A PHP Error was encountered

Severity: Notice

Message: Trying to get property of non-object

Filename: controllers/site.php

Line Number: 127

Мелетій Смотрицький. Продовження
Слухати Радіо

Зараз в ефірі

08:30

Недільні читання

В ефірі

Молитовна лінія

10:00

Св.Літургія з Прокатедри св. Олександра (Київ)

11:20

Катехиза

12:00

Ангел Господній

12:20

Катехиза продовження

13:00

Літургія Східний обряд

14:20

Концерт привітань та поздоровлень

15:00

Коронка до Божого Милосердя

15:10

Молитовна лінія

15:40

Дитяча катехиза

16:00

Катехиза

17:00

Літургія годин (Бревіарій)

17:30

Просто про непросте

18:00

Св.Літургія з костелу св. Станіслава єпископа та мученика (Городок)

19:00

Молитовна лінія

20:00

Вечірня казка

20:30

Недільні читання

21:00

Резонанс

22:00

Непісні розмови

Мелетій Смотрицький. Продовження

Поділитись з друзями
Після Берестейської унії 1596 року, коли руська церква розкололася навпіл, і уніати, і православні час від часу робили спроби розпочати переговори про примирення – адже ця «війна Русі з Руссю» не подобалася нікому. Але перша спроба перейти від слів до дій відбулася у 1628 році, і сталося це силами Мелетія Смотрицького, архімандрита Дерманського монастиря, куди перебрався після конфлікту з віленським братством. Архімандрію він отримав від князя Олександра Заславського, який, сам уніат, мріяв про воз'єднання ворогуючих церков.


Смотрицький таємно прийняв унію сам і пообіцяв князю сприяти примиренню «з'єднаних» та «роз'єднаних» - що дійсно було його мрією з молодих літ. Смотрицького підтримував Касіян Сакович – прославлений ректор київської школи. Він також подружився з Заславським коли у 1624 році переїхав до Любліна, і згодом прийняв унію. Сакович також дивився на «противну природі» всемогутність братств як чорт на попа. Ще його дратувало те, що і православні, і уніатські вчені писали книги виключно полемічного спрямування, і талановиті письменники обох руських церков займалися тим що доводили один одному свою правоту. Як наслідок, їхні книги не збагачують духовно своїх читачів, породжуючи лише сварки та незгоду:

«Ми діти одного отця і сини однієї матері. Чому ж ми розриваємо згоду між собою? Чому один одного заживо відправляємо до пекла»?

Отже, Смотрицький розпочав переговори. Він таємно зустрічався в Дубно (резиденції Заславського) з уніатським митрополитом Йосифом Рутським, і водночас говорить про унійні переговори з митрополитом Іовом Борецьким та мозковим центром православ'я – лаврським ченцем Петром Могилою. Петро Могила сам дружив з католицькими єпископами і аж ніяк не мав проти «папістів» жодних упереджень. В розмовах з Смотрицьким він залюбки погоджувався з тим що розбіжності між католиками та православними незначні, і встановлення братерської єдності таки було б найкращим виходом для усіх.

8 вересня Мелетій Смотрицький зібрався в Києві невеличкий собор – втрьох з Могилою та Борецьким, не рахуючи ієреїв нижчої ланки. Договорилися до того що Смотрицькому доручили почати писати короткий православний катехізис – напевно, в дусі примирення і зменшення догматичних різностей між католиками і православними. Не менш активно Смотрицький він очаровував своїми промовами і уніатського митрополита. Принаймні, через якихось півтора місяці після київського «мінісобору» він згадує що сам Рутський прислав до Мелетія посланця з пропозицією – примиритись з Царгородом і одразу проголосити на Русі-Україні власного патріарха, який буде обиратись самостійно, а до Риму тільки сповідання віри відсилати. Петру Могилі ця ідея сподобалась і натхнула на подальші роздуми.

Звісно, переговори щодо примирення з уніатами мали і противників. Точніше, противника – перемишльського єпископа Ісаю Копінського, ворога будь-яких реформ та змін. Небезпечними для „чистоти православ'я" він вважав і вивчення європейської науки, і відкриття шкіл, де вивчали латину, і будь-які спроби знайти компроміс з уніатами. Дізнавшись про розмови Мелетія з уніатським посланцем, Смотрицький почав розсилати окружні послання до „усіх вірних", де звинувачував Смотрицького (а разом з ним – і усіх українських ієрархів), в зраді православ'я. Як на диво, цей твердолобий фанатик декому здавався подвижником і героєм – як в наші часи навіть скажені „ультраправі" завжди знайдуть свою аудиторію. Аудиторією Копінського були запорізькі козаки. Як і усі радикали, вони мало розбирались в теологічних тонкощах, зате добре велися на гасла типу „рятуйте батьківщину". Тим більше що амбіції були в них такі самі як в інших братчиків! І якщо мирні та цивілізовані міщани з братств Львова чи Вільна поводились з церквою як з власною лавкою, то ще вже було казати про вільних лицарів степу?

Тим часом, переговори йшли успішно. Взимку і навесні 1628 року до Смотрицького заїжджав Петро Могила, і разом вони вирішили скликати новий собор, щоб там вже поговорити про значні чи незначні розбіжності між православними і католиками більш ніж втрьох. Собор відбувся на шостому тижні Великого Посту 1628 року в невеличкому містечку Городок, що належало до маєтностей Києво-Печерської Лаври. Мабуть, Петро Могила хотів обійтися без зайвих вух. Справа в тому що передчасні слухи могли скомпрометувати і Смотрицького, і Борецького, і Могилу (на той час вже архімандрита Києво-Печерської Лаври)! Делегатами на собор були: митрополит Іов Борецький, печерський архімандрит Петро могила, луцький єпископ Ісая Борискович, єпископ Холмський Пасій Іполитович. Доповнив картину Мелетій Смотрицький, як і обіцяв, представив єпископам свої міркування щодо різниць між католиками і православними. Таких пунктів в католицтві він нарахував аж шість:
- сходження св. Духа від Отця і Сина
- чистилище
- причастя прісним хлібом
- повне блаженство душ праведників по розлученні з тілом
- верховенство Папи Римського
- причащання мирян під одним видом

Добряче посидівши над працями східних Отців церкви, Смотрицький вдало доводив єпископам що багато з римо-католицьких догматів в різні часи визнавались і православними (сходження Св. Духа чи примат Папи), а деякі взагалі були засуджені лише патріархом Фотієм у ІХ столітті (як то чистилище, прісний хліб на причасті чи причащання під одним видом). І взагалі, до Фотія розбрату між Заходом і Сходом не існувало. Окремо Смотрицький наголошував на те що різниця в догматах – це одне, а різниця в обрядах – зовсім інше. Обряди і традиції можуть змінюватись так як змінювались вони і в православній церкві. І Василій Великий, і Іоанн Золотоустий вносили свої зміни в літургію, і устави чернечі змінювались з часом, і октоїхи з мінеями не одразу з'явилися. Отже, розбіжності між католицькою і православною церквою не є суттєвими, а що зараз руська церква дивиться на ці розбіжності як на смертні гріхи – то це через неосвіченість нашого духовенства:

«В нас на уніата дивляться як на жида, а може й ще гірше. Нерозумна й єретична думка! Підставою для церковної унії служить визнання церквами одного верховного пастиря, єдність з ним у вірі та любові при повному збереженні кожною церквою своїх звичаїв, прав, церемоній та обрядів – і нічого більше».

Смотрицький щебетав немов соловейко в гаю, і свого домігся – єпископи погодилися що різниця між догматами і традиціями католиків і православних не є суттєвою. Проект нової унії пройшов цензуру церковних керівників і міг тепер бути поданий на суд суспільства. Вирішили що настав час скликати влітку того ж року новий унійний собор, але вже відкритий, в Києві, з представниками і духовенства, і світських – міщан та шляхти. А поки що Смотрицький, як головна православна акула пера, мав викласти свою красиву промову в письмовій формі. Тобто, написати трактат про те, що розбіжності між католиками і православними несуттєві, і можна сміло єднатись з Римом і уніатами в мирі та любові.

Смотрицькому залишалося всього нічого – коротко і просто написати все те що він вже встиг розповісти єпископам на соборі. Але замість того щоб просто зробити те, про що попросили, він написав своєрідні мемуари під назвою „Апологія паломництва до країв східних" (маючи на увазі свою недавню подорож на Схід). Подорожуючи до Царгороду і Єрусалиму, Мелетій прагнув „дізнатись чи та сама в нас віра що була і в отців наших, від який прийняли ми її по волі Божій, і яку наслідували наші предки ". Подивившись на стан тамошніх православних, Смотрицький прийшов до висновку що православна церква потонула в єресях та відступила від віри святих отців. Руська ж церква не тільки перейняла ці єресі, а ще й потерпає від неуцтва. Описуючи ці „єресі" (а вони є тими самими розбіжностями з Західною церквою, які він сам на соборі називав несуттєвими!), Смотрицький сипле цитатами з полемічних творів руських вчених. Це і Стефан Зизаній, і Клірик Острозький, і навіть Феофіл Ортолог – псевдонім самого Мелетія, під яким він писав славнозвісний „Тренос"! Наприкінці Смотрицький приходить до висновку що „корінь усього зла – розбрат з римлянами", і лише підкорення Риму зможе врятувати церкву. До речі, про об'єднання з уніатами, про подолання незгоди між братами по вірі, в «Апології» - ані слова!

Прочитавши цей твір, Борецький і Могила були здивовані. Смотрицький на соборі говорив про несуттєві розбіжності, які не заважають єднатись в мирі та любові, а в „Апології" – про єресі православ'я, від яких врятує лише Рим. Одне діло визнати що віра в походження Духа Святого від Отця і Сина не є смертним гріхом, а інше – проголосити єрессю протилежне. Одне діло визнати що можна причащатись прісним хлібом, а інше – що причащатись квасним хлібом не можна. Одне діло – об'єднатись як рівний з рівним, а зовсім інше – впасти в обійми „старшого брата". Слід зазначити що Папа Римський у 1596 році „єретиками" східних християн не називав, каятись не змушував і навіть не заперечував коли Іпатій Потій залишив без змін православний Символ Віри, не вставивши туди пресловуте «філіокве». Ані Папа, ані уніати ніколи не вимагали того про що писав в «Апології» Смотрицький!

Звісно, православні ієрархи не збиралися без серйозних причин нічого змінювати, припадати до чиїхось ніг не збиралися – і мали в тому рацію. Отже, Борецький з Могилою вирішили цій книжці ходу не давати – а то занадто полохливі братчики чи нервові козаки могли дати волю рукам. А щоб Смотрицький не надто образився, вирішили нічого не писати йому поки він не приїде на собор, де з ним можна буде розмовити ся по-хорошому.

Зате Касіян Сакович думки Смотрицького щодо порятунку православ'я поділяв. Він і сам поступово захоплювався західною традицією, а пізніше взагалі перейшов на латинський обряд. Тому він сприйняв «Апологію» з ентузіазмом і, не дочекавшись ані на реакцію Києва, ані на відмашку самого автора, почав її друкувати! І ось, перші примірники цієї скандальної книги потрапили в рук до читачів – серед яких були ті самі полохливі братчики та нервові козаки, яким не вистачало лише приводу щоб стати на «захист віри» проти необачного ревнителя єдності!

Коли 13 серпня 1628 року в Печерській Лаврі зібрався собор, то і київські міщани, і прибулі козаки були вже готові повбивати і Смотрицького, і усіх хто вів з ним переговори. Варто й казати що з усього цього натовпу бачили в очі «Апологію» добре якщо п'ять-шість осіб. Але як то часто буває, натовпу зазвичай вистачає простого гасла щоб почати крушити все довкола – а головний «захисник віри» Ісая Копінський гасла кидати вмів...

Втрачена можливість

Тим часом 13 серпня Смотрицький, не відаючи про підставу, приїхав до Києва і попрямував на собор. Могила з Борецьким до Лаври його не пустили, а відправили до Михайлівського Золотоверхого монастиря, де до Мелетія прибула делегація на чолі зі слуцьким протопопом Андрієм Мужиловським, який одразу поставив перед ним ультиматум: або він відрікається від «Апології», або його не допускають на собор. Мелетій намагався виправдатись, обіцяв зупинити друк «Апології», але Мужиловський поступатись не хтів. Ввечері натовп оточив Михайлівський монастир, осипаючи Смотрицького лайкою і погрозами. Мелетій ніч він провів в тривозі, а зранку відправив листа до митрополита Борецького, в якому питав: «Невже я впав в немилість за те що викрив перед руською церквою похибки і єресі письменників наших»?

Тим часом з-за стін монастиря Смотрицькому погрожували прокльоном за прихильність до унії, обіцяли «напоїти Славутою» (прозорий натяк на долю потопленого в Дніпрі уніатського архімандрита Грековича). Смотрицький пише другий лист – з обіцянкою припинити друк «Апології» і клятвеним завіренням у вірності православ'ю. Борецький з Могилою змилостивились і самі відправилися до Михайлівського монастиря – на розмову.

Перед лицем Борецького Мелетій ще намагався стояти на своєму, але коли йому відкрили примірник «Апології» і зачитали звідти усі звинувачення в єресі (примовляючи кожного разу «Ого-го, отець архієпископ!»), чинити опір було важко. Митрополит поставив перед ним три умови: відректись від «Апології», ніколи більше не засмучувати церкву подібною писаниною і, нарешті, не вертатись до Дермані але залишитись в Києві. Важко сказати, для чого саме Могилі і Борецькому потрібно було лишити Мелетія в Києві. Можливо, для нових переговорів, а можливо – щоб тримати його під наглядом (хто знає що від нього ще можна чекати). Так чи інакше, Смотрицький не мав вибору – вимоги були суворі, а за стінами монастиря, в якості відомого аргументу стояли фанатики, готові розірвати його на шматки. На відміну від полоцького єпископа Кунцевича, полоцький єпископ Смотрицький постраждати за переконання боявся. І він підписав відречення – у вівтарі Успенського Собору Печерської Лаври, чуючи за стіною прокльони натовпу.

Наступного дня відбулося урочисте відречення Смотрицького – з шарпанням і топтанням ногами «Апології». Потім собор продовжився – але про жодні переговори з уніатам не могло вже йти і мови. Борецький з Могилою змушені були навіть офіційно проголосити що вони «жодного відступництва не мислили і до жодної унії не схилялись». Все ж таки їм було що втрачати, і розхитувати човен занадто швидко ніхто з них не хотів.

А через кілька днів після собору Мелетій Смотрицький втік з Києва до Дермані. Порушену клятву він вважав недійсною, адже дана вона була під примусом, а свободу цей дивний чоловік цінувати вмів! В Дермані, звідки його міг вигнати хіба що князь Заславський, він пише протестації проти примусового відречення, полемічні трактати, в яких захищає унію і закидає православ'ю богословські єресі і похибки... А ще – збирає в монастирі багату бібліотеку, яка мала б послужити наступним поколінням, бо брак науки він вважав головною причиною занепаду руської церкви.

Київський собор 1628 року був провалений – і одним з винуватців цього провалу був Мелетій Смотрицький. Це був видатний вчений, за підручниками якого вчилися навіть через століття. Це був добрий християнин, який міг відділити основи віри її зовнішніх атрибутів. Але мріючи про воз'єднання церков, він не зміг зрозуміти що ніколи православна церква не відречеться від своїх традицій, не визнає єрессю те, в що вірила віками, і єднатись з Римом можна лише як церква-сестра, зберігаючи своє споконвічне обличчя. На тому в свій час настояв Іпатій Потій, на тому стоятиме Йосиф Шумлянський. Йти ж до Риму через каяття, через відречення своєї традиції, своєї сутності ніхто не хотів і не захоче. Та й Рим ніколи не ставив перед руською церквою таких вимог.

Саме тому програш ідей Смотрицького був остаточним. Більше він брав активної участі в унійному русі до самої своєї смерті у 1633 році. Але саме ця людина, – людина пориву, позбавлена упереджень, готова на нестандартні та іноді навіть на сміливі дії, – змогла зробити перший крок, на який не наважились інші.

Віктор ЗАславський 

Відгуки

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Церква в постхристиянському суспільстві

Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему: Церква і суспільство.
 Частина 6

Симфонія чи надмірна влада цісара?

 Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему "Церква і суспільство" Частина 5