A PHP Error was encountered

Severity: Notice

Message: Trying to get property of non-object

Filename: controllers/site.php

Line Number: 127

Олена Теліга – мушкетер у спідниці, ОУНівка, поетеса і героїня
Слухати Радіо

Зараз в ефірі

08:15

Ранок з Олексієм Самсоновим

В ефірі

Молитовна лінія

10:00

Розарій

10:30

У ваших намірах

11:00

Житія святих

11:20

Катехиза

12:00

Ангел Господній

12:20

В родині "Радіо Марія"

13:00

Резонанс

14:00

Духовні читання

14:20

Дайджест від Credo

15:00

Коронка до Божого Милосердя

15:10

Молитовна лінія

15:40

Дитяча катехиза

16:00

Катехиза

16:45

Дитяча молитва

17:00

Новини

17:10

Голос народу, голос Божий

17:45

Літургія годин (Бревіарій)

18:00

Св.Літургія з Санктуарію Божого Милосердя (Вінниця)

Олена Теліга – мушкетер у спідниці, ОУНівка, поетеса і героїня

Поділитись з друзями
Не лічу слів. Даю без міри ніжність.
А може в цьому й є моя сміливість:
Палити серце — в хуртовині сніжній,
Купати душу — у холодній зливі.
Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,
Та там, де треба, я тверда й сувора:
О краю мій, моїх ясних привітів

Не діставав від мене жодний ворог.
Так писала про себе Олена Шовгенова-Теліга – поетеса, членкиня ОУН, відчайдушний борець та шукач пригод, палка та пристрасна, здатна і на подвиг, і на божевілля. Одна з найкращих українських поетів ХХ століття – і борець за волю України. За згадками сучасників, вона, «входила в життя, як у безжурний танок», але в цім танку кожен свій рух цей Д'Артаньян в сукні немов вирубував в граніті, перетворюючи примхи на переконання і не знаючи міри ні в чому. Нестримна вона була в дружбі, в коханні, в боротьбі і в смерті.


Так радісно тримать твої долоні
У цій кімнаті, де в низькім поклоні
Схилились айстри на овальний стіл,

Та все ж життя — це обрії далекі,
Це літаків непогамовний клекіт,
І у руках скажений скоростріл.

Народилася вона під Москвою, а виросла в Петербурзі. Родина її хоча мала українське походження, проте була майже цілком зросійщеною. Але батька її, Івана Шовгенова, запросили викладати в Київській політехніці, і ось, родина вертається на історичну батьківщину. Потім приходить 1917 рік, проголошується Українська народна республіка, і професор Шовгенов стає українським громадянином. Потім Київ захоплює Радянська Росія, і Шовгенов емігрує до Чехії, де згодом до нього приєднується і родина. Врешті-решт, Шовгенова запрошують викладати в Господарчій Академії в Подєбрадах. Академія ця розташувалась в мальовничому старовинному замку, і створена була спеціально для українських емігрантів – адже серед вояків УНР було чимало юнаків яким треба було завершити освіту. Саме тут для Олени почалось знайомство з українською мовою та й культурою взагалі. Вона згадувала:

«Я, петербуржанка, була приголомшена, що мій батько, справжній російський професор Іван Шовгенов, є ректор школи, де викладають „на мові" і на стінах портрети Петлюри".

Опинившись в „мазепинському " середовищі, юна професорська донька починає знайомитись з українською мовою й літературою, історією й піснями. А почувши якось як «білі» емігранти кепкують з „собачої" української мови, Олена Шовгенова відповіла їм: „Ви хами! Та собача мова - моя мова! Мова мого батька і моєї матері"! І з того часу принципово розмовляла виключно українською.

Але мало полюбити мову – треба ще її знати! І один з студентів, сотник УНР Михайло Теліга, взявся допомогти Олені з вивченням мови. Тут роман і закрутився! Разом вони читали Шевченка та Франка, разом танцювали в музичному гуртку. Михайло, статний лицар з ніжним, немов в дитини, обличчям, зачарував Олену і галантними манерами, і ореолом борця за Україну, і чарівною грою на бандурі. А Олена до романтики була вразлива! 1 серпня 1926 року Михайло і Олена повінчалися.

Казки зазвичай закінчуються весіллям, а ось сімейне життя з весілля лише починається – разом з рутиною, буденністю та іншими „приємностями" дорослого життя. Романтичний подєбрадський замок, навколо якого вирувало життя молодят, поступився місцем скромній сільській хаті – Михайло влаштувався землеміром в селі Желязна Жондова в Польщі. Дружина допомагала йому – працювала манекенницею, бувало, танцювала в кабаре під бандуру чоловіка, вчителювала. На хліб вистачало, а з милим, як відомо, рай і в наметі. Але Олені цього було замало. Вона прагнула пригод, труднощів, боротьби. В поезії, присвяченій чоловікові, вона писала:

Не цвітуть на вікнах герані —
Сонний символ спокійних буднів.
Ми ввесь час стоїмо на грані
Невідомих шляхів майбутніх.
І тому, що в своїм полоні
Не тримають нас речі і стіни,
Ні на день в душі не холоне
Молодече бажання чину.

Що нам щастя солодких звичок
У незмінних обіймах дому —
Може завтра вже нас відкличе
Канонада грізного грому.

І напружений погляд хоче
Відшукати у тьмі глибокій
Блискавок фанатичні очі,
А не місяця мрійний спокій.

Проте „Михайлик" не мав нічого проти „незмінних обіймів дому". Він втомлювався на роботі, а вихід для творчих сил знаходив в музиці – і йому цього вистачало. А Олені – не вистачало! В нашої героїні щойно виросли крила - ще в Чехії в ній прокинувся літератор, і донька російського професора стає українською поетесою. Її віршоване слово вражало немов блискавка, чарувало немов веселка.

Махнуть рукою! Розiллять вино!
Хай крикне хтось — хай буде завiрюха, —
Ах, як я хочу вiднайти вiкно
У сiрiм мурi одностайних рухiв!

А в тiм вiкнi нехай замерехтить
Чиєсь обличчя — вперте i смiливе,
Щоб знов життя — надовго чи на мить —
Розколихалось хвилею припливу.

Щоб погляд чийсь, мов трунок дорогий,
Переплеснувся найсвiтлiшим плином,
Де очi iнших, очi ворогiв
Не домiшали яду чи полину.

I в душнiй залi буде знов рости
Така дитинна й божевiльна мрiя:
Що задля мене хтось зумiє йти
Крiзь всi зневаги — так, як я умiю!

Олена Теліга змогла поєднати в своїй поезії найкращі риси української і російської літератури. Вона блискуче володіла українською мовою, вміло використала її багатство і красу – і водночас сягала філософських та психологічних глиин, притаманних російській ліриці 19 століття. Її поезії й статті облітають українські часописи в Польщі, і сама вона стає бажаною гостею на будь-якому вечері в емігрантських колах, першою зіркою на небосхилі української еміграції. А разом зі славою завжди приходять спокуси...

Дівча з очима-зірками та безжурною посмішкою перетворилося на справжній ураган, вогонь в очах розгорівся в пожежу, а в посмішці читався виклик на двобій та жага подвигу. Немов чарівниця Олена приковувала до себе увагу молодих людей, і як жінці до мозку кісток їй це було приємно – недарма приятелі намалювали на неї карикатуру з підписом „а за мною, молодою, ходять хлопці чередою". І дуже скоро в Олени виникло нове захоплення – Дмитро Донцов, політичний діяч і редактор українських часописів! Пороху він не нюхав, зате красиво говорив про засилля чужих ідеалів і волю нації до існування, а ще – вмів чарувати жінок. Зачарував він і Олену. Вона згадувала: «Не знаю що це є: кохання, обожання, приязнь чи захоплення... Але це почуття таке глибоке...» Але крім почуттів є і інші цінності. Олена завжди вірила в Бога, – по її поезіям це добре видно, – і її не треба було вчити що подружня зрада є гріхом. Більш того, Олена чудово розуміла не тільки свій гріх, а ще й причини, що спонукали її до цього гріха. В тому самому листі вона признається: «Мене мучає одне: при всій моїй великій любові до Михайла у мене нема до нього кохання»

«Коханням» вона називала бурхливе захоплення, а що таке любов – мабуть, сама ще не розуміла. Проте кращий приклад любові давай їй Михайло: служіння, самопожертва, довіра. Якось в листі чоловікові Олена написала:

«Ходіть всюди, знайомтесь, танцюйте, «фліртуйте». І ви мені ніколи не зробите неприємности. Тільки така любов гарна, коли вона не «каторга єгипетська», не обов'язок, а світле, радісне, вільне щастя!»

Любиш – значить, не ревнуй і довіряй. Михайло вірно і віддано любив дружину, і довіряв в усьому. Він вільно відпускав її хоч до Кракова, хоч до Львова, не нарікав їй за нові знайомства і завжди тепло зустрічав Олену з подорожей, не злився навіть коли його, ветерана і блискучого бандуриста, всі знали виключно як „Олениного чоловіка"...

Донцов глузував з «моральних іспитів» Олени, але вона ці іспити пройшла. Важко сказати коли саме Олена кинула Донцова. Але настає 1941 рік, починається війн між Німеччиною і СРСР, і Олена, прагнучи служити Вітчизні не словом, а ділом, нелегально пробирається в окупований німцями Київ. Там вона намагається підняти літературне життя, працює редактором в газеті. І за собою вона кличе вірного і надійного Михайла, без якого вже не уявляє своє життя:

«Моє ти золотко рідне, мій найліпший у світі Михайлику! Любий мій, як я сумую без тебе! Що буде в Києві? Не знаю! Любий мій, коханий. Вірю, що зустрінемося й заживемо знов разом. Пам'ятай: яка я не є, але тебе одного дуже люблю і життя без тебе не уявляю».

Цікаво що в чоловіках Олена завжди намагалась бачити героїв. Мабуть, тому і закохалась вона в Михайла Телігу – героя війни. Тому і захопилась Донцовим, який також удавав з себе героя. Тому і написала свою відому поезію, адресовану чоловікам:

Не зірвуться слова, гартовані, як криця,
І у руці перо не зміниться на спис.
Бо ми лише жінки. У нас душа криниця,
З якої ви п'єте: змагайся і кріпись!

І ми їх даємо не у залізнім гимні,
У сріблі ніжних слів, у вірі в вашу міць.
Бо швидко прийде день і у завісі димній
Ви зникнете від нас, мов зграя вільних птиць.

Ще сальви не було, не заревли гармати,
Та ви вже на ногах. І ми в останній раз
Все, що дає життя іскристе і багате,
Мов медоносний сік, збираємо для вас.

Гойдайте ж кличний дзвін! Крешіть вогонь із кремнів!
Ми ж радістю життя вас напоївши вщерть —
Без металевих слів і без зітхань даремних
По ваших же слідах підемо хоч на смерть!

І ось, Михайло Теліга, такий мирний і домашній, проявив себе як справжній герой. Не вагаючись, він їде за дружиною в Київ і ділить з нею усі радощі й небезпеки боротьби. ОУН в Києві не вело збройної боротьби проти нацистів – вони займались справами культурними. Проте і за те від німецького командування можна було отримати по шапці. Німці вимагали славити Гітлера – а ОУНівці намагались . І коли дізнається що Олену збираються заарештовувати – навмисно йде до неї на роботу щоб разом з коханою прийняти арешт і смерть в Бабиному Яру у 1942 році. Пізніше подруги Олени скажуть про це героїчне подружжя:

«Вона померла за ідею, її чоловік — за неї».

Ось так любов Михайла і Олени Теліг пройшла безліч випробувань та спокус. Пережила зраду. Відновилася завдяки мужності та вірності обох. І перемогла – навіть в смерті.

Не треба бути генієм щоб зрозуміти що за радянських часів Олени Теліги немовби не існувало. Зате сьогодні на її честь називають вулиці, збірки її поезій і листів є і в книгарнях, і в інтернеті. В Бабиному Ярі збираються поставити їй пам'ятник – пам'ятник героїні яка віддала життя за волю України. А ще один пам'ятник Олені Телізі в Києві вже стоїть – біля Політехнічного інституту. Це пам'ятник дівчині-поетесі – безжурній, веселій – і водночас мужній та нестримній. А на пам'ятнику – уривок з одній з її поезій:

Не раз кажу: змагайся і шукай!
Вдивляйся в очі пристрастей і зречень!
І знаю я: в один затихлий вечір
До інших брам сягне твоя рука.

ВІктор ЗАславський, журналіст, публіцист, історик, літературознавець

Відгуки

"Не домовлятися з ворогом, а битися з ним", - історик Віктор Заславський

Черговий випуск історичних програм від історика Віктора Заславського. Коли трохи вгамувались емоції від «Захара Беркута», від спілкування з акторами, режисером та іншими гостями на першому показі, то можна назвати три причини чому це кіно просто не можна не побачити. Саме про це програма

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Церква в постхристиянському суспільстві

Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему: Церква і суспільство.
 Частина 6