Слухати Радіо

Зараз в ефірі

07:40

Дитяча катехиза

В ефірі

Житія святих

08:15

Слово на кожен день

09:00

Молитовна лінія

10:00

Розарій

10:30

У ваших намірах

11:00

Житія святих

11:20

Катехиза

12:00

Ангел Господній

12:20

Концерт привітань та поздоровлень

13:00

Наближаючись до православ'я

14:00

Духовні читання

14:20

Християнство сьогодні

15:00

Коронка до Божого Милосердя

15:10

Молитовна лінія

15:40

Дитяча катехиза

16:00

Катехиза

16:40

Дитяча молитва

17:00

Новини

17:10

Голос народу, голос Божий

Нащадки Острозьких і церковне хамство

Поділитись з друзями
Князь Василь-Констянтин Острозький прославився як один з найвизначніших православних меценатів свого часу. На його кошти була заснована відома Острозька Академія і друкарня, з його милостей кормились Іван Федоров, Даміан Наливайко, Герасим Смотрицький. Але князь не був постійним в своїх вподобаннях – і на початку 17 століття він відходить від релігійних і культурних справ, остаточно перебирається з скромного острозького замку до розкішного дубенського палацу, доводячи свої церковні дітища до занепаду. В Дубно він помирає у 1608 році, і для острозького осередку наступають трагічні часи. Справа в тому що весь острозький церковний осередок тримався на княжих милостях і цілком залежав від меценатської примхи. В принципі, будь-який монастир чи школа так чи інакше залежать від щедрості якогось можновладця. Але можновладці бувають різні. 


22.07.14 "Відкриваючи таємниці християнства" цикл "Діалог християн"
Автор: Віктор Заславський

Розумний пан затвердив би статут монастиря чи академії на рівні короля, дарував и на віки вічні земельні наділи, підшукав би інших спонсорів, врешті-решт, виховав би дітей своїх так щоб вони не ображали батьківських нахлібників. Принаймні, всяким там Жолкевським, Собеським, Вишневецьким таке вдавалось – коли представники цих родів переходили на католицтво, вони не перекривали кисню православним святиням. А ось з Острозькими вийшло трохи інакше. З синів його до зрілого віку дожило двоє – Іван і Олександр.

На Івана Острозького з дитинства впливали і його православний батько, і мати-католичка – Софія Тарновська. А під час подорожі до Відня молодий князь взагалі перейшов на католицтво. Саме тоді його почали називати на польський манер – Януш. Про перехід цей склалося багато легенд – як нібито старий князь Василь-Константин хотів вбити сина за таке діло або як Януш сам вручив батькові меч, не бажаючи щоб той плюндрував свій. Звісно, все це легенди – не став би князь, одружений на католичці, удавати з себе якогось прости господи Тараса Бульбу.

Так чи інакше, Януш Острозький хоча і став католиком, але батько його був ревним православним, і син мусив продовжувати батьківську політику. Разом з князем Василем Януш ставив палки в колеса Іпатію Потію, і навіть після смерті батька по мірі сил годував острозьку друкарню і Києво-Печерську лавру. Але робив він все це в'яло, без великого ентузіазму. А потім взагалі зробив не зовсім пристойний крок – відібрав в православних монахів троїцький монастир в селі Межиріч під Острогом і передав францисканцям.

В принципі, це можна пояснити – навіщо князю католицького віросповідання було годувати священиків і монахів які католиків з уніатами вважали за бісових дітей? Все ж таки, з острозької друкарні вийшло чимало книжок проти унії і католицтва. Крім того, старий князь Василь-Констянтин звик дивитись на церкву в своїх маєтках як на свою вотчину. Тобто, захочу – озолочу, захочу – з сумою по світу пущу. Не дивує що син його дивився на храми і монастирі так само.

В принципі, епізод з монастирем у Межирічі був єдиним випадком коли син Василя Острозького образив православних. Януш Острозький взагалі був досить цікавим і позитивним персонажем – нещадно бив татар і турків, кілька разів обороняв від них Поділля і Волинь, а під час чергового рокошу робив все щоб примирити ворогуючі табори, а також звести до мінімуму утиски проти православних. У відомій поемі 17 століття «Дніпрові камени» київський римо-католицький єпископ Іван Домбровський пише про Януша Острозького так:

Став він найпершим магнатом держави й сенатором дужим.
Рано наповнився музами був при дворі королівськім,
Вивчив військове мистецтво і Марса пізнав небезпеки.
Справді, юнак скіфську напасть і силу жахливу приборкав
Саме тоді, як під Дубном ворожі загони стояли.
Януша скіф не страшив, не страшила й запекла лють турків;
Всіх гамувати умів і примушував геть утікати.
А як держава страждала від розбрату й сварок жорстоких,
Стримував мудрою радою два ворогуючі стани.
Був не байдужим до всіх потрясінь неспокійного краю;
І не було тоді сили, якої би він побоявся.

Але сам факт такої передачі славетним лицарем православного монастиря католикам був своєрідним дзвіночком для православних, знаком того що старі часи пройшли, і князі вже не є тими захисниками православ'я якими буди раніше. А інших захисників православні Острозької ординації не мали – адже ще князь Василь, начальник православ'я, міцно зав'язав на собі, коханому, усі канали керування церковними справами.

Другим сином старого князя був Олександр Острозький. Він теж був непоганим господарем і полководцем. Той самий Домбровський писав про нього так:

Мужністю й силою теж Олександр виділявся відважний;
Вельми розсудливим був; захищав од зухвалого Марса
Люд свій, якщо який-небудь шаленець з війною приходив.
Він шанував справедливість, зважав на потреби сіроми,
Вбитої горем, -- як совість того і закон вимагали.
Лицар найперший, палав до воєнних походів бажанням;
Розкошей Вакха, проте, уникав, ніби пса чи гадюки.
Та на порозі поважного віку, коли утішався
Саме нажитою славою, смерть його люта спіткала.

Але князь Олександр Васильович несподівано помер у 1603 році, залишивши по собі вдову Анну Костку. Вдова князя була переконаною католичкою, а рання смерть чоловіка і кількох дітей лише посилили її надмірну побожність. Отже, Анна Костка намагалася передати свою віру дітям. Їй це вдалося. Донька Анни Костки і князя Олександра Анна-Алоїза Острозька, яка опанувала Острогом, виросла ревною католичкою. Може бути, навіть занадто ревною. У 1620 році її, 20-літню, видали за 60-літнього гетьмана Яна Кароля Ходкевича, а вже через рік Ходкевич вмирає в битві під Хотином. Юна вдова присвячує життя молитвам і церкві. Вона усіма силами сприяє розповсюдженню католицтва на українських землях – зокрема, у 1624 році вона засновує в Острозі єзуїтський колегіум. Це досить швидко змінило атмосферу в колишній княжій столиці, адже студенти – народ буйний. Крім того, раніше своєрідною візитівкою Острогу була православна Острозька академія, студенти цієї академії теж не були безневинними ягнятками, але коли православні студенти били пику місцевим православним хлопам, це було одне, а коли православних міщан почали бити студенти-католики, це було вже зовсім інше – адже до побутових конфліктів (бажання студентів погуляти на халяву) додавався конфлікт релігійний. Острог, який більш ніж півстоліття був взірцем багатоконфесійного і багатонаціонального миру, поступово перетворювався на конфліктну зону.

Незважаючи ні на що, життя в місті залишалося мирним аж до 1636 року, коли на Великдень в Острозі відбулися трагічні заворушення. Почалося все з того що княгиня вирішила перенести кості свого батька, князя Олександра, до католицького храму і водночас перехрестити їх на католицтво! Острозький літописець пише про це так:

Промишляла она много літ, що злоє православним вистроїти. Потом, року 1636, юже знала, що умислила воздвигнути гоненіє на церков, тілько їй о тоє йшло, же тіло її отца князя Александра, в церкві замковой. Наперед тоє учинила, же викрала з церкви тіло отцевськоє. В п'яток страстний, в ночі з п'ятка на суботу, пришла з єзуїтами до церкви. Привели священика, хотя не хотіл, жеби церков одомкнул. Священик хотіл дати знати людем і збоявся, бо було би забийства не мало, що напотом і за зле на него люде міли, же їм знати не дал. А гди увошли у церков, ано гроб божий убраний коштовне на кілька тисяч, що і сами єзуїти дивовалися, стоял на склепі, где княжата лежать. Гроб той рострясли, отсоваючи, і добилися до склепу, і знашли у трумі тілько кості, бо юж літ, яко умер, а трума циновая, і понесли до кляштора. А княжна кості перемила, золками пахучими переклала. Єзуїти крестили во свою віру кості і водою покропили і ім'я перемінили Станіславом. І попровадили до Ярославля і там поховала подлі матки своєї.

Справа в тому що на наших землях ще з давніх давен був звичай – влаштовувати достоповажним покійникам повторне поховання. Через кілька років після смерті тіло витягали зі склепу, кістки мили, додавали пахощів і ховали знову. З того часу в українській і російських мовах зберігся вираз «перемивати кістки». Зазвичай це робилося для того щоб уникнути трупного смороду – адже князів і єпископів ховали в церквах. Інколи такі перепоховання супроводжувались релігійними обрядами. Князь Володимир в свій час навіть охрестив кості свого брата Ярополка, якого схилявся до християнства, але зарано помер від руки Володимир. Отже, Анна-Алоїза не зробила нічого аж такого нового. Хоча, звісно, такий вчинок виглядав, м'яко кажучи, е зовсім красиво. Цікава також поведінка єзуїтів під час перенесення костей. «Острозький літописець» пише про це так:

Єден єзуїта сіл за трумою прикрився, а другий питаєт, а той отповідає от тих костей. І мовить: «Александре, по цо ж ту пришед?» Той отповіда: «Збавення шукам». «А чем же давній не шукал?». «Бо не знав, що віра ліпша римська».

Важко сказати наскільки правдиві ці звістки – занадто заангажованим і ненадійним виглядає Острозький літопис. Про Януша Острозького теж ходили байки що він в старості казав «якби в молодих літах знав про релігію грецьку і церкву східну те що тепер знаю, ніколи б не став поплічником костелу західного». Але глузування і екзальтація в справах релігійних конверсій були традиційними для того часу. В Бресті один православний священик взагалі бігав голим з криком «нехай згине унія». То ж, хамська поведінка єзуїтів цілком відповідає нравам того часу. Тоді так поводились майже всі.

Було таке насправді чи ні – але острозьких міщан дії княгині розлютили. Церква, в якій був похований князь Олександр, стоїть на Замковій горі. У 17 столітті це була територія замку, оточена ровом. Потрапити туди можна було лише через відносно вузький перекидний міст. Анна-Алоїза пішки не ходила, а їздила в кареті, яку везли шість коней. І ось, коли княгиня верталась до замку, цей міст перегородила святкова процесія. Коли кучери веліли їм розійтись і пропустити княгиню, вони відмовились. І раптом почалася бійка – міщани накинулись на кучерів і перекинули карету. Охоронці княгині відкрили вогонь, на шум прибігла замкова залога і студенти єзуїтського колегіуму. Натовп вдалося вгомонити, найбільш активних перебили або ув'язнили щоб потім стратити. Сама княгиня Анна ледь змогла втекти. Коли все закінчилось, її знайшли на цвинтарі за молитвою, усю в сльозах.

Православні джерела пишуть що княгиня, яка хотіла додому, наказала їхати по великодніх хлібах, чим спровокувала бійку. Католицькі джерела кажуть що натовп перший кинувся на княгиню. А що було насправді – скоріш за все, не знали навіть свідки й учасники тих подій. Княгиня не відрізнялася ані силою волі, ані мудрістю, ані повагою до іновірців, то ж в такій екстремальній ситуації вона не змогла повести себе належним чином. Острозькі міщани, яких ще старий князь Василь і його кишенькові священики підзужували на боротьбу проти клятих латинників і уніатів, також не відрізнялись пацифізмом. Отже, сумні події 1636 року були типовим проявом взаємного міжконфесійного хамства, які з часом і призвели до Хмельниччини.

Події 1636 року знаменували кінець славетної династії Острозьких і кінець Острогу як осередку православ'я. Після цих заворушень Анна-Алоїза Острозька припинила фінансування Острозької Академії і усіх православних церков. Дехто з священиків прийняв унію – наприклад, отець Стефан, відомий в місті за свою вченість і побожне життя. Дехто покинув місто. В Острозі залишились лише римо-католики і уніати. А потім під час Хмельниччини їх вигнали з міста православні козаки. Через півстоліття місто знов перейшло до унії. А потім влада помінялася знову.

Православні і католики, завжди готові розпочати бійку проти і іновірців. Священики, які з усіх сил підбурюють в парафіянах фанатизм і нетерпимість. На превеликий жаль, мало хто в той час поводився мудро і мирно. І католики, і православні готові були і розпочати бійку, і звинуватити опонента в тому в чому винний сам. Про ці помилки і гріхи наших предків слід знати – хоча б для того щоб зрозуміти одну важливу річ. У 17 столітті міжконфесійні чвари призвели до Хмельниччини – громадянської війни, через яку постраждали усі. А ще – давні часи пройшли. Сьогодні інші умови, інша ситуація, і престиж і вплив церква може здобути не звинувачуючи опонентів у сіх смертних гріхах, а гідрон виконуючи свою справу, проповідуючи Євангеліє і не забуваючи до любов до ближнього. А чвари 17 століття нехай залишаються у 17 столітті. І нехай Бог дасть нам сил зуміти переступити через старі образи і разом будувати наш спільний дім в якому буде місце і греко-католикам, і римо-католикам, і православним, і протестантам, зате не буде місця ворожнечі і нетерпимості.

Відгуки

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Церква в постхристиянському суспільстві

Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему: Церква і суспільство.
 Частина 6

Симфонія чи надмірна влада цісара?

 Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему "Церква і суспільство" Частина 5