Слухати Радіо

Зараз в ефірі

00:30

Літургія годин (Бревіарій)

В ефірі

Недільні читання

01:40

Духовні читання

02:00

Непісні розмови

02:50

Біблійні читання

03:00

Меса

03:40

Розарій

04:00

Коронка до Божого Милосердя

04:20

Святий дня

04:40

Біблійні читання

05:00

Відкрите питання

06:00

Дитяча катехиза

06:30

Житія святих

06:50

Ранкова молитва

07:00

ТРАНСЛЯЦІЯ УТРЕННІ З КАРМЕЛІСЬКОГО МОНАСТИРЯ У ХАРКОВІ

07:40

Годинки

08:00

Ранкова молитва

08:10

Святий дня

08:20

Біблійні читання

08:30

Недільні читання

Мелетій Смотрицький

Поділитись з друзями
Максим Смотрицький (в монашестві - Мелетій) народився у 1575 році в небагатій, зате вельми інтелектуальній шляхетській родині на Поділлі. Батько його, Герасим Смотрицький, був ректором Острозької академії, одним із редакторів Острозької Біблії, відомим письменником-полемістом, який ревно й зі смаком захищав православ'я та критикував католицизм.



Син вирішив піти слідами батька: юнаком учився в православній Острозькій академії, потім його відправили до єзуїтського колегіуму у Вільні. Спудей був здібним до науки, тож вирішив продовжити навчання у Європі. Очевидно, не без допомоги віденського православного братства та місцевого князя Богдана Соломерецького, чий маєток був у Баркулабові поблизу Мінська. Князь любив наслідувати свого родича Костянтина Острозького та спонсорувати православних учених. Європейські дороги привели його від православної академії та католицького колегіуму до протестантських університетів у Нюрнбергу, Лейпцигу та Віттенбергу - де колись Лютер починав свою про¬повідь. Важко уявити, як переплелись в голові молодого студента повчання проповідників та вчених трьох конфесій, кожна з яких вважала себе єдино правильною, та ще й після подорожі до Європи, де релігійні диспути не вщухали. Тим паче що коли після навчання Смотрицький у 1604 році повернувся додому, то побачив тут не менший безлад, аніж у Німеччині.

Берестейський собор, який про¬ходив у жовтні 1596 року, поставив Руську Церкву в цілком нові умо¬ви, які не порівняти з усім, що наша Церква пережила в минулому. Вона була розколота - половина її прийня¬ла унію з Римом, а половина залишилася під опікою Константинополь¬ського Патріархату. Влада офіційно визнавала лише унійну ієрархію, проте де-факто все було набагато складніше. І король, і воєводи чудово розуміли, які конфлікти можуть ви¬никнути, якщо влада спробує сило¬міць усунути єпископа без згоди вір¬них. Отже всі православні єпископи зберігали свої кафедри, і ніхто навіть не намагався посягати на їхню владу.
А ще не можна забувати того, що більшість братств мали надане Патріархом право ставропігії (неза¬лежності від єпископа), й ані король, ані міська влада не мали бажання порушувати його. Отож більшість братств у великих містах залиша¬лись православними та незалежни¬ми від єпископів.
Новоприбулому спудею треба було зорієнтуватись у цьому безла¬ді, знайти в ньому своє місце. Пра¬вославні «спонсори» Смотрицького зустріли його ледь не на «пероні». Князь Соломерецький запропону¬вав йому місце придворного учи¬теля, і спочатку Смотрицький їз¬див до Мінська проповідувати. Але поступово схилявся до переїзду у Вільно - столицю Литви. Місто це було заможне, освічене. До того ж тут активно діяли і римо-католики, і протестанти, і уніяти, і православні (представлені братством).
Жити й творити в такому місті - справжня мрія для енергійного ін¬телектуала, якому було тісно в про¬вінційному Мінську. Тут могли оці¬нити його глибоку освіту, блискучий стиль, витончені аргументи, яскраві алегорії! У 1608 році Смотрицький переїздить у Вільно - викладати в православній братській школі. Тоді ж уперше випробовує перо: ано¬німно видає полемічний твір «Антіграф» («Відповідь»), в якому захищає православні догмати і нападає на Католицьку Церкву.
Написання полемічних творів було ледь не улюбленим заняттям у ті часи, ще напередодні Реформації. Традиція ця швидко поширилася й на руські землі, коли тут з'явилися протестанти та єзуїти. Петро Скар¬га пише, що думає про Православну Церкву, потім Герасим Смотрицький звинувачує католицтво в числен¬них гріхах. Іпатій Потій доводить на папері, що приєднатись до Риму -правильна річ, а клірики з Острога, своєю чергою, друкують відповіді Потію... Книжкові «герці» стають звичним явищем для церковних ін¬телектуалів. Максим Смотрицький не став винятком із цього правила: через два роки після проби пера (у 1610-му) коштом віденського брат¬ства видає книгу «Тренос, або Плач єдиної святої вселенської апостоль¬ської східної Церкви».
«Плач» став подією в інтелекту¬альному житті Русі. Замість нудної перепалки читачі отримали захо¬пливий твір, пересипаний яскрави¬ми алегоріями та зворотами. Церк¬ва порівнювалась тут із матір'ю, від якої відвернулись діти, з царицею, позбавленою корони, а заклики до вірності батьківській вірі перепліта-шгась з уїдливими випадами на адре-*1- "су папського Риму, запозиченими в „протестантів (яких Смотрицький ^зчитався в Німеччині). Польсько-"латинська мовна суміш, якою писав свій твір віденський апологет, могла задовольнити найбільш вишука¬ну аудиторію, а «ліричні відступи» можна вважати найкращими по¬етичними рядками того часу:
Біда мені,
незносними ладунками обтяженій! Біда в містах і в селах, біда в полях і дібровах, біда в горах і в земних безоднях. Немає жодного місця спокійного ані житла безпечного. Колись гарна й багата, тепер споганіла й убога. Колись королева,
всьому світові люба, тепер усіма зневажена і спечалена.
«Плач» швидко став улюбленою книгою борців за православ'я - її вва¬жали найбільшим внеском в оборону батьківської віри проти латинників та уніятів. Ті, своєю чергою, сприй¬няли книгу Смотрицького як виклик, на який треба гідно відповісти. В тому самому році єзуїт Петро Скарга пише «Пересторогу Русі проти скарг та волань Теофіла Ортолога», а уні-ятський володимирський єпископ через два роки видав трактат-відпо-відь «Парігорія, або Втішання плачу». Прочитавши аргументи опонентів і думаючи над їхнім спростуванням, він уже мав намір писати «відповідь на відповідь», коли сталася подія не¬сподівана й закономірна водночас.
Спроба домовитись
Річ у тім, що після виходу «Тре-носу» зустрічі зі Смотрицьким по¬чали шукати уніяти, яких у Вільні теж вистачало, адже тут ревно про¬повідував засновник василіянського чину Йосиф Рутський зі своїм то¬варишем Йосафатом Кунцевичем. Коли на Берестейському соборі за¬кладались підстави для православ-но-уніятських негараздів, Максим Смотрицький якраз розбирався в негараздах католицько-протестантських, тому мав з чим порівнювати.
Отже оборонець православ'я по¬чав зустрічатись зі своїми опонен¬тами. Пізніше уніяти розповідали, що після розмов та диспутів з ними Смотрицький почав схилятися на їхній бік. Важко сказати, чи було так насправді, але відповіді на «Паріго-рію» Смотрицький так і не написав.
Невідомо, чи мав він контакти з представниками унійної митропо¬лії, коли з 1615 по 1618 роки викла¬дав у Києві, однак після повернення до Вільна зустрічався з ними. Тепер Смотрицький вже чітко висловлював свою думку щодо міжцерковних від¬носин: між православними та унія-тами немає серйозних розбіжностей, які могли б завадити возз'єднанню руської Церкви, яка розділилася. По¬над те, саме за сприяння Смотриць¬кого між віденськими уніятами і пра¬вославними було організовано дис¬пут на тему різниці між католиками і православними. Щоправда, братчики в останній момент відмовились при¬йти, а без них ця зустріч не могла мати серйозних наслідків. Дізнавшись, що головний оборонець православ'я зу¬стрічається з «ворогами» частіше, аніж вони вважали за потрібне, «рев¬нителя дружби» викликали на роз¬мову і поставили ультиматум: або він стає православним монахом в Свято-духівському монастирі при братстві (а це значило дати обітниці послуху архимандритові, який, своєю чергою, підкорювався братству), або залишає їх. Покинувши братство, Смотриць¬кий зостався б без його фінансової підтримки та не мав би змоги ви¬кладати, а головне - видавати свої книги. Жертвувати роботою і грішми заради поглядів на церковну єдність він не хотів, а тому змушений був на початку 1619 року прийняти постриг під іменем Мелетій.
«Міністр без портфеля»
За добру поведінку братчики за¬були колишні гріхи Смотрицького. І коли в 1620 році Єрусалимський Патріарх Феофан таємно висвячу¬вав у Києві православних єпископів та митрополита, Смотрицького ви¬рішили висвятити на архиєпископа
Полоцького, Вітебського та Мстис-лавського. Крім того, віленське брат¬ство довірило Смотрицькому очо¬лити братський Святодухівський монастир. Це призначення було дуже вчасним, адже кафедру, на яку Патріарх призначив Мелетія, вже давно займав унійний архиєпископ Йосафат Кунцевич - талановитий проповідник, який легко привертав серця парафіян і словом проповіді, і аскетичним життям. Тож у Полоць¬ку на Смотрицького ніхто не чекав, і жити йому все одно треба було при братстві. З Вільна він надсилав у міста Полоцької єпархії листи та по¬слання із закликами не вірити Кун-цевичу і вважати лише його, Меле¬тія Смотрицького, своїм законним архиєпископом. І тут Смотриць¬кий вирішив використати не дуже чесний прийом: доки архиєпископ Йосафат був на черговому сеймі у Варшаві, він надіслав до Вітебська та Полоцька листи, в яких звинува¬тив суперника у намірі перевести всіх уніятів на латинський обряд. Звісно, Кунцевич нічого такого не планував, а після повернення додо¬му швидко пояснив парафіянам, що до чого. Але у Вітебську Смотриць¬кий перестарався, і все закінчилось убивством уніятського архиєписко¬па. Відтоді Йосафат Кунцевич став мучеником за єдність Церкви та од¬ним із головних символів унії. Жод¬них звинувачень Смотрицькому не висували, але про підкорення сер¬дець парафіян і братств у Вітебську й Полоцьку вже не йшлося. Йому за¬лишалось лише очолювати підконт¬рольний братству Святодухівський монастир - тобто жити під ковпа¬ком у братства. Така перспектива Мелетія зовсім не тішила - в одному з творів він нарікав, що його «вдяга¬ли у золото», але жодних реальних повноважень не дали й усі питання вирішували самі. Смотрицький, як і в 1618 році, знову опинився перед вибором - погодитись бути «міні¬стром без портфеля» чи ризикнути та наважитись на боротьбу. І вперше у житті обрав боротьбу.
Мелетій вирушив на Схід - ні¬бито задля паломництва святими місцями. Але прихопив грамоти від себе та православного митрополита Иова Борецького, в яких вони проси¬ли Патріарха скасувати ставропігію братств і монастирів, знову підкорив¬ши їх вищій церковній владі (тобто собі). Прохання це легко зрозуміти, якщо пригадати всі негаразди єпис¬копів з братчиками у Вільні, Львові, Києві та інших великих містах, а та¬кож той факт, що саме в монастирях і братствах була зосереджена біль¬шість ресурсів православ'я.
Тому їхав Смотрицький на Схід із негласного митрополичого благо¬словення, щоб спробувати змінити ситуацію на краще. Патріарх Кирило Лукаріс таки надав Смотрицькому грамоти, в яких скасовував ставро¬пігії руських братств та підпорядко¬вував їх владі місцевих єпископів. З цими грамотами щасливий мандрів¬ник попрямував просто до Києва. Однак звістки про патріарші грамо¬ти встигли розійтись по Русі задов¬го до приїзду Мелетія. Братства (зо¬крема львівське та віленське) одразу зчинили галас, нібито патріарші грамоти - фальшиві. Смотрицько-го не пустили до Києво-Печерської лаври, звинуватили в таємних пере¬говорах з уніятами. Перепало й Бо¬рецькому. Коли ж підтвердилося, що грамоти від Патріарха - справжні, віленські братчики відправили до Патріарха своїх послів з проханням «роз'яснити», що він мав на увазі, скасовуючи привілеї братств. Щоб натяк був ще більш прозорим, вони не поскупились на «дарунки» Па¬тріархові - простіше кажучи, дали йому хабара. Лукаріс опинився в пікантній ситуації. Грамоти Смотрицькому він таки дав, та й з розповідей Смо-трицького і листів Борецького не міг не розуміти, до яких абсурдів доводять надмірні права братств та безправ'я єпископів. Та Патріарх ба¬гато в чому співчував і протестантам, міг також захоплюватись протес¬тантськими ідеями про конгрегаціо-нальне управління Церквою. А може, річ була в тім, що гроші потрібні всім і завжди, а зубожілим східним патрі¬архам їх бракувало ще більше... З Константинополя приходить відповідь з «роз'ясненням». Лукаріс у листі до братчиків говорить, що грамоти Смотрицькому він справ¬ді давав, але, скасовуючи ставропі¬гії, не мав на увазі права «старіших» братств! Отже, на братчиків Вільна та Львова його грамоти не поширюва¬лись! Проте Смотрицький мав про¬блеми саме з Віденським братством, а Борецький - із Львівським. І звісно, саме про ці братства йшлося у розмо¬ві Мелетія з Патріархом. Де-факто все виглядало так: за хабар Патріарх змі¬нив свою думку, фактично скасував власний указ, зрадив своїх підданих, а головне - показав, ким є насправді, й чого варті його грамоти та його слово.

Перед Смотрицьким та Борець¬ким знову постало важке питання: що робити? Митрополиту, в прин¬ципі, нічого не загрожувало, хоча ві¬ленські та львівські братчики і зви¬нувачували його в усіх гріхах, проте у Києві серйозних ворогів у "нього не було. А ось Смотрицький, єпископ без кафедри, тилу не мав. Уперше в житті наважившись відкрито висту¬пити проти безправності єпископів, він програв битву. Блискучий уче¬ний, видатний полеміст та непере-вершений філолог, він щиро вірив у користь своєї праці, проте так і не зміг пристосуватись до підкилимних інтриг, до науки сварок і примирень, брехні та напівправди, тобто до по¬літики. А без цього в тодішньому православному світі неможливо було вижити... Жити в якомусь мо¬настирі простим монахом він не хо¬тів - цьому майстрові пера потрібен був простір для творчості, жити, не викладаючи та не пишучи, він не міг. Врешті-решт, до Вільна чи Ки¬єва шлях йому був закритий, його прагнення об'єднати «Русь з Руссю» поставили його поміж двох вогнів. І саме на цьому роздоріжжі Мелетій обирає унію та стає архимандритом Дерманського монастиря.
Переходити на бік тих, проти кого він стільки писав, було нелегко. Але саме ті риси Смотрицького, які ко¬штували йому кар'єри у братстві, допомогли йому тепер. Річ у тім, що він встиг трохи розібратись у непростих стосунках православних та уніятів і зрозумів, що різниця між ними незна¬чна, а біди від їхніх негараздів великі. Будучи православним, Смотрицький завжди міг знайти спільну мову з унія¬тами, та понад усе прагнув порозумін¬ня між двома руськими конфесіями. Отже пропозиція Заславського стала для нього також можливістю утілити одне бажання. Те, про що він говорив із Рутським та Кунцевичем в кулуарах, тепер могло стати повісткою дня на помісних соборах.
Отже, Мелетій Смотрицький, за¬хисник православ'я, блискучий по¬леміст, автор «Треносу», в 1627 році приймає унію та зрікається своїх антикатолицьких писань - проте за умови зберігання цього в таємниці доти, доки майбутні переговори про об'єднання не приведуть до якогось результату. У Дерманському монас¬тирі Смотрицького прийняли, і він, маючи тепер де жити й писати, міг спокійно працювати над втіленням своєї мрії - примиренням Церков.
Слід сказати, що Смотрицький був не сам у своїх проектах. І в уніят-ському таборі, і в православному ви¬стачало прихильників возз'єднання розділених руських Церков: уніят-ський митрополит Йосиф Рутський і православний митрополит Йов Бо¬рецький, щойно поставлений печер-ський архимандрит Петро Могила і колишній викладач київської брат¬ської школи Касіян Сакович. Та лише Смотрицький, не борець, людина аж ніяк не смілива, знайшов у собі сили сказати про це вголос та перейти від слів до дій. З цього часу у відносинах Православної та уніятської Церков починається нова доба - доба пере¬говорів про об'єднання та спроби переходу від пускання шпильок та взаємних звинувачень до примирен¬ня. І, до речі, під патронатом Риму, адже історія Смотрицького показала, чого варті східні патріархи і до чого призводить втручання світських у керування Церквою. Отже, починаю¬чи зі Смотрицького, уніяти й право¬славні намагаються примиритись та об'єднатись.
Віктор Заславський 

Відгуки

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Церква в постхристиянському суспільстві

Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему: Церква і суспільство.
 Частина 6

Симфонія чи надмірна влада цісара?

 Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему "Церква і суспільство" Частина 5