Слухати Радіо

Зараз в ефірі

17:45

Літургія годин (Бревіарій)

В ефірі

Св.Літургія з Прокатедри св. Олександра (Київ)

19:00

Молитовна лінія

20:00

Вечірня казка

20:20

Слово на кожен день

21:00

Архіпастир відповідає

22:00

Катехиза

23:00

У ваших намірах

23:50

Літургія годин (Бревіарій)

00:00

Розарій

00:30

Катехиза

01:10

Розмова з Патріархом

01:40

Духовні читання

02:00

Катехиза

03:00

Меса

03:40

Розарій

04:00

Коронка до Божого Милосердя

04:20

Святий дня

05:00

Резонанс

06:00

Дитяча катехиза

Національні символи України, які сформувались протягом другої половини XIX століття

Поділитись з друзями
Чергова програма від історика Віктора Заславського про національні символи та їх похождення

Національні символи кожної країни, кожного народу, такі як прапор, герб, гімн, національні свята чи традиції – це не просто шматки тканини якими можна махати на футболі чи Євробаченні, не просто кричалки якими дратують вболівальників ворожої команди з трибуни, не просто позначки завдяки яким одна територія відрізняється від іншої. Американський прапор, на якому кожна зірка символізує один штат, британський Юніон Джек, в якому поєднані англійський, ірландський і шотландський хрести, прапор Ізраїля, чиї син смуги на білому тлі походить від таліту, єврейського молитовного покривала – за цими прапорами стоять цінності, які сповідують ці народи.

 Французька «Марсельєза», пісня часів великої революції, єврейська «Хатіква», пісня перших сіоністів, написана, до речі, євреєм з Золочева у Львівській області, навіть славнозвісний «Інтернаціонал» - усі ці пісні відверті, щирі і відображають те чим живуть народи які обрали їх своїми гімнами. З цими піснями йшли в бій і проливали кров, і свою, і ворожу.

 

Національні символи України, які сформувались протягом 2 половини 19 століття – геральдичний тризуб князя Володимира, синьо-жовтий прапор, який походить від герба Галицько-Волинського князівства, золотого лева на синьому полі – відображають наші історичні коріння, Київську Русь, від якої ми виводимо витоки нашої державності, нашої культури, нашої історичної традиції. А в гімні співається про цінності козацької доби – передусім, про любов до свободи і про готовність за неї воювати. Загалом, історія цієї надзвичайної пісні чудово ілюструє і наш національний рух тих часів, і наші відносини з сусідами, і єдність нашого народу від Сяну до Дону – як, власне, і співається в гімні, чиї слова написав етнограф з Чернігівщині, а музику – греко-католицький священик з Галичини.

Автор слів гімну, Павло Платонович Чубинський, народився у 1839 році, в родовому хуторі Чубинському. Зараз це територія міста Бориспіль. Походив з небагатої шляхетської родини, був нащадком козаків. Змалку юнак захоплювався географією, мріяв про подорожі у далекі краї, про вивчення звичаїв і традицій диких людей, але так сталось що після закінчення Другої київської гімназії він вступає на юридичний факультет Санкт-Петербурзького університету. Щоправда, про дитячі мрії він не забував – на берегах Неви він водить дружбу з видатними географами і мандрівниками Семеновим-Тянь-Шанським, Пржевальським, Миклухо-Маклаєм. Також у студентські Чубинський був активним учасником петербурзької української громади, писав статті для журналу «Основа», познайомився з Тарасом Шевченко, Миколою Костомаровим.

В той час у Варшаві починались різноманітні маніфестації – на похоронах вдови польського генерала який загинув в битві з росіянами, на честь річниці однієї з битв знов-таки проти росіян. Інколи поляки поводились м’яко кажучи не чемно, інколи російські війська стріляли по натовпах. Багато хто в російській столиці співчував полякам, і після того як одного разу російські солдати застрелили кількох демонстрантів, в Петербурзі пройшла маніфестація на підтримку поляків. До ції маніфестації долучився і старшокурсник Павло Чубинський, якого за це відчислили з університету. Наш студент на заслані вертається до України і живе в селі Ропша на Чернігівщині. Мабуть, під час цього недовгого заслання Чубинський зрозумів одну просту річ: якщо мріє про славу дослідника і етнографа – необов’язково їхати в далекі краї, адже не менш цікавий матеріал чекає на тебе просто за стінами твоєї хати. Народні звичаї і традиції українців, як відкрилося нашому студентові, дають безмежний простір для досліджень. А оскільки Чубинський був студентом-юристом, і вивчення закону і права йому подобалось, він вирішує писати дисертацію на тему «Нариси народних юридичних звичаїв і понять з цивільного права Малоросії». З цією дисертаціє він вертається до Петербургу, коли йому дозволяють поновити навчання, і здобуває науковий ступінь кандидата правознавства.

На суворих і прекрасних берегах Неви Чубинський надовго не затримується і вертається до України, де продовжує активно писати статті для журналів «Основа», «Чернігівський листок», «Київські губернські відомості» - головним чином про народні звичаї, інколи з юридичним присмаком: ось назви кількох його статей: «Значення могорича у договорі, господарські товариства, найм робітників», «Український спектакль у Чернігові», «Декілька слів про значення казок, прислів'їв та пісень для криміналіста», «Програма для вивчення народних юридичних звичаїв у Малоросії». Ще Чубинський намагається відкрити безкоштовну сільську школу в майже рідному Борисполі, але не добився дозволу влади.

А у 1862 році в Києві кілька українофільських гуртків об'єднуються в так звану Громаду – ледь не перша велика спілка істориків, етнографів, літераторів, публіцистів, які прагнули розвивати українську мову, культуру, національну свідомість, просвітництво – одним словом робити все те що за 30 років до них у Львові робила Руська Трійця, а трохи пізніше Головна Руська Рада. Павло Чубинський став одним з провідних членів цієї Громади, а ще там були Володимир Антонович, Павло Житецький, Тадей Рильський і ще багато хто. Звісно, проти Громади царська влада швидко завела кримінальну справу, почалося слідство. І восени того ж 1862 року Павло Чубинський пише вірш «Ще не вмерла Україна».

Сталося це так: В 23-річного холостяка Павла Чубинського часто проходили дружні вечірки, на які приходили і громадівці, і просто любителі історії і розмов про високі матерії. І ось, на одну з таких вечірок прийшли сербські студенти які навчались в Київському університеті святого Володимира. Слово за слово, чарка за чаркою – і серби почали співати патріотичну пісню про царя Стефана Душана і боротьбу за свободу. В приспіві були слова «серце біє (або серб се біє) и кров лиє за свою слободу». Ці слова вразили Чубинського, він виходить з їдальні до кабінету, і через півгодини вертається, тримаючи в руках таку поезію:


Ще не вмерла Україна,

ні слава, ні воля,

Ще нам, браття молодії,

усміхнеться доля!

Згинуть наші вороженьки,

як роса на сонці,

Запануєм і ми, браття,

 у своїй сторонці!

 

Ой, Богдане, Богдане,

славний наш гетьмане,

Нащо оддав Україну

ворогам поганим?!

Щоб вернути її честь,

ляжем головами,

Наречемось України

славними синами.

 

Спогадаймо тяжкий час,

 лихую годину,

тих, що вміли умирати

за нашу Вкраїну,

Спогадаймо славну смерть

лицарства-козацтва!

Щоб не стратить марно

нам свого юнацтва!

 

Душу й тіло ми положим

за нашу свободу

І — покажем, що ми, браття,

козацького роду!

Гей-гей, браття милі,

Нумо братися за діло,

Гей, гей, пора встати,

Пора волю добувати!


Поезія усім сподобалась і решту вечора її співали на сербський мотив. Ніхто не звернув уваги на те що перші її рядки майже співпадають з відомою польською патріотичною «Мазуркою Домбровського»


Іще Польща не померла,

Поки ми живемо.

Що в нас чужа сила взяла,

Шаблею відберемо.

Марш, марш, Домбровський,

З Італії до Польщі!

Під твоїм проводом

Поєднаємось з народом.


Польська пісня була написана в кінці 18 століття як марш польських легіонів що воювали на боці Франції проти австрійців. Якраз тоді Польщу ділили між собою німці, австрійці і росіяни, то ж, допомагаючи Наполеонові у війні проти Габсбургів, поляки вважали що приносять хоч якусь але все ж таки користь вітчизні. Пісня була досить поширеною в той час і надихнула чимало переспівів, переробок, і просто пісень на подібну тему, найбільш відома з яких – словацька пісня «Гей, словяни», яку написав у 1834 році словацький поет та історик Самуел Томашик. В свій час ця пісня була гімном Словаччини і Югославії.


Гей, слов'яни, наше слово
Піснею лунає,
І не стихне, поки серце
За народ страждає.

Дух слов'янський живе вічно,
В нас він не погасне,
Злої сили біснування
Проти нас завчасне.


Отже, якщо говорити про впливи, то правильним буде сказати що Чубинський черпав натхнення з тієї самої криниці що і поляки, і серби, і інші словянські народи які у 19 столітті боролись за свою свободу проти австрійців, німців, росіян чи турків. Що ж, українські національні діячі 19 століття, починаючи з Маркіяна Шашкевича, ніколи не удавали що існують у порожньому просторі і завжди підкреслювали що надихаються прикладом інших народів. Недарма пізніше Чубинський до своєї поезії додав такі рядки:


Наші браття Славяне

Вже за зброю взялись;

Не діжде ніхто, щобъ ми

По-заду зістались.

Поєднаймось разомъ всі,

Братчики-Славяне:

Нехай гинуть вороги,

Най воля настане!


До речі, пізніше Так чи інакше, вірш Чубинського досить швидко став популярним в різних українофільських гуртках. Дивлячись по усьому, читали його і в народі. Недарма невдовзі після написання поезії, 20 жовтня того ж року, шеф жандармів князь Долгоруков дає розпорядження вислати Чубинського «за вредное влияние на умы простолюдинов» на проживання в Архангельську губернію під нагляд поліції.

Архангельска губернія – це не Сибір, але й не Київщина, та ще й під наглядом жандармів нікому не цікаво. Зате керівництво краю, придивившись до київського вільнодумця, зрозуміло що таких людей треба цінувати. Через рік на засланні Чубинський перебирається до Архангельську, столиці краю, де його, з огляду на юридичну освіту, беруть на роботу слідчим. Щоправда, усі швидко зрозуміли що етнограф і публіцист з Чубинського кращий ніж поліцейський. То ж автор гімну стає секретарем статистичного комітету, потім редактором газети «Архангельські губернські відомості», одного з найкращих російських провінційних часописів, а потім чиновником з особливих доручень при губернаторі.

Справа в тому що не лише Архангельщина полюбила Чубинського, а й Чубинський щиро зацікавився цією землею. Він з дитинства мріяв про далекі подорожі та про вивчення звичаїв диких народів. А тут – і далекий край, незвичний край, помори, старообрядці усіх мастей, багата історія і безліч цікавих звичаїв, які ще ніхто толком не досліджував. І чим він тепер гірший за Миклухо-Маклая чи Семенова Тянь-Шаньського? І ось, губернатор запряг його працювати, і Чубинський з радістю взявся за роботу. Він очолював експедиції по цілій Архангельській губернії і не тільки, збирав інформацію про традиції і звичаї, історію і культуру мешканців російської півночі, і на підставі зібраних звісток писав численні наукові праці – про ярмарки в архангельському краї, про смертність на Архангельщині, про печорський край, торгівлю в північних губерніях Росії, про юридичні звичаї в губернії, про нінців і корелів, про колонізацію Півночі і ще багато про що. А ще він очолював експедицію з вивчення Печорського краю і Заполярного Уралу, досліджував узбережжя Білого, Перміловську тайгу моря і навіть відправив експедицію на Нову Землю! Чубинський писав:

«Семь лет я трудился на Севере для русской науки и правительства. Не стану перечислять моих трудов, но они показали, насколько я интересовался населением великорусского и финского племен. Помимо этнографии, я коснулся всех отраслей экономического быта народа, и заметки по этим вопросам послужили предметом многих представлений господ губернаторов; и даже до сих пор случается встречать в газетах правительственные распоряжения, вызванные давними представлениями, которые возникли по моей инициативе. Я работал на Севере без устали и доказал мою любовь русскому народу»

Невідомо наскільки був щирим Чубинський в цих словах. Як і будь-який нормальний патріот, він не підкріплював любов до свого народу ненавистю до інших – тим більше що тогочасні російсько-українські відносини все ж таки відрізнялись від сучасних, і це треба пам’ятати. Недарма товариш Чубинського по київській «Громаді», Павло Житецький, який усіма силами доводив походження української мови від мови Київської Русі і її окремішність від російської, був одним з найкращих російських філологів! Та й як дослідник, він не міг не любити народ, який сім років досліджував. Так чи інакше, коли в нього нарешті з’явилась можливість повернутись на Україну, він нею одразу скористався.

До Києва він вертається під фанфари – все ж таки сім років на півночі зробили Чубинському ім'я серед товаришів по цеху і славу у вищих колах. То ж, він одразу очолює  етнографічно-статистичну експедицію Російського географічного товариства в Південно-Західному краї і завзято досліджує звичаї свого народу, пише наукові праці і статті. Паралельно він служить на цукроварні Яхненків і Симиренка, де знаходить собі наречену – Катерину Порозову, сестру дружини інженера-цукровара. Одружились вони у 1872 році. Щастя в особистому життя не заважало роботі і творчості. За два роки після повернення на батьківщину Чубинський обробив та підготував до друку сім томів «Трудів етнографічно-статистичної експедиції». Ще за 2 роки його призначають секретарем, а ще за 2 роки – заступником голови Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. Паралельно Павло Платонович бере участь в українському руху, пише вірші українською мовою

ШМАТ З СОПІЛКИ

Не дивно що у 1876 році Чубинського знову було вислано з Києва із забороною проживати в малоросійських і столичних губерніях. Але одне діло – відправляти на заслання безвісного молодого публіциста, а зовсім інше – маститого дослідника-етнографа. Президії Російського географічного товариства вибила для Павла Платоновича дозвіл проживати в Петербурзі, де він і жив – аж поки у 1879 році тяжка хвороба не прикула його до ліжка. Помер він у 1884 році, у віці 55 років, в рідному хуторі. Прощались з великим письменником в київській Церкві Різдва Христового, на Поштовій площі, там само де прощались з Тарасом Шевченко. Похований в Борисполі на Книшовому кладовищі.

Ще за життя Чубинський отримав золоту медаль від Російського географічного товариства, золоту медаль на Міжнародній Виставці в Парижі, Уваровську премію від Російської академії наук. Після смерті його шанували в українських колах, навіть за часів СРСР, незважаючи на усі небезпеки. Ну, і, звісно, в наші дні на честь Чубинського висять пам’ятні дошки і названі вулиці в багатьох містах, а в Борисполі на місці його хутора зараз ландшафтний заказник «Хутір Чубинського». а ще він, дослідник заполяря і Нової Землі, вважається покровителем українських дослідників Антарктики, і перед відправкою на Антарктиду усі наші полярники кладуть квіти на будинок гімназії, де навчався Чубинський – в Києві, на бульварі Шевченка).

Павло Платонович Чубинський прожив коротке, але цікаве і гідне життя. А поезія, написана ним на тій студентській вечірці, щойно вийшовши з-під пера молодого письменника, продовжувала жити своїм життям, не менш цікавим і насиченим. 

Відгуки

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Церква в постхристиянському суспільстві

Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему: Церква і суспільство.
 Частина 6

Симфонія чи надмірна влада цісара?

 Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему "Церква і суспільство" Частина 5