібні. В свою чергу і цар не міг діяти силою в цих регіонах – адже це не була його держава. Отже, православні на цих землях почувались між двома вогнями і фактично були надані самі собі. Перед ними постало непросте питання: з ким бути? На кого орієнтуватись? На Москву чи на Польщу?

На усі ці питання церква дала відповідь. І історія того як ця відповідь була знайдена, історія розвитку церкви східного обряду в Галичині і на Волині багать в чому пов'язана з дивовижною людиною – львівським єпископом Йосифом Шумлянським. Йому будуть присвячені наші наступні передачі

Выктор ЗАславський, історик, культуролог, публіцист

Відгуки

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Церква в постхристиянському суспільстві

Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему: Церква і суспільство.
 Частина 6

Симфонія чи надмірна влада цісара?

 Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему "Церква і суспільство" Частина 5