Віктор Заславський: "Напевно Іван Якович Франко помер як християнин, і навіть як католик!"

Розвивайся ти, високий дубе,

Весна красна буде!

Розпадуться пута віковії,

Прокинуться люди.

Встане славна мати Україна,

Щаслива і вільна,

Від Кубані аж до Сяну-річки

Одна, нероздільна.

Чи ще ж то ви мало наслужились

Москві і ляхові?

Чи ще ж то ви мало наточились

Братерської крові?

Пора, діти, добра поглядати

Для власної хати,

Щоб ґаздою, не слугою

Перед світом стати!»

Єднаймося, братаймося

В товариство чесне,

Хай братерством, щирими трудами

Вкраїна воскресне!

Ця переробка відомої народної пісні належить перу Івана Франка – одного з найвідоміших, найвеличніших українських письменників та публіцистів. Ще він переклав українською багато чого з світової класики, дещо переспівав – наприклад, його поема «Лис Микита» то є переспів, хоча і досить талановитий, відомої середньовічної поеми про лиса Ренара який дурить весь ліс і виходить сухим з води.

Походив він з села Нагуєвичі біля Дрогобичу. Батько його був заможним ковалем, можливо, з німецьких колоністів, мати – бідною шляхтянкою. Навчався хлопчик у дрогобицькій так званій головній школі при монастирі оо. Василіан, про яку згадував:

«ті літа були радісними літами моєї молодості, що між моїми вчителями з Василіянської школи я з приємністю можу згадати кілька імен... про "хабарництво" у нас не було навіть ніякої думки; натомість дуже часто відносини між учениками а вчителями бували дуже приятельські, майже това­риські».

Потім була гімназія, потім університет, в якому Франко захоплюється ідеями соціалізму. Заклики до революції та встановлення влади робочих, участь у підпільних соціалістичнах товариствах – все це призводить до арешту та ув’язнення, а ув’язнення лише збільшує запал бунтівного студента. Він береться за штудіювання Маркса і Енгельса, співпрацює з польськими соціалістичними газетами, потім засновує власний часопис.

 За пару років його знов заарештовують – за підбурення селян проти влади. Врешті-решт його навіть виключають з університету! Щоправда, добросерді професори допомогли Франкові з захистом дисертації, відправивши його навчатися спочатку до Чернівців, а потім до Відня. Докторат він писав на тему : «Варлаам і Йоасаф — старохристиянський духовний роман і його літературна історія».

Звісно, брати його викладачем ніхто не ризикував, то ж, Іван Якович все життя заробляв на хліб публіцистикою, інколи навіть в польських та австрійських часописах. Він називав це «наймами у сусідів». В той самий час він пише численні романи, повісті оповідання, присвячені головним чином соціальній несправедливості, протистоянню бідних та багатих, класовій свідомості селян, і тому подібне. Деякий час він працював часописі «Правда», підтримував зв’язки з соціалістами Російської імперії – за що втретє загримів до в’язниці, і знову ненадовго. Все ж таки, Австро-Угорщина була досить демократичною імперією. У 1890 року за підтримки соціаліста Михайла Драгоманова який втік від переслідувань з Росії до Львова, Франко стає одним з засновників Русько-Української Радикальної партії, яка закликала до захисту прав робітників, критикувала церкву і приватну власність. Від цієї партії Франко кілька років балотувався до австрійського парламенту, але невдало.

Цей соціалістичний період в житті Івана Франка дав привід радянським ідеологам ліпити з нього комуністичну ікону. Згадаймо усі знайомі нам образи з шкільної програми – прикуті до скелі каменярі які лупають цю скелю, вічний революціонер який рветься крізь попівськії кайдани, фарбований лис який удає з себе вищу істоту, стає царем звірів, але якого звірі роздирають на шматки коли дізнаються про обман. Навіть в чисто пригодницькому «Захарі Беркуті» князі з боярами зливають Русь в казанах, а простий народ дає ворогові відсіч. За часів СРСР про нього навіть зняли дурнуватий фільм, де Франка зіграв Сергій Бондарчук, який, до речі, в ще одному не менш дурнуватому радянському фільмі зіграв Шевченка. Обидва персонажі в цих опусах однакові – полум’яні революціонери які закликають народ до сокири. Все що суперечило образові каменяра-революціонера старанно замовчувалось – недарма у так зване повне зібрання творів Франка багато чого не увійшло!

У соціалізмі Франко розчарувався невдовзі після смерті Драгоманова, якого потім критикував за мрії про єдність України з Росією. У 1899 році Іван Якович виходить з Радикальної партії і бере участь у створенні Національно-демократичної партії, яка займалась головним чином питаннями національної самостійності українців. Але у 1904 році він остаточно відходить від політичного та громадського життя і займається тим що в нього найкраще виходить – науковими та науково-популярними статтями, публіцистикою, дослідженнями тощо. Помирає він у 1916 році, встигнувши перед смертю благословити Січових Стрільців, серед яких був, до речі, його син.

Радянська пропаганда зазвичай зображала його атеїстом і ворогом церкви. Що ж, певний час він дійсно, сильно критикував церкву за те що її представники не завжди живуть за Божими заповідями. В наші дні можна прочитати чимало спогадів про Івана Франка, з яких можна зробити протилежні висновки – а саме що великий письменник принаймні в останній період свого життя був людиною віруючою. Час від часу цитують його слова:

 «Ми видали війну на смерть темноті і тлумаченню. Але ми твердо переконані, що розум і просвіта не суперечні релігії і правдивій релігійності, але противно, мусять бути їх головною основою».

«Далеко теперішня релігія і людство відкотилося від правдивої християнської науки... Заповіді Божі є вірні і правдиві. Так! Але чи люди живуть згідно з ними, хоч в щоденних молитвах їх згадують»?.

Згадують що у 1913 році на відзначення свого 40-річного ювілею літературної праці Іван Якович заявив: «На ділі нещастям нашого народу є те, що радикальна партія, для якої я клав підвалини, захитала основи християнського світогляду». Мистецтвознавець Микола Голубець у своїх спогадах наводить і такі слова Франка: «Наша молодіж не знає Святого Письма, вважає це непотрібним до читання. Коли б мав дати вам якусь пораду, особливо молодим, то я би радив частіше сповідатися і приступати до Святих Тайн і в той посіб наближуватися до Бога». Інший науковець та літератор Роман Чубатий у своєму спомині твердить, що до зали Франка впровадив під руку сам Митрополит Шептицький, що викликало гучні оплески. Священик Волянський згадує: «При полемічній дебаті про віру Франко не забирав слова, а коли полеміка заходила до точки кипіння, тоді казав: „Лишім ми віру нашому народові, бо то є ще один амальґам, який його держить“». Племінник Івана Франка Василь свідчив, що «в одній кімнаті Франкового дому висів образ Богоматері, обвішаний вишиваними рушниками, перед ним стояла лямпадка».

Ще згадують що у Львові Іван Якович ходив до Онуфріївського монастиря де співав разом з дяками, ходив він і до сільських церков коли бував поза містом.

Що ж, багато про кого ходили легенди що вони нібито розкаялись наприкінці життя – починаючи ще від Понтія Пілата. До речі, серед мусульман ходили легенди що святий Людовік, король-хрестоносець, перед смертю прийняв іслам. Звісно, українцям-християнам, а особливо галичанам дуже хотілося б щоб їхній видатний земляк сповідував правильні ідеї. Але наскільки ці перекази мають під собою реальні підстави? Наскільки галицькі мемуаристи коректно наводять вищезгадані вислови Франка?

Зазвичай про світогляд поета легше за все довідатись з його творів. Ранні праці митця зазвичай переповнені антицерковними сентенціями. Серед філософських поезій Франка є цікавий переспів відомого псалма: «Рече безумець в серці своїм: Бог є і він є Богом моїм». Але є там і такі строки:

Хреста нас знаменем хрестили,

Ростем під знаменем хреста,

З хреста пливуть всі наші сили

І віра наша пресвята.

Під тим знаком хреста пречудним

Боролись наші предки все

І поступали шляхом трудним

Як той, що тихо хрест несе.

І під знаком хреста лягали

Вони за віру в тьму могил,

Знаком тим зло перемагали,

Як той, що пекло переміг.

Упали ворота, та тьмою

Покритий наш народ зостав

І в тьмі напевною ногою

Ступав, а куди — й сам не знав.

Та знов хреста чудова сила

Проникла помрачений зор

І сонні душі пробудила,

Вказавши нам святий прапор.

З однієї сторони, глузування з релігії, з іншої – повага до віри. З однієї сторони, сперечання з церквою, з іншої – уповання на хрест. «Вірю в Бога, але не так як усі» - не раз казав Франко. Дещо ширше він розвинув цю ідею в поезії про небесний суд, в якій ліричний герой довго сперечається з Богом про те що йому не місце серед прісних та фальшивих святих, а Бог у відповідь запрошує його до Раю – бо Він цінує чесність та щирість:

Що ж, на судову розправу

З апаратом, тек безмежним,

стану я, слабий і грішний,

певно, з трепетом належним,

і скажу: «на суд Твій, Боже,

я стаю, земне создання,

і кладу перед Тобою

весь свій біль і все страждання,

розум весь і всю сліпоту

і всі єресі й всю схизму,

і жало те невмируще

критицизму й скептицизму.

Боронитися не буду,

Бо Ти сам все ліпше знаєш,

та яким мене создав Ти,

то таким мене  маєш»

«Замовчи! –гукне зі хмари

Голос Божий дужче грому,

Все що є чому і пощо,

Видно крізь мені самому.

Чим ти був, яким був, пощо

Всі твої утіхи й болі,

Всі твої гріхи й дурниці,

Все було з моєї волі,

Все добро і зло що в світі

Сіяв ти і домі сієш –

Все те був мі план, якого

Ти ні в зуб не розумієш.

А що ти сповнив задачу,

Що була тобі надана,

То прийми тепер заплату:

Входь у радість свого пана»!

Цікава думка! Я критик, скептик, не такий як усі, не вписуюсь у загальні рамки, все піддаю сумніву, але я розумніший, мудріший за інших і тому мені більш пасуватимуть окремі двері до Бога ніж ті якими йде натовп. Позиція така, безумовно, сповнена погорди, навіть презирства, зневаги до інших. Що ж, інтелектуальна пиха – гріх досить поширений, нічого тут не зробиш. Тут дає про себе знати і життєвий шлях Франка – він все життя боровся зі злом, яким його собі уявляв – спочатку відстоюючи права бідних, потім – національну ідею. Боротьбу його тяжко назвати успішною – до парламенту він не потрапив, громадського діяча з нього теж не вийшло, і у сухому залишку маємо письменника та публіциста, який ледве зводить кінці з кінцями і єдиний здобуток якого – слава серед галицьких українців. Чимось він подібний на Йова – не того Йова який в першій главі біблійної книги смиренно сприймає все від Бога, і не того Йова який кається в останній главі, а того який у центральній частині книги скаржиться Богові на вселенську несправедливість, який кидає Йому в обличчя усі звинувачення і прагне зустрітися з Ним віч-на-віч щоб отримати відповідь та просвітлення. Недарма багато ідей з книги Йова простежується у філософській поемі «Мойсей», де пророк, втомлений від постійних скарг народу та труднощів дороги також піддає сумніву Боже провидіння та кидає йому в обличчя гіркі звинувачення – і Бог відповідає на це:

Маловіре, ще ти не почавсь
В материнській утробі,
А я кождий твій віддих злічив,
Кождий волос на тобі.

Ще не йшов Авраам з землі Ур
На гарранські рівнини,
А я знав всіх потемків його
До остатньої днини.

Бунтівник Франко передбачає відповідь яку дасть Йому Бог – і просто хотів почути цю відповідь, відчути наскільки він малий в обіймах Всевишнього.

Багато про що може сказати і історія його смерті та останньої сповіді. Саме так – Іван Франко, опинившись на порозі смерті, захотів сповідатись. При чому, просив православного сповідника, адже жінка його була православною, і він відчував цю конфесію ближчою собі. Вчителька Олена Грозикова, яка доглядала Івана Яковича в його останні дні, згадує про це:

 «До нього привели помічника пароха Успенської церкви отця Володимира Гургулу, але Франко відмовився від сповіді, бо їх політичні переконання були різні – отець Гургула був москвофіл. До Франка привели з гарнізону православного священика румунського походження. Та цей душпастир повівся із хворим Франком грубо, і той просто прогнав його. «Перед ким я мав душу отворити, — пояснював Грозиковій, — перед тим молодиком, напів-капралом, а напів-священиком? Це крайній бруталь! Як смів мене питати, чи в Бога вірю. Коли я сказав йому, що вірю, він ще запитав: «Ви атеїст?» Я тоді показав на двері».

На жаль, у Львові тоді не було митрополита Андрея Шептицького – він був ув’язнений в Росії. Це був би ідеальний сповідник для Каменяра – недарма вони були близькими останні 12 років! Але так чи інакше, прийти до Франка запросили ченців василіан з собору святого Юра. Наважатись на таке було нелегко – від примхливого старця можна було на що завгодно очікувати, і монахи відправили на плаху наймолодшого – щойно прибулого з навчань отця Тита Теодозія Галущинського, з чиїм батьком, священиком, Франко був знайомий. Про решту згадує сам отець Тит Теодозій Галущинський, майбутній вчений, а тоді – молодий, трохи переляканий монах:

“Я увійшов до кімнати Франка, він лежав у ліжку, його очі були якісь заблукані, він мене не розпізнав і розгублено спитав: “А хто ви такі?” Я зразу ж радісним тоном йому сказав: “Я Тит Галущинський, син о.Галущинського, ви бували в нашім домі, я вас добре пригадую, ви мене не впізнаєте, бо то було трохи давно. Я прийшов вас відвідати, бо дізнався, що ви — хворі, а я недавно приїхав до Львова”. Франкові очі і обличчя вмить розпромінилися спогадом, він мов ожив і радісно сказав: “Та як не пригадую, пригадую вашого батька, ваш дім, гарні спогади, гарні дні були з вами”... І так зі спогадів про дім о.Галущинського і гостин Франка пішла жвава розмова. Та не довго. По неповній півгодини Франко втомився розмовою, і легкий сон почав клеїти йому очі, його речення почали не в’язатися. “Я встав і сказав: “Що ж, було мені приємно з вами бути і згадати давні дні, не хочу вас утомлювати. Ви хворі, то добра нагода вам помиритися з Богом ”. А Франко по малій перерві відповів: “Та воно добре, але як мені з Богом миритись, я б мусів його бачити, з ним говорити?”. — “Не треба такої видимої зустрічі з Богом, — відповів о.Теодозій. — Бог дав нам, священикам, власне, такий мир між ним і людьми встановлювати, що діється у Сповіді”. Настала знову перерва. Втомлений Франко, немов думав над почутими словами і сказав якось майже радісно: “Добре кажете, приємна була дуже розмова з вами. Прийдіть ще. Буду радий говорити з вами... і подумаю над тим”. Я попрощався з Франком і вийшов. На другий день (28 травня) пополудні Франко помер...”

Прості, невимушені слова, дружня бесіда таки зробила свою справу. І хоча Іван Якович не встиг приступити до сповіді, він таки погодився на це таїнство, на примирення з Богом і церквою. Недарма коли владика Андрей Шептицький опинився у 1917 році вийшов на свободу, він на прохання доньки Франка з готовністю відправив панахиду за великим письменником в одному з київських костелів.

Що ж, напевно Іван Якович Франко помер як християнин, і навіть як католик! І що точно – так це те що Богові він сказав все що хотів і отримав відповідь про яку все життя мріяв. Все ж таки, Бог не бюрократ, і щире серце для Нього важливіше за формальності. Ну, а щодо його інтелектуальної пихи – і на цей гріх в Бога є ліки.