Слухати Радіо

Зараз в ефірі

02:50

Біблійні читання

В ефірі

Меса

03:40

Розарій

04:00

Коронка до Божого Милосердя

04:20

Святий дня

05:00

Коротко про головне

06:00

Дитяча катехиза

06:20

Житія святих

06:50

Ранкова молитва

07:00

Меса

08:00

Дитяча катехиза

08:10

Житія святих

08:30

Годинки

09:00

Молитовна лінія

10:00

Розарій

10:30

У ваших намірах

11:00

Житія святих

11:20

Катехиза

12:00

Царице Неба

12:20

Розарій

Коротка доба свободи

Поділитись з друзями
Коли на початку у 1911 році Проханов підносив неприємні сюрпризи Каргелю і Мазаєву, коли у 1913 році Каргель виступав проти п’ятидесятників у Гельсінгфорсі, а Проханов відкривав біблійні курси, першу протестантську школу в Російській імперії, ніхто не міг собі уявити що пройде зовсім небагато часу – і світ зміниться назавжди

Навіть коли у 1914 році в Сараєво вбили австрійського ерцгерцога Фердінанда і одна половина Європи об’явила війну другій, коли в Росії в патріотичному пориві громили німецькі крамниці і перейменували Петербург у Петроград, ніхто не міг собі уявити що ця безглузда війна покладе кінець звичному укладу життя, і в її полум’ї згине старий світ. Навіть коли в розпалі війни, в лютому 1917 року, російський цар зрікся престолу, і Росія стала республікою, мало хто міг уявити що все це закінчиться – приходом до влади більшовиків і громадянською війною.

                                                                                                                                   Принаймні, протестантам такий поворот сподобався – адже з початком війни влада поновила переслідування проти них, а лютнева революція поклала край цим гонінням. Особливо зрадів Проханов, який швидко проголосив що християни мають бути політично активними і створив християнсько-демократичну партію «Воскресіння». Тоді ж він провів з’їзд євангельських християн в Петрограді, зробив реверанс в бік нового уряду і проголосив що країні просто необхідна реформація церкви, повна свобода совісті і посилення проповіді. Тобто, вирішивши що прийшов той самий омріяний час, він готувався сам і готував свої церкви штурмувати владні установи щоб взяти в свої руки долю батьківщини. А ще він, не забувши як добре було селянам в Хрестовоздвиженському братстві Неплюєва, а також йому самому з друзями в кримському «Вертограді», заснував протестантську комуну «Гефсиманія» у Тверській губернії. Затія виявилась успішною.


 

А потім владу захопили більшовики, і почалась громадянська війна, яка забрала життя і скалічила долі багатьох колишній підданих російської імперії – від Петрограду до Владивостоку, від Білого моря до Чорного. Звісно, не могли залишитись осторонь і протестанти – під час війн в Україні і на Кавказі було знищено багато менонітських поселень, в рамках червоного терору, та й не лише червоного, було вбито безліч молокан, баптистів і євангельських християн. Під час громадянської війни загинула дружина  Івана Степановича Проханова.  Недарма голова євангельських християн в своїх спогадав визнавав що трохи заздрив батькові який помер до початку Першої Світової. У 1917 році Дей Мазаєв, коли на його будинок напали, змушений був захищатись і вбив одного з грабіжників. Старого проповідника почало мучити сумління, і він не зміг більше проповідувати. Помер він за кордоном, відірваний від родини як розкидало по світу війною.

Отже, не дивує що коли війни припинились, і влада більшовиків була стверджена остаточно, протестанти, та й не лише вони, була налаштовані на порозуміння і співпрацю з новою владою. Відношення комуністів до релігії було однозначним ще з часів Енгельса. Релігія є опіумом для народу, церква допомагає капіталістам експлуатувати робітників, а значить, в новому світі для попів немає місця, то ж, переслідування проти церкви були лише питанням часу. І переслідування ці почались – закриття церков, арешти, ув’язнення і розстріли священиків. Але на перших порах це стосувалось головним чином православних і трохи католиків. А ось з протестантами вийшло трохи інакше: їх нова влада на перших порах вирішила поки що не чіпати, і в той час як православні церкви підривали, священиків висилали і розстрілювали, баптисти спокійно збирались для молитов, проводили урочисті хрещення, навіть заснували Бапсомол – баптистський союз молоді, своєрідну альтернативу ленінському комсомолу.


Але, звісно, ніхто з баптистських лідерів не міг зрівнятись у завзятості і рішучості з Прохановим. Лідер євангельських християн, втративши жінку під час громадянської війни, і ризикуючи усім, відповідав на усі пропозиції втекти на Захід урочистою обіцянкою що якщо він і залишить Росію, то залишить останнім. Тепер, переживши репресії і отримавши стільки свободи скільки ніколи не мав за царя, він був сповнений бажання працювати, працювати і ще раз працювати на ниві Христовій  – звісно, не відмовляючись від мрії стати на чолі усіх протестантів СРСР. У 1920 році він домовляється про об'єднання з частиною баптистів і створює Тимчасову Всеросійську спільну раду євангелицьких християн і баптистів. Ця рада випускала журнал – «Братський союз». Повноцінним союзом ця рада так і не стала, але фундамент майбутнього об'єднання був закладений. У 1921 році Проханов випускає короткий довідник «Республіка і свобода совісті», в якому зібрав усі постанови радянської влади по релігійним питанням – спеціально щоб пресвітери і служителі  знали свої права і не боялись проповідувати. У 1922 році він навіть заснував у Петрограді Біблійний інститут, який за 7 років свого існування випустив з своїх стін 420 проповідників. Тоді ж він активно відкривав християнські сільськогосподарчі комуни і навіть почав переговори з радянською владою про заснування в азіатській частині СРСР цілого протестантського міста під назвою Євангельськ, а у 1925-26 роках вільно виїжджав до США збирати гроші на видання християнської літератури.


 


Почалось все на теренах Галичини і Волині – ці краї до Другої Світової війни не входили до складу СРСР і перебували у складі Польщі,  отже, ніякої залізної завіси між ними і рештою світу не стояло. Галичани і волиняни, а також білоруси з поляками масово їздили на заробітки до Америки, там приставали до баптистських церков, потім з баптистів переходили у п’ятидесятники, а потім вертались додому і ділились своїми переконаннями з сусідами і друзями. То ж, немає нічого дивного в тому що починаючи з 1919 року в українських і білоруських селах з’являються п’ятидесятницькі спільноти. Це відбувалось спонтанно, як і поява штундистів в степах Херсонщини, і тому на перших порах, та й пізніше, п’ятидесятники-західняки не мали яскравих харизматичних лідерів. У 1924 році щось подібне на керівника зявилось – ним став. У1924 році в Кременці на Тернопільщині відбувся перший з’їзд п’ятидесятників Західної України, Білорусії і Польщі. Організатором його став заробітчанин Іван Герасевич, який в Новому Світі трохи замериканився і навіть скоротив прізвище, назвавшись Іван Герис – перший керівник західноукраїнських пятидесятників. Через 5 років в селі Стара Чолниця на Волині відбувся черговий пятидесятницький з’їзд, на якому було проголошено створення Союзу християн віри євангельської – скорочено ХВЄ. Така незвична для сучасного вуха назва, з прикметником після іменника, викликана особливостями польської граматики. На чолі об'єднання став місіонер Артур Бергхольц, а помічником його був обраний Іван Панько, який з часом очолить союз і стане одним з виданих діячів пятидесятницького руху.


 


Починаючи з 1928 року польським, українським і білоруським п’ятидесятникам починають активно допомагати брати по вірі в Сполучних Штатах Америки, місцеві українці, росіяни і поляки, які встигли організувати в Америці свої церковні союзи. Також велику активність проявляли служителі Східноєвропейської місії Асамблей Божих – головного пятидесятницького об'єднання в Америці. Місія відкрила штаб-квартиру в Данцигу (сучасний Гданськ, Польща), і її служителі, зокрема, Густав Шмідт, намагались не без успіху розвивати місіонерську роботу в країнах Східної Європи – від Естонії до Угорщини. Цікаво що в Шмідта не вийшло об’єднати зусилля з Іваном Герисом, адже в Америці вони належало до різних пятидесятницьких союзів: Шмідт був з Божих асамблей, а Герис – з Церкви Бога. Любов протестантів до ділення дуже швидко захопила і п’ятидесятників.


 


Але як би там не було, місія в Данцигу відіграла дуже важливу роль в розповсюдженні пятидесятницького руху, особливо коли у 1930 році місіонери відкрили біблійну школу, яка стала фундаментом для Данцигського біблійного інституту, заснованого у 1935 році. В цьому інституті вчились п’ятидесятниць пастори і проповідники з цілої Східної Європи. А якщо казати про Західну Україну, то наприкінці 30-х років союз християн віри євангельської нараховував біля 300 спільнот, в які входили 23 000 вірних.


 


Слід зазначити що і п’ятидесятники, і баптисти на теренах польської республіки жили у відносно пристойних умовах: адже там Святішого Синоду не було, а католики, хоч польські, хоч українські, хоча і не заохочували своїх парафіян йти до протестантів, але погроми не влаштовували і владу до репресій не закликали. А ось на схід від Польщі, на іншому березі Збруча, в Радянському Союзу все відбувалось трохи інакше.


 


Тут пятидесятницький рух також поширився, і на чолі цього руху стояв талановитий і енергійний проповідник Іван Єфимович Воронаєв. Взагалі-то звали його Микита Петрович Черкасов, народився він в родині козаків Оренбурзького війська у 1885 році. З 1907 року Микита Петрович служить у 5 Оренбурзькому козачому полку, який стояв біля Ташкенту. Потрапивши у полк, Черкасов майже одразу починає ходити до ташкентської баптистської церкви, закохується у баптистку Катерину Башкірову, і 12 серпня приймає хрещення по вірі.


 


У 1907 році ніхто не став би переслідувати вояка за хрещення в баптистів. Але ташкентські баптисти ці, вихідці чи то з менонітів, чи то з молокан, засуджували насильство і носіння зброї. А звільнитись з армії, та ще й у перший рік служби, і зараз нелегко, а в ті часи було взагалі неможливо. Отже, коли у 1908 році в Ташкенті постали саперні батальйони, оренбурзький козачий полк кинули придушувати повстанні, і Черкасов відмовився виконати наказ, його заарештували і почали шити справу. Але Микита Петрович спромігся втекти. Брати по вірі сховали його, і переправили до Ашхабаду. За Черкасовим поїхала і його наречена. В Ашхабаді втікачеві порадили пробиратись до Сибіру, а звідти – до Благовіщенська на Амурі. Знов-таки, Росія велика, сховатись є де. По дорозі один з баптистів на ім'я Іван Єфимович Воропаєв віддав свій паспорт, замінивши у прізвищі «п» на «н». Так Микита Черкасов став Іваном Воронаєвим, і від цього звучного імені не відмовлявся до самої смерті.


 


У 1909 році подружжя Воронаєвих таки доїхало до Благовіщенська, згодом вони переїхали до Харбіна, працювали, ходили до церкви, чоловік проповідував в місцевій баптистській церкві, а згодом став на чолі спільноти. Але у 1912 році у Харбіні почались гоніння проти сектантських проповідників, Воронаєв дивом уникнув арешту і змушений був тікати – цього разу до Америки. В серпні 1912 року він сходить на берег в Сан-Франциско, з часом обживається і переправляє до себе жінку з дітьми. В Сан-Франциско він зійшовся з місцевими російськими баптистами, починає проповідувати, врешті-решт його відправляють до семінарії, а після завершення семінарії відправляють служити – спочатку в Лос-Анджелесу, і потім в Нью-Йорку, де він став пастором і редактором газети «Істина і життя». Саме тут, на берегах Гудзону, Воронаєв у 1919 році пристає до п’ятидесятників, виходить з баптистів разом з половиною своєї спільноти і засновує першу російську пятидесятницьку церкву. Проповідувати Воронаєв вмів добре, в хрещення Духом Святим і говоріння іншми мовами вірив, та й проповідувати християнам легше ніж навертати невіруючих, то ж, за рік він вже стояв на чолі слов’янського союзу християн євангельської віри з собою, коханим, на чолі. До речі, одним з його помічників був Іван Герис.


 


Історія Воронаєва поки що не зовсім героїчно і не зовсім красиво: він порушив присягу, втік від переслідувань до Америки, зрадив баптистів які стільки раз його рятували, сколотив власний церковний союз, став маленьким папою римським і забезпечив собі спокійне і приємне життя. Що ж, кожен з нас роить помилки, інколи падає або просто поводиться не так як герої з книг. Мабуть, Воронаєв сам відчував що герой віри з нього так собі. Мабуть, тому у 1920 році, втіливши в життя свою маленьку американську мрію, він відчуває покликання повернутись до Росії щоб проповідувати там пятидесятницьке вчення.


 


15 липня 190 року він з родиною і помічниками сідає на корабель і вирушає в дорогу назустріч невідомому. Дорога виявилась непростою – радянські порти на Чорному морі були блоковані, пасажири зійшли в Стамбулі, потім певний час мешкали в Болгарії – і усюди проповідували де могли. Один з супутників Воронаєва, Заплішний, так і залишився пастирювати в Болгарії, а сам Воронаєв у 1921 році таки дістався Радянського Союзу – а саме благословенного міста Одеси. Спочатку Воронаєв хотів їхати одразу до Оренбургу, але в той час це була занадто небезпечна подорож, то ж, проповідь свою Іван Єфимович мусив почати тут, на берегах Чорного моря, в одному з найкрасивіших міст України, яке в ті часи тільки-тільки приходило в себе після громадянської війни. В Одесі був голод, їжу знайти було нелегко, але Воронаєв знав на що йшов.


 


Перші проповіді свої він виголосив у місцевій церкві євангельських християн – адже про його розрив з баптистами тут ще не знали, зате знали про його пригоди в Ташкенті і Харбіні, інколи читали його газети «Істина і життя». То ж, цей пятидесятницький апостол, а також його помічник Колтович, спочатку маскувався під правовірного баптиста, а як тільки пустили за кафедру, почав проповідувати про хрещення Духом Святим і інші мови. Людей це зацікавило, але керівництво вирішило перестрахуватись і відправило до Петрограду, до Проханова, запит: що таке це хрещення Духом і з чим його їдять. Проханов п’ятидесятником не був, то ж, на запит він відповів що вчення це єретичне, і Воронаєва слід гнати з церкви поганою мітлою. Що ж, звісно, вчення це не таке вже й єретичне, але нікому не подобається коли в тебе під носом намагаються створити нову церкву, пятидесятницьку народну республіку. Сепаратистів в Одесі не любили вже тоді. Отже, Воронаєва з церкви вигнали, проповіді його проголосили єретичними, і все було б добре яки услід за Воронаєвим не вийшло біля ста чоловік, які встигли захопитись новим вченням. Так в Одесі була заснована перша пятидесятницька спільнота в СРСР. У 1923 році я спільнота перевалила за 200 чоловік, а через рік на Одещині було вже 50 пятидесятницьких церков. В вересні 1924 року Воронаєв скликав з’їзд п’ятидесятників і проголосив створення обласного союзу християн євангельської віри, з собою на чолі. У 1925 році на Україні було вже 200 пятидесятницьких спільнот, від Одеси до Києва і від Тульчина до Запоріжжя. А ще його місіонери відкривали спільноти по цілому Радянськогму Союзу – від Москви до Владивостоку. У 1928 році обласний союз перетворився на всесоюзний і почав видавати журнал «Євангеліст».


 


До п’ятидесятників приставали баптисти, євангельські християни, адвентисти, хдисти, духобори, молокани – одним словом, усі. І звісно, пастори усіх цих конфесій закликали кару небесну на голову Воронаєва і усіх п’ятидесятників, яких вороги називали трясунами. В журналах «Баптист» і «Християнин» писали:


 


«Трясунским проповедникам и пророчицам следовало бы идти в вертепы, дома разврата, кабаки и там проявлять свои дары… и чудотворения» «У нас, как вам известно, принесли изуверское учение трясунов, которое наделало много бед, поразрушив общины и группы верующих. Вместо того, чтобы распространять слово Божие, теперь приходится бороться с трясунами, как с хищниками, которые растерзывают тех, кто едва отстали от заблуждения. Трясуны ходят по хатам и извращают евангельскую веру»


 


Воронаєвці в свою чергу в журналі «Євангеліст» глузував з баптистів, глузував з позиції сильного: «Оказывается, баптисты трясунство ставят выше себя: не из трясунства переходят в баптизм, а из баптизма в трясунство! Баптисты недаром боятся трясунов, ибо, действительно, когда эти трясуны в силе Духа Святого проникают в общины баптистов или евангельских христиан, то до основания растрясают их общины и оставляют им только щепки да осколки».


 Баптисти, і п’ятидесятники сварились один з одним в кращих традиціях протестантизму. Інколи здається, що якби Воронаєв чи Проханов жили у 16 столітті, вони б залюбки один одного спалили на вогнищі або закололи на полі битви. Але з одного боку, католики в свій час теж страждали від подібних гріхів, а православні бавляться ними і в наші дні. А з другої боку – все ж таки баптисти і п’ятидесятники не лише сварились між собою, не лише переменювали людей з церкви до церкви, але й проповідували Євангеліє і навертали невіруючих. І правильно робили – адже спокійного життя їм залишалось небагато.

Відгуки

Історик Віктор Заславський про жінку-солдата Олену Степанів

Історик Віктор Заславський про жінку-солдата Олену Степанів

Вашій увазі авторська програма Віктора Заславського "Відкриваючи таємниці християнства". Ця серія присвячена жінці-солдату - Олені Степанів.
"Атеїстична пропаганда намагалася показати Гіпатію як мученицю науки розтерзаною нетерпимими християнами", - Віктор Заславський

"Атеїстична пропаганда намагалася показати Гіпатію як мученицю науки розтерзаною нетерпимими християнами", - Віктор Заславський

Вашій увазі авторська програма Віктора Заславського "Відкриваючи таємниці християнства". Продовжується цикл "Гріхи і подвиги Церкви". Назва цієї серії: «Гіпатія - жінка-філософ»
Історик Віктор Заславський про святителя Василія Великого

Історик Віктор Заславський про святителя Василія Великого

Вашій увазі авторська програма Віктора Заславського "Відкриваючи таємниці християнства". Продовжується цикл "Гріхи і подвиги Церкви". Назва цієї серії: «Святий Василій Великий»
"Апостол Яків застерігає нас від дуалізму: благословляємо і проклинаємо одних і тих самих людей!" - отець Мар'ян Мельничук

"Апостол Яків застерігає нас від дуалізму: благословляємо і проклинаємо одних і тих самих людей!" - отець Мар'ян Мельничук

Священник говорив про Послання від Якова, а саме про загальновідомою істиною, що віра без вчинків - мертва!
Історик Віктор Заславський про інтим, цноту і Божу природу у ранній Церкві

Історик Віктор Заславський про інтим, цноту і Божу природу у ранній Церкві

Вашій увазі авторська програма Віктора Заславського "Відкриваючи таємниці християнства". Продовжується цикл "Гріхи і подвиги Церкви". Назва цієї серії:"Коріння християнського аскетизму"