Слухати Радіо

Зараз в ефірі

04:00

Коронка до Божого Милосердя

В ефірі

Святий дня

05:00

Головред

06:00

Дитяча катехиза

06:20

Житія святих

06:50

Ранкова молитва

08:00

Дитяча катехиза

08:10

Житія святих

08:30

Годинки

09:00

Молитовна лінія

10:00

Розарій

10:30

У ваших намірах

11:00

Житія святих

11:20

Катехиза

12:00

Ангел Господній

12:20

Концерт привітань та гарного настрою

13:00

Голос народу, голос Божий

14:00

Духовні читання

14:20

Обережно, магія!

15:00

Коронка до Божого Милосердя

Мелетій Смотрицький

Поділитись з друзями
Максим Смотрицький (в монашестві - Мелетій) народився у 1575 році в небагатій, зате вельми інтелектуальній шляхетській родині на Поділлі. Батько його, Герасим Смотрицький, був ректором Острозької академії, одним із редакторів Острозької Біблії, відомим письменником-полемістом, який ревно й зі смаком захищав православ'я та критикував католицизм.



Син вирішив піти слідами батька: юнаком учився в православній Острозькій академії, потім його відправили до єзуїтського колегіуму у Вільні. Спудей був здібним до науки, тож вирішив продовжити навчання у Європі. Очевидно, не без допомоги віденського православного братства та місцевого князя Богдана Соломерецького, чий маєток був у Баркулабові поблизу Мінська. Князь любив наслідувати свого родича Костянтина Острозького та спонсорувати православних учених. Європейські дороги привели його від православної академії та католицького колегіуму до протестантських університетів у Нюрнбергу, Лейпцигу та Віттенбергу - де колись Лютер починав свою про¬повідь. Важко уявити, як переплелись в голові молодого студента повчання проповідників та вчених трьох конфесій, кожна з яких вважала себе єдино правильною, та ще й після подорожі до Європи, де релігійні диспути не вщухали. Тим паче що коли після навчання Смотрицький у 1604 році повернувся додому, то побачив тут не менший безлад, аніж у Німеччині.

Берестейський собор, який про¬ходив у жовтні 1596 року, поставив Руську Церкву в цілком нові умо¬ви, які не порівняти з усім, що наша Церква пережила в минулому. Вона була розколота - половина її прийня¬ла унію з Римом, а половина залишилася під опікою Константинополь¬ського Патріархату. Влада офіційно визнавала лише унійну ієрархію, проте де-факто все було набагато складніше. І король, і воєводи чудово розуміли, які конфлікти можуть ви¬никнути, якщо влада спробує сило¬міць усунути єпископа без згоди вір¬них. Отже всі православні єпископи зберігали свої кафедри, і ніхто навіть не намагався посягати на їхню владу.
А ще не можна забувати того, що більшість братств мали надане Патріархом право ставропігії (неза¬лежності від єпископа), й ані король, ані міська влада не мали бажання порушувати його. Отож більшість братств у великих містах залиша¬лись православними та незалежни¬ми від єпископів.
Новоприбулому спудею треба було зорієнтуватись у цьому безла¬ді, знайти в ньому своє місце. Пра¬вославні «спонсори» Смотрицького зустріли його ледь не на «пероні». Князь Соломерецький запропону¬вав йому місце придворного учи¬теля, і спочатку Смотрицький їз¬див до Мінська проповідувати. Але поступово схилявся до переїзду у Вільно - столицю Литви. Місто це було заможне, освічене. До того ж тут активно діяли і римо-католики, і протестанти, і уніяти, і православні (представлені братством).
Жити й творити в такому місті - справжня мрія для енергійного ін¬телектуала, якому було тісно в про¬вінційному Мінську. Тут могли оці¬нити його глибоку освіту, блискучий стиль, витончені аргументи, яскраві алегорії! У 1608 році Смотрицький переїздить у Вільно - викладати в православній братській школі. Тоді ж уперше випробовує перо: ано¬німно видає полемічний твір «Антіграф» («Відповідь»), в якому захищає православні догмати і нападає на Католицьку Церкву.
Написання полемічних творів було ледь не улюбленим заняттям у ті часи, ще напередодні Реформації. Традиція ця швидко поширилася й на руські землі, коли тут з'явилися протестанти та єзуїти. Петро Скар¬га пише, що думає про Православну Церкву, потім Герасим Смотрицький звинувачує католицтво в числен¬них гріхах. Іпатій Потій доводить на папері, що приєднатись до Риму -правильна річ, а клірики з Острога, своєю чергою, друкують відповіді Потію... Книжкові «герці» стають звичним явищем для церковних ін¬телектуалів. Максим Смотрицький не став винятком із цього правила: через два роки після проби пера (у 1610-му) коштом віденського брат¬ства видає книгу «Тренос, або Плач єдиної святої вселенської апостоль¬ської східної Церкви».
«Плач» став подією в інтелекту¬альному житті Русі. Замість нудної перепалки читачі отримали захо¬пливий твір, пересипаний яскрави¬ми алегоріями та зворотами. Церк¬ва порівнювалась тут із матір'ю, від якої відвернулись діти, з царицею, позбавленою корони, а заклики до вірності батьківській вірі перепліта-шгась з уїдливими випадами на адре-*1- "су папського Риму, запозиченими в „протестантів (яких Смотрицький ^зчитався в Німеччині). Польсько-"латинська мовна суміш, якою писав свій твір віденський апологет, могла задовольнити найбільш вишука¬ну аудиторію, а «ліричні відступи» можна вважати найкращими по¬етичними рядками того часу:
Біда мені,
незносними ладунками обтяженій! Біда в містах і в селах, біда в полях і дібровах, біда в горах і в земних безоднях. Немає жодного місця спокійного ані житла безпечного. Колись гарна й багата, тепер споганіла й убога. Колись королева,
всьому світові люба, тепер усіма зневажена і спечалена.
«Плач» швидко став улюбленою книгою борців за православ'я - її вва¬жали найбільшим внеском в оборону батьківської віри проти латинників та уніятів. Ті, своєю чергою, сприй¬няли книгу Смотрицького як виклик, на який треба гідно відповісти. В тому самому році єзуїт Петро Скарга пише «Пересторогу Русі проти скарг та волань Теофіла Ортолога», а уні-ятський володимирський єпископ через два роки видав трактат-відпо-відь «Парігорія, або Втішання плачу». Прочитавши аргументи опонентів і думаючи над їхнім спростуванням, він уже мав намір писати «відповідь на відповідь», коли сталася подія не¬сподівана й закономірна водночас.
Спроба домовитись
Річ у тім, що після виходу «Тре-носу» зустрічі зі Смотрицьким по¬чали шукати уніяти, яких у Вільні теж вистачало, адже тут ревно про¬повідував засновник василіянського чину Йосиф Рутський зі своїм то¬варишем Йосафатом Кунцевичем. Коли на Берестейському соборі за¬кладались підстави для православ-но-уніятських негараздів, Максим Смотрицький якраз розбирався в негараздах католицько-протестантських, тому мав з чим порівнювати.
Отже оборонець православ'я по¬чав зустрічатись зі своїми опонен¬тами. Пізніше уніяти розповідали, що після розмов та диспутів з ними Смотрицький почав схилятися на їхній бік. Важко сказати, чи було так насправді, але відповіді на «Паріго-рію» Смотрицький так і не написав.
Невідомо, чи мав він контакти з представниками унійної митропо¬лії, коли з 1615 по 1618 роки викла¬дав у Києві, однак після повернення до Вільна зустрічався з ними. Тепер Смотрицький вже чітко висловлював свою думку щодо міжцерковних від¬носин: між православними та унія-тами немає серйозних розбіжностей, які могли б завадити возз'єднанню руської Церкви, яка розділилася. По¬над те, саме за сприяння Смотриць¬кого між віденськими уніятами і пра¬вославними було організовано дис¬пут на тему різниці між католиками і православними. Щоправда, братчики в останній момент відмовились при¬йти, а без них ця зустріч не могла мати серйозних наслідків. Дізнавшись, що головний оборонець православ'я зу¬стрічається з «ворогами» частіше, аніж вони вважали за потрібне, «рев¬нителя дружби» викликали на роз¬мову і поставили ультиматум: або він стає православним монахом в Свято-духівському монастирі при братстві (а це значило дати обітниці послуху архимандритові, який, своєю чергою, підкорювався братству), або залишає їх. Покинувши братство, Смотриць¬кий зостався б без його фінансової підтримки та не мав би змоги ви¬кладати, а головне - видавати свої книги. Жертвувати роботою і грішми заради поглядів на церковну єдність він не хотів, а тому змушений був на початку 1619 року прийняти постриг під іменем Мелетій.
«Міністр без портфеля»
За добру поведінку братчики за¬були колишні гріхи Смотрицького. І коли в 1620 році Єрусалимський Патріарх Феофан таємно висвячу¬вав у Києві православних єпископів та митрополита, Смотрицького ви¬рішили висвятити на архиєпископа
Полоцького, Вітебського та Мстис-лавського. Крім того, віленське брат¬ство довірило Смотрицькому очо¬лити братський Святодухівський монастир. Це призначення було дуже вчасним, адже кафедру, на яку Патріарх призначив Мелетія, вже давно займав унійний архиєпископ Йосафат Кунцевич - талановитий проповідник, який легко привертав серця парафіян і словом проповіді, і аскетичним життям. Тож у Полоць¬ку на Смотрицького ніхто не чекав, і жити йому все одно треба було при братстві. З Вільна він надсилав у міста Полоцької єпархії листи та по¬слання із закликами не вірити Кун-цевичу і вважати лише його, Меле¬тія Смотрицького, своїм законним архиєпископом. І тут Смотриць¬кий вирішив використати не дуже чесний прийом: доки архиєпископ Йосафат був на черговому сеймі у Варшаві, він надіслав до Вітебська та Полоцька листи, в яких звинува¬тив суперника у намірі перевести всіх уніятів на латинський обряд. Звісно, Кунцевич нічого такого не планував, а після повернення додо¬му швидко пояснив парафіянам, що до чого. Але у Вітебську Смотриць¬кий перестарався, і все закінчилось убивством уніятського архиєписко¬па. Відтоді Йосафат Кунцевич став мучеником за єдність Церкви та од¬ним із головних символів унії. Жод¬них звинувачень Смотрицькому не висували, але про підкорення сер¬дець парафіян і братств у Вітебську й Полоцьку вже не йшлося. Йому за¬лишалось лише очолювати підконт¬рольний братству Святодухівський монастир - тобто жити під ковпа¬ком у братства. Така перспектива Мелетія зовсім не тішила - в одному з творів він нарікав, що його «вдяга¬ли у золото», але жодних реальних повноважень не дали й усі питання вирішували самі. Смотрицький, як і в 1618 році, знову опинився перед вибором - погодитись бути «міні¬стром без портфеля» чи ризикнути та наважитись на боротьбу. І вперше у житті обрав боротьбу.
Мелетій вирушив на Схід - ні¬бито задля паломництва святими місцями. Але прихопив грамоти від себе та православного митрополита Иова Борецького, в яких вони проси¬ли Патріарха скасувати ставропігію братств і монастирів, знову підкорив¬ши їх вищій церковній владі (тобто собі). Прохання це легко зрозуміти, якщо пригадати всі негаразди єпис¬копів з братчиками у Вільні, Львові, Києві та інших великих містах, а та¬кож той факт, що саме в монастирях і братствах була зосереджена біль¬шість ресурсів православ'я.
Тому їхав Смотрицький на Схід із негласного митрополичого благо¬словення, щоб спробувати змінити ситуацію на краще. Патріарх Кирило Лукаріс таки надав Смотрицькому грамоти, в яких скасовував ставро¬пігії руських братств та підпорядко¬вував їх владі місцевих єпископів. З цими грамотами щасливий мандрів¬ник попрямував просто до Києва. Однак звістки про патріарші грамо¬ти встигли розійтись по Русі задов¬го до приїзду Мелетія. Братства (зо¬крема львівське та віленське) одразу зчинили галас, нібито патріарші грамоти - фальшиві. Смотрицько-го не пустили до Києво-Печерської лаври, звинуватили в таємних пере¬говорах з уніятами. Перепало й Бо¬рецькому. Коли ж підтвердилося, що грамоти від Патріарха - справжні, віленські братчики відправили до Патріарха своїх послів з проханням «роз'яснити», що він мав на увазі, скасовуючи привілеї братств. Щоб натяк був ще більш прозорим, вони не поскупились на «дарунки» Па¬тріархові - простіше кажучи, дали йому хабара. Лукаріс опинився в пікантній ситуації. Грамоти Смотрицькому він таки дав, та й з розповідей Смо-трицького і листів Борецького не міг не розуміти, до яких абсурдів доводять надмірні права братств та безправ'я єпископів. Та Патріарх ба¬гато в чому співчував і протестантам, міг також захоплюватись протес¬тантськими ідеями про конгрегаціо-нальне управління Церквою. А може, річ була в тім, що гроші потрібні всім і завжди, а зубожілим східним патрі¬архам їх бракувало ще більше... З Константинополя приходить відповідь з «роз'ясненням». Лукаріс у листі до братчиків говорить, що грамоти Смотрицькому він справ¬ді давав, але, скасовуючи ставропі¬гії, не мав на увазі права «старіших» братств! Отже, на братчиків Вільна та Львова його грамоти не поширюва¬лись! Проте Смотрицький мав про¬блеми саме з Віденським братством, а Борецький - із Львівським. І звісно, саме про ці братства йшлося у розмо¬ві Мелетія з Патріархом. Де-факто все виглядало так: за хабар Патріарх змі¬нив свою думку, фактично скасував власний указ, зрадив своїх підданих, а головне - показав, ким є насправді, й чого варті його грамоти та його слово.

Перед Смотрицьким та Борець¬ким знову постало важке питання: що робити? Митрополиту, в прин¬ципі, нічого не загрожувало, хоча ві¬ленські та львівські братчики і зви¬нувачували його в усіх гріхах, проте у Києві серйозних ворогів у "нього не було. А ось Смотрицький, єпископ без кафедри, тилу не мав. Уперше в житті наважившись відкрито висту¬пити проти безправності єпископів, він програв битву. Блискучий уче¬ний, видатний полеміст та непере-вершений філолог, він щиро вірив у користь своєї праці, проте так і не зміг пристосуватись до підкилимних інтриг, до науки сварок і примирень, брехні та напівправди, тобто до по¬літики. А без цього в тодішньому православному світі неможливо було вижити... Жити в якомусь мо¬настирі простим монахом він не хо¬тів - цьому майстрові пера потрібен був простір для творчості, жити, не викладаючи та не пишучи, він не міг. Врешті-решт, до Вільна чи Ки¬єва шлях йому був закритий, його прагнення об'єднати «Русь з Руссю» поставили його поміж двох вогнів. І саме на цьому роздоріжжі Мелетій обирає унію та стає архимандритом Дерманського монастиря.
Переходити на бік тих, проти кого він стільки писав, було нелегко. Але саме ті риси Смотрицького, які ко¬штували йому кар'єри у братстві, допомогли йому тепер. Річ у тім, що він встиг трохи розібратись у непростих стосунках православних та уніятів і зрозумів, що різниця між ними незна¬чна, а біди від їхніх негараздів великі. Будучи православним, Смотрицький завжди міг знайти спільну мову з унія¬тами, та понад усе прагнув порозумін¬ня між двома руськими конфесіями. Отже пропозиція Заславського стала для нього також можливістю утілити одне бажання. Те, про що він говорив із Рутським та Кунцевичем в кулуарах, тепер могло стати повісткою дня на помісних соборах.
Отже, Мелетій Смотрицький, за¬хисник православ'я, блискучий по¬леміст, автор «Треносу», в 1627 році приймає унію та зрікається своїх антикатолицьких писань - проте за умови зберігання цього в таємниці доти, доки майбутні переговори про об'єднання не приведуть до якогось результату. У Дерманському монас¬тирі Смотрицького прийняли, і він, маючи тепер де жити й писати, міг спокійно працювати над втіленням своєї мрії - примиренням Церков.
Слід сказати, що Смотрицький був не сам у своїх проектах. І в уніят-ському таборі, і в православному ви¬стачало прихильників возз'єднання розділених руських Церков: уніят-ський митрополит Йосиф Рутський і православний митрополит Йов Бо¬рецький, щойно поставлений печер-ський архимандрит Петро Могила і колишній викладач київської брат¬ської школи Касіян Сакович. Та лише Смотрицький, не борець, людина аж ніяк не смілива, знайшов у собі сили сказати про це вголос та перейти від слів до дій. З цього часу у відносинах Православної та уніятської Церков починається нова доба - доба пере¬говорів про об'єднання та спроби переходу від пускання шпильок та взаємних звинувачень до примирен¬ня. І, до речі, під патронатом Риму, адже історія Смотрицького показала, чого варті східні патріархи і до чого призводить втручання світських у керування Церквою. Отже, починаю¬чи зі Смотрицького, уніяти й право¬славні намагаються примиритись та об'єднатись.
Віктор Заславський 

Відгуки

Отець Серафим Кашуба - монах, без якого не можна уявити історію українських римо-католиків у часи пізнього СРСР

Вашій увазі авторська програма історика Віктора Заславського про життя католиків в радянському союзі. Програма написана на основі книги "Римо-католики в українській історії".

Католики в Радянському союзі: боротьба за виживання

Вашій увазі авторська програма історика Віктора Заславського про життя католиків в радянському союзі. Програма написана на основі книги "Римо-католики в українській історії".


Враховуючи масштаб інтересів та глибину знань, отця Генріха Мосінга можна назвати людиною століття

Програма від історика Віктора Заславського просвячена постаті видатного вченого, лікаря, священика, вихователя й пастиря. Йдеться про отця Генріха Мосінга. 
Генріх Мосінг — вельми освічений гуманіст широких горизонтів, великих знань та ерудиції, вчений, мікробіолог, людина глибокої духовної культури, втілення непересічної доброти, великої простоти та спокою, чулий до потреб інших.

Віктор Заславський: "Голодомор 1932-33х років - це акція проти слухняних, лояльних, вже цілком радянізованих колгоспників!"

Спілкувалися з відомим автором історичних програм на Радіо Марія з нагоди річниці трагічних подій Голодомору 1932-1933 років.

"Не домовлятися з ворогом, а битися з ним", - історик Віктор Заславський

Черговий випуск історичних програм від історика Віктора Заславського. Коли трохи вгамувались емоції від «Захара Беркута», від спілкування з акторами, режисером та іншими гостями на першому показі, то можна назвати три причини чому це кіно просто не можна не побачити. Саме про це програма