Слухати Радіо

Зараз в ефірі

20:20

Слово на кожен день

В ефірі

Відкриваючи таємниці християнства

21:30

Духовні читання

22:00

Катехиза

23:20

Школа лідерства

23:40

Святий дня

23:50

Літургія годин (Бревіарій)

00:00

Розарій

00:30

Катехиза

01:10

Відкриваючи таємниці християнства

02:00

Катехиза

03:00

Меса

03:40

Розарій

04:00

Коронка до Божого Милосердя

04:20

Святий дня

04:40

Біблійні читання

05:00

Архіпастир відповідає

06:00

Дитяча катехиза

06:20

Голос народу, голос Божий

07:00

Меса

"Національний міф українців і галицький священик 19 століття"

Поділитись з друзями
Продовжується цикл історичних програм від Віктора Заславського. В цій програмі історик розповідає про важке і цікаве поняття формування нації в 19 столітті

19 століття було для русинів-українців добою перетворення з народу, етнічної групи з своїми культурними ознаками, на політичну націю з претензією на право творити власну історію. Як казав Костік з «Покровських воріт», «Будьте творцем власної біографії». Формування нації – процес цікавий, довгий і складний, і містить в собі багато різноманітних аспектів. Народові треба вирішити наскільки для нього важливо зберегти і розвинути мову, культуру, визначитись з своїм відношенням до сусідів, а також – збагнути свою історію і створити на її підставі національний міф.

 

Національний міф – це бачення народом своєї історії і оцінка тих чи інших історичних подій та постатей в контексті загальної долі народу. Тобто хто є наш герой а хто злодій, кому ми ставитимемо пам’ятники на площах, чиє опудало спалюватимемо щороку на свято, яку перемогу чи союз вважатимемо особливо доленосним тріумфом і так далі. Не слід плутати творення національного міфу з історичною наукою – це зовсім різні поняття. Національний міф існує паралельно історичній науці, в чомусь впливає на неї, в чомусь трансформується під впливом наукових аргументів, але загалом він формує не факти, а емоційне забарвлення фактів – все одно, будь-яка подія має позитивні та негативні наслідки, будь-який князь чи король робив щось добре і щось зле. Наприклад, вбивство Олегом Аскольда і Діра і перетворення Києва на столицю держави Рюриковичів можна розглядати негативно, як знищення київської держави клятими москалями – або нейтрально-позитивно: прийшов легальний намісник, скинув невдах-узурпаторів і зробив Київ столицею могутньої держави. Берестейську унію можна підносити на щит як прив’язку нашої церкви до Європи, як шлях до позитивних реформ – або засуджувати за те що вона призвела до розколу нашої церкви і, частково, народу і так далі.

 

Коли народ має свою державу – зазвичай все просто. Перемоги – це добре, поразки – зле. Відкриття шкіл, будівництво міст і храмів, підтримка наук і мистецтв – добре, занедбання науки – зле. Сильному чи вдалому володарю чи полководцю простять темний шлях до престолу, жорстокість до опонентів чи особисті гріхи, слабкого чи невдалого врятує від зневаги хіба що меценатство та благочестя. Так Річард Левове Серце міцно зайняв місце в англійському пантеоні – хоча історики і повторюють що і в Англії він був півтора рази, і для добра країни нічого не зробив. Або Сталін для росіян: так, кривавий, так, тиран, але кордони імперії розширив і велику війну як-ніяк а виграв.

 

Значно складніше народові, тривалий час позбавленому своєї державності. Він може існувати в якості малопомітного аборигена, може якось розвиватись і відстоювати свої права. В будь-якому випадку величезна кількість синів бездержавного народу воює під чужими прапорами, численні митці прикрашають чужі палаци і співають чужими мовами, а його князі та шляхта служать чужим монархам. Коли ж народ набирається творчих сил і доходить до національного відродження, в нього виникає бажання відшукувати і оспівувати своїх героїв, створювати свій національний пантеон – щоб було кому ставити пам’ятники, кого малювати на грошах, про кого знімати фільми і на чию честь називати вулиці, міста, кораблі, кінотеатри і ресторани.

 

Саме цим намагався займатись Антон Могильницький – греко-католицький священик, поет, громадський діяч, трохи політик, одним словом, типова постать для Галичини середини 19 століття. Недарма Іван Франко називав Могильницькьго «одним з перших будителів руського духа в Галичині» і писав про нього так: ««Житє Могильницького було немов дзеркалом, в котрім досить живо відбилися пориви, надії та судьби галицько-руського народа». Народився він у 1811 році, в сімї сільського священика неподалік від Калуша, зараз це Івано-Франківська область. Закінчив гімназію та семінарію, згодом став священиком, трохи викладав, трохи писав, брав активну участь в подіях 1848 року. Був послом у крайовому сеймі, підтримував народну освіту рідною мовою. Серед кращих творів Могильницького – романтична поема «Скит Манявський» і героїчна балада «Русин вояк». І ось, в цій баладі є такі строки:

 


Чи уміють руські діти

Отечества врагів бити,

Чи уміють або ні?

Хто хоть видить, ще не вірить,

Най ся з ними раз хоть змірить,

Попитає в чужині!

 

Отворім тоті могили,

Що землицю руську вкрили,

Чей сказати би могли,

Що в них порох руських костей,

Котрі били злобних гостей,

За отечество лягли.

 

Коби голос шуму знаний,

Розповіли би лимани,

Чорномор’я береги,

Як від руських людей фали

З кораблями-сь в дно нуряли

Бісурманські вороги.

 

Коби знали говорити

Тверді мури, мінарети,

От довідав би-сь ся знов:

Стамбул, Синоп, Перекопи

Показали б руські стопи,

Розточену врагів кров.

 

Коби бандуристи встали,

Давню думку заспівали,

А послухав руський син,

Як ся наші били давно,

Сказав би Львів і Журавно,

Снятин, Збараж, Обертин.

 

І як з Криму злі татари,

Ніби з вітром чорні хмари,

Заливали наш язик,

Потім бранцем обтяжені

Розпирхали, поражені

Їдким вістрям руських пік.

 

Коби книгів фоліяли

Щиру правду ісказали,

От би-сь много ся дізнав,

Як побіди грімкой хвали,

В котрих наші уділ мали,

Хтось на себе рахував!..

 

Хотінь, Орша, Віндобона

Дітей храбрих з Русі лона

Виділи рицарський чин

Іван Третій 1, Кость з Острога 2,

Меч страшливий на ворога,

Чи ж не рідний Русі син?

 

Вже не скажу всі пригоди:

Корсунь, Зборів, Жовті Води,

Бо когось би-м роздражнив.

Але скажу новше діло,

Що ся нашим придарило,

Як ся жваво русин бив.


 

Далі автор довго розповідає як русини у складі австрійських військ давали прочухана Наполеонові в Італії. Трактування війну за Габсбургів від Наполеона як захист вітчизни цілком можна зрозуміти – і наприкінці 18 століття (коли відбувались ці події), і в середині 19-го (коли писалась балада) Австрія непогано розширювала наші права і захищала від зазіхань поляків – за що автор був дуже вдячний Габсбургам. І, звісно, подвиги українців 19 століття, хоча і під чужими прапорами, Могильницький ставить в один ряд з подвигами козаків. А в строках:

Вже не скажу всі пригоди:

Корсунь, Зборів, Жовті Води,

Бо когось би-м роздражнив.

Відчувається тонкий і елегантний випад проти поляків, яким, звісно, не дуже подобались перемоги Хмельницького. Але вашому покірному слузі тут особливо подобаються ось такі строки:

Хотінь, Орша, Віндобона

Дітей храбрих з Русі лона

Виділи рицарський чин

Іван Третій, Кость з Острога,

Меч страшливий на ворога,

Чи ж не рідний Русі син?

Під Оршею у 1514 році князь Констянтин Острозький розбив московське військо. Під Хотином мали місце дві великі битви – у 1621 році, коли усіх врятував Сагайдачний, і у 1673 році, коли усіх врятував великий коронний гетьман Ян Собеський, якого після цього обрали королем – Іоанном Третім. І той самий Ян Собеський врятував Європу від турків в битві під Віднем (або Віндобоною, як називалось древнє кельтське поселення на місці якого виросла австрійська столиця). Отже, до військової слави русинів-українців Антін Могильницький відносить не лише звитяги козаків, але й подвиги Констянтина Острозького і навіть Яна Собеського, яких називає рідними синами Русі.

 

Отже, в своїй баладі Могильницький свідомо створює пантеон українських героїв, доводячи що русини вміють бити ворогів вітчизни не гірше за інших. Те що в наші дні є загальновідомим фактом (військова слава козаків чи князів доби Київської Русі), в середині 19 століття, в добу Весни народів лише починало поставати у свідомості русинів-українців. Наш національний міф в ті часи лише починав формуватись, і щоб усвідомити себе повноцінним народом зі своєю історією, нам треба було подолати вплив національного міфу поляків про велику шляхетську Польщу (чиїм другорядним придатком є Русь, на якій є лише «попи і хлопи») і національного міфу росіян про єдину святу непереможну православну Русь від Вісли до Камчатки (чиїм другорядним придатком є кумедна безхребетна гоголівська Малоросія). І якщо з російським впливом боролись там де це найбільш кортіло (тобто, на Центральній та Східній Україні), то для галичан проблемою номер один були поляки. Вони теж творили свій національний міф, прагнучи побудувати ідеальну «Жечпосполіту Польську» від Києва до Гданська, і русини в цій ідеальній Польщі були б або повністю асимільовані, або існували б в якості «попів і хлопів». І через призму цієї майбутньої ідеальної Польщі розглядали вони і історію давньої Речі Посполитої. 

 

Звісно, українські просвітники і патріоти 19 століття аж ніяк не збирались піддаватись польській пропаганді і творил свій національний міф – роблячи наголос на славу Київської Русі чи козаччини. Тому Антін Могильницький оспівував руїни княжого Галича чи Манявського Скиту, вихваляв подвиги козаків, а також наголошував на участь русинів в славетних битвах польсько-литовської доби. Недарма в своїй баладі «Русин вояк» він пише про

побіди грімкой хвали,

В котрих наші уділ мали,

Хтось на себе рахував!..

 

Тобто, поляки привласнили собі наші заслуги, то ж, давайте повернемо своє собі. Звісно, будь-який національний міф має бути не лише красивим, а ще й правдивим. Все ж таки, брехати – гріх, та й мало кому приємно коли твої святині стають темою для жартів серед грамотних людей. Римські папи в свій час мусили червоніти через сфабрикований Дар Констянтина, зараз історики розвінчують легенди 28 панфіловців, Зою Космодемянську чи київський матч смерті – не кажучи вже про розп’ятий хлопчик чи клаптик землі з двома рабами. Наскільки правдивим був міф, який творив Могильницький? Загалом, цей греко-католицький парох непогано знав історію свого народу, навіть особливості військової тактики козаків. То ж, навряд чи для нього було секретом православне віросповідання і русинські коріння князів Острозьких (яких ще у 17 столітті вважали нащадками Данила Галицького).

 

А ось щодо Іоанна Собеського – то по материнській лінії він походив з роду Жолкевських і Даниловичів, які у 16 столітті перейшли з православ’я на католицтво (що впевнено вказує на їхнє русинське походження), та й з чоловічою лінією не все так зрозуміло. Тобто, великий король дійсно мав і польські, і руські коріння. Так само доконаним фактом є і участь козаків в обидва Хотинських битвах та Віденьскому поході, і наявність руської шляхти в регулярних королівських військах.

 

Просто у 17 столітті, у багатонаціональній і багатомовній феодальній республіці, якою була давня Річ Посполита, національними питаннями ніхто не переймався. Національна приналежність в ті часи була лише однією з культурних зв’язків – разом з корпоративною солідарністю, феодальним кодексом честі і так далі. Тим більше що русини тоді ще не збирались будувати національну державу, Тодішні русини чи поляки не були русинами чи поляками в тому значенні яке почали придавати цим термінам у 19 столітті, в добу національних рухів. Тому віднести до пантеону українських героїв Іоанна Собеського, як і величезну кількість полководців, митців та інтелектуалів Речі Посполитої, ні в якій мірі не є гріхом проти історичної правди – як і розглядання Речі Посполитої не як польської держави, а як багатонаціонального проекту, в якому русини-українці брали активну участь, а значить – мають право на долю в її історичній спадщині.

 

Так само, до речі, слід розглядати участь українців в історичних подіях Російської імперії. Перемоги Петра І над турками і перший вихід Росії у море в значній мірі були заслугами козаків. Гетьман Іван Мазепа займався логістикою і брав Кізікермен, а полковник Яків Лизогуб з козаками першими піднялись на стіни Азова. Першими російськими художниками, композиторами, вченими, викладачами, письменниками були українці – Дилецький, Бортнянський, Березовський, Левицький, Боровіковський, Туптало, Прокопович, Яворський і багато інших. Державний апарат і законотворчу машину творили  Кочубеї і Безбородки. Першу подорож росіян навколо світу здійснили естонський німець Іоганн Крузенштерн і українець Юрій Лисянський. Іван Котляревський наирав козацькі полки для війни з Наполеоном. Миколаївські корабели будували чорноморський флот. Під час Кримської війни на бастіонах Севастополя прославились українці Петро Кішка та Ігнатій Шевченко. Повстання декабристів неможливо собі уявити без Сергія Муравйова Апостола і Чернігівського полка. Українець Євген Гребінка написав романс «Очи черния» і багато інших знакових для Росії пісень, та й без Гоголя важко уявити собі російську літературу, як і живопис – без Рєпіна. Так і з Другою Світовою війною де кожен третій герой – українець.

І ось, русини-українці були одним з стовпів Речі Посполитої – і на подяку поляки робили все аби викреслити нас з свого пантеону, привласнюючи наших (або спільних) героїв, наші (або спільні) заслуги. Польща – славетна і шляхетна, а Русь – попи і хлопи. Українці зробили величезний внесок в становлення і розвиток Російської Імперії – і на подяку отримали знищення національної церкви, заборону мови і літератури, навіть самого імені і навіть права на окреме ім'я.

Мабуть, тому українці і дозріли до необхідності мати свою державу, щоб ніякий національний міф. Та й взагалі, це є диво що ми, позбавлені власної держави і навіть автономії, розділені між кількома імперіями і церковними конфесіями, перебуваючи під сильним культурним впливом кількох різних народів, змогли зберегти свою ідентичність, мову, історичну пам'ять.

До речі, коли у 1965 році в УРСР видавали твори галицьких поетів середини 19 століття, в тому числі і Антона Могильницького, в строках де рідним сином Русі називали Іоанна Третього, в примітках вказували що мається на увазі… великий князь Московський Іван 3! Який, звісно, до нас жодного відношення не мав. В своєму бажанні відібрати в нас нашого Іоанна Собеського поляки і росіяни виказали диву солідарність!

Та й в наші дні ми ще не повністю позбавились стереотипу що Україна – це селяни і православні козаки в шароварах, а шляхта, палаци – це все Польща. Це можна було якось зрозуміти у 19 столітті, в першій половині 20-го, коли нам треба було якомога сильніше відсторонитись від усього що асоціюється з Польщею. Але в наші дні важко зрозуміти екскурсоводів які возять туристів по Львову чи по замках Галичини чи Поділля і розповідають на екскурсіях «що то все поляки будували». І чим вони кращі за Зеленського?

Що ж, боротьба проти чужих національних міфів, які наші брати-сусіди століттями нав’язували нам, триває і в наші дні, і дуже приємно що нашим союзником у боротьбі проти чужих міфів був і є галицький греко-католицький священик і поет 19 століт

Відгуки

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Церква в постхристиянському суспільстві

Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему: Церква і суспільство.
 Частина 6

Симфонія чи надмірна влада цісара?

 Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему "Церква і суспільство" Частина 5