Слухати Радіо

Зараз в ефірі

18:00

Св.Літургія з Прокатедри св. Олександра (Київ)

В ефірі

Молитовна лінія

20:00

Вечірня казка

20:20

Слово на кожен день

21:00

Архіпастир відповідає

22:00

Катехиза

23:00

У ваших намірах

23:50

Літургія годин (Бревіарій)

00:00

Розарій

00:30

Катехиза

01:10

Розмова з Патріархом

01:40

Духовні читання

02:00

Катехиза

03:00

Меса

03:40

Розарій

04:00

Коронка до Божого Милосердя

04:20

Святий дня

05:00

Резонанс

06:00

Дитяча катехиза

06:20

Голос народу, голос Божий

Коли перемишльська православна єпархія перейшла в унію

Поділитись з друзями
ніхто з вірян єпископа за це не вбив. Для львівського єпископа Йосифа Шумлянського, який керував церквою в більшій частині Західної України це було добрим знаком: пройшли часи коли проповідників унії у Львові обливали помиями, а в Галичі за згадку про єдність з Римом обіцяли вбити. Тепер, коли Київ, столиця українського православ'я, надовго і всерйоз опинився в обіймах Москви, перспектива залишатись православними, здавалась галичанам і волинянам вже не такою світлою і радісною. Крім того, Київ і Львів з Перемишлем знаходились же в різних державах, а значить, вплив східної України на Західну був значно слабшим ніж півстоліття тому.


Про те чи варто приступати до єдності з Римом, львівський єпископ Йосиф Шумлянський розважав довго. Він розумів що після цього в історію він увійде як той хто перевів Львівщину на унію, і багато хто заклеймить його за це зрадником батьківської віри. Але що таке віра? Чи доходять до неба стіни, що люди їх збудували між різними конфесіями? Його найкращим другом був король-католик, а православні брати по вірі ледь не позбавили його життя. В боях і походах він звик до того що не важливо католик чи православний скаче в бій пліч-о-пліч з тобою – головне що був він надійним товаришем і добрим рубакою. Отже, Шумлянський не мав жодних упереджень проти Папи Римського чи католицької церкви. А ось до православ'я... А взагалі, що робить православного православним, а католика католиком? Підпорядкування «правильному» патріарху? А що робити якщо від цього патріарха більше проблем ніж користі?
Йосиф Шумлянський був по-перше, феодалом, а по-друге, лицарем, який здобував освіту на полі битви. То ж мислив він переважно як феодал і як військовий. Церква для нього була водночас і вотчиною, наділом землі, про який він мав дбати. А як відомо, феодалу все одно хто в нього король за національністю – аби шанував його, феодала, права і захищав від сусідів. Отже, є руський народ, і народ цей має свою церкву – зі своїми обрядами і традиціями, своїми правами і статутами. Саме ці традиції і статути роблять руську церкву такою як вона є, а не воля якогось там патріарха. І якщо патріарх лізе в справи руського народу, проголошує єретичними його книги і його традиції – його треба гнати геть поганою мітлою, а може й шаблею. Отже, в умовах коли Москва нахабніє з кожним днем, прийняти унію значить не зрадити свою віру, а навпаки, врятувати її.
Навряд чи Шумлянський ідеалізував Апостольську Столицю, але знав напевно що туркам папа не підкорюється, грошей за висвячення не вимагає (принаймні, від єпископів на українських землях), і порядок в своїй церкві тримати вміє. А ще – не дозволяє світській владі лізти в церковні справи, підтримує заснування шкіл та колегіумів та непогано дбає про порядок в церкві. Висновки напрошувались самі собою: чому б не перейти під опіку Риму, з умовою зберегти недоторканим східний обряд. До речі, таке єднання стало б приводом для розширення прав та привілеїв руської церкви!
На питання «з ким бути» Йосиф Шумлянський бачив лише одну просту відповідь: бути там де краще. Краще не тобі, а твоїй церкві. Прості відповіді єпископ завжди любив, то ж, побачивши в цьому перст Божий, він прийняв рішення і далі вже не вагався. Львівська єпархія має приступити до єдності з Римом. Залишається тільки одне питання: як?

Перш за все, треба було розібратись хто в його єпархії за унію і хто проти. Найкращим шляхом для цього був помісний собор, на якому можна було б сісти, поговорити, може, навіть, випити і розібратись що до чого. Помісні собори наш єпископ проводив не так вже й рідко, та й об'їзди єпархії робив постійно, але треба було зібрати усіх разом щоб і самому побачити загальну картину, і іншим пояснити що до чого.
Отже, Шумлянський скликав черговий помісний собор. Почалося все 16 грудня 1694 року урочистою відправою у львівській братській церкві. Тут зібрались представники усіх братств, православна шляхта, настоятелі монастирів і парафіяльне духовенство – не все, але багато хто. Шумлянський волів проводити засідання тут же, але братчики вперлись рогом, і єпископ запросив усіх делегатів до собору святого Юра, а потім – до себе на гостину. Там, за вином, без формальностей, він і пояснив делегатам для чого зібрав їх на цей собор і що від них хоче. Невідомо чи тремтіло серце в львівського владики коли він звертався до своїх гостей – адже в свій час його ледь не вбили через підозру в унії. В ті роки він присягався що міцно стоятиме в православ'ї, і сам вірив в те що казав. А ось тепер він і сам вірить що в єдності з папою Римським єдиний вихід для української церкви, і інших в тому відверто переконує. На щастя, обійшлося без бійки. Але і прихильники, і противники унії присяглись твердо стояти за свої переконання, і рішення свого не змінили навіть коли хміль вийшов з голови. Отже, наступні два дні собору пройшли в безплідних балачках і суперечках. Так ні до чого не договорились – лише попросили відтермінувати рішення, зібрати ширший собор за участю усіх православних Речі Посполитої, і там вже про щось говорити. Так в ті часи зазвичай говорили коли хотіли спустити справу на гальмах. А ще погрожували Шумлянському, що «якщо він від них не відступиться, то вони за ним не підуть».
Врешті-решт, в останній день собору єпископ не витримав і, відкинувши усі дипломатичні формальності, сказав те що думає: що без патріарха, без зверхності і без церковного права ми «перетворимось на лютерів і кальвінів і втягнемося в різні конфлікти». Тобто, українській церкві (принаймні, львівській єпархії, за яку відповідав Шумлянський) потрібен патріарх. «А також я маніфестуюся», - продовжував єпископ, - «що я прихилятись до московського патріарха не буду – бо до нього наша Русь ніколи не належала». Так само «не хоче» Шумлянський підлягати київському митрополитові – «бо він не є нашим вибраним первоієрархом». Тобто, не ми його обирали, а Москва його нам згори прислала, «через що були порушені наші права». Бути під Константинопольським патріархом Шумлянский «не може». Вже багато років західноукраїнська церква «висіла в повітрі», підкорюючись водночас усім і нікому. В часи громадянських війн і турецьких навал, коли невідомо було яка земля за ким залишиться, в цьому був сенс. Але тепер часи змінились, і прийшов час визначитись. Про вірність православ'ю можна було говорити коли київський митрополит був насправді київським, обирався русинами-українцями. Тепер «руська» церква на козацьких землях поступово перетворювалась на «московську», а ставати часткою того що зараз називають «русскім міром» наш єпископ аж ніяк не хотів.
Промовляючи це, Шумлянський почував десь так само як коли скакав на турецькі позиції під Віднем. В ньому дивним чином поєднались дипломат і воїн; він вмів хитрити і маневрувати, але найкраще почував себе коли прямо говорив те що думав. Це походило на те коли після довгого сидіння в облозі воїн виходив на ворога в поле, підставляючись під ворожі кулі. І цього разу Шумлянський не боявся ані мечей, ані інтриг – бо він вірив і знав що чинить правильно.
І – диво – цього разу бити його ніхто не збирався. Чи то сива голова єпископа не дозволила братчикам і шляхті підняти на нього руку, чи то слава героя турецьких війн, чи то вдячність за усі добрі справи на церковному поприщі. Та й, як виявилось, пропозицію приступити до унії прийняли в штики далеко не усі хто приїхав на цей собор. Загальної згоди, ясна річ, не було, проте делегати, як і колись в Любліні, намагались відкласти цю справу «до щасливіших часів». Але Шумлянський вже розійшовся і зупинятись не збирався. Він продовжував:
«Заявляю вашим милостям що сам піду тією дорогою яку мені вказує король. Хто хоче йти за мною – нехай йде, а хто не хоче – його воля».
Тобто, ви робіть як знаєте, а я пішов в унію. Навіть в найбільшому запалі наш воїн залишався дипломатом. Він дав усім зрозуміти що воювати з вівцями і тягнути усіх в унію не збирається і дозволяє усім молитись хто як захоче. Отже, львівські братчики, частина православної шляхти і делегати від великих монастирів просто вийшли з церкви, залишивши Шумлянського наодинці з тими хто таки вирішив піти за ним. А були це представники Унівської Лаври на чолі з Варлаамом Шептицьким, давнім приятелем нашого героя, монахи невеликих монастирів (на зразок обителей в Бесідах, Крилосі чи Жовкві) і парафіяльні священики з сіл та містечок. Не слід забувати – в селах в ті часи мешкала переважна більшість населення, і саме парафіяльні священики становили абсолютну більшість духовенства у Львівській єпархії. Принаймні, так сталось після того як Шумлянський за двадцять з гаком років не один раз об'їхав свої володіння, висвятив чимало ієреїв, та ще й не обділяв їх увагою і турботою. Ідеєю церковної унії вони підтримували – бо єпископові своєму довіряли. Знов-таки, не слід забувати і матеріальну сторону питання: братчики і монастирі вже мали безліч привілеїв, на парафіяльне ж духовенство ніхто крім Шумлянського уваги не звертав. Прийняття унії в свою чергу могло хоч трохи покращити становище простих попів в містечках і селах. Отже, єпископ з прихильниками увійшли до каплиці при святоюрському соборі – улюбленій каплиці Шумлянського, що він звів її для Теребовлянської ікони Богородиці – і присягнулись в своїй готовності приступити до унії.
Відпускаючи усіх додому, Шумлянський був задоволений. З одного боку, львівський собор 1694 року завершився нічим, а з іншого – він вирішив багато питань які потребували вирішення. Перш за все, ні для кого тепер не були таємницею наміри єпископа, а значить – не було чого боятись. Як казав герой Булгакова, правду казати легко і приємно. І якщо його не вбили одразу, то значить, вже і не вб'ють. Крім того, на цьому соборі прийняти унію погодились усі ким Шумлянський фактично керував – адже великі монастирі і братства, ці «держави в державі» були йому непідконтрольні. Вони начебто випадали з життя єпархії, нібито не були її частиною. А раз не коряться йому – значить і командувати ним не будуть. То ж нехай собі моляться в непідвладних нікому храмах, нехай лишаються при своєму – а єпархія піде своїм шляхом.
Принаймні, так тішив себе Йосиф Шумлянський, прощаючись з гостями, що від'їжджали з собору.

Але перейти від намірів до справ Шумлянський просто не встиг. Почались свята, потім єпископ боронив Львів від татар, потім намовляв Яна Собеського збільшити права козаків, а потім король помирає. Після смерті прославленого Іоанна Собеського польським королем став Август Сильний – посередній правитель, людина з пересічним характером, який не міг стати гідним суперником талановитому і енергійному російському цареві, який залишався вагомим аргументом на користь православ'я. Взагалі-то, до релігійних питаннях Петро І був досить толерантним – він охоче брав на службі у католиків, і протестантів, сприяв зведенню костелів і кірх в Москві і Петербурзі, але ця його толерантність стосувалась виключно іноземців. Росіян за перехід в католицтво в Росії жорстоко карали. Не те що цар був таким вже ревнителем православ'я – він взагалі до усіх церков ставився зі зневагою – але держава, якою він правив, приблизно з 16 століття ледь не офіційно проголошувала себе головним і єдиним оплотом істинної віри, усіх православних вважала за своїх підданих і декларувала їхній захист. Приблизно так як наші дні один недолугий диктатор декларує захист російськомовних в усьому світі – тобто, там де йому зручно. А значить, усі православні в полі зору автоматично вважались російським урядом і церквою своїми підопічними. А якщо ці підопічні переходили унію – вони автоматично ставали зрадниками і мали бути покарані. Власне, тому львівський владика Йосиф Шумлянський все ж таки вагався приймати йому унію чи ні. Свої парафіяни його б не вбили, а ось бачити російську армію під стінами Львова єпископові аж ніяк не хотілось. Тому коли новий київський митрополит Варлаам Ясинський питав Шумлянського про унію, той відповів що «зі смертю Собеського померла унія», а він, Шумлянський, є «правдивим сином церкві Божої православно-східної». Митрополит йому повірив, і навіть Папа Римський поставився до такого обережного кроку з розумінням. І відтепер кожного разу коли коли хтось заводив мову про унію – Шумлянський відповідав що прийме її як тільки зможе (а як варіант варіант: «на наступному сеймі»), і водночас висував польському урядові умови: зрівняти в правах вірян і духовенство східного і західного обрядів, а також по можливості створити окрему Галицьку митрополію, яка підпорядковувалась би безпосередньо папі. Невідомо чи вірив єпископ сам в таку можливість, але принаймні, чим більше усілякі комісії розглядали його проекти, тим менше турбували його самого! Шумлянський не хотів ані війни, ані розбрату в єпархії, то ж, прийняття унії все ще було не на часі. Єпископ продовжував чекати і уважно дивитись в бік Росії – як поводитиметься Петро Перший.
А Петро Перший тим часом мріяв про реформи, про сильний флот і торгівлю з Європою. І для того потрібен був вихід до Балтійського моря. А вихід цей контролювала Швеція. То ж, треба було починати війну зі шведами. У війні цій потрібні були союзники. І ось, в невеличкому містечку на Львівщині під назвою Рава Руська російський цар таємно зустрічається з новим польським королем, саксонцем Августом Сильним, і домовляється про спільні дії проти шведського короля. Тепер Росія і Польща з суперників передвоюються на союзників – а значить, якщо Шумлянський перейде в унію, цар не завітає під Львів з гарматами.
Ще одним знаком про те що настав час діяти, було повернення під владу християн Кам'янця Подільського у 1699 році. З одного боку, для єпископа це було справжнє свято. Все ж таки це було одне з головних міст його єпархії, та й як воїн-хрестоносець Шумлянський мав до нього певну слабкість. Проте не це турбувало нашого героя більш за все. Коли Річ Посполита опанувала містом, за його заселенням слідкувала спеціально створена комісія, що складалась переважно з поляків. І ось, в кращих традиціях братнього народу, поляки вирішили заборонити українцям жити й торгувати в місті, а з церков зробити костели. Дізнавшись про це, Шумлянський немов блискавка примчався до Кам'янця, захопив усі церкви і опечатав їх. Зламати печатку єпископа, а тим більше самого Шумлянського – на таке комісія не наважилась. Вони звернулись зі скаргою до короля, Шумлянський зробив так само – і переміг. Українці зберегли свої церкви, а разом з ними – і право жити в своєму місті.
А у 1700 році Петро І починає бойові дії проти шведів. Це значило, по-перше, що усі союзницькі домовленості з королем Августом в силі, а по-друге, що в Росії зараз є важливіші справи ніж захист галицьких православних проти їхньої волі. Отже, перехід Шумлянського в унію не призведе до війни. І 6 червня 1700 року Йосиф Шумлянський у Варшаві офіційно приймає зверхність римського Папи. На цій урочистості були присутні папський нунцій, король Август ІІ Сильний, сенат у повному складі. Усі обіцянки щодо прав руського духовенства король виконав – через тиждень він зрівняв у правах греко- і римо-католиків на усіх землях Речі Посполитої. І тільки Шумлянський проголосив про єдність своєї єпархії з Римом. При чому, приступали до унії «поіменно» - владика особисто об'їхав усі парафії і переконався що кожний священик знає про зміни в високому керівництві і добре до них ставиться. Враховуючи що наш герой постійно тримав зв'язок з духовенством «на місцях», і його підлеглі вже давно були готові піти за своїм панотцем куди той кличе, труднощів з цим не було. До унії приступили також кілька монастирів – в тому числі і Свято-Успенська Унівська Лавра на чолі з Варламом Шептицьким, давнім приятелем і однодумцем владики. Все відбулося без жодних конфліктів, і Йосиф Шумлянський нарешті міг святкувати перемогу. Західна Україна стала греко-католицькою.

Віктор Заславський, історик, публіцист

 

Відгуки

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Церква в постхристиянському суспільстві

Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему: Церква і суспільство.
 Частина 6

Симфонія чи надмірна влада цісара?

 Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему "Церква і суспільство" Частина 5