Коли Шумлянський висвячувався на єпископа,

Але Русь-Україна складалась не тільки з замків, монастирів і міст. Як і всюди в світі, більшість, переважну, абсолютну більшість населення тут складали селяни. Міста і містечка, замки і монастирі були лише пінкою на молоці, маленькою краплею в безкрайому сільському морі. На одиниці міст і десятки містечок приходились сотні й тисячі сіл – і в кожному селі жили люди, і люди ці сповідували православну віру. Отже, православна церква потребувала тисяч священиків, і поки школи в Києві чи Вільні, Львові чи Замості випускали з своїх стін сотні міщанських і шляхетських дітей, серед котрих десятки чи навіть одиниці ставали на шлях служіння церкві. І ці одиниці інтелектуалів і десятки грамотних ієреїв по всій Русі-Україні не могли змінити на краще загальної ситуацію в єпархії Шумлянського, де було майже півтори тисячі священиків, і більшість з них навіть євангельські історії не дуже знали. Єпископові потрібні були не інтелектуали в містах і монастирях, а грамотні священики на парафіях, не діячі, а працівники. І справа тут не в тому що він не цінував інтелігенцію, а в тому що інтелектуалів в нашій церкві в ті часи і так вистачало. Не бракувало і шкіл: у Львові, в Києві, в Замості, та й в тому самому Гошеві, де стараннями чи то самого Шумлянського, чи то ще його батька постала невеличка школа.

Шумлянский прагнув спочатку навчити вже існуючих священиків хоча б азам пастирської науки. Священиків треба було вчити правильно одягатись, молитись перед відправою, не вірити в прикмети і ворожіння, правильно поводитись з паном, з парафіянами, а головне – з горілкою! Шумлянський сам був вихідцем з глухого села, і чудово розумів сільські реалії. Він знав що селяни – народ невибагливий, і якщо священик буде здатний посповідати хворого, охрестити дитину чи провести вінчання, і все це в тверезому стані – люди вже будуть йому вдячні. А якщо піп зможе сказати в церкві проповідь чи дати хоч якусь відповідь на питання зразку «хто такий пророк Ілія» - то його парафія взагалі на руках носитиме. То ж від священиків він не вимагав забагато.

Але це був лише перший крок. Знаючи що шкіл вже вистачає, Шумлянський намагався заохотити священників відправляти на навчання своїх дітей – щоб ті, змалку надивившись на попівське життя, пішли б в науку щоб потім, маючи і досвід, і знання, могли б вертатись до своїх сіл і продовжити батьківську справу. Єпископ писав батькам-священикам:

«Якщо того синові заборониш, то йому до фортуни і щастя дорогу загородиш, і сам Богу даси відповідь, що боронив синові того, чим міг він Богу і церкві Його святій ся прислужити!»

Тим же хто таки відправляв своїх дітей на науку, єпископ обіцяв ласку і покровительство – а слів Йосиф Шумлянський на вітер не кидав ніколи.

Отже, для такої вправи у дві дії наш герой перш за все регулярно подорожував по своїй єпархії, намагаючись бути в курсі житейських справ кожного священика. Водночас він особисто перевіряв усіх кандидатів на священство і слідкував за провинностями. А ще – він почав видавати своєрідні підручники для священиків, в котрих коротко просто і зрозуміло викладав усі правила та істини, які мусив знати кожен.

Першу свою книгу Шумлянський видав в друкарні Унівської лаври. Цей монастир, що заховався між високими пагорбами біля Золочіва, трохи вбік від дорогі зі Львова до Тернополя, - один з найдавніших на нашій землі. І ось, у 1680 році в Уневі виходить книга Йосипа Шумлянського «Зерцало для споглядання і кращого розуміння Святого Письма» - цікавий приклад популярної теології, і водночас –посібник для священиків. В ньому єпископ дає коротке пояснення головним основам віри, а також вчить всечесних отців церковній дисципліні.

 «Зерцало» мало п’ять розділів: тлумачення Символу Віри, пояснення основних таїнств, коментарі до десяти заповідей і до молитви «Отче Наш». Останній розділ називається «Пересторога всечесним отцям». З нього дізнаємось про церковну дисципліну що її завів в своїй єпархії Шумлянський. Єпископ був людиною військовою, то ж і порядки в єпархії він завів військові. За певну кількість священиків відповідав протопоп. Йому сповідались прості священики в простих гріхах, і на регулярні помісні собори мусили принести довідку від протопопа про належно виконану сповідь. При тому про серйозніші, небуденні гріхи слід було сповідатись в самого єпископа чи в його помічника. Так само священик мусив скеровувати парафіян з серйозними гріхами (якими саме – вказано окремо) до вищих по чину.

Ось уривки з цього «Зерцала»:

О ВІРІ СВЯТІЙ ПРАВОСЛАВНО-КАТОЛИЦЬКІЙ

Як много речей потрібно для спасіння чоловікові християнському?

Дві. По-перше, добре вірити, по-друге побожне жити

Що є віра?

Віра є дар Божий. По-друге, віра є грунтом речей невидимих. По-третє, віра є міцна і непорушна довіра і в серце про Бога розуміння

Чи много артикулів віри православної?

Згідно визнання православної віри святої християнської на соборах через отців святих постановленної, дванадцять, згідно Символу Віри.

Чому вчить перший артикул? (вірую в єдиного Бога)

Вчить що Бог Отець єдиний завжди будучи, початку і кінця не маючи, з власної доброти Своєї є створителем усіх речей видимих і невидимих, і всяке створіння в Бога в своїй природі створено досконало і добре, як написано: «і побачив Бог що це добре»

О ДЕСЯТИ НАКАЗАХ БОЖИХ

Чому вчить перший наказ: аз єсмь Господь Бог твой і прочая?

Научає що ти люди усі грішать котрі вважають що багато є богів, як погани. А ще ті, котрі удаються неприятелеві душ наших: чорнокнижники, чарівники, ворожки, і що іншими забобонами бавляться, і усі єретики, нарешті, ті котрі більше сподіваються на щастя, науку, скарби, вроду, приятелів і на самих себе, ніж на Господа Бога Створителя свого.

Чому вчить третій наказ: не будеш брати імені Господа Бога твого надаремно і пр.:

Той наказ вчить: аби на сваволю фальші і неправді імені Господа Бога твого надаремно не взивати, щоб помсти Божої над тобою не було, і аби імені Божого на сміх і на жарти не обертав, але з повагою і набоженством як Створителя Свого споминати під страхом завжди пам’ятав.

Чому вчить наказ: пам’ятай аби день суботній святив, і пр.?

Той наказ вчить що тії всі дні шість робити каже Бог, але в день шаббату пошановання і згадку всіх добродійств Божих аби чинив, а то в Старім Законі шаббат, а в Новій Ласці день недільний в оглядом на відкуплення народу людського і оновлення через воскресіння з мертвих Сина Божого, і день той ні на що інше має бути скерований лише само на хвалу Богові і згадку добродійств Його.

Чому вчить наказ десятий (не будеш пожадати жони ближнього твого і пр.)?

То є наказ найдосконаліший, аби жодної речі ближнього не пожадати.

Хто таке заховує, насправді є блаженним і в любові жити буде, і на тім світі з усіма святими королівства небесного доступить. Амінь

 

А ще Шумлянський запровадив в своїй єпархії регулярні помісні собори, на котрі немов на військові огляди і маневри збирались місцеві священики для перевірки стану бойової готовності і екіпірування. З таких соборів були щасливі усі: священики відчували що про них пам’ятають і дбають, а єпископ краще знав що твориться в нього в єпархії. І, мабуть, саме через те що Йосиф Шумлянський завдяки цим соборам, а також поїздкам по єпархії, бачив життя простих священиків та їхні проблеми, він вирішив написати ще одну книгу, і книга ця мала торкатись не теологічних чи адміністративних питань, а найпростіших, найелементарніших питань, з котрими зіштовхувався пересічний священнослужитель. 

У 1687 році з-під пера єпископа виходить ще одна невеличка «книжка» під назвою «Метрика». Точніше, це були чотири книжечки, пізніше об’єднані єпископом в одну. Це був ще один підручник для пресвітера, котрий теоретично мусив бути на полиці в кожного попа. «Метрика» - це вже не популярна теологія, а практично абетка – поради як себе поводити з паном і парафіянами, на святах і в церкві, навіть як одягатись і що взувати на ноги!

Книжка має чотири розділи. В першому йдеться про те як правильно проводити обряд хрещення, і як вписувати охрещених дітей в метричні книги. Друга частина присвячена тому як правильно проводити вінчання. Цікаво що Шумлянський радить священикам при записі в метричні книги називати наречених чоловічої статі «шляхетний», «славетний» чи «працьовитий», а дівчат – «шляхетна», «славетна» чи «учтива»! В третій книзі Шумлянський подає список свят в котрі священики не можуть заборонити людям працювати. Причина для цього проста – монахи можуть спокійно святкувати в монастирі ледь не усі можливі і неможливі свята – їм-бо все одно, а ось прості люди котрим треба родину годувати – вони «як не зароблять на хліб, не матимуть що їсти або в полі чи хаті шкоду понести можуть». Отже, не тільки про священиків піклувався дбайливий єпископ, а ще й про парафіян!

Найцікавіша частина – четверта. Тут Йосиф Шумлянський пише що священство треба приймати за власним бажанням і після довгих молитов, роздумів та розмов з духовним наставником. Священик мусить знати церковно-слов’янську мову, а також польську. Остання хоча і не потрібна священикові для служіння, але необхідна щоб сміло дивитись в очі панам („жеби священик з паном міг політично розмовляти і без жодних труднощів умів відповісти”).

Священик має не лише відправляти треби, але й вести метричні записи і проповідувати. На останнє наш герой робить особливий наголос: не можна в неділю та свята по службі відпускати людей з церкви без відповідного повчання. А ще не можна вірити в жодні прикмети (єпископ називає їх «забобонами і бабськими баснями»), треба гнати в три шиї ворожок і відважувати від них людей. Багато єпископ говорить і про зовнішній вигляд священика – якими мають бути чоботи, якою шапка,свитка, ряса. Головна вимога – охайність та пристойність в одязі. В «Метриці» навіть є ілюстрація – «зображення світського ієрея» в красивій шапці, рясі, пристойних чоботях, з посохом і книгою. Внизу – уривок з послання до Коринтян: «Будьте подібні до мене».

Але найголовніший обов’язок пастиря для нього – тверезість. Як дотепно глузував Іван Франко, єпископ так вдається до цієї чесноти, бо в ті часи вона, мабуть, зустрічалась нечасто. Дійсно, в реєстрах злочинців нерідко зустрічаються попи, які пиячать, бешкетують, крадуть, але особливо – пиячать. Саме тому наш герой так довго засуджує пияцтво, вказуючи усі гріхи, які йдуть від нього, а також нагадує священикам, що вони не можуть сидіти в корчмах, не можуть взагалі пити з мирянами, і навіть на весіллях, хрестинах, шлюбах треба пильнувати себе і відходити від столу тверезим.

Головні висновки цього підручника єпископ підводить в наступних словах:

«Май тільки кожний з вас тверезість, навколо себе охайність, пристойне одіяння, а в набоженстві пильність, коло сакраментів святих вмілість, в навчанні людей горливість, в припадках людських чуйність і готовність; в домах корчемних не засідай, з людьми не своїй кондиції, крім потреби, не переставай, з рівними собі при слушній оказії зостаючи розмовляй, слів праздних чи гнилих з уст не випускай, а кому честь, честь, кому же дань, дань воздавай. Тобто, Бога бійся, церкву і набоженство пильнуй, більшого тебе, яко то єпископа і його намісника, слухай; пана належитого як пана поважай і молися о нім; рівних собі братій братерськи, менших же парафіян яко чад своїх духовних, духовне люби, а домом своїм добре управляй – і вір мені, отче, що і від пана свого ласку і повагу, і від громади своїй вшанування, і від нас, свого пастиря, любов, і від Господа милість мати будеш»

Книжка ця – чудовий свідок того що Йосиф Шумлянський, за словами Івана Франка, був першим хто звернув увагу на проблеми простих священиків. І не лише тому що він сам вийшов з села. Львівський єпископ дбав про сільське духовенство бо іншого заступника і покровителя вони не мали, в той час як про міських священиків дбали братства, а монастирі самі могли подбати про себе. Старий вояка, до того ж, офіцер середньої ланки, Шумлянський вмів бачити де на полі битви він більш потрібний, а де його товариші по зброї самі дадуть собі раду. Більш того, він вмів і навчати, і слідкувати щоб повчання його втілювались в життя!

Наступного року стараннями Шумлянського був виданий Псалтир. Книга мала цікаві додатки – посібник для вирахування дати Великодня, а також тематичний вказівник уривків з псалмів, які говорять про покарання за гріх, про нагороду благочестивим, про втішання в бідах. Така собі шпаргалка для складання проповідей, незамінна річ для священика, котрий, може, крім цього Паслтиру інших книг взагалі не мав. На жаль, турботи єпископа були по серцю далеко не усім…

Древній і шляхетний, щирий і гостинний Львів, завжди був містом непростим. Його мешканці, працьовиті й грошовиті, жодну загрозу для свого бізнесу сприймали в штики і готові були битись проти ворога до останньої краплі крові. І плоттю від плоті, кров'ю від крові цієї гонорової породи було львівське православне братство, котре тримало в своїх руках русинське церковне життя в Місті Лева. Братчики примирились з тим що Йосиф Шумлянський став єпископом, вони погодились навіть жертвувати йому щорічно чималу суму в якості символічного послуху до свого духовного пастиря. Шумлянський в свою чергу не ліз в братські справи, визнаючи самостійність цієї держави в державі. Але розпочавши видавати книжки, львівський єпископ наступив братчикам на улюблену мозоль.

Коли в середині 16 століття до Львова приїхав Іван Федоров, майже ніхто не вірив що мрії цього заїжджого москаля можуть принести якусь користь. А ось коли на чолі львівського братства став Юрій Рогатинець, настрої в братстві дещо змінились. Юрій Рогатинець поєднував в собі ревність місіонера з прагматизмом бізнесмена. Він викупив друкарню Івана Федорова, відчувши що друком книг можна і велику користь принести, і грошей заробити, а тому почав масово друкувати букварі, пісенники, Євангелії, Псалтирі, требники та інші церковні книги, котрі були потрібні завжди й усім і котрі з руками відривали всюди – від Кракова до Москви.

Для братства друкарня стала головним джерелом чималих прибутків. І щоб. І ось, пройшло кількадесят років після смерті Рогатинця, а братська друкарня у Львові працювала і приносила непоганий дохід. І ось, Йосиф Шумлянський розпочинає друк своїх книжок – спочатку в Уневі, а потім у власній друкарні при соборі святого Юра! Спочатку Псалтирі, потім нотний пісенник («Ірмологіон», до речі, ледь не перший нотний пісенник в Україні), а тепер вже і «Метрику»! А братство, між іншим, мало численні привілеї від польських королів. І в цих привілеях зазначалось виключне право братчиків на видання руських та церковно-слов’янських книг. А значить, будь-яка спроба запровадити на Львівщині чи в сусідніх землях руську друкарню вважалася за порушення цих прав і привілеїв.

Виходило так, що якби львівський архієпископ бажав розвивати книжну справу та піднімати освіту в своїй єпархії, він не мав де видавати книги та цілком залежав від видавничих уподобань братства. Звісно, посилення єпископської влади (а саме так трактували братчики усі реформаторські заходи Шумлянського) були не в інтересах цієї «держави в державі». Отже, кожного разу, як Шумлянский намагався видати якийсь псалтир, пісенник чи посібник для священиків, він мусив закладати власну друкарню. А братчики, звісно, тягли його до суду. А суд приймав рішення що архієпископ має продати друкарню братству. Ця трагікомічна епопея тривала досить довго. Звісно, єпископ так чи інакше завжди викручувався і доносив свої книги до читачів, але навряд чи йому було цікаво сваритись в судах з тими, ким за логікою мав би опікуватись як пастир! Цей протиприродній порядок речей дратував його, мабуть, більше ніж татарські напади! І походив цей порядок від того безладу котрий царював в православній церкві через корумпованість царгородських патріархів…

Віктор Заславський, історик, публіцист